Володимир Єшкілєв

Ларі та Германові - найнесподіванішим
дослідникам лікувальних щурів - присвячується

Імператор повені

...Року 7156-го за великі гріхи, беззаконія й недбальства наші Господь Всемогутній вразив межиріччя Уборті і Хирлиці повінню, що знесла безліч маєтности і дощенту селище Зміївку разом із кам’яницею Святих Угодників Божих Маманта і Лукіліяна та дзвонарнею... Люди підскарбія Сокольського врятували у той час біснуватого, котрий, стоячи посеред водопілля на камені за Прокопівським перелазом, провіщав армаґедон. Біснуватий мав біля себе велике свічадо, німу дівку і називав себе «пророком і кесарем Анемподестом»...

(витяг з «Літопису пресмиренного брата Микифора, у мирянах Івана Жаби з роду Леонтовичів»)


1

Вперше Анемподеста побачили у Зміївці на Зелені Свята, одразу після перемоги козаків отамана Приблуди над хоругвою Гржимуцького. Анемподест йшов з півночі і ніс загорнуте у шмату палацове бра. Селянам про дзеркало він розповів, що йде паломником до Єрусалиму, аби поставити у Храмі Гробу Господнього ікону Чорної Богородиці. Цей образ, казав зміївчанам зайда, намалював божевільний відлюдник, чернець Свято-Єфимівського монастиря. Простому людові, натякав Анемподест, заборонено дивитися на ікону аж до виповнення часів, тобто до скорого Суду Божого. Він вимагав від селян хліба й сметани, погрожуючи прочанськими пристрітами, а ті зачинялися по хатах і ховали від нього худобу, дітей, куткові та колискові обереги. Сільські драби хотіли його побити, але старші жінки їх відмовили, боячись таємничого образу. Двійко кіз таки поздихало й Анемподестові насипали у торбу коржів. Гідно прийнявши цю данину, він велемовно, з греко-латинським цитуванням, благословив Зміївку на довічне благобуяння.
Уникнувши таким чином голоду, Анемподест знайшов у Хирлицькому лісі покинуту дегтярами халабуду й тимчасово відмовився від подальших мандрів. Він був упевненим, що силою незборимих обставин (котрі уявляв абстрактно) встигне до Святої Землі на Покрову. Боявся Анемподест не так зими, що очікувалась за всіма прикметами морозною та людоморною, як гніву котроїсь з вищих Сил. Але, на щастя для легковажного паломника, небесні кари затримувались, певно, через нестачу кур’єрних янголів. Навколо тупцювала війна. Палали зібрані століттями маєтності, верещали витребенькувато ґвалтовані шляхтянки і найясніший король з Варшави скликав коронне лицарство і всіх християнських зухів рятувати захитану Хмельниччиною Річ Посполиту.
Тож Силам було не до ледащого прочанина, й тиша спочила серед грабів і дубів Хирлицького лісу. Його хащі і проліски переситно спухали й спалахували різновидним квітним духом, смерділи неприбраними кінськими й людськими трупами, і все це утворювало рівновагу життєвої та смертної сторін нюхового космосу.
Перші два дні лісового життя Анемподест провів на соняшних галявинах, підставляючи променям перехоже тіло. Він лежав там посеред календули, псоралеї та парасольних, дивлячись на метеликів й стрибаючу комашню, всмоктував тепло і скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку.
Потім він заходився збирати ягоди й так набрів на незвичайні місця. Вони були мертві особливим змертвінням, укриті кількома шарами зотлілості, наче чорно-зеленою шкірою, котрою гидували кроти, крізь яку виступали велетенські ребра зогнилих колод, де отруйна гнилизна ряхтіла на ґрунті. У цих фортецях погибелі чотиритижневий розповзлий труп здавався пікантною свіжиною, вибриком молодої напруженої смерті, що випадково потрапила у володіння Смерті іншої - древньої, ненаголошеної, впевненої. Щось тягло прочанина до цих анклавів, оточених гарячковою млостю липня. Він приходив туди з бра, знімав з нього шмату і дивився на відображення лісового цвинтаря, на янголяток-путі золоченої рами. Вони трималися сирітською хваткою за огіркові потовщення баґету, ніби нажахані тліном, посеред котрого несподівано опинилися.
Обрідні проблиски сонця малювали на дзеркалі знаки, білі зранку і жовтуваті пообідньої пори. Анемподест відокремлював від заяложених надр свого одягу ще більш заяложену хартію і ретельно заносив до неї ці письмена. Він сподівався, що перед святинями Єрусалиму лісові знаки скинуть німоту й об’являть якесь пророцтво народам Півночі.
Ранком п’ятого лісового дня дзеркало відобразило щось яскраво-червоне. З трухлявих надр колоди, яку не охопило б й восьмеро драбів, виповз цілий клан пурпурових жуків-велетнів.
Розміром зо дві чоловічі долоні, тверді, неквапні, вони почвалали до найближчої галявини. Анемподест пішов услід комахам, намагаючись не привертати їхньої уваги. Зблизька вони нагадували самокатні ярмаркові іграшки. Прочанин зрадів жукам. Йому забажалося, щоби саме такі переконливі жуки коли-небудь прогризали хідники у його могилі. Він вирішив: коли минуть всі заповідані йому паломництва та мандри, він оселиться тут, у Хирлицькому лісі. Й сам спантеличився від такої думки.
Аби відновити душевну рівновагу, він ліг на черево, а жуки пройшли перед його очима капітальним парадом.
В їхньому пломеніючому офарбленні, здавалось прочанинові, розкрилилась химерність повстанського століття, все його безвідповідальне товстостебле бароко, вся розжиріла степова пародія на візантійство... Тим часом спинами шестиногих капітанів совалися значно менші потворки - чорні, товкітняві, подібні до нетверезих покрівельників Печерської лаври. Вони часто-густо падали з блискучих надкрилків, але не гублячись швидко відновлювали життєву позицію, знов застрибуючи на спину бадьорого носія.
Жуки вперто долали всі перешкоди. Їхня мета не була таємницею для Анемподеста - вітерець приносив з галявини шматки трупного запаху. Прочанин випередив комах і першим побачив залишки воїна. Судячи з важкої саксонської броні, покійник був найманцем. Посріблені бляхи, нашиті на шкіру панцира, ворушилися: хробачня допрацьовувала свою справу. Кінцівки та голова трупа були до того відгризені поважнішою істотою. Як зрозумів Анемподест, мудрі жуки вичекали, доки хробаки-трупоїди потовстішають та помножаться, й тепер збиралися ними поснідати. При наближенні пурпурових гігантів дрібна комашня кинулася навсібіч, хмарою злетіли мухи. Жуки переможно заклацали і посунули до трупа. Раптом один з велетнів зупинився і вийняв з трави срібну монету. Він тримав її наче дзеркало перед серпатими щелепами, а прочанин, дивлячись на цей знак, зрозумів його потаєний сенс, вкрився вологою. Він відібрав у жука срібляк й побіг назад, до свого скарбу.
Знак був правдивим: біля дзеркала стояли чужі.

2


Чужих було двійко.
Найближче до дзеркала розташувалося якесь довготелесе костоголове чуперадло, одягнене у лахмітний кабцанський халат. Воно зазирало у глибини свічада і щось мугикало, одночасно чухаючи коліно лакованим ціпком. На землі, поряд з почварою стояла велика скриня, оббита почорнілою міддю, з широкими шкіряними ременями для носіння. У накривці, притягнутій до скрині двома замками, були пророблені отвори. За два кроки від скрині розплітала волосся й посміхалася своєму віддзеркаленню волоока дівчина.
Неможливо було визначити колір її широко розставлених очей. Спочатку прочанинові здалося, що вони тиховодно-сірі, подібні до відображень підхмарків на гладіні ставків або ж до луски коропів-перестарків. Потім йому ввижалося, що в тих очах просвічується то розбіг бузкових заштрихів, то відблиск помаранчевого сяйва... Губи дівчини були напрочуд рельєфними. Вони хтиво-безвідповідально - на межі підліткової негармонійності - сполучалися з чітким, майже хлопчачим, окресленням підборіддя.
Анемподест ковтнув слину.
Дівчина повільно повернула до нього обличчя і посміхнулась. Прочанин зауважив, як сполохано ворухнулися ніздрі її різьбленого носика. У цьому порусі він відчув заклик плоті. Не той, звичайний, що від часів Єви випромінює кожне дозріле тіло, а гострий, раптовий, ушкоджуючий і отруйний, подібний до бджолиного укуса.
У цю мить чуперадло підстрибнуло, пересмикнуло вижовклою мармизою й прорекло:
«У відображень багато родичів, але дзеркало - найсправжнісіньськіша сирота!»
Анемподест підібрав од землі гілку, подібну до палиці, і сказав, повільно розставляючи слова на бойові позиції:
«Мир вам, добрі люди. Це - моє дзеркало. Воно зовсім не сирота. Аж ніяк».
«Авжеж, - легко погодився зайда, у якому Анемподест нарешті розпізнав стертого пиятиками, мандрівками й цинковими ґримуваннями комедіанта, - це безумовно й безсумнівно Ваше дзеркало, пане-кумплю. Ви ж його теперішній володар, сповідник, брат і вуйко. Я ж мав на увазі, скажімо так, суто метафізичне сирітство сього предмета... А чи не помітили Ви, високошанований Господаре Дзеркала, що взуттю, зробленому у Кракуві, притаманна таємнича властивість вужчати й тіснішати при повному місяці? Останні ночі місяць круглий, немовби та сра... Я хотів, перепрошую, сказати: «як срібляк»... І я ось, повірте, не можу ступити жоднісінького кроку без того, щоб не спізнати знавіснілого й шкірощемного кінцівкового страждання...»
«Співчуваю Вам, достойний пане, - відповів на те прочанин - А співчував би Вам ще глибше, якби Ви були, пане, такі добрі, аби щиросердо звідомити Ваше ім’я й ту мету, на шляху до котрої Ви завітали у ці небезпечні для мирних подорожніх місця».
«Охоче, охоче! - вишкірився рідкозубою пащею чужий. - Хоча ми й не належимо до князів світу сього, чиї гучні імена змушують вклякати або ж розбігатися від жаху ординарну сірому, але з радістю повідомимо Вам свої назвиська, не обтяжені, до речі, жодним злочином із перелічених у Литовських Статутах. Освічені й тямущі люди звуть мене Hippocastanem, себто Кінським Каштаном. А мою доньку я насмілився - не без відома Святої Церкви - наректи Ніктаменою, а в ужитку Ніктою, й це сиґніфікантне ім’я пішло малій на користь. Ми, отже, є мандрівниками буремних часів. Завітали ж сюди ми, певно, волею Божою... Що Ви ще хочете знати про нас, о Господаре Дзеркала?»
Анемподест подумки відбив напад жорстокого сумніву щодо тісних родинних зв’язків потвори і красуні, але вирішив бути чемним із несподіваними прибульцями. Він перехопив гілляку надійнішим робом й сказав:
«А мене тямущі люди звуть братом Анемподестом. Три роки я був послушником у Сіверському скиті у предивного молільника авви Макарія, а тепер став прочанином і з благословення авви мандрую з молитвами до Гробу Господнього. Позаяк цей ліс оточений зо всіх боків знавіснілими людьми, що прагнуть пролиття крові, я не раджу Вам, Гіппокастанію, робити з нього ексодус найближчим часом, особливо враховуючи Ваш нетутешній вигляд та вроду Вашої доньки. Отримуючи на певний час у сусіди (нехай діється воля Господня!) вас двох, людей з чудернацькими іменами, я вважаю за необхідне dignor illud fasere хоча б знанням про ваше минуле убезпечити себе від прикрих несподіванок».
«Aliquid ad exodium ducere, - процитував Верґілія костоголовий. - Хіба ж цей ліс настільки вузький, що трійко мандрівників у ньому одразу ж приречені на сусідство?»
«Отож-бо й воно».
Кінський Каштан тяжко зітхнув, почухав коліно ціпком й протягло подивився на Нікту, немов кажучи: «Знов те саме, мала!» Дівчина тим часом неквапно розчісувалась черепаховим гребінцем. Крізь дірки і розповзлості у камкалафті її колись панського одягу бронзовіло молоде тіло. Лахміття не спромоглося приховати ні напруженої вигином талії, ні розвинутих стегон, ні соковитих сідниць. Щось уривчасто-дитяче й зіпсуте вередливою звабою було присутнє в її рухах, вигинах і ґримасках.
«Звідки ж узялось таке диво?» - подумав він, відчуваючи, як розгортається зачаєний нижче черева причинний змій.
Кінський Каштан тим часом, пожувавши прищуваті губи, зважився на розповідь:
«Ми, пане-кумплю, є мандрованими акторами, учнями незрівнянного Тадея Сімпліціуса, котрий ще за короля Жиґимонта Третього отримав тисячу дукатів від ністрянського князя Радула за сценаріум «Саломеї». Ви ж як людина освічена напевне пам’ятаєте звідти знаменитий монолог нечестивого короля Ірода, котрий (тобто Ірод) звертається, плачучи, до Господа Адоная, а хор відповідає йому таким низьким і зловісним співом: stagna siccaverunt! Два роки тому моя Нікта грала у цій славетній виставі принцесу Саломею й танцювала так звабливо, що коронний мечник Мантшиковський, нині вже покійний, готовий був кинути до її ніг (Ви ж бачите які в неї стрункі ніжки!) всі свої маєтності... Так от, у Тульчині три тижні тому ми ставили для весільних гостей тамтешнього підскарбія костюмовану інтермедію «Мнемозавр», що її автором був наш командор Лицедійної фіри, незрівняний пуппенмейстер (себто лялькар) Бубоній Карпіус Пелех. Його, невдаху, якісь тубільні інсурґенти прийняли за людину жидівської віри і при хрещенні ненавмисно втопили. Але він, прости Господи, сам був винен, адже моя Ніктамена йому напророчила за тиждень до того проклятого дня: deberi morti fatis... Інсурґенти розігнали нещасливе тульчинське весілля, посадили на палю самого пана підскарбія, багаторазово скривдили в усі передбачені й непередбачені отвори його горопашну наречену, а проти ночі спалили й нашу фіру, забрали оксамитову завісу та конячку Зосю. От цього вже не витримав і помер наш старий товариш Фуць-з-пуделем. Аж вуха у нього предивно посиніли. І всі були здивовані, коли наступного дня посеред майдану здох його пудель і в тої собацюри так само посиніли вуха. Певно, астральні тіла цих двох були надто тісно переплетені в Аштатоті... Акробатку ж нашу, бідолашну Сапфіру, яка у «Мнемозаврі» грала царицю Савську, ми тоді сховали серед лахміття й ляльок, але вночі вона кудись щезла. Може подалась до циганського табору в Умань, бо мати у неї була з того непосидючого народу, а може лише тільки вилізла до вітру й втрапила у смертельну пригоду... Адже тепер такі настали часи, пане-кумплю, що куди б не виліз, усюди чигає на тебе ворог, торборіз, або ж яка-небудь згіршуюча пригода... А вже у місті Старокостянтинові, якраз перед днем святих порфироносних Костянтина й Олени, від отруйного пива нагло віддав Богові душу мій однокровний брат і неперевершений ярмарковий маг Бальтасар (саме він, до речі, людолячно грав короля Ірода у «Саломеї» і так ревів зі сцени, що кракувські шляхтянки млоїлися і втрачали свідомість). От ми з малою і залишилися удвох сиротами посеред усього цього вселенського зрушення та зніяковіння. Як писав Тацит, hic fratrem, propinquum ille, alius parentes lamentari...».
«А що у тій скрині?» - перервав розповідь Анемподест. Йому здалося, що у надрах короба щось пищить і шурхоче.
«Пацюки».
Кінський Каштан нахилився, відімкнув скриню і витяг з неї конструкцію. На чотирьох паличках кріпилася самшитова дошка з отворами. В отвори були встромлені сплетені з тонкого дроту циліндри. У кожному сиділо (а точніше - стояло) превелике щурисько. Центрально розташований пацюк був найбільшим, ґрафітового кольору, з довгими вусами. Праве щурисько мало потовщення на тулубі, червоні очиська альбіноса, плямистий хвіст і постійно шкірило жовті гаки зубів. Ліве, найменше, було пофарбоване у яскраво-синій колір і одягнуте у щось на штиб закаляної спіднички. Пацюки дрібно совалися й гризли дротяні криївки.
«Це - Жиґимонт, Володислав і Казимір, лікувальні пацюки», - відрекомендував населенців скрині Кінській Каштан.
Анемподестові подумалося, що перед яким-небудь підкоморієм або коронним мечником пацюки називалися б відповідно Богданом, Максимом і Петром. Він бридливо оглянув марнотних гризунів і спитав Каштана:
«То Ви, перепрошую, знаєтесь на тваринах?»
«Трохи того, пане-кумплю, адже коли під час вистави поміж ганчірними ляльками вистромлюється щось живе, до того ж навчене, ярмаркові люди охочіше дякують грошиками...»
«Тоді ходімо, щось Вам покажу».
Кінській Каштан запитально скосив очі на Нікту.
«Нехай дитина йде з нами», - погодився прочанин.

Він привів чужих до галявини, де жуки якраз закінчували свою трапезу. Але жодного натяку на гидливість у Каштана й Нікти Анемподест не побачив. Вони з цікавістю спостерігали велетнів, що на дрібне клаптя дерли кубло хробаків.
«Ці жуки дивовижні», - сказав Анемподест.
«Ми таких десь вже бачили, правда ж, тату?» - повідомила дівчина і зайди змовницьки перезирнулися.
«Жуки, себто Colepteris, - не диво, - доклав свого міркування актор. - Адже справжнє диво, повірте мені, пане-кумплю, завше в однині. А таких ось вєтхіх звірят-хробакожерів, за попущенням Божим, вже бачимо кілька».
Анемподест замислився над цими словами, а потім запитав:
«А у Вашої... доньки є ще сестри?»
«Ні», - відповів Каштан, потім вишкірився, присів, заглянув прочанинові в очі й раптом зареготав. Робив він це показово, ретельно розсуваючи щелепи. Нікта незворушно спостерігала за ними.
Прочанин почервонів, вихопив загостреного тесака і грізно утупився у костоголового. Якби він спромігся подивитися на себе збоку, то здивувався б рішучості, що накреслилась на його обличчі.
Костоголовий замурмотів:
«Я ж не хтів Вас образити, пане-кумплю-брате, аж ніяк, перепрошую...»
Нікта хвилястим кроком, що змушував тріскотіти тканину на її стегнах, підійшла до Анемподеста, торкнулася гостряка вузькою пещеною долонею і спитала:
«Ви ж не скривдите мого батька, правда ж, достойний брате?»
Голос в неї був низький, переливчастий. Анемподест перевів погляд з Каштана на її долоню, на видовжені нігті із залишками кармінової фарби й набрів на думку, що ця дівчина, певне, все своє куце життя прожила як шляхетна панна. «Невже ті пияцюги-актори ніколи не примушували її прати майтки?» - здивувався він і сказав:
«Я йду до Гробу Господнього. Наді мною не можна сміятися».
«Над ким не сміються, над тим плачуть», - відповіла дочка костоголового. Анемподест міг би заприсягтися, що її зіниці вибухнули раптовим розширенням, а обличчя помудрішало. Причинний змій прочанина відповів на ці перетворення остаточним розгорненням: затверділий прутень знайшов у штанах дірку, розсунув борти підрясника і вистромився назовні у всій своїй безпосередності. Нікта подивилась на пурпуровий аванґард своєї перемоги, посміхнулась і сказала:
«Отже, нас вибачено...»
Анемподест відчув: шкіра на його настовбученому обличчі от-от спалахне. Він кинув зброю і побіг до лісу.
Не пам’ятаючи себе від сорому, він схопив дзеркало, шмату і поплентався до халабуди. Він примусив себе молитися до полудня, але губи Нікти вперто стояли перед очима, а прутень залишався напруженим і твердим, мов залізо. Якесь сердите згущення пульсувало у глибинах його мозку, не даючи й на мить відволіктися від видіння. Коли він заплющував очі, то бачив кошлату - і теж пульсуючу - червону хмару, з якої випливав привид напіврозтуленої Нікти. Вологі губи привида розкривалися від бажання і сердите згущення з Анемподестової голови нестримно перетікало у кінчик прутня, виснажуючи його сверблячкою. Змучений, він врешті-решт згрішив правицею й обкрапав землю розпеченим сім’ям, а коли виверження вулкана вичерпалося, прихилився до дзеркала, огорнув плечі шматою й дозволив собі провалитися у драглі забуття. Сонце нагріло повітря, тіло розслабилося у тому теплі, й тепер він остаточно увірував, що весь Хирлицький ліс охоронятиме його спокій.

3

...Над ним нахилилась темна постать. Він хотів підвестися, але тіло у цій реальності не підкорялося його наказам. Неймовірним зусиллям він вирівняв голову. Йому здалися знайомими видовжені лінії і бганки чорної халамиди, гостроверхий клобук і сіра пляма бороди. «Отче Макарію», - прошепотів він, але постать не відізвалася ні докором, ні благословенням. Невидимі очі промацували спітнілу мапу Анемподестового обличчя, шукаючи у лабіринтах блідої шкіри невідомі шляхи і знаки. Прочанин майже відчував пекуче штрикало цього погляду, котре ворушило волосся у заглибинах підборіддя, відгинало носові крильця, мандрувало між бровами й ковзало найглибшими зморшками чола. Він примружив (знов межовим зусиллям, від якого пішла обертом голова) очі, рятуючи їх від штрикала. Але зовсім заплющити їх не зміг, ніби наштовхуючись на нечутне повеління. Поряд з темною постаттю виникла інша - сліпучо-срібна. Халамида першої від цього стала ще чорнішою.
Анемподест почув Голос, який пульсував разом із буттям, натягуючи й відпускаючи шкірку всесвіту. Голос не був страхітливим. Скорше байдужим до тих, хто зволожує з переляку одяг і втискується раменами у хрумку матерію сущого.
«Він не зможе», - промовив Голос.
І видіння згасло.

4


Анемподест прокинувся з відчуттям спраги й власної нікчемності.
«Знак, це був знак!» - мурмотів він, збираючи до торби свій скарб. Він вирішив рушати у Святу Землю негайно, не озираючись, і вже міркував, чим би то заплатити мостове мито на Прокопівському перелазі, де посіпаки пана Сокольського не дуже то й шанували прочан. Але іншого способу вибратися на Кучманський шлях не було. Аж тут він згадав про монету, відібрану в жука.
Монета була поганська, певне, турецького карбу. Арабський напис огортав перехрещені шаблі. На реверсі орнамент зростався у зірку. Ближче до краю було пророблено отвір. Важка і товста, вона тягнула на п’ятдесят грошей сріблом. Анемподест не втримався і показав монету дзеркалові. Воно ж слухняно відобразило срібляка.
Несподівано за рогом халабуди хтось кахикнув.
Прочанин миттєво витяг з торби тесака й приготувався боронити дзеркало і монету.
«Це я, пане-кумплю, - почувся знайомий голос і з-за колод вистромилась голова актора. - Потурбував Вас, аби ще раз вибачитися за себе й за доньку. Ви вже не тримайте зла на мою малу. Вона ж усе життя провела серед грішників й не знає, горопашна, поваги до чернечого звання... А яка така цікава у Вас монетка...»
Анемподест сховав руку з монетою за спину.
«Не бійтеся, пане-кумплю, - вищирився Кінський Каштан, обмацуючи поглядом нагостреного тесака. - Я ж не хочу забрати у Вас Вашого таляра, зовсім ні, а просто хочу подивитися, чи це часом не захр-фарр, що про нього згадував святий праведний Адріан Дамаський у посланні до халіфа Ґаруна ар Рашида. Ви ж напевне знаєте, високовчений брате, що всі гроші світу сього є розмінниками одної прадавньої незнищенної монети, карбованої у пеклі чортячими ковалями Хуббісом та Муґбалом... Первісна монета має дві ознаки, відомі мені, позаяк цар Соломон таємно заповів пошуки захра саме ґільдії мандрівних акторів і ми ось вже три тисячі років вірні тому завітові».
«А святий Евростій Атопійський, - відповів на це Анемподест, - заповів усім прочанам бити у писок набридливих акторів й не зважати на жодні доручення давніх царів».
«Може то був не Евростій, а Еврос Тартарійський?».
«Зараз звеселишся вельми, потворо», - пообіцяв Анемподест й тесаком націлився Каштанові у груди.
Комедіант спритно ухилився й чимдуж побіг углиб лісу. Прочанин з гиканням погнав за ним. Але досвідчений пройдисвіт заздалегідь визначив й обладнав шлях відступу. Він непомітно оминув притрушену гілками яму. Натомість учень авви Макарія, як і передбачав підлий план Кінського Каштана, влетів до неї при повній швидкості. Коли ж, накульгуючи й чухаючи обдерті боки, Анемподест повернувся до халабуди, то побачив, що дзеркало щезло. Він відразу уявив, як вар’яти з погорілого театру регочуть, несучи лісом свою здобич, і почав бити тесаком дерева, викрикуючи богохульні словосполучення. Нарешті він заспокоївся й вивчив сліди навколо халабуди. На вологому ґрунті знайшовся ясний відбиток стопи. Слід вів до берега Хирлиці.
«Якщо в них десь було сховано човен, все пропало», - подумав прочанин.

Берег виявився безлюдним. Десь у верхів’ях річки йшли сильні дощі, вода пожовтіла, залила долішню рінь, підібралася до підмитого коріння сосен і смерділа гончарною майстернею. Течія була стрімкою і тільки дуже вправний човнар міг би за той час, що пройшов від зникнення дзеркала, перевезти вантаж до лівого берега та сховати човен. Лишалося ще, правда, припущення, що того можливого човна знесло течією достатньо далеко. Тому прочанин задав собі клопоту пробігти циганську версту уздовж річки. Але намарно: викрадачів немов злизало каламутним потоком.
«Нічо’, - заспокоював себе Анемподест. - Вночі ці тварюки обов’язково змерзнуть і запалять вогнище. Далеко їм все ‘дно не втекти. Вони й не знають, який я впертий, як швидко бігаю і які маю пильні очі».
Він ледве дочекався сутінок й не без пригод вип’явся на вершечок найвищої сосни. З нього прочанинові відкрилась темніюча панорама лісового краю. Заграва ще освітлювала захід, але схід набрякав хмаристою чорнотою. У ній губилася навіть стрічка Хирлиці. Далеко на півночі палала несвіжим червоним полум’ям велика будівля. Вітер доносив звідти уривки криків та пісень, тяжкі разуразні вдари; отаман Приблуда святкував зникнення чергового панського маєтку.
На сході, у Зміївці, рухалися жовтуваті вогники. «Смолоскипи», - зрозумів Анемподест. Там, на майдані біля церкви святих Маманта та Лукіліяна, відбувались незрозумілі спостережникові рушення, але жодного звуку звідти не досягало. Прочанин зручніше вмостився між гілляччям, зішкрябав живицю з долоней і продовжив огляд. Малопомітний вогник у лісі він побачив уже після того, як згасла пожежа на півночі, а з неба посипалась дрібна волога. Вогник блимав на півдні, серед найгустіших хащ Хирлицького лісу, де з Хорсових часів мешкали ведмеді, щезники і вурдалаки.
Як не хотілося тілу відкласти переслідування до ранку, паломницький дух все ж таки переміг. Озброївшись тесаком, Анемподест вирушив уздовж берега на південь. Він розраховував на те, що актори не наважаться відійти від Хирлиці, яка була у цих краях чи не єдиним джерелом для орієнтації.
Річка сильно підгризла берегові ґрунти, заповнила водою западини і повалила найближчі до води дерева. Йти було важко, а дощ щохвилини щільнішав. Густішала темрява: Анемподест брів навпомацки, щохвилинно вдивляючись углиб лісу. Але жодного вогню не бачив.
Скільки тривав сей нічний похід, невідомо. Двічі прочанин провалювався у воду, роздер майже навпіл підрясника, здер ніготь на правій руці і сто вісімнадцять разів сотворив Господню Молитву, перш ніж відчув запах диму.
Він озирнувся навколо.
Зліва шумувала Хирлиця, а з трьох сторін Анемподеста обступав вологий ліс без найменшого проблиску світла. Тільки-но прочанин у сто дев’ятнадцятий раз попросив звільнити світ від лукавого, як дощ ущух. Димний запах став відчутнішим і учень авви Макарія нарешті дав собі раду. Обережно, щоб не тріскало під ногами, він пішов на запах, а за хвилину побачив між деревами помаранчеві іскри.
Спочатку йому здалося, що вогнищ два. Але, коли він підкрався ближче, зовсім близько, то зрозумів, що друга ватра горить у дзеркалі, припасованому до стовбура величезного граба. Напроти дзеркала було напнуто шкіряного намета, відкритого у бік вогнища. У дзеркалі Анемподест побачив Нікту, котра сиділа на торбах, підібгавши під себе ноги і курила люльку з довгим прямим чубуком. На голові в неї був тюрбан з перами. Поряд сидів кремезний бородань у турецькому одязі і жовтих чоботах. Голена голова його була накрита повстяним капелюшком. Глибокі зморшки розрізали обличчя голомозого і стягувалися у жмути побіля очей. Вогняні відблиски гралися у хованки на металевих пластинах панцира, що виглядав з-під його халата. А між ватрою і дзеркалом танцював Кінський Каштан.
Лахміття тріпалося кажанячими крилами навколо костоголового, вигиналося хвостами рогатої комети, кружляло самостійними орбітами і досягало вогню. Актор здавався ошалілим гербовим ґрифоном, що виламався з геральдичної таґми разом із шматками тиньку, стрічками і написами. Обличчя його нагадувало хижу ляльку Фініту, котру бачили на торішньому ярмарку, світодрочну суміш мавпи з херувимом. Довгі ноги Каштана, тверді, як підпори німецького мушкета, майже не згиналися й били ґрунт із затятою безжальністю. Каштан іноді сповільнював своє біснувате кружіння, вдивляючись у небо, немов чув звідти зоряні сурми.
«Ти не вип’єш, ніколи не вип’єш цієї ночі, Юрасю», - раптом перервав його танець бородань. Голос у нього був надламаний, як у ректора Саковича.
Каштан зупинився, важко дихаючи, і мокре лахміття сховалося у западинах і нішах вихудлого тіла. Він з покорою, навіть із запопадливістю, подивився кудись у горішню темряву і відповів крізь відсапування:
«Я лише мала плотвичка у Ріці Помилок. Хто побачить плотвичку у жовтій поводі світу, кого вона образить?»
«Ти сам - потік і байрам жовтих помилок, Юрасю. І є Ті, котрі бачать найменших плотвичок у найширших водах. Ти танцюєш сема так, ніби хочеш зафарбувати істину собою. Істина ж має бути безбарвною».
«Він танцює страждання...» - несподівано втрутилась дівчина.
«Помовч, жінко!» - різко обірвав її бородань.
Анемподестові здалося, що дзеркало відобразило злу ґримасу на Каштановому обличчі (а може то був тільки блудний послід танцівного шаленства). Костоголовий заперечив:
«Істина недосяжна, Голомозий Драбанте, завжди недосяжна. А мені ось маркотно, неспокутно й ніяково мешкати посеред бридко страчуваного світу».
«Не можна бридитися незворотним, шукаче, бо з обридження твого може повстати лише Танечний Псявірник».
«Чи так мене до вертепу бридливців остаточно припнуто?»
«Далося взнаки», - невизначено підсумував той, кого Каштан назвав Голомозим Драбантом.
Нікта випустила з люльки кілечко диму й сонно позіхнула.
«Чи пам’ятаєте ви, - звернувся до приятелів костоголовий, - ту атракційну сцену у «Мнемозаврі», де Набатій пояснює цариці Савській, що якби додати до «ніщо» ще одне «ніщо» й ще раз «ніщо» і так тисячі тисяч «ніщо», то рано чи пізно, хоча б і через десять років невпинного додавання, обов’язково має з’явитися «щось» як наслідок неминучих помилок у називанні?»
Ніхто не відповів на це запитання. Нікта докинула до вогнища кілька цурпалків і вогняні пасма застрибнули на гілки сусідніх дерев. Теплий подих ватри досягнув Анемподестової засідки.
Каштан примостився між донькою і Драбантом. Він також витяг люльку й застиг, дивлячись на жовті спалахи розрослого полум’я. Чи то нічне птаство, чи то собор вурдалаків і упирів з лісових нетрів привітав ухканням закінчення премудрих бесід. Анемподест ще пронизливіше відчув вологість одягу.
Поява Голомозого сплутала всі його плани. З двома він би ще позмагався за дзеркало, але здоровань у панцирі надто нагадував перетертого пригодами вояка, аби сподіватись на успішність нападу. Вертатись до халабуди також не було сил. Прочанин відповз у темряву, знайшов суху й широку гілку, вип’явся на неї, ліг на черево і прикрутив себе до гілки пасковим мотуззям. Він вирішив дочекатися ранку в надії, що мешканці намету поснуть, і вже тоді спробувати непомітно забрати дзеркало. Змокрілий одяг змушував зуби дрібно цокотіти, а сучки боляче тиснули ребра. Якась набридлива сова шурхотіла у розгалуженні стовбура й час від часу відлітала на полювання. Одного разу вона злетіла прямо на Анемподеста, але прочанин відбив атаку влучним помахом тесака. Напад не повторився. Нарозвидні учень авви Макарія несамовільно поринув у сновидіння.

5

Тихий жіночий голос промовив:
«Відкрий очі, Витискуваче».
Анемподест ухвалив собі бути слухняним і розплющив очі. Над ним схилилася молода жінка. Її очі здавалися жовто-золотими, як спалахи липових суцвіть, губи - випнутими, а пенькуватий, вкритий ластовинням ніс псував обличчя.
«Ти хто?» - спитав прочанин.
«Сапфіра, Марципанова Акробатка».
«Так ти не загинула?»
Дівчина заклала за вушко непокірне пасмо густого волосся й украдливо запитала:
«Хто тобі про це сказав?»
«Кінський Каштан».
Дівчина швидко відвела очі, і тут Анемподест помітив, що зеленкувато-сіра заграва висвітлює за спиною Сапфіри місцину, не подібну до Хирлицького лісу, скелясту і пустельну. Близький обрій здавався увігнутим, наче денце келиха. Крізь хмари просотувалось зелене сяйво, немов над ними горіло сонце кольору нестиглого яблука. Якась неправильність насичувала всі речі, лінії і барви навколишнього. Ця неправильність спритно втікала від визначення, але виразно вказувала на чужий вимір довколишнього простору. Від раптової здогадки м’язи прочанина звела судома.
«Це пекло? Я теж мертвий? Комедіанти вбили мене уві сні?»
«Ні».
Сапфіра відступила на крок від нього. Прочанин побачив, що одягнута вона у легку сорочку з воланчиками і військові рейтузи, заправлені у чобітки з оленячої шкіри. Рейтузи щільно (надто щільно) облягали її мускулясті ноги і розвинені (надто розвинені) стегна. На шкіряному поясі висів довгий (надто довгий) ніж з узористим лезом і вишуканим (надто вишуканим) держалном.
«Ти все кажеш: «мертвий», «загинула», - зауважила Марципанова Акробатка, - але ж ніколи не чув про Попущення».
«Не чув», - погодився Анемподест. Він звівся на ноги і тільки тепер усвідомив зміни у своєму одязі. Замість розідраного підрясника й діркавих штанів невідомі Сили одягнули його у кармазинову куртку і лосини, обшиті срібним шнуром. Широкий пояс підпирав ребра. А на правому стегні було припасовано такого ж, як у Сапфіри, довгого кинджала, щоправда з біднішими прикрасами на ефесі. Найбільше ж втішили його сап’янові чоботи з гострими срібними носаками.
«Де я?»
«У явності, котра називається Опадло».
«Де?»
«У іншому світі, котрий ми, його мешканці, називаємо Опадло».
«Це сон?»
«Можеш так вважати».
Анемподестові стало смішно.
«Не дуже приємна назва твого світу, Сапфіро. Назвали б його, наприклад, Аркадією. Доля речей і країн, як відомо, визначається назвами».
«Явності мають ті назви, які їм надали їхні Деміурги у часи незапам’ятні. Нам, простим людям, залишається лише мешкати в них. А мудрість наша у тому, щоби жити не опираючись назвам».
«Наскільки ж, насмілюсь зауважити, приємніше ім’я мого світу...»
Тепер прийшла черга сміятися Сапфірі. Сміх пасував їй, при його звуках Марципанова Акробатка ставала привабливішою. Та неправильність, що й далі спотворювала навколишню реальність, дарувала їй невимушеність і відчутне згущення тілесної сили. Але для тієї жіночої магії, котрою володіла Нікта, цій дівчині бракувало вроди.
«А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?»
«Авжеж, знаю. Назва ця: латиною - Універсум, прабатьківською - Всесвіт, мовою ж еллінів - Ойкумена».
«Не вгадав. Ніякий не «універсум». Та явність, у якій зараз хропе й пускає слину твоє важке тіло, називається Опорною Реальністю. Або ж Матнею».
«Як?»
«Матня».
«Хто це придумав?»
«Ваш Деміург. Творець Опорної Реальності».
«Себто Всевишній?»
«Ні, не Всевишній. Той, кого ти називаєш «Всевишнім», попустив Деміургам витіснити з явностей більшу частину Напередвизначеності, чи то пак Зумовленості. От завдяки цьому Попущенню і ми з тобою, і всі люди, а не тільки Деміурги, маємо свобідну волю і здатність до переселення».
«Не розумію».
«Зрозумієш згодом. Зараз ми йдемо на Картагенський Карнавал»
«Припустімо. А це далеко?»
Він озирнувся навколо. Скільки сягав погляд, тяглося одноманітне, всіяне пласким камінням, гірське плато. Низькі хмари повільно пересувалися зеленуватим небом. «Опадло», - повторив він подумки. І ще раз: «Опадло».
«Ця явність вужча за Матню. Тут не видно зірок і немає нездоланних відстаней».
«Якщо все це протриває довго, високошановна Сапфіро, то моє inermus тіло ( яке ти чомусь називаєш «важким», хоча воно не важче за присутнє, лише гірше одягнене) схопить нежить, а потім й сухоти у тому мокрому лісі, і коли я нарешті повернуся в нього, то не проживу довго».
«Тоді скорше звільнишся. Матня - не таке місце, де варто затримуватися надовго, повір мені, Витискуваче. Вашого працелюбного Деміурга чекають превеликі неприємності. І невідомо, чи він зможе відбити напад Спрощуючих Сил, не згортаючи свою явність у Сіру Крапку».
«Себто, як я розумію, можлива неабияка катастрофа в моєму світі».
«Який здогадливий!» - Сапфіра раптом підскочила до нього і поцілувала у самісінькі губи. Цілуватися вона вміла: її гарячий і довгий язик промкнувся крізь зуби прочанина і хтивим звірятком доскочив до самої горлянки. Її тіло на мить притиснулося до причинного змія учня авви Макарія і розбудило його. Несамовільно опустивши руки, він відчув під долонями стегна дівчини і - як здалося йому - зрозумів, чому її назвали Марципановою Акробаткою. Він втиснув пальці і тканину їй між сідниці. Дівчина заклично застогнала.
«Це ж я, чуєш, я-я-я мала зустрітися з тобою, мій солоденький. Але в гнилій Матні все тоді зіпсувалося і дзеркало, певно, потрапило у лапи Карни».
«Нікти, - виправив прочанин, ще глибше вминаючи рейтузи углиб акробатки. - Воно потрапило до Нікти».
Сапфіра різким віддихом звільнила легені від повітря, потім повільно вдихнула, розгортаючи тверді півкулі перс. Чи так здалося колишньому власникові дзеркала, чи то насправді, тіло Марципанової Акробатки почало світитися. «Може це демониця, суккуб?» - випірнули залишки його обережності.
«Авжеж, Нікти», - посміхнулась дівчина і борзо присмокталася до Анемподестового рота. Його ж м’язи задерев’яніли і причинний змій застиг зведеною сурмою.
«У твоєму світі людські тіла perdensus - такі ж сховища похітливих затвердінь, як і в моєму», - повідомив Сапфірі прочанин, відриваючись від жадібних губ.
Та пирхнула:
«Це ти мені будеш розповідати про «перденси»? Я двадцять три роки прожила в Матні. Помовч краще».
«Тебе вбили?»
«Помовч же, кабанчику», - дівчина присіла навпочіпки і розстебнула прочанинові гульфік. Але тут він зазнав фіаско. Не встигла Сапфіра доторкнутись рукою до його гарячої сурми, як та почала випорожнюватися. Марципанова Акробатка із сумною ґримасою спостерігала за його здриганнями і при останньому напруженні підставила язика під білуваті краплі. Потім вона витерла обличчя нарукавним мереживом і насмішкувато подивилась на Анемподеста.
«З тих двох сотень чоловіків, котрих я мала у двох світах, ти - найпрудкіший олень. Цікаво, кого ти побачив у своїх мріях: мене чи Нікту?».
«А ти - облудлива лисиця, обтяжена невідпокутними провинами перед Богом».
«Он як... - акробатка дала легкого щигля охлялому змієві й підвелася. - Може тоді ти святий, чоловіче? Втік з монастиря, вкрав дзеркало, видурював у селян харчі. Тут тобі не Матня, тут все про всіх відомо».
Прочанин знітився і промурмотів:
«Я, безперечно, теж грішник, але йду відмолювати гріхи до Святої Землі».
«Тоді помолися й за мене, Витискуваче, бо в цій вихудлій явності немає Єрусалиму».
Анемподест нащось зняв з пояса ніж і перевірив заточку. Узориста сталь була гострішою за лезо німецької алебарди. Сам візерунок мав емалеве поле і золоту насічку у вигляді переплетених драконів.
«Чи сподобилася ти відпущення гріхів перед... переселенням?», - спитав прочанин, старанно уникаючи погляду мешканки Опадла.
«То не твоя турбота, Витискуваче. - сказала Сапфіра. Її плоть втратила світлоносність й вижовкла. - Твоя турбота - зовсім інше».
«Чому ти називаєш мене Витискувачем?»
«Дістанемось Карнавалу і там тобі все пояснять».
«А ти?»
«Нам з тобою ще довго мандрувати шляхами Вузької Явності. Набалакаємося».
«І ти розповіш мені про Нікту?»
«Так».
Анемподест перехрестився, спрямував ніж вбік дівчини і промовив:
«Минулого полудня, якраз перед тим, як твої друзі вкрали дзеркало, я мав explicoвидіння. Якісь Сили промацували мене і була проголошена carmen infame, що я «не зможу»... Так обрано мене чи не обрано? Ким обрано й ким відкинуто? Чи не диявол, Infalsator, Батько Оман, тебе послав, блудний дух лицедійки Сапфіри, спокушати прочанина і затримувати його на шляху до Єрусалиму? Чи не у вітальні Пекла ми тепер перебуваємо? Допоки не даси мені відповідей і я не переконаюся в іхній істинності, нікуди з тобою не піду!»
Сапфіра ніби чекала на ці запитання. Вона витягла з-під сорочки амулет і простягнула його прочанинові. Він узяв його обережно, немов отруйного гаспида. На золотому диску з агатових пластин було викладено зображення жука.
Він згадав Братську школу і вчителя латини Яна Авґуста Лянґеля, який накульгуючи ходив диспуторієм і цитував Верґілія, кумедно гундосячи при кожному «n»: Cassandra non unquam credita Teucris. Потім він почув рев невидимих опадлійських ґемонів і прокинувся від синтезу протилежних думок.

6

Над лісом розгорталась небадьора містерія дощового ранку. Сіре світло обережно просотувалось крізь мокрі дерева. Намагаючись не наробити шуму, Анемподест відв’язав себе від дерева й повільно присів на гілці. Все тіло боліло і здавалося, починається лихоманка. Прочанин тричі проказав Ісусову молитву й знайшов у торбі маленький фіал з лікувальною рідиною. Не встиг він його відкрити, як почув за спиною знайоме кахикання. Він обернувся, витягаючи тесак.
За п’ять кроків від нього стояла вся учорашня шатія-братія. Нікта насмішкувато кривила губи, Кінський Каштан шкірився, а Драбант націлював на Анемподеста мушкетон із запаленим ґнотом.
«Кидай залізяку», - наказав Голомозий.
Анемподестові довелося підкоритися. Здоровань у два стрибки підскочив до дерева і через хвилину прочанин був ретельно зв’язаний власним мотуззям. Каштан тим часом відібрав у нього фіал і недовірливо нюхав його вміст, розтираючи пальцями краплі.
«Здається, це якась горіхова настоянка, - повідомив він приятелям. - Сильний магічний засіб для лікування хвороб, гармонізації вітального магнетизму і підтримання чоловічої сили. Адже відомо, що кожна утаєна до повного місяця недобра думка у ніч повні перетворюється на маленьке чудисько й вибігає у Божий світ. Такі чудиська оселяються переважно на горіхових деревах й змушують горішки кричати від болю якраз у день Відсічення голови святого Іоанна Хрестителя».
«Що будемо з ним робити?» - спитав Голомозий.
«Давайте його похолостимо, - запропонував Каштан. - Причандалля у цього недовченого попика напрочуд дійове, я сам учора бачив його здоровезний прутень і тлусті яйка. З цього причандалля я зроблю міцний засіб для любовного ворожіння за рецептом мого покійного брата. Заробимо у Валахії купу талярів, адже попівське сім’я привертає коханців навіть до потворних жінок».
Почувши пропозицію костоголового, Анемподест заверещав як найсправжнісінький ґемон. Голомозий хутко витягнув з торби тютюновий гаман і вправним зударом забив його прочанинові в рот. Той відчув присмак крові, а в горлянку посипалися вибиті зуби.
«Тоді, таточку, тобі потрібно буде чекати до вечора, - зауважила Нікта, показуючи на штани учня авви Макарія. - Бачиш плями. Він мав уночі виверження, може й кілька, і зараз його капшуки порожні».
«А ти, мала, роздягнися і покрути дупою перед його носом, - запропонував Каштан.- І через три хвильки у цього вилупка знов наповниться, аж потече».
Костоголовий зареготав.
«Добре, що він вночі не перебив нам горлянки, - обірвав старого Драбант. - Щастить Вам... Поки що».
«А тобі?»
«Я пив з Потоку Хореф, - промовив Голомозий. - А вам скажу, що треба тікати вже, бо зарізяки Приблуди нишпорять навколо лісу, а річка прибуває».
«О, як я міг забути! - підстрибнув Каштан. - У нього ж десь тут схована цікава монетка!»
Він почав перебирати вміст Анемподестової торби. Тим часом Драбант завмер, ніби прислухаючись. Й без того смагляве обличчя його потемніло, мережа бганок навколо очей погустішала і він відкарбував наказ:
«Збираймося, біда вже недалеко. Кидай все те сміття, ходімо згортати намет. Поквапмося».
«Зараз, зараз...» - костоголовий витрусив з торби молитовник і обмацував його, шукаючи схованку. Він раптом побачив, що Нікта безтурботно грається гребінцем і злісно засичав на доньку:
«Я ж тобі сказав, вертепне ледащо: швиденько розбирайся й роздрочи того виродка».
«Не буду».
«Що?» - Каштан випростався із загрозливою повільністю.
«Роздягатися серед цього мокрого лопушиння? - Нікта пересмикнула плечима. - Мені зимно, я застуджуся і вкриюся прищами».
«Ти що, забула що зробив для тебе твій батько? Ти виконаєш усі praeparationis, моя дорогенька, поки я буду допомагати Драбантові пакувати візок. А коли я повернуся, ти, моя люба донечко, покажеш цьому безголовому злидареві, як чемна і вихована спадкоємиця магічних знань славетної родини Марамульок-Ферлейчиків виконує laeticulosus побажання свого мудрого татуся. Вилупкові це буде повчально, особливо перед кастрацією».
Нікта озирнулась навколо й почала розшнуровувати одяг.
«От і добре, - схвально промовив костоголовий. - До речі, з тих двадцяти чи тридцяти талярів, які ми заробимо на магнетичних amatori у Валахії, половина піде тобі на нові сукні і притирання. Тамтешні князі зарозумілі та гордовиті й не люблять задрипанок. Будеш в мене виглядати як найсправжнісінька Марлезонська принцеса... А якщо цей затятий виродок не захоче дивитися на твоє тіло і буде заплющувати очі, то відріж йому повіки цим-от ножиком».
Каштан спритно кинув ножа у дуб, під яким сидів зв’язаний прочанин. Ніж з глухим звуком увійшов у деревину поряд з головою Анемподеста. За мить довга постать костоголового упиря розчинилася у чагарях.
Нікта порозслабляла шнурівки і висковзнула з одягу.
«Дивися, бевзю! Більше ніколи такого не побачиш», - сказала вона, вкладаючи у свої слова цілу куфу бундючного молодого презирства, і вигнулась колесом, так, щоби прочанин міг бачити її виголене міжніжжя і рожеві бганки вівтаря Афродіти. Тіло дівчини виявилося ще вродливішим, аніж уявлялося Анемподестові у денних мареннях. При шаленіючих пишними вигинами стегнах Нікта мала вузьку талію. Її великі перса жили самостійним настроєм, задерикуватішим за настрій обличчя. Можливо в них були сховані кришталеві кульки гіпнотизера. Або маленькі бубни циганчат. Жодна пляма не згіршувала латунної матовості шкіри, вистояної, наче сонна жовтизна стародруків, немов кедровий лак на вигинах венеційської меблі. Кожна з форм її тіла була окремо і завершено досконалою. З’єднання таких досконалостей мало б у підсумку стати хаосом, але чомусь вийшло навпаки. Прочанин відвів погляд, майже розчавлений взірцево впорядкованою вродою, і з жахом відчув затвердіння причинного змія. «Не піддавайся, малий, бо відрубають», - прогундосив він змієві крізь затичку-гаман і тут відчув щось гостре, що різало його зап’ястки за спиною, там, де вони були прикручені мотузкою. Нікта тим часом почала погладжувати себе між ногами. А потім повернулася до прочанина гепою, демонструючи розкішні сідниці.
А він використав цей момент, щоб подивитися собі за спину, й ледь не зламав шию, виконуючи цю вправу. Те, що він побачив, примусило його забути танцюючу Нікту. З-під коріння дуба вистромлювалися щелепи і пурпурові надкрилки велетенського жука, який перегризав залоєне мотуззя.
«Я вірю тобі, вірю!» - подумки крикнув він невидимій Акробатці і страшенним зусиллям примусив себе зберігати спокій і не напружувати м’язів.
Покрутивши гепою, Нікта підбігла до нього і нахилилась, промовляючи:
«Подивимося, подивимося...»
Не встигла вона помацати Анемподестові між ногами, як той різким рухом звільнився і вдарив її головою у чоло, а затерплими руками в потилицю. Розпухлі долоні не відчули болю, але дочка костоголового без жодного звуку повалилася йому на ноги і вцюнькася. Анемподест бридливо відштовхнув її, закам’янілими пальцями витяг з рота гамана, з дерева - ножика і перерізав мотуззя під колінами. Через якусь мить він біг густими чагарями. Тікав прочанин у протилежний від Хирлиці бік і зупинився тільки тоді, коли остаточно закінчилися сили і сердце почало виламувати ребра.
Перед ним простягалися безкраї мочарі, помережані острівцями уздовж проймистих озер, порослі березами та кугою. По берегах болотистих вод росли жовтуваті лишайники, їжилися гостролисті кущі. Прочанин майже з насолодою обдивився навколо, вітаючи власний порятунок і дикість цієї місцини. Він обточив ножем осикового посоха і рушив болотом на північ, орієнтуючись по замшілих деревах. До халабуди вертатися було ризиковано. Він згадав нічну пожежу у маєтку.
«Якщо нічна злива не загасила грань, там можна буде зігрітися», - передбачив Анемподест.
Заледве прочанин проминув мочарне царство, як ізнов закрапав дощ. Занили уламки вибитих зубів.
Але тепер йому щастило. Йдучи луговиною, він набрів на свіжий труп якогось челядника і не погребував одягом вбитого. Розбійники, щоправда, не залишили взуття, але добротна ліврея з атласною підкладкою та позументом відразу зігріла тіло й зупинила остуду. Як тільки перестали цокотіти зуби, невідомі Сили послали Анемподестові нові корисні знахідки: у кишенях лівреї покійник ховав перекладене полотниною вуджене сало, у Драбантовому гамані знайшлося добре просушене тютюнове зілля. Перетрушуючи старий одяг, прочанин відшукав свою монетку. Стару сорочку він роздер на ганчір’я і пообмотував ним порепані ноги.
Дорогою обдумав план помсти. Знаряддям її мав тепер стати отаман Приблуда, адже викрадачі дзеркала виявилися адамітами, себто затятими ворогами православної віри, котру отаман заприсягся боронити перед святими хоругвами Низового Війська і ясновельможного гетьмана Хмельницького. «Самі лише «лікувальні» пацюки батька навіженої псиці потягнуть на достатній для страти доказ», - вирішив прочанин. Він уявив собі голісіньку Нікту, яка звивається на просмоленому стовпі, припечена між ніг розжареним залізом. Ця фантазія так наснажила Анемподеста, що він навіть замурмотів під ніс козацьку пісню:

Бачить Бог тебе любенько
Молодого в давній славі...

Тепер-но залишалося лише зустріти славного ватажка або ж його осавулів.
Невдовзі лісова стежка вивела учня авви Макарія на битий шлях. Кам’яні стовпи з вирізьбленими гербами і прізвищем Пясечинських вказували на дорогу до руїни. Повз стовпи до згарища сунули гурти зміївчан, котрі небезпідставно вважали, що козацький грабунок є швидким та нефундаментальним, і поспішали доповнити його ретельним селянським пограбуванням. На Анемподеста ці зосереджені спрацьовані кріпаки уваги майже не звертали. Лише кілька легковажних парубків нишком реготали з його лівреї.

Маєток Пясечинських-Сунцичів був невеликим і заслуговував лише на титул фольварку. Побудований він був у вигляді літери «П» і мав декілька прибудов для челяді та свійської живності. Фундамент його закладено було ще за Жиґимонта Авґуста, себто за сто років до Хмельниччини, непереможним лицарем Амвросієм Сунцичем і поблагословлено архиєпископом Вевелем. Але святительське благословення не принесло очікуваного нащадкам Амвросія. Занепад роду Сунцичів, яким Господь посилав дітей переважно жіночої статі, став би остаточним після Цецорської битви, де загинули всі чоловіки цієї фамілії, якби не шлюб Варвари Сунцичівни з хорунжим Михалом Пясечинським, улюбленцем короля Володислава. Посагом Варвари стали неосяжні Хирлицькі землі і село Зміївка. Родині цій пророчили плодючість і славу, але доля знову жорстоко познущалась над пророками. Захололі тіла Михала і Варвари тепер висіли на брамі з висолопленими язиками, а фольварок сходив димом під дощовим липневим небом. Старший син хорунжого воював на півночі, у війську Радзивіла, а молодшу доньку козаки Приблуди не знайшли, попри ретельні та різноманітні допити челядників.
Коли Анемподест наблизився до згарища, там вже добігала кінця бійка двох найзаможніших родин за щойно знайдену скриню. Оббита товстезними мідними смугами, зроблена з почорнілого дуба, скриня обіцяла чималий скарб.
«Це ж те затаєне золото, котре Амвросій привіз з Московії після Псковського походу», - пошепки бубоніла сірома. Вона не наважувалася устрягати між найкращих людей Зміївки й дивилася бійку з безпечної відстані. Перемагала ж родина Журавичів, до якої належали війт та парох сільської церкви. Кремезний Василь Журавич якраз гамселив жердиною опорного бійця родини Канюків. Старий Северин Канюка вже спливав кров’ю під обгорілим возом, його жінка голосила, а старі зміївчани похитували сивими головами у такт її лементові.
Анемподест став за гуртом селян і голосно промовив:
«Це проклятий скарб. Хто його візьме, той загине».
Зміївчани повитріщувалися на нього, але війт Іван Журавич грізно насупився, трусонув рудуватою цапиною борідкою, підняв свій старостівський посох і вирік прочанинові:
«Йди-но звідс’, чоловіч’ Бож’, від гріха».
Анемподест знизав плечима і пішов шукати гарячий жар.
Шукане знайшлося в одній з прибудов колишнього фольварку. Обігрівшись, Анемподест зробив розвідку, перекинувся кількома словами із селянами, котрі вперто розгрібали димне румовище, і обміняв знайдену у прибудові підкову на саморобну люльку. Тютюн Голомозого не розчарував учня авви Макарія. Зілля виявилось лагідним і віддавало в ніс травневим медом. Він наповнив легені димом і замарився у млосній знемозі. Сон прийшов непомітно й відразу зафарбованим у сіро-зелені кольори Опадлом.

7

«Зі щасливим поверненням, Витискуваче!»
«Дякую тобі, Сапфіро, - Анемподест низько вклонився дівчині, повертаючи амулет. - Якби не твій червоний жучара...»
«Потім розповіси, - зупинила його Марципанова Акробатка. - Нас чекає Веселий Ґлобус на Карнавалі. До речі, це він вигадав переселити кількох лев’ячих жуків до Матні, щоби захистити Витискувача від Карни. Коли зустрінетеся, не забудь йому подякувати. Переселення потребує значних зусиль, надто тепер, коли Матня захитана».
Вони одразу рушили стежкою у напрямі скелястого пасма, якого при першій візитації до Опадла прочанин чомусь не зауважив. Стежка була вкрита дрібним пилом кольору великодньої паски. Йти виявилося неважко, ненав’язливий вітерець розганяв задуху. Обабіч стежки росли покручені дерева зі стрілоподібним листям. Дрібні жовтуваті квіти вкривали потовщення на гілках опадлійських дерев. Численна комашня гуділа над тими рослинами, перекидуючи з квітки на квітку свої тлусті черевця. Побачивши, як Анемподест крутить навсібіч головою, Сапфіра заговорила:
«Ти повинен знати дещо про цю явність, бо вона має незрозумілі на перший доторк якості та явища, які в Матні явлені дрібніше або ж непомітно. По-перше, тут сильніший, аніж в Опорній Реальності, вплив Напередвизначеності».
«Я вже втретє чую це слово...» - якомога чемніше перервав її прочанин. Його вже починала дратувати премудра впевненість молодої дівки, яка у справжньому світі була, швидше за все, упослідженою злидаркою, з тих, котрих старші комедіанти віддають на примхи за кілька дрібних монет, а то й за пляшку оковитої. Він сам, ще бурсачачи в Братській школі, купив дівчину з мандрованого вертепу. Та кістлява потворка всіма отворами відпрацювала півфлорин й була до сліз вдячна бурсакові, що нагодував її вечерею...
«Зараз ти зрозумієш, - перервала його гріховні спогади Марципанова Акробатка. - Подивись уважніше навколо себе і ти побачиш сліди Напередвизначеності. Зауваж, до прикладу, розміри і форму навколишнього каміння».
Анемподест чмихнув, але скористався порадою і, дійсно, помітив вражаючу подібність скельних уламків уздовж дороги. Здавалося, той, хто носив гордий титул Деміурга цього світу, не завдав собі клопоту урізноманітнити його дрібне начиння, а змантачив принагідну мізерію за єдиним взірцем. Та ж недбала навмисність й та ж разуразна повторюваність простежувалися у конструкціях дерев.
«Помітив?»
«Якесь пекельне збочення», - чесно визнав учень авви Макарія. Він почав повторювати про себе Ісусову молитву.
«Ґлобус називає це «феноменом трафаретності», - прокоментувала мешканка Опадла, - себто найпростішим та найневиннішим проявом Напередвизначеності. Набагато гіршим і маркотним є те, що всі населенці Опадла приречені на дурну та стомлюючу повторюваність життєвих пригод і не спроможні подолати її власним вибором. Вам, матнійцям, набагато легше жити свобідною волею, і доля спрямовує ваші шляхи легенькими доторками. Тутешніх вона відразу лупить по писку...»
«Отже, Напередвизначеність - це доля?»
«О ні, кабанчику, тут все не так просто, як тобі здається, - заперечила акробатка. - Доля є лише одним з атрибутів Напередвизначеності. Уяви собі світ, де невблаганний закон остаточно переміг справедливість у найдрібнішому. Це, мій солоденький, й буде явність Опадла».
«А хто ж тоді встановлює закони та навмисності сього світу? Чи благі Закони Всевишнього, накреслені у Біблії, тут нечинні? Чи Спаситель не приходив на ці збідовані терени? Чи тутешній Мойсей не піднімався на тутешній Синай? Чи кров Викупителя не пролилася й за спасіння душ цього спотвореного краю?»
«Я не чула нічого, що нагадувало б тутешнє Євангеліє, - визнала Сапфіра. - Ґлобус вважає, що Всевишній дарував Деміургу Опадла певну самостійність і право на самобутнє і просте владарювання через Напередвизначеність. Як сказано у Діяннях Апостолів: «Попустив Бог ходити шляхами своїми...» Можливо у цьому є певний Божий задум, адже Опадло вже багато століть є непохитною фортецею у війні Благих Сил проти Абсолютного Зла і криївкою для Витискувачів на кшталт тебе. Тут у нас щось на зразок обложного стану: підставляти другу щоку якось недоречно».
«Що таке Абсолютне Зло? Сатана?»
«Сам побачиш невдовзі. У вас, в Опорній Реальності, воно діє лише через своїх послів і блазнів, а тут перебуває у первісних, лютих та хижих подобах, достеменно як у часи Люциперового бунту, міріади річних циклів тому. Буде тобі на що подивитись», - запевнила Акробатка.
«Себто оця Зумовленість якимось чином захищає від Абсолютного Зла?»
«До певної міри. Адже тільки надмірності свобідної волі спокушають до повстання проти Всевишнього. Люципер теж спокусився владою через свобідну волю. Ґлобус каже, що Напередвизначеність заважає Абсолютному Злу маскуватися під зло звичайне».
«А чи ти бачила тутешнього Деміурга?» - несподівано навіть для себе запитав прочанин. З кількох пекучих запитань, які безперервно крутилися в його голові, це випало на язик випадково.
Тут Марципанова Акробатка витримала нестерпно довгу павзу. Потім, ніби порадившись з кимось невидимим, відповіла:
«Він зустрічає кожного переселенця до Опадла».
«І хто він?»
«Старий ледащо і сплюх, - несподівано розсміялася дівчина, чим вельми здивувала учня авви Макарія, не знайомого досі з таким вільним ставленням до метафізичних ієрархій. - Чи не бачиш оцього всього навколо? Йому ж ліньки навіть каміння зробити по-справжньому. У нього ж не явність, а вічна така чернетка!»
«Невже тут немає ніяких суттєвих переваг над моїм світом, світом Біблії і Спасителя?»
«Чому ж немає... Є одна, як на мене, незаперечна перевага», - Сапфіра зупинилася і прочанин зупинився разом із нею, передчуваючи якесь важливе повідомлення. Дівчина подивилася Анемподестові в очі, потім повідомила:
«Тут відсутня найважливіша умова свободи - смерть».

...Вони йшли вже близько двох матнійських (тобто земних) годин, не відновлюючи філософської розмови. Іноді дівчина звертала прочанинову увагу на чергову рослину чи комаху, називаючи її опадлійське найменування. Назви були переважно несимпатичними, на кшталт «піховриків», «бзадрагів» та «кокораток». Анемподест повільно перетравлював (і майже не запам’ятовував) почуте й далі дивувався одноманітності навколишнього пейзажу. Тепер він помітив, що обабіч дороги не видно жодних залишків навіть давнього будівництва: ні захисних споруд, ні дренажних канав, ні насипу. Скельна основа дороги була цільною та рівною, наче створеною одночасно з цим тисячолітнім плато. Дрібні тріщини і каверни вкривали її поверхню, але ноги немов відчували віковічну непохитність суцільного базальтового моноліту. Йдучи цією навмисною площиною, він уявляв себе самотнім християнським місіонером, закинутим у безнадійно язичницьку країну, де якщо і чули десь-колись Євангельські істини, то неспроможні були застосувати їх до спотвореного зв’язку між причинами та наслідками. Безсмертя населенців Напередвизначеного краю не дивувало прочанина. Він пам’ятав слова святого Апостола Павла: «Не всі помремо, але всі змінимося». Його, одначе, трохи ображала неуважність місцевої влади, яка уповноважила зустріти бажаного гостя не тутешнього філософа або ритора, але безвідповідальне похітливе дівчисько невизначеного походження, якому подобалося називати високовченого піліґрима «кабанчиком», а всесильного владику Опадла - «старим ледащом». Він відчував іржу небезпечної анархії на стовпах сього світу.
Гірське пасмо тим часом наблизилося. Це був вивітрений кряж зі слідами карстової руйнації. Здавалося, скелі сягають неба, але ця ілюзія була лише наслідком тутешніх оптичних ефектів і зблизька скелі виглядали менш монументально. Над їхнім зовнішнім фронтом підносилася баштоподібна гора червонуватого кольору. Її потужні ґранітні ребра різко контрастували з сіро-жовтими наростами рельєфу. Підніжжя гори було просвердлено шахтними отворами і вкрито конусами відпрацьованої руди. Дорога ідеально рівною стрічкою підносилась до гірської платформи і впиралась в одну із шахт. Ліворуч від неї стояли невеликі кам’яні будівлі з освітленими вікнами. Необжиті землі лишалися позаду.
«Це - Райдужна Гора, найвища у цьому квадранті Опадла, - повідомила Сапфіра. - За нею розташована Долина Драговозів, на якій розкинулися місто Картагена і сам славетний Картагенський Карнавал. Туди ми прямуємо».
«Ти бачила мапу сього світу?»
«Звісно. Вона висить в Музеї Абсолютного Зла, у Залі Стратегів».
«А мені можна буде глянути на неї?»
Дівчина здивовано глянула на прочанина:
«Авжеж. Ти ж - Витискувач».
Анемподестові здалося, що настав час означити своє місце в тутешній ієрархії. Невизначеність у цьому питанні вже кілька годин скуботала найпотаємніші закутки його вразливої і помисливої натури. Він спитав з удаваною байдужістю:
«А Витискувач за владою вищий від Стратега?»
«Стратеги були в цій явності у давнину, коли населення Опадла було чисельнішим, а битви з Абсолютним Злом розгортались у всіх квадрантах і вздовж морського узбережжя. Тепер моя реальність переживає часи занепаду, колишня столиця Стратегів Оста-Йезд зруйнована чотириста років тому, а війська Благих Сил відступили до гірських фортець. Ми в облозі і нам з тобою сьогодні дуже пощастило добратися до Райдужної Гори без пригод. Від берега Голого моря виступила армія потвор. Сотня ґоблінів, зграя мантикор і два велетенських садхузаґи. Буде битва».
«А чому меншає населення? Адже в Опадлі не вмирають...»
«Але переселяються, якщо рани невиліковні».
«А чи є різниця?»
«Звісно є... Переселяючись можна самій обрати собі явність, а потім, при виповненні часів, повернутися в Опадло. Я ж переселялася в Матню і була там акробаткою, а тепер ізнов тут».
«Отже, не всі повертаються?»
«Не всі... Є світи, кольоровіші за Вузьку Явність».
«Ти була там?»
«Я чула про них».
«Ти не хочеш туди назавжди?»
«Там немає Театру і там я не буду царицею Савською».
Анемподест відчув, що Марципанова Акробатка не договорює. Залишаючи їй право на таємницю, він вирішив повернутися до ієрархічного запитання:
«А чи є серед Витискувачів якісь начальні особи? Головні Витискувачі або ж Генеральні?»
«Якщо вже так бажаєш, можеш вважати себе Головним Витискувачем Опадла. Адже ти заслужив такий титул. Не кожному вдається поставити синця на чоло самої богині Карни».
«?»
«Ти ж вдарив Ніктамену Марамулькову там, у Матні?»
«Так».
«А вона, аби ти знав, є насьогодні Актуальним втіленням Карни Марани, доньки і дружини бога Крома. Отже, сама богиня тут, в Опадлі, нині чухає собі лоба. А, між тим, вже багато років до Чорної Богині не дотягувався жоден з Витискувачів. Ти - превеликий зух, кабанчику».
Цього разу Анемподест простив Сапфірі «кабанчика». За якусь мить він сповнився несамовитої поваги до власної персони. Всі його потаємні мрії та сподівання зграєю виплили на поверхню мисленої ріки й заплескали плавцями. Подумки він вже бачив себе Непереможним Анемподестом, пророком, уславленим воїном, звитяжним отаманом, митрополитом і навіть таємним радником і наказним писарем самого ясновельможного гетьмана Хмельницького. Він відчував у собі відвагу і готовий був на шмаття рубати обох садхузаґів, хоча й не відав - більші вони за слона чи менші.
Він розправив рамена, напружив живіт і пришвидшив ходу. До Гори лишалося чверть версти. Принизливі спогади нарешті перестали мучити прочанина. Позаяк не просто блудлива дівка танцювала перед ним у лісі, але архидемониця і дружина-донька (себто подвійна родичка) чи не самого Батька Оман. «Як я відразу не зрозумів, - дивувався власній простоті учень авви Макарія, - адже така врода простій смертній заповідана!»
Ще б трохи і гірські води Опадла почули б звитяжну бурсацьку пісню. Прочанин навіть придумав новий куплет для застільної співанки. Щось на кшталт: «Дав чортиці у чоло/ Тільки лісом загуло...»
«Не треба так бундючитися, - зруйнувала настрій Акробатка, яка тепер ледве встигала за розгорнутим у героя Анемподестом. - Адже ти, Витискуваче, як не крути, ніколи не зможеш встояти перед жіночими принадами Актуального Втілення. Воно напускає amentia на кожного, чоловік він чи жінка. Ти ж міг її вбити. Але навіть не подумав про таку можливість...»
«В носі я мав усі спокуси та амантії. Просто квапився...»
«Ая’, квапився він! Навіть якби ти, солоденький, мав циганський місяць часу, то не зміг би вбити Актуальне Втілення. Таке ще нікому не вдавалося».
Прочанинові стало прикро від істинності сих слів і він напустився на свого Верґілія:
«Звідки ти все про всіх знаєш, перевертухо? Хто ти така в цьому світі і чим заробляєш собі на денне прожиття?»
«Хочеш знати? - ніби чекала такого розмовного азимуту Сапфіра. - То знай, Витискуваче: Я важлива фігурантка у п’єсі, котра безперервно триває в Катарактному Театрі Опадла вже ось триста двадцять чотири роки. - Марципанова Акробатка вимовила це з урочистим притиском, ніби повідомляла титул тутешньої аристократки. - Я, аби ти знав, з’являлась на сцені Театру у шістсот двадцятьох актах із семи тисяч п’ятсот сорока одного, що встигли відбутися досьогодні. Я граю Царицю Савську у славетній виставі «Мнемозавр»!»
«А знаю, знаю! - вхопився за назву Анемподест. - Це вистава якогось блазня Бубона, у якій йдеться про несусвітні дурниці, на штиб тієї, що при складанні «нічого» з «нічим» рано чи пізно виникає «щось». Перший-ліпший бурсак...»
Тут він побачив кинджал Сапфіри, спрямований йому в обличчя.
«Не треба блюзнірити! - попередила дівчина.- Не говори про те, чого не розумієш!»
«Мала, я штудіював філософію у Діцеля і Саковича...»
«А все йдно, пацю, ніц не петра’ у ній, - промовила вона нахабно-хриплуватим голосом ринкової торговки, не відводячи леза від очей прочанина. - Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у містерії Театру. Якби не був ти Витискувачем і ворогом нашого ворога, то був би вже переселеним у найпаскуднішу з реальностей, у витвір схибнутого на тортурах Деміурга і до віку б розважав козлогласієм охоронців тамтешніх буцегарень. Не грайся з вогнем, солоденький!»
Вона вимовила останнє слово з таким зміїним пришіптуванням, що учень авви Макарія раптом відчув чималий тиск у сечовому міхурі.
«Вибачте моє воістину непростиме невігластво, пані Савська. Я ж тут уперше...»
Сапфіра приопустила ножа.
«...Але, - вів далі Анемподест, - навіть наражаючись на загрозу побачити пекло, гірше від цього, я ризикнув би просити милосердну пані пояснити мені, непросвітленому учневі безпросвітних невдах, як це з «нічого» може раптом зробитися «щось» і чому ця сумнівна гіпотеза вважається кимось sanctio foederis Зумовленості чи то Напередвизначеності?»
«Прогібіція вищих від мене Сил не дозволяє, принаймні зараз, зануритися у глибинні передумови означеного Парадоксу, - відповіла Сапфіра, дивуючи прочанина миттєвим зникненням злості та аспидних звуків у промовлянні. - Адже нирець пірнає за перлиною лише тоді, коли впевнений щодо повернення. З глибин недозволеного немає вороття. Але спробую пояснити тобі можливість появи «чогось» з «нічого» пекучим прикладом. Родовід твоєї, скажімо так, не зовсім доброї знайомої на ім’я Нікта почався від несамовито потворного Онуфрія Какапука, краківського блазня, чиє обличчя, подібне на зібганий шмат зганьбленого анальними випорскуваннями паперу, наводило жах і змушувало найнегарніших людей дякувати Богові, що вони були все ж таки не подібні на це страховисько. Від ринкової посмітюхи Тарасини Саплястої згаданий Какапук втнув не менш відразливу доньку Пупіну, котра незбагненим чином завагітніла від доктора Анакентія Хрумбакія, сповідника пневматичної теорії Піфагора, людини з воднявим черепом і покрученими кістками. Вони породили першого з фамілії Марамульок - Ісидора Три Вози, який додав до ознак предків ще й вагу у три антали, що не завадило йому мати цілий гарем з двогрошових повій. Спадкоємцем він називав виблядка від найпотворнішої з тих курв - Касі Бородавки і дав йому ім’я Жиґимонта Павлуса Марамулька, а вже цей триокий покруч породив циклопа Ахеріуса Великого Сонька, охрещеного у каплиці святого Яна Непомуцького відповідно Яном Ільдефонсієм. Цей дистрофічний, вкритий волохатими плямами, клоун породив двох синів, відразливішим з яких був Жигимонт Павлус Другий, відомий як Людина-бегемот з вертепу Хрісіптоса Бастія. Пересувався він виключно у каліцькому візку, бо ліва нога його була коротша за праву на цілий лікоть, а прутень того Жигимонта мав пріапічні розміри і важив тринадцять фунтів. Бегемот у свою чергу породив Франека, котрий вмів говорити дупою, бо мав там язика і зуби, а образом нагадував писок велетенського щура. Франек зійшовся з горбатою пияцюрою Ядвіґою Фірлейчиковою, останньою почварою з роду Фірлейчиків, спадкових блазнів князів Любомирських, і вони спільними зусиллями породили такого собі Петра-Якова Марамульку, котрий, на додачу до всіх родових ознак обох фамілій, мав лускатого хвоста завдовжки півтора ліктя. Цього Хвостатого Петра непосидючий Бастій довіз до самого Лондону і заробив на його потворності шалені гроші, адже у тій столиці вже триста років не бачили подібних збочень людської подоби. Костоголового сина Хвостатого від зизоокої альбіноски Емільки ти бачив на власні очі. Це батько Ніктамени - Юрась Марамулька на прізвизько Кінський Каштан, відомий серед пройдисвітів Речі Посполитої лялькар і танцюрист. Як тепер розумієш, Витискуваче, за ознакою вроди маємо тут суцільне додавання «нічого» до «ніщо», а наслідок всього цього потопу потворності, Ніктамену, ти бачив на власні очі».
«Але ж та чортиця, котру ти називаєш Карною (хоча цього імені не подибуємо у Писанні та святому переданні), могла надати їй вроди волею Пекла».
«Карна почала робити з Нікти своє Актуальне втілення зовсім недавно. Це почалося, мабуть, того чорного дня, коли здох пудель старійшини Фуця. Один з матнійських астрологів попереджав про цей день, як про час згіршуючого поєднання Сатурна і Антареса у шостому Небесному Домі. До того часу Нікта була просто неймовірно вродливою розбещеною дівкою, котру її мати-повія чи не з пелюшок навчала усілякої гидоти. Вона незле танцювала танець спокусниці Саломеї і при цьому атракційно роздягалася наголяса. А ще краще вона вміла доводити заможних чоловіків до любовного шаленства і витрушувати з них гроші для батька і всієї кумпанії. Скажу тобі, що Актуальне втілення не зачіпає свідомості Нікти, хоча вона вже мала б відчути у собі життя злобної й некерованої Сили. Але, якщо вона народить дочку в Опорній Реальності, тоді вже те поріддя стане Повноважним втіленням Карни і Благим Силам Матні буде непереливки...»
«А що тоді стане із самою Ніктою?»
«Помре при родах».
«Може вона вже вагітна?»
«Ні... Ще ні».
Анемподест замислився. Приклад Ніктового родоводу його не переконав, адже він добре пам’ятав нічну бесіду Каштана і Голомозого і слова старого вурдалака про «неминучі помилки у називанні». Але, будучи людиною швидше сумирної вдачі і пам’ятаючи про благословення апостола Павла довготерплячим, він вирішив запитати про Парадокс Напередвизначеності когось освіченішого, хоча б того ж таємничого Ґлобуса, до якого вони, якщо вірити Сапфірі, неспинно прямували.
Тим часом Райдужна Гора наблизилася і нависала тепер над ними ребратими надимами підземної плоті. З кам’яниці біля її підніжжя вийшли люди, одягнені у кольчуги і кіраси. Попереду йшов карлик, кремезний, мов лісовик-щезник, кривобокий, потворний. Його кутаста голова, вкрита сивим пуховинням, кумедно хилилася навсібіч, неначе непосильний для хирлявої шиї вантаж. В руці він тримав шаблю. За карликом чвалали лев’ячі жуки, розміром як собаки. Їхні щелепи загрозливо рухалися.
«Дуже корисні істоти, - прокоментувала появу жуків Сапфіра. - Коли три роки тому Райдужну Гору атакував мартихор, вони ледь не розірвали його на клапті. Потвора втікала так швидко, що її очиська не встигали бігти за нею».
Анемподест посміхнувся. Останні слова Сапфіри вказували на її питомо театральні надмірність та несмак. Одночасно прочанин мусив визнати, що жуки направду виглядали грізними бійцями. Від них віяло лютістю живих механізмів. Але більш небезпечніша сила відчувалась у химерному похитуванні карлика.
Підходячи до Марципанової Акробатки, карлик відсалютував шаблею і прокричав крячучим голосом:
«Кажіть гасло, прибульці! Хто ви?»
Сапфіра зробила крок назустріч покручеві, обернула ліву руку долонею в його бік і відповіла:
«Я дочка удови!»
«Дочка удови! - урочисто промовив до Марципанової Акробатки головатий. - Пророк Фесвітянин закрив небо і джерело небес. Посуха дзвенить і хрумтить у дітородних частинах мого народу, як дзвеніла у землях Аккама. Які Загублені Слова принесла ти від узбережжя?»
«Будеш пити з потоку Хореф, ґноме Анаґо, отримувати їжу від темних птахів надвечір’я!»
Після цих слів, у яких Анемподестові почулося щось знайоме, Анаґа немов упізнав дівчину. Він наблизився до Сапфіри, довірливо взяв її за руку короткими пальцями і привітно посміхнувся їй.
«Радий бачити тебе неушкодженою, - сказав він. - Не відаю наразі, кого ти ведеш із собою, але ви прибули вчасно».
«Ми йдемо до Картагени».
«Не тепер, - заперечив Анаґа. - Волею тих, хто шість століть тому поставив мій народ захищати кордон навколо Райдужної Гори, я наказую тобі і твоєму супутникові залишитися тут для битви. Ми маємо тільки вісімдесят воїнів і тридцять жуків проти армії ґоблінів, мантикор і двох велетенських садхузаґів».
«Підкріплення прийдуть вчасно».
Анаґа спохмурнів.
«Досі не було нікого, - заперечив він. Голова ґнома хитнулася у петлеподібному вказівному русі. - Від самої Долини шляхи порожні. Ми не дочекалися ні Рушення мартоплясів, ні загону Німої Розвідниці».
«Це погані новини», - погодилася Сапфіра.
«Ще гірші новини чекають тебе на Карнавалі».
«Які?»
«Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння».
«Тим швидше ми маємо йти до Ґлобуса».
«Ви залишитесь тут».
Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося її обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:
«А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?»
«З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність».
«Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побаче живого садхузаґа».
Тепер замислився ґном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.
«Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліґ відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з’являться», - заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: «А ґоблінів відіб’ють жуки. Вони це вміють».
«Ви поклянетеся», - вирішив ґном.
Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.
За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.
Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим ґранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.
Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м’якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.
«Шукайте накреслення ваших народів», - наказав ґном.
Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:

NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURARE VIDETUR

«Доторкнися до Напису», - звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.
Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.
Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», - заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.
«Кляніться!» - звелів Анаґа.
Сапфіра промовила:
«Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім’я котрої мені невідоме, а псевдо - Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворення Сущого. Я сказала».
Прочанин відчув, як серце його закалатало і, повільно, підбираючи слова, проговорив:
«Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалиму, на ім’я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано».
«Засвідчено», - хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.
«Шлях відкрито», - через хвилину мовчання виголосив Анаґа.
Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід. Головатий ґном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.
«А ми встигнемо?» - запитав Анемподест.
«Мовчи! - Акробатка затулила йому рота долонею. - У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров’я».
«Знову Зумовленість?»
«Так».
«А що тепер?»
«Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі».
Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і проснувся.

8

У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.
«Як Вам подобається desert? - спитав він Гелену. - Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м’ясом, якщо немає petit-beurre. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes смакова композиція йому вдалася».
«Де це Ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря?» - запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.
«У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з Вами доленосної зустрічі, - відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. - Покійний Юзеф таки любив попоїсти».
«Такий був товстун, - устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, - що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали».
Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.
Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:
«Мій любий Базилю, Ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?»
«Азією також... Але не треба думати, заради Бога, що Ви маєте справу з якимось новітнім Macellin’ом. Серед вовків жити...»
«Як я Вас розумію, Базилю, - сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. - Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості... Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?»
«На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, - скрушно похитав красивою головою отаман. - Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:

Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати вниз, поки тече ріка...»

«Через триста років? - зробила круглі очі Гелена. - Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!»
«Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців... Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули Ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів?»
Панна Гонська заперечливо похитала головою.
«А чи не бачили Ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника».
Гелена замислилась, перебираючи у пам’яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів.
«Серед офіцерів жодної потвори не пригадую... От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око...»
«Ні, то має бути вроджене тавро».
«А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п’є цілоденно полинову настоянку».
Приблуда засміявся.
«Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає», - впевнено підсумувала білявка.
«А серед їхніх жінок?»
Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно. «Що вони там роблять, халамидники», - промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців.
Двері розчинилися і в хату увалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав:
«Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю!»
Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів:
«Хто цей чоловік?»
«Я вільний кракувський міщанин...» - заторохтів актор.
«Не тебе питаю!» - отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров.
«Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, - пояснив Лушпак. - Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може вони - шпигуни Яреми?»
«Навряд чи», - вирішив Приблуда й опустив шаблю.
Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів:
«Врятуйте дитину...»
«Що за дівка?» - спитав отаман.
Осавули перезирнулися.
«Що за дівка, питаю?»
«Та таке собі курвисько, - невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепкуватого вигляду. - Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли...»
«Ну?»
«Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили...»
«Так, - отаман вдарив чоботом комедіанта. - Вставай, покажися!»
Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струсував дріж.
«Якої віри будеш?»
«Православної», - прошепотів костоголовий.
«Брешеш. Покажи хреста».
Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика.
«Кажи Символ Віри».
«Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, - забубнявив Кінський Каштан. - І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного...»
«Дух Святий від кого?» - перебив Приблуда.
«... І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина...»
«Добре, - погодився з версією костоголового отаман. - Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно».
«Збідувався у мандрах, ясновельможний... Мою дочку...»
«Що?»
«Її потягли ґвалтувати, пане гетьмане. Ваші хлопці. Їх там півсотні. Вона ж не витримає...»
«Ви чули? - обернувся до Гонської Приблуда. - Вона не витримає півсотні моїх хлопців!.. А скількох витримає?» - він знову підняв шаблю.
Каштан впав на коліна і заголосив:
«Змилуйся, найясніший пане!..»
«Я питаю: скількох?»
Каштан почав рвати на собі волосся.
«Скількох?»
Каштан заплакав і вдарив чолом об підлогу.
Отаман недовірливо похитав головою і наказав осавулам:
«Приведіть сюди його доньку!»
Мандавошка відвів очі й прогундосив:
«Хлопці збунтуються, батьку...»
Осавула несподівано підтримала Гелена, котру не відпускало гостре передчуття небезпеки, якось пов’язане з появою костоголового:
«Залиштеся, Базилю, прошу Вас, нехай ці paganis вирішать свої справи поміж собою...»
Приблуда широко посміхнувся:
«Збунтуються, кажеш? - він зиркнув на Мандавошку, і той помітно зблід. - Піду ж я, подивлюся на тую дівку, від якої так розсобачилися мої козарлюги...»
«Я піду з Вами», - несподівано навіть для себе сказала білявка.
Отаман натягнув на голену голову високу кучму, відіпхнув з дороги зашморганого комедіанта і вийшов з хати. Осавули посунули за ним і, підгортаючи пелену атласного плаття, за ними рушила панна Гелена.

Козаки отаборилися біля хати пасічника Пронька. Самого господаря вони тимчасово виселили, нагородивши штофом оковитої. Ті з парубків, що вже побували у хаті, захоплено розповідали товаришам про вроду та незвичайні вміння впійманої у лісі курвочки. Від призьби чулося:
«А вона як закине ноги!.. А я як застромлю!..»
Побачивши отамана, козаки принишкли, гомін вщух. Ті допитливі зміївчани, котрі ховалися в пасіці, чкурнули геть.
Приблуда вже поставив чобота на поріг блудодійної оселі, коли черкес Астрахан заступив йому шлях.
Астрахана боялися. Пласконосий горбун, з тілом, ніби зліпленим з окрайчиків величезної хлібини, він міг пальцем прохромити грудну клітку, кинути у ворожі лави тривершкової товщини колоду. Маленькі очі з непорушними зіницями втупились в отамана.
Приблуда завів руку із шаблею назад і розслабив кисть.
«Недобре робиш, отамане», - сказав черкес.
Козачий гурт підтримав його непевним гудінням.
Приблуда відступив на крок і зустрів погляд Астрахана. Черкес щось зрозумів і відразу нагнув голову для атаки. Його масивне тіло вже зрушилось у таранному стрибку, коли Приблуда зробив блискавичний порух шаблею. Сталева смуга злетіла від землі і справа наліво, від ключиці, різонула черкеса. Той мимовільно відсахнувся і втратив рівновагу. Наступним, вже класичним, ударом отаман зніс бунтівникові голову. Товариство завмерло, дивлячись, як підстрибує на порозі голова Астрахана.
Приблуда обвів поглядом козаків. Ті сумирно знизували плечима, хтось промурмотів: «Отакого...»
Мандавошка випередив отамана і ногою вибив перед ним двері. Приблуда увійшов до хати і весь гурт посунув за ним. Навіть Гелена зазирнула до темної криївки пасічника.
Там, на ліжнику, звивалися голі тіла. Нікта захоплено осідлала молодого козака і стрибала на ньому, вигинаючи тіло. Її великі груди також підстрибували з потішним запізненням. Козак раз у раз піднімав голову, аби вкусити наїзницю, але Нікта, сміючись, відсахувалась. На вибиті двері обидвоє не звертали уваги. За спиною отамана почулися заздрісні вигуки. Мандавошка знову зреаґував перший. Він оперезав коханців нагаєм, Нікта заверещала і скотилася з ліжника. Молодий козак, прикриваючи одягом прутень, сховався за пічкою.
Приблуда вийшов з хати, подивився на мертвого черкеса, потім звернувся до козаків:
«Чи ми вже не християни, аби чинити такі неподобства з православними людьми?»
Голос у нього був гучний і красивий. Товариство промовчало.
Мандавошка вивів з хати загорнуту у шмату перелякану Нікту. Слід від нагая на шиї набухав червоним, чоло дівчини прикрашав ліловий синець. До неї підбіг батько-комедіант і почав обціловувати обличчя. Гелена Гонська уважніше глянула на дочку костоголового й зашарілася. Усі недобрі передчуття її справдилися. Не звертаючи уваги на шлейф, що волочився пилюкою, вона рушила до отаманової хати.


9

Коли Анемподест розплющив очі, то побачив у сутінках ледь жевріючу ватру і сільського парубка при вході до прибудови.
«Чого треба?» - спитав він. Літери Вбивчого Напису все ще чорніли перед його очима.
«Мене до Вас прислали батько, - нерішуче почав хлопець. - Дідо Северин померли, а батько хочуть, аби Ви читали молитви над дідовою труною і панахиду справили. Вони Вам дадуть харчів або гроші, як Ви самі забажаєте, отче».
«Так маєте пароха».
«Парох нам ворог... Він кревний Журавичам...»
«Гріхом є, хлопче, таке казати про висвяченого пресвітера, таїнствами окормляючого».
«Неблагодатний він, превелебний отче, постів належно не тримає. Оковиту вживає і слив’янку, і суничну настоянку, і горобинову... І всі у плебанії такі ж пияцюри, до побожної справи негодящі».
«Я маю лише дияконський чин, то кажи мені «брате Анемподесте»».
«То я Вас зара’ проведу до самісінького хутора, брате Анапезде - сказав парубок. - Ми псів повипускали, аби Журавичі не спалили нас уночі».
Прочанинові слово «спалити» нагадало про згаслу люльку. Він поліз до гамана, і пальці, окрім тютюну, вхопили щось металеве, круглясте. Він спершу подумав, що знайшов таляр або й шведський дукат, але натомість витягнув точне повторення амулету Марципанової Акробатки. Агатові надкрилки жука зблиснули у напівтемряві. Тепер він згадав, де чув про «Потік Хореф». «Ти теж непростий жучара!» - визначив він Голомозого Драбанта. А ще він зрозумів, що вже має чим поторгуватися за своє дзеркало. Зміну його настрою помітив онук загиблого Северина. Він вирішив, що причиною радості паломника стали обіцяні харчі. «Певно, зголоднів, у лісі сидячи», - поспівчував хлопець.
Вони рушили до хутора через ліс, найкоротшою стежкою.
Проходячи галявиною, учень авви Макарія відчув щось настроєво протилежне навколишньому мирному смерканню. Він озирнувся навколо. Чи то сутінки зіграли з ним жарт, чи невідомі Сили послали попереджуюче видіння, але він побачив, як крізь кропиву і суцвіття наперстянки промкнулася синя щуряча мордочка й одразу сховалася, бо до неї посунуло яскраво-червоне створіння. Прочанин пришвидшив ходу, майже побіг. Парубок здивовано глянув на сполоханого диякона у смішній лівреї, але теж перейшов на ширший крок. Незабаром з’явилися спалахи світел - хутірські вогні. Анемподест раз у раз озирався на березову колонаду, але, окрім глибокої лісової тіні, не зауважив нічого.

Хутір Канюків було побудовано передбачливо і надійно. Ззовні його приземкуваті споруди було обкладено дубовими колодами, що утворювали майже фортечну стіну. П’ятикутний терем підносився над господарчими будівлями бойовою вежею. Дахом ходили хутірські з цебрами, змочуючи його водою, накриваючи вологими шкурами. Горіли піднесені на палях сторожові смолоскипи. Гавкали роззлощені собаки. «І тут люди в облозі», - подумалося прочанинові. За кам’яною непохитністю Райдужної Гори він почувався би безпечніше, аніж під мокрою соломою. Але цієї ночі у Матні іншого прихистку для нього не передбачалось.
До хутора лишалося зо дві сотні кроків, коли дивовижно швидка комаха пролетіла повз голову Анемподеста і здибила його волосся. Він обернувся. На темному тлі підліска вгадувалась оповита димом постать Голомозого. «Це ж він у мене стріляв!» - доміркував прочанин і побіг заячим зиґзаґом. Його проводир щось закричав, певно, просячи припнути псів.
Драбант перезарядив мушкетон, припалив свіжу порохову смужку і знов прицілив Анемподеста. Він вже відтягував важеля, коли пес вискочив з кущів глоду, безгучно атакувавши Каштанового приятеля. Той не розгубився й притульним пострілом розніс псові голову. Відкинувши мушкетона, він витяг баталійну сокиру і припустився за прочанином.
Анемподест вмів бігати швидко: безголовий собака ще перебирав лапами, коли учень авви Макарія перескочив тин і побіг уздовж дубової стіни. Браму йому відчинили вчасно. Перше, що він побачив на хуторі, була дуже товста жінка у довгій сорочці і чорній перемітці. Вона небавом, наче ожилий лаврський дзвін, піднімалася драбиною на поміст, приторочений до дубових колод. Прочанин несамовільно прикипів поглядом до величного сходження товстухи, як до обрядового поступу споконвічної земляної Сили. Кожний крок змушував драбину сервільно вигинатися і тріскотіти; при цьому з-під перемітки викочувалися, наче два гарбузи, щоки велетенського бабища. Товстуха тримала арбалет, розміром як катапульта.
Драбант тим часом убив ще одного пса і гнався за Анемподестовим проводирем.
«Заручника хоче узяти», - пояснив прочанинові зизоокий хуторянин, підглядаючи за гонитвою крізь дірку в брамі.
Над головою Анемподеста заскрипів поміст. Товстуха вийшла на бойову позицію. Прочанин відіпхнув зизоокого від дірки і побачив Голомозого зовсім близько. Той вже був без халата, у лускатому панцирі, і біг розміреним кроком, не збиваючи дихання. У ту мить, коли Драбант сокирою, наче гаком, підсік проводиря, загострений патик ляснув його в груди.
Якби товстуха-арбалетниця стріляла залізним прутом, Голомозий сконав би на місці. Але ясенева палиця не подужала панцира і тільки збила з ніг. Хлопець-проводир підхопив Драбантову сокиру і в два стрибки досяг брами. Голомозий повільно підвівся, тримаючись за груди, але другий патик пробив йому гомілку. Навколо пораненого воїна застрибали-загавкали осмілілі пси. Хуторяни відчинили браму і вийшли до ворога. На чолі загону йшов озброєний вилами Опанас Канюка, син Северина. Молодші родичі несли рибальську сітку.
Опанас відігнав псів і спитав Драбанта:
«Пан лицар хочуть нагло померти чи будуть відшкодовувати статутну віру?»
«Ще хто кому нашкодив...» - крізь зуби промовив Драбант. Він обхопив руками патик і повільно витягав його з рани.
«Не чую, шо то Ви там шепочете?»
Зі звірячим риканням Голомозий вирвав патика. Зброя хуторян пробила лише чобіт і м’язи. Драбант сперся на закривавлену палицю, підвівся, з хижим вищиром оглянув селян і пообіцяв:
«Вам відшкодують».

Коли Голомозого, закрученого у сітку, занесли до двору, сини Опанаса веселими криками прославили влучність арбалетниці:
«Бабаматка підстрелили лицаря!»
«Не зчиняйте ґвалту, варнаки, - зупинила їх Бабаматка, що якраз злазила з помосту, відсапуючись і важко збираючи дихання. - Покійник у хаті!»
Анемподест вийшов перед очі Опанаса, вклонився йому і ґречно подякував.
«Кілько візьмете за панахиду, отче?» - спитав новий господар хутора.
«Відпрацюю молитовним робом за врятування».
«Не годиться, - заперечив Опанас. - Дамо Вам, превелебний отче, хліба й до хліба».
Прочанин ще раз подякував і спитав:
«Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до Вашого відома, є неабиякий aggressor і захисник єретиків-адамітів?»
«Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім’я її - Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите... Якби Бабаматка була з нами вранці біля фольварку, Журавичі ніколи б нас не здолали... Гей! - покликав Опанас хуторян. - Підійдіть-но усі до отця під благословіння...»
Анемподест благословив весь клан Канюків, а особливо ретельно - арбалетницю.
«А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що Ви з ним приходили до села?» - спитав миршавий Мирон, брат Опанаса.
«Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів», - збрехав прочанин.
Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.

Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам’яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання.
За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.

10

Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові.
Марципанова Акробатка виникла звідкись іззаду. Її волосся прикрашав вінок з великих трикутних квітів. Опадлійське Сонце надавало її шкірі сіруватості, а очам - берилового зафарблення. «Цікаво, а як виглядала вона у нашому світі?» Вголос він спитав:
«Хіба я можу пересуватися позасвідомо?»
«З моєю допомогою».
«Може я ще щось робив з твоєю допомогою?»
«Може», - погодилась Сапфіра і показала рукою униз:
«Бачиш? Ось Долина Драговозів. Он там, за пагорбом - Картагена...»
«Ми не запізнюємось?»
«Злякався?»
«Я не з своєї волі затримався у Матні надовго».
«Хіба? - непереконливо здивувалася дівчина. - А тут тебе майже не було усього півгодини...»
«Як?»
«Обернися».
Анемподест послухався. Ґранітна кістка Райдужної Гори підносилася лише у трьохстах кроках за його спиною. Дорога, на якій вони стояли, виповзала з печерних челюстів її підніжжя. З цього боку Гора мала не менш вражаючі розміри, аніж з фасаду, і так само була оточена будівлями і рудними смітниками.
«Не дивуйся, Витискуваче. Час - недолуга і несамостійна підбивка буття. У всіх світах він лише мовчазний і покірливий раб Зумовленості. В Опадлі час тече інакше, ніж в Опорній Реальності. Він тут, як цеи точніше означити, м’якший і легше змінює свої властивості».
«Чому?»
«Деміург Матні або не вміє, або не хоче працювати з часом».
«Може це поза його волею. Можливо, що такі перетворення йому заборонені Всевишнім?»
«Навряд... Адже добрий батько ніколи не заборонить своїм дітям гратися найцікавішими іграшками. Опорна Реальність завжди дивувала мене віковічною непорушністю природних законів, але... - Сапфіра, немов згадавши своє акробатичне минуле, несподівано перекинулась через голову у запаморочливому стрибку, загубила вінок, і знову твердо стала на ноги. - Хто я така, зрештою, щоби мудрувати над вчинками Деміургів».
Анемподест вирішив підтримати дівчину:
«В Книзі Йова про Господа Єгову сказано: «І в Янголах своїх бачить недоліки...»».
«Невже?»
«Так. У вісімнадцятому вірші четвертої глави. Там, де Еліазар втішає загноєного Йова».
«Ти така вчена людина, - зробила великі очі Марципанова Акробатка, беручи прочанина за руку і тягнучи за собою. - Ґлобусові ти сподобаєшся».
Вони майже побігли дорогою, що пірнала у вибалок, робила широкий виток навколо порослого лісом пагорба, а тоді звивисто збігала в долину, до широкої темно-зеленої ріки й міських будівель, ближчі з яких тулилися уздовж річкових берегів, а дальні п’ялися на протилежний схил гірської углибини. Лавандовий дух міцнішав і згущував повітря.
«Сапфіро, а що таке Потік Хореф?» - спитав він, і дівчина притишила ходу.
«Про це довго розповідати».
«Я послухаю», - сказав він так благально, що одразу спротивився самому собі.
Марципанова Акробатка знизала плечима:
«Тоді слухай... Колись давно, у явності, котра називається Вічною Візантією, жив мисливець на ім’я Констант; а ще вважають, що його звали Меркатором, і про це сперечаються, а інші називають його Хізертом, і про це сперечаються ще більше... Тоді, чотирнадцять тисяч років тому за відліком Опорної Реальності, у Вічній Візантії жили хижі дікраноптери - двоголові орли. Тепер вони вимерли і лишилися тільки на гербах і монетах, а в часи Константа це було могутнє і владне плем’я, що царювало над горами і найвищими деревами того світу. Дікраноптери були такими величезними і сильними, що могли підняти у повітря і кинути на скелі дорослого мартихора або ж дитинча садхузаґа. Кожну голову такого птаха прикрашав пурпуровий гребінець, і було у Вічній Візантії повір’я, що узвар з гребінця дікраноптера дарує вічну молодість. У Константа (чи може Меркатора) була наречена, яку звали Телера (а інші кажуть, що ім’я її було Шіріне, а ще інші - Нікіппа, і про це теж багато сперечаються, особливо чоловіки) і яка обіцяла мисливцеві, що одружиться з ним, якщо він принесе їй заповітний гребінець, зрізаний з голови живого птаха. І Хізерт (повірмо, що його могли називати й цим іменем) відправився на полювання. Він знайшов у крейдяних Рітейських горах, які захищають теплі моря Вічної Візантії від північних вітрів, самотнє гніздо дікраноптерів і обладнав поряд багатоденну засідку, сподіваючись, що орли залишать пташат на час полювання. Але мудрі хижаки завжди полювали почергово і не залишали гніздо без охорони. Одного разу орел-батько вполював небезпечну здобич - алярмічного порскача. Ця тварина накопичує у сліпій кишці особливу селітряну суміш. Якщо порскачеві загрожує смертельна небезпека, він через анус випорскує суміш, а та, при з’єднанні з повітрям, миттєво вибухає і нищить все навколо. Мудрий птах знав про цю пастку і вбив тварину блискавично, не давши їй часу на переляк. У гнізді він мав відокремити стравохід порскача, не розриваючи його, і викинути. Але Констант випередив дікраноптера і, коли обидві голови птаха заходилися роздзьобувати тушу, пустив стрілу просто у сліпу кишку мертвого порскача. Гніздо вибухнуло. Поранені дікраноптери попадали на крейдяні скелі. Меркатор добрався до одного з пташат і відрізав гребінці, хоча орлятко билося і кричало на всі Рітейські гори. Хізерт вже вертався додому, коли побачив зграю дікраноптерів. Почувши крики орляти, вона вилетіла з гірських криївок. Зграю вів на помсту сам орлячий король Маргуз, кожне крило якого було завдовжки як двадцять черменських мечів, а кігті могли шматувати залізо. Констант зрозумів, що не врятується, бо чув у клекоті Маргузового воїнства присуд Напередвизначеності. За звичаями тогочасної Вічної Візантії він мав підкоритися Зумовленості і прийняти смерть як філософ, не роблячи безглуздих та ганебних вчинків. Але мисливець кинув виклик Зумовленості і стріляв у дікраноптерів і співав пісню, слова котрої навмисно загублені. Й кожна його стріла вражала ворога, і восьмою він вбив Маргуза. І тоді він побачив дивовижний срібний Потік, що розливався крізь повітря і скелі, і дивних птахів надвечір’я, що летіли над тим потоком. І ця надсвітова повінь знесла залишки Маргузової зграї. З того часу відомо: якщо кинути Напередвизначеності справжній виклик і проспівати перед обличчям загибелі Справжню Пісню, то приреченість відступає, закони буття руйнуються і доля посміхається сміливцеві. Через багато століть поет Ламех склав вірші про Цілунок Фатуму і там були слова, які запам’яталися народам тих світів, де розкошує нелякана Напередвизначеність:

Я бачу видих світу як Потік
і порожнечу хтивлену в горлянці
і кажанячий лоскіт всіх підпор
повалених Правічним Беззаконням
і назву «Хореф» і безодню в ній.

...Ось так, з легкої руки Ламеха, цей особливий прояв Хаосу, який відгукується лише на Справжню Пісню, приходить на допомогу і руйнує тромби Зумовленості, стали називати Потоком Хореф. Кажуть, що ті, хто пили з нього перемогу над Зумовленістю, мають особливу долю й особливі права перед Всевишнім. Пророковано також, що ними викупається недосконалість світобудови».
«Небезглузде передання, - розмисливо сказав Анемподест. - Я чув про подібні випадки і в нашому світі... А що було з Константом далі? Чи він оженився на тій марнославній дівчині і чи були в них діти?»
Сапфіра посміхнулась:
«Леґенди несправедливі до жіноцтва. Як тільки герой виконує забаганку нареченої, вона сподівано щезає з обріїв казки як даремна примара біснуватої відповідальності».
Анемподест поворушив губами, ніби смакуючи слова Марципанової Акробатки.
«Ти красиво сказала, хоча й незрозуміло».
«Це тільки цитата. З монологу Цариці Савської у п’єсі «Мнемозавр». Здається, з тисяча сімсот першого акту...»

Вони подолали три чверті милі, коли прочанин знову звернувся до дівчини:
«В Біблії теж згадується потік із назвою Хореф. У сімнадцятій главі Третьої Книги Царств. Біля потоку Хореф переховувався пророк Ілія Фесвітянин від гніву нечестивого царя Ахава. Там круки приносили йому хліб і м’ясо. А потім потік пересох... А чи відомо тобі, Сапфіро, що мовою давнього Ізраїлю «хораф» і значить «потік»?»
«Певно, цим означено, що Ілія теж пив з Потоку Хореф».
«Біблія того свідок. І той головатий Анаґа згадував Фесвітянина...»
«Ми майже прийшли, - перервала прочанина Акробатка. - Ось Картагена, а там, за мостом - Ринкова Площа, на якій безугавно відбувається Карнавал».
Анемподест побачив занедбану перспективу колись розкішних кам’яниць. Їх спорудили з кольорових ґатунків крейдяника і прикрасили різноманітним ліпленням. Мавританські вежки підносились над фасадами, котрими крокували злютовані батальйони путі. Колони мішаних ордерів підтримували химерні еркери, оздоблені вертепами скульптур і фалічних баклажанів. Гіпсове і мармурове листячко, огірки та патисониоточували кожну віконну арку. Розбите шкло і розтріскана штукатурка не псували загального враження кулінарної схибленості архітекторів. Відпалі елементи фасадів апетитно вростали в ґрунт вулиці, котра вела до розцяцькованого мосту. Він напинався аркою на хребтах мармурових драконів, занурених у малахітовий струмінь ріки. В смарагдових променях мармур виглядав шафрановим і теплим - дракони відповідно живими. Очі рептилій, зроблені з кольорової смальти, весело підморгували Анемподестові.
Вулиця була безлюдна. Лише побіля мосту розташувалося кілька опадлійців у строкатих строях і з алебардами. Здалеку вони нагадували ярмаркових арлекінів.
«Це охорона Карнавалу, - пояснила Марципанова Акробатка. - Традиційно її відбувають бійці Препотужного Рушення Низових мартоплясів спільно з достойниками Ґільдії фігурантів Катарактного Театру».
Сапфіра рушила до застави мартоплясів, перестрибуючи повалені колони й розбиті капітелі. Прочанин пострибав за нею, зачіпаючись за гостряки мармурових уламків. Він вже не здивувався, коли міст виявився набагато ближчим, аніж здавалося з пагорба.
Обличчя охоронців прикривали червоно-чорні напівмаски. Довгі алебарди виглядали декоративно і навряд чи використовувалися колись за основним призначенням. Під веларіумом було накрито стіл фруктами, вином та окостами. Анемподест подумки порівняв цю заставу з кострубатим вояцтвом Райдужної Гори і зрозумів, що мартихори і садхузаґи давно вже не турбували мостові укріплення Картагени. Він сповнився поваги до лев’ячих жуків та ґномів.
«З поверненням!» - вклонився дівчині найближчий охоронець.
«Добридень, Маско!» - акробатка відповіла прикладанням руки до серця. Мавпуючи її жест, охоронців привітав і прочанин.
«Що нового на Карнавалі?»
«Ґлобус переселився».
Анемподест побачив, як виблідло обличчя Марципанової Акробатки. Запала незручна павза і мартопляс вдався до подробиць:
«Це сталося увечері, під час Вистави і ніхто з Ґільдії не очікував його переселення. Однак потім було знайдено Ґлобусового заповіта, де згадувалось якесь пророцтво про теперішні дні та переміни...»
«Де заповіт?»
«Його віднесено до Музею».
«Ми йдемо туди».
Охоронець погідливо кивнув і дав Сапфірі напівмаску. Інший мартопляс вручив таку ж іграшку Анемподестові. Машкару акробатки прикрашав червоний трикутник, а прочанинова була розділена вертикальною рискою на дві половини. За прикладом дівчини учень авви Макарія начепив картонну мармизу й відчув, що не може дихати носом. Шнурівка стиснула потилицю.
Коли вони проминули арку, дівчина повідомила:
«Твоя маска називається «Термінатор», а моя - «Дефлорація». Якщо нас будуть кликати цими назвиськами, не дивуйся».
«Ці маски невипадкові?»
«Забудь про випадковість. Вона заповіла нас Зумовленості».
Анемподест помацав стиснутий машкарою ніс і прошепотів:
«Тромб Зумовленості».
«Що?»
«Тільки цитата».

Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та архітаврів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо ґранітних рюмерів, алебастрові ґобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні ґемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадаїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами бань, шпилів та флюґерних кампанел; порцелянові ґалери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових ґалеонів вистромлювались з ростальних апсид і розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові ґорґули та залізні скорпіони. Вирізьблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скіпетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він сприйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї.
Перед фасадами палаців були насаджені ялинки й невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин обвивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та ґранітні створіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами.
Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті, або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках.
«Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!..» - повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фігурантами, а прочанин з кожним кроком все вдаліше копіював її привітальні вправи.
Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної - а радше подвійної - статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбученими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблеподібної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців.
«Славетний Катарактний Театр, - показала на куполясту споруду Сапфіра. - Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю».
«А що вона там робить?»
«Вона теж грає у «Мнемозаврі»».
«Кого?»
«Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Маґалу Фрай... Кожну жінку, котра танцює в обложеному ворогами Місті. Ми беремо сюжети для «Мнемозавра» з репертуару чотирьох світів».
Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажі й вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці.
«Що це за табір?»
«Це - Карнавал».
Прочанина пересмикнуло від образи. Не для того він тут, щоби вислуховувати невдалі жарти. Помітивши його ґримасу, Марципанова Акробатка підтвердила:
«Так. Ті, що на возах і під тентами - офіційна частина Карнавалу. Як і встановлено від початку Сущого - на Ринковій Площі, у центрі міста».
«Але ж вони сплять».
«Карнавал триває вже триста років. Не можна ж безугавно веселитися три століття. Люди все ж таки».
«Карнавал триває задля Карнавалу?»
«Не зовсім».
«А нащо?»
«Для витіснення Абсолютного Зла злом звичайним. Адже Абсолютне Зло - це те, що після Карнавалу».
«?»
«Зараз побачиш Музейну Колекцію і тоді вже все зрозумієш».
«Сподіваюсь», - промимрив Анемподест і ще раз озирнувся на сплячих карнавальників. Тепер він зауважив, що вози дуже старі, розсохлі, майже розвалені, а бруківку Ринкової Площі у кілька шарів вкривають ковдри, подушки і ліжники з козячої повсті. Великі смугасті коти вешталися тим ганчір’ям і хтиво нявкали.
Він задивився на котів і ледве не загубив поводиря. Сапфіра швидким кроком пройшла крізь портик і вже завертала у бічний провулок. Прочанин чимдуж побіг за нею. Обличчя під маскою одразу вкрилося потом. Він наздогнав дівчину перед чорним фасадом споруди, яка нагадувала костьол єзуїтів у Львові, але перевищувала його розмірами принаймні втричі. Над арковим входом вигинався щербатий напис:

Pantodape historia

Напис дублювався ще кількома абетками, літери яких Анемподест вже бачив на моноліті у Райдужній Горі. Сапфіра потягла за кільце масивні двері й увійшла до Музею. Прочанин рушив слідом, попередньо перехрестившись і поклавши руку на держално кинджала.
Він очікував побачити величну залу, а опинився у маленькій, захаращеній шафами і комодами кімнатці. За масивним столом, що займав третину музейного передпокою, сидів добродій у довгому повстяному жупані і без машкари. Його невиразне, євнухоїдне обличчя було крейдяно-білим, круглі очі поглипували по боках. У піднесених бровах і густих зморшках лоба застиг задавнений переляк. Тільки ніс добродія був видатним: хрящуватим, з нервовими крильцями, які безперервно ворушилися, немов напнуті появою прибульців.
«Познайомся, Витискуваче, це - Пйотр Шун’ята, широко знана серед тутешніх племен і народів особа, - відрекомендувала добродія Марципанова Акробатка. - Ми ще називаємо його Гімнософістом за його незбагнену любов до іноземної мудрості. У Східному Квадранті, уяви собі, деякі мудреці вважають, що праматірною субстанцією всіх світів була найзвичайнісінька Порожнеча... Так-от, три тисячі триста актів тому цей непереможний зух грав у «Мнемозаврі» Орфея, а дочка останнього Великого Стратега була тоді нашою Еврідікою. У нього, зрозуміло, нічого не вийшло з урятуванням коханої й Еврідіку просто на сцені Театру зжер приблудний ґоблін, що грав Владику Гадеса. Завдяки цьому от героєві припинилася остання правляча династія Опадла».
«Як я вас всіх ненавиджу...» - зітхнув Пйотр.
«Переселяйся».
«Куди? Ви ж, волоцюги, усюди живете...»
«У Гадохху, наприклад. Там вже точно нікого з нас не зустрінеш».
Шун’яту пересмикнуло. Він підвівся, забрязкали ключі.
«Чекай, - зупинила його Сапфіра, - я ж тебе ще не познайомила з новим Витискувачем».
«А що, я його не бачу? - огризнувся невдаха. - Такий самий, як і всі попередні. Нічого не тямить в Особливій Обороні, маску носити не вміє, сопеь як простуджений кобольд, а ще хоче попити водички з Потоку Хореф і після всіх пригод переселитись у Вічну Візантію».
«Послухай-но, чоловіче, - втрутився до розмови Анемподест, якого за живе зачепило порівняння з якоюсь недужою істотою. - Я може й не тямлю нічого у вашій обложній стратегії, але ні потоків ні візантій не виборюю. Я лише йду молитися про спасіння своєї грішної душі до Святого Божого граду Єрусалиму».
Пйотр уважно подивився на Анемподеста непорушними глипалами, промурмотів щось невиразне і, як здалося прочанинові, примирливе. Потому він заходився відчиняти замки на залізних дверях. Робив він це майже з насолодою, ретельно відраховуючи ключі фунтової зв’язки, прислуховуючись до клацання замикаючої механіки. Після всіх потрібних обертів та натискань двері безгучно втопилися у стіні і з жовтуватого простору за ними на прочанина дихнуло теплим сухим повітрям. Це повітря пахло терниною, корицею, перетертою м’ятою і послідом ящірок. Анемподестові пригадалися серпневі ночі у Михайлівському монастирі, щовечірній подих степового вітру, котрий навіював гріховні думки, заважав спати і молитися.
«Де ти сховав Ґлобусового заповіта?» - спитала ключаря Сапфіра.
«Я не ховав, - заперечив Гімнософіст. - Він там, де зберігаються всі заповіти Обраних Хорефа від часів падіння Оста-Йезда. У сап’яновій теці Semata Lygra у четвертому кабінеті архівного відділка Destinata. Ти можеш хоч зараз пройти туди і зняти для себе копію у встановленому порядку. Там є папір і чорнило».
«Добре, - одразу погодилась дівчина. - Тоді я лишаю Витискувача на тебе. Маєш ознайомити його з історією Особливої Оборони. Зустрінемося за годину біля опудала василіска».
Вона щезла за дверима. Луна від швидких кроків Марципанової Акробатки прокотилася через передпокій і згасла.
«Легковажна панянка Дефлорація!.. - розтягся у відразливій посмішці ключар. - Невже вона справді думає, що триста років такої історії можна розповісти за якусь там годину?.. Тут цілого тижня не стане...»
«Ми не маємо стільки часу, добродію, - зауважив Анемподест. - Ми поклялися на Вбивчому Написі, що за добу повернемося до Райдужної Гори».
«Встигнете», - впевнив прочанина невдатливий рятівник Еврідіки і жестом запропонував прочанинові увійти до Музею.
Пройшовши крізь двері, Анемподест потрапив на ґвинтові сходи. Він двічі вдарився потилицею, поки не призвичаївся до економного маршу чавунної спіралі. Пйотр тупотів попереду, бурмочучи, наче молитву:
«... Ми всі тут чужі. Нащо ми сюди прийшли, хто нас кликав? Звідки йдемо ми? Куди? Чому кожне з місць визначено як «не наше»? Нас ніхто не чекає, ми всім остогидли, всі хочуть бачити замість нас щось інше. Невідомо що, лише б тільки інше... Ми небажані гості, через нашу небажаність ми стаємо лише собою, порожнечею, місцем від’ємності, але вперто ображаємось на безпритульність... Чужинці... Сліпі кошенята... Гадохха? Ви лякаєте мене Гадоххою? Ха! Чим ваша Опадла краща за Гадохху? Чим одна назва порожнечі краща за іншу? Що ви витискуєте? Порожнечу... Що приходить замість неї? Порожнеча в іншій масці, в іншій назві та іншій мові, і ми знову непрохані гості, чужинці, зайди. Витискувачі нічого в нікуди...»
Балакучий ключар вивів Анемподеста у темний прохід і раптом зупинився, витяг з кишені і запалив від кресала свічку. Її світло виокремило з мороку мармурову плиту, приґвинчену до стіни коридору. Гімнософіст обмахнув з пам’ятки павутиння.
«Подивися, чужинче, на цей скалок бундючних часів, на цей витвір батьків-засновників безглуздого Карнавалу... Тобі добре видно? Ти можеш прочитати цей напис? Ні? Я тобі перекладу... Послухай, що тут було вирізьблено, на цій стеллі, триста двадцять п’ять років тому священною мовою Вічної Візантії:

Карнавал - перевернений світ.
Карнавал не знає розбіжностей між акторами
і глядачами. В Карнавалі всі учасники активні.
Закони, заборони, обмеження, ієрархії і пов’язані з
ними страх, пієтет, етикет на час Карнавалу
втрачають своє значення.
Карнавал єднає, примножує, лучить священне
з буденним, високе з низьким, велике
з малим, добро із звичайним злом...

І таке інше...Ти розумієш, чужинче, що тут написано? Тобі не смішно? Якби хтось тепер, через триста років безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то що б вони зробили з ним? Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів!»
«Що ж правило за первісну мету Карнавалу?»
«Зніми цю маску, Термінаторе, чи як там тебе, не душися... Отак краще... Якою, питаєш, була первісна мета? Первісною метою був звичайнісінький порятунок... У ті далекі часи, коли автори цього напису були ще підлітками, війська Абсолютного Зла несподівано нанесли арміям Благих Сил страхітливі поразки. Загинув імператор Лаверак, останній з могутніх правителів Оста-Йезда, і його столиця була розчавлена велетенськими садхузаґами. Залишки захисників Добра і Порядку втратили зв’язок поміж собою, назавжди залишили морське узбережжя і відступили до гірських долин. Та темна доба дістала назву Partitio, себто Поділ, а поети назвали її Днями Забутої Відваги. Небагато фортець і укріплень витримали облогу монстрів у ту небезпечну добу. Тоді ж стараннями розвідників, які знайшли в Матні давні літописи примх Напередвизначеності, було знайдено особливе місце, де Зумовленість та Спонтанність переплетені і граються між собою у вічну Гру Витиснення. На цьому місці за наказом Стратега Озії Першого побудували Катарактний Театр і на його сцені втаємничені почали свою гру, відому пересічним мешканцям Опадла як Вистава «Мнемозавр». У цій буцімто Виставі у кожному акті розповідається (під різними сюжетами, з різними фігурантами та персонажами) історія обложеного ворогом Міста, мешканці якого влаштовують перед обличчям погибелі викличний Карнавал - себто Особливу Оборону - і тим накликають на голови ворогів нищівну, таємничу і малодосліджену Силу...»
«Але до чого тут, наприклад, Орфей з Еврідікою?» - перервав пояснення учень авви Макарія.
«Орфей? Це з матнійського репертуару... Фабула деяких тамтешніх вистав переробляється тут для потреб Особливої Оборони... Я продовжу... Отже, згадувана Сила ні добра, ні зла, але пов’язана з творчими стихіями Передвічного Хаосу. Його ж природа зрозуміла лише Єдиному. Поети називають цю Силу Потоком Хореф. Для Благих Сил Потік недоступний, позаяк він найчистіше, абсолютне втілення Беззаконня, себто старший родич щоденного звичайного зла».
«Сапфіра розповідала мені леґенду про мисливця Константа-Хізерта і двоголових орлів, - знов перервав ключаря прочанин. - А я під час мандрів балакав із небрехливими людьми, яких рятувало від неминучої загибелі метафізичне явище, дуже подібне на те, що ви означуєте як Потік Хореф... І що ж, допомагає воно вам супроти чудовиськ?».
«З якої ти явності, чужинче?»
«З тої, яку ви називаєте Опорною».
Шун’ята підніс свічку до обличчя прочанина, наче шукаючи на ньому невидимі письмена.
«Так ти з Матні, чоловіче... - проговорив він протяжно, а потім зайшовся тихим сміхом, подібним на пирхання. - Я мав відразу це зрозуміти, адже згадуваний тобою Єрусалим стоїть тільки у двох реальностях».
«Яка ж друга?»
«Вічна Візантія».
Темний коридор хитнувся перед очима Анемподеста. Він струсонув головою й побачив перед собою вже не Гімнософіста, а вдову Северина Канюки.
«Пане отче, - сказала жінка, - розбудила Вас, вже вибачайте. Почитайте ще молитви, прошу Вас. Ми бачимо, що Ви не такий, як наш пияцюга-парох, прости Господи... Ви знаєтеся на Святому Писанні, маєте благодать... Мій чоловік був побожною людиною і перед Божою Матір’ю і Христом-Богом замовить за Вас добре слово...»

11

Гелена Гонська відколупала камінь на персні й висипала звідти у келих з вином дещицю грудкуватого порошку. Прислухалась. Хвилини збігали, але за парчевою завісою панувала тиша. Дівчина витягла маленьке свічадо, розправила щіточкою вії й зробила ревізію обличчя, уважно підраховуючи зморшки та вилущуючи дрібні гноячки. Коли огляд було закінчено, вона силувано закашлялась, потім знов прислухалася. Заскрипів ліжник, з-за завіси вийшов Приблуда.
«Дитині вже легше», - повідомив він, посміхаючись.
«Хіба їй було зле?»
«Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя неперевешена панно», - похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену. Але та вислизнула з його обіймів.
«Перепрошую пана отамана, але від нього зараз тхне посмітюхою».
«Ви несправедливі...»
«А Ви нерозбірливі».
«Гелено, Ви направду вважаєте, що я захопився цим горопашним дітиськом?»
«Вона не дітисько», - з притиском сказала Гелена. Її очі зволожилися, кутики рота дрижали. Ще кілька годин тому це б розчулило партизана, а тепер тільки дратувало. Запала мовчанка. Білявка кусала губи й відвертала від Приблуди обличчя.
«За кого себе має ця зманіжена полька?» - подумав той. Йому забажалось повернутися до ліжника, де розкинулось уві сні юне тіло, і він стримав себе таким межовим зусиллям, що сам здивувався. І не зміг, не спромігся приховати від білявки цього здивування. Він потягся до келиха з вином.
«Не чіпайте!» - раптом підвелася Гонська.
«Чому?»
«Це для хворого... дітиська».
«Он як...»
Приблуда примружено подивився на Гелену. Та вкрилась червоними плямами і схопила келих. Перш, аніж отаман вибив його з рук шляхтянки, вона встигла ковтнути вина і подивитись на Приблуду біснуватим поглядом, у якому змішувалися переляк, переможна впертість і отрута. Отаманові перехопило подих.
«Не дозволю кожному бидлу себе принижувати!» - прошепотіла Гелена і сповзла на підлогу.
«Гей, осавули!» - крикнув Приблуда.
Заспаний Мандавошка в одному спідньому улетів до отаманової хати. В руці він тримав татарську шаблю і дико обертав п’яними очима.
«Хто з хлопців знається на трунках? Скорше думай!»
«Ге...» - вичавив з себе осавул, покрутив бурмилистою головою і вимовив після довгої відрижки: «А той старий цап казав, що вміє лікувати».
«Тягни його сюди!» - наказав Приблуда.

За хвилину Кінський Каштан вже обмацував непритомну Гелену. Він прицмокував і закочував очі, бурмотів довжелезні латинські речення і кахикав, всім своїм виглядом демонструючи складність ситуації. Його дочка вистромлювала розчервоніле личко, очі її блищали. До компанії невдовзі приєднався Лушпак. Він недовірливо стежив за кривляннями комедіанта і накручував на вухо оселедця. Сам Приблуда відсторонено сів за стіл умовляти сулію слив’янки. Іноді він скоса поглядав на Нікту, а та робила вигляд, що соромиться. Вона мружила та відводила очі, прикривалась завісою так, що тканина щільно облягала стегна й перса. Після кожного келиха отаманова впевненість, що дівчисько сидить за парчею голісіньке, зростала. Слив’янка притлумлювала цей чин напруження, але ненадовго.
«Отже так, - тоном досвідченого ескулапа почав костоголовий, - ми маємо справу з трунком капутальної, або ж плямистої, або ж цикульної поганки, що має властивість mens caecata terrore вітальні сили організму. Ліки від отрути цього штибу не відомі ні послідовникам Галена, ні учням Парацельса. Не знаходимо згадок про засоби від такого трунку ні у трактатах Авіценни, ні в календарях Римського Аптекарського товариства, ні в енциклійних звітах консильйорів Солернського Медикуму. Карпатські знахарі радять при такому отруєнні сечогінні та відпочинок. Подібної ж думки дотримується славетний Циґельгальс із Брно. Будемо, отже, ревно молитися за одужання цієї шляхетної панни».
«Все сказав?» - спитав Приблуда.
«Все», - розвів руками Каштан. Він зрозумів, що йому будуть робити боляче.
Мандавошка збив костоголового з ніг, а Лушпак вперіщив його чоботом межи очі. Каштан відлетів до стіни, з полиць попадали миски, макитри і крашанки. Нікта заверещала і вчепилася зубами у завісу.
«Ще?» - підвівся отаман.
«Nobili viro! - закричав комедіант. - Є!.. Є таємний спосіб від такої отрути!»
«То застосуй, нехристе! Мерщій!» - Приблуда подивився на перекривлене обличчя Нікти й раптом підморгнув дівчині.
Та скривила силувану посмішку.
«Я щойно згадав історію блазня Кікладопулоса, - повідомив Каштан, підводячись і чухаючи заюшеного носа, - який більше за саме життя любив ласувати смаженими грибами, відомими під назвою «їжачковий пронос». Вчені королівські кухарі називають їх «грибами святого Димитрія Апокавка». Вони надзвичайно рідкісні і мають вельми небезпечну особливість. Споживати їх можна лише тоді, коли зрізано ці рослини у день вшанування блаженної пам’яті святого молільника, просвітителя і цілителя Димитрія. У всі інші дні вони наповнені людоморним трунком, котрого не можуть знищити ані смаження, ані окріп...»
«Що за маячня? Хто чув про такі гриби?» - скривився Лушпак.
«Хто?» - трусонув головою Мандавошка.
«Ти добалакаєшся!» - попередив костоголового Приблуда.
«Ось Вам хрест, ясновельможний пане отамане!.. Те, що я розповідаю - правдива і повчальна історія хвороби блазня Кікладопулоса, мого троюрідного небожа із Сандомира... Клянуся життям моєї доньки і всіма реліквіями Печерськими, і нехай вирвуть мені язика кати у Львові, якщо кажу неправду!.. Означену мною особливість гриби святого Димитрія отримали завдяки тому, що ними язичники хотіли отруїти блаженного Апокавка, хрестителя поганських племен. У «Мінеях» йдеться, що волею Всевишнього цей предивний молільник і сповідник не тільки не захворів, споживши цілу пательню смажених «їжачкових проносів», але й звільнив їх на один день у році від натурального прокляття. А язичники всі тоді увірували у Господа нашого Ісуса Христа і повбивали своїх облудних жерців...»
«Бреше! Все бреше, латинська почвара! І клятви дає неправдиві!.. Я ж бачив отруєних поганками, - звернувся до отамана Лушпак. - Грибний трунок не дається взнаки так швидко. Панночка себе покінчила якоюсь турецькою отрутою. У Кафі таку продає запашник Алі, що живе навскіс від Сміттярної Брами...»
«Кульгавий Алі? - перепитав Каштан. - Та він дурисвіт! Його трунками лише мишей виводити та робити викидні гаремним блудодійкам... А Ви, шановний лицаре, - зиркнув костоголовий на старшого осавула, - колись-то бачили, перепрошую, наслідки споживання блідої поганки. А панна Гелена отруїлася плямистою. Відчуйте, шановне панство, і Ви, ясновельможний гетьмане, принципову різницю у назвах цих двох смертельних, але, наголошую, зовсім різних рослин... Так-от, мій троюрідний небіж Кікладопулос купив гриби святого Апокавка у непевних людей і, зрозуміло, отруївся ними. Всі вже вважали його покійником і навіть відвели до дому розпусти його доньку, коли трапився мій вчитель, премудрий Симпліціус. І він врятував мого небожа за допомогою лікувальних щурів!»
Приблуда схопив костоголового за вухо й викрутив його на арабську вісімку:
«Ти довго будеш теревенити? Де ті щури?»
«Ай!.. Не тре... Я вже йду за ними...» - прохрипів Каштан. Осавули потягли його до виходу і прискорили копняками. У хаті запала тиша.
Приблуда наблизився до Нікти і зірвав завісу. На дівчині виявилась довга гаптована сорочка, задерта якраз настільки, щоб отаман побачив теплу тінь поміж її стегнами.
Шум у сінях не дав Приблуді пірнути у цю тінь. Він ковтнув слину, підтягнув шаровари і обернувся до входу. Захмурені козаки заштовхнули до хати Зміївського війта і кинули його отаманові під ноги.
«Ось він, батьку, - сказав старший козак. - У церкві ховався. Де подів панське золото, казати не хоче. Ми його ще не мучили».
Іван Журавич спритно підвівся з колін і задер цапину борідку перед червоними очима отамана.
«Несправедлив’ чин'ш, пан’ сотнику, - прокричав війт. - Ми тоб’ харчів дали і коней і хлопців до сотні виправили, а ти наше кревне забрати хоч’... Несправедлив’...»
«Несправедливо, кажеш? - хитнувся Приблуда, навис над війтом. - Ми, значить, дурні, а ви - розумні. Ми скарбу не знайшли, а ви, гречкосії голозаді, тепер все собі приторбичили?»
«Амвросій і діти йо’ й онуки з Пясечинськими та орендарями з нас, не з когось, сто років шкури на ремен’ дерли, останній шматок з рота виймали, дівчат силували... Золото це нашій громаді буд’ за сатисфакцію. А вам дамо ще харч’ і горілки. Скільк’ треба дамо».
«Сатисфакцію? Бачу, що мудрі латинські словеса знаєш, виборний чоловіче. А забув, певно, хто вас від панів звільнив? А тих козаків, що в баталії з хоругвою Гржимуцького життя за вашу волю віддали, теж забув? Коротка в тебе пам’ять, виборний, - похитав головою отаман. - Нехай... Буде тобі справедливість... Оту дівчину бачиш?»
Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.
«Мої хлопці, - вів далі отаман, - образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її дати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і басурманам... Дівка вона красива, сильна і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові... І той скарб буде їй від мене посагом».
«Несправед...» - почав був війт.
«Дай договорити!» - гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.
«Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, - продовжив отаман, - і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кости. Дівка за себе, а ти - за громаду. Чия цифір грубша випаде, того буде золото...»
У цю мить до хати повернулися осавули з Кінським Каштаном. Костоголовий притискав до грудей щурячу криївку і препотішно глипав очима. Отаман розреготався:
«А ось і батечко нашої красуні! Чи навчив ти своє дітисько грати у кости?..»
«Чи можу розпочати лікування?» - запитав у відповідь комедіант, швидко й підозріло оглядаючи Журавича і козаків.
Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну казацьку душу», - визначив він і заскреготав зубами. Каштан зауважив бліді плями на скронях отамана.
«Так, - сказав той, відганяючи напад злобливих думок. - Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть... Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю... А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість».
Доки осавули переносили непритомну шляхтянку і напинали завісу, Приблуда поклав на стіл лаковану дошку, гральні кубики і пивну гальбу. Війт і дочка костоголового підійшли до столу. Отаман поклав кубики у гальбу, розкрутив її, потім поставив на дошку догори денцем.
«Отак будете робити. Кожен по черзі. Зрозуміло?»
Нікта кивнула. Війт притиснув руки до живота і щось пробурмотів.
«Га? - перепитав отаман. - Не чую тебе, виборний чоловіче...»
«Та’, - підтвердив той. - Важко не зрозуміт’ тебе, сотнику, ой важко...».
«То кидай першим».
Війт довго крутив гальбу, кубики пересипалися з кістяним стукотом. Посудину Журавич поставив обережно. Так само обережно підняв її і перехрестився. Випали обидві «шістки».
«Щастить тобі», - примружився Приблуда.
«Господь Всемогутн’ є свідк' і заступник' правд'!» - гордо проголосив війт.
Козаки розчаровано перезирнулися. Нікта поклала кості у гальбу, крутнула і кинула на дошку. Знов випали дві «шістки».
«Бачили!» - отаман вдарив кулаком по столу, аж підскочила недопита сулія.
Війт перехрестився тричі і кинув бабки. «Шістки» випали знов.
«Я таке уперше бачу...» - промимрив старший козак.
Нікта повторила з тим самим результатом.
«Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає...» - визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:
«Будете грати хоч до ранку, але...»
«Панночка ворушиться!» - почувся голос Лушпака.
Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінській Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.
«Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щури витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, - сказав комедіант. - Я можу і Ваші гумори, пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у Вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям...»

 

Далі