Руслан Гарматюк

Курсова робота з української літератури

Як, зрозуміло? Чи ні? Якщо ні, то буде зрозуміло далі, тема цієї роботи або просто стоса аркушівлистів зіпсутого паперу, який, судячи з його фізичних якостей, збережеться недовго - Мольфарство на Гуцульщині.
Взявся я за неї деякою мірою для того, щоб внести в свій мозок декілька мегабайтів цікавої інформації і поспілкуватись з новими людьми, а деякою мірою тому, що переді мною був вибір - або зубрити всі питання на екзамен, або писати цей талмуд. Також дехто вважає, що студент, якого відпустили з уроків на день-другий, обов’язково використає цей час за призначенням. Ну, раз вже сталося так, що я - студент, то було би встидно відмовлятися від такої пропозиції.
Як бачите, я вибрав друге, тобто те, що зараз у Вас перед очима. Прошу Вас не судити мене суворо, так, як з мене письменник ніякий, не кажучи вже про ту всю літературну акробатику.

* * *
Все почалося 28 вересня 2000 року. Цікавий рік, чи не так? Нострадамус, Третя світова, кінець світу?.. Якщо чесно, то він у мене асоціюється з торговою маркою «Оболонь». Проте мені тепер було не до часів, років і тим більше пива «Оболонь 2000». Я звечора потрапив у пастку - свій диван. Він служив мені тоді, як і тепер, транспортним засобом, якщо хочете - автобусом (тільки не таким брудним і тісним, як наші) між нашим світом-реальністю-буденністю і присадибою Морфея. Чому таке слово? Та тому, що Морфей - це гуцул-еміґрант. Зараз я знаходився вглибині його володінь і мене не цікавило нічого. Я дивився сни. (Осінь - пора різнокольорових дерев і кольорових снів).

* * *
... ти звідти. Я йду Косовом, хоча він нагадує мені місто після того, як стотисячний полк фанатів-бульдозеристів влаштував тут собі родео. Отже йдемо головною траншеєю і бачимо дивні речі. Скрізь носяться тварини, над якими, здається, добряче попрацювали генетики, під ногами хруськають таргани, а поодинокі перехожі - хлопаки в чорних кашкетах з білими смужками, на обличчях яких відображається повна кататонія. Чомусь їхні смужки нагадують мені аквалайзери на магнітофонах (а може так воно і є). Напевне вони (мутанти, таргани, кашкети) - все, що може вціліти після атомного вибуху.
Звідусіль було чути ритмічні вибухи - ні, радше не вибухи, а звуки, ніби божевільний музикант грає на барабанах один надокучливий ритм вже досить довго.
Раптом у моє поле зору потрапили сліпа пенсіонерка і якийсь дивний її поводир. Він був у повному сучасному обладнанні підлітка: штани і кросовки на триста розмірів більші, на голові шапка з трьома білими смужками і навушниками в вухах. Він переводив її через дорогу. Та ось до них підходять декілька представників підростаючого покоління і, ще несформованими голосами, починають вимагати гроші. Тут сталося небачене. Виконавши потрійне сальто в стилі китайців, стара напала на них з тилу і привела починаючих бандюг у напівкоматозний стан. Після чого дістала з кишені валідол і, прийнявши ліки, продовжила свою романтичну мандрівку нашим beautiful Косовом.
«Бубни» почали лунати голосніше, і я спитав свого, невідомо звідки, супутника. Як він дивиться на все це - баба-акробатка, її поводир, траншеї, позакадровий барабанщик. Скидається це все на те, що це або глюк, або
сон. СОН?!! Це сон!

* * *
Мій співрозмовник зник, і в цей час я отримав потрійну дозу децибелів, які вирвали мене з цього чудного (глухого) місця і повернули в наш світ прямим рейсом, без зупинок.

* * *
Це був трипроклятий і двокинутий до підлоги будильник радянського зразка. До того ж він був не мій, а одного з моїх друзів. Він був за властивостями такий самий, як його власник - малий, дуже голосний, нависаючий і... завжди недоречний. Відразу стало зрозуміло, що це був за барабанщик. Цей пристрій працював і спрацьовував так, що міг розбудити від вічного сну мертвих в радіусі його дії.
Для мене почався новий день. Я встав з дивана, вимкнув знахабніле диво механіки, відчув, що ще живий - мене боліла нога, в яку я вдарився напередодні, і згадав, що треба зараз їхати до дідьчої мами, до села Ясенова за якимось збором матеріалу, їхало-везлося, на порозі знеслося.
Нас було двоє і після недовгих, але приємних маніпуляцій з грошима і пивом в маґазині ми вирушили. Як я вже казав, нас таких вар’ятів було двоє і їхали ми на досить нетрадиційному виді транспорту, як на наш час і можливості. Ні. Не на надзвуковому поїзді, а на звичайних велосипедах, на роверах типу «що вкрутив, то в’їхав», проте добрались досить швидко, знайшли об’єкт нашої цікавості і...
Добрий день Вам. Тут я зрозумів, що нічого не знаю про це мольфарство, цілительство або просто своєрідний вид підприємницької діяльності. А Ви? Якщо так, то відкладіть до кращих часів читання цього... Я сам нічого не знаю про це, окрім того, що мені розповідала моя баба Касуня, коли я був малим. Колись їх було багато і в селах і містах - літали, плавали, насилали прокляття, але найбільше всього любили забирати неслухняних дітей. Як хочете, але щодо цього вони помінялися, тому що вони (діти) могли тоді, як можуть і тепер довести до інфаркту десятитонну глибу каменя. Але часи міняються і зараз їх, відьом і відьмаків, стало менше. Винен в цьому наш атомний вік, шляк би його трафив. І наша інквізиторська влада, щоб той самий шляк прийшов і трафив її двічі, так вважає моя баба. Ну а якщо не знаєте, то продовжуйте читати, можливо ми щось розпитаємо в цього чоловіка в капелюсі.
Говорив він, як то кажуть, «як польське радіо». Мені вдавалось тільки деколи вставляти своє слово чи то запитання. Але якось він примудрявся відповідати на всі запитання, які мене цікавили, без запитань. Незважаючи на те, що нитка розмови завжди якимось чином опинялася у нього в руках, спілкування з ним не було чимось неприємним. Він завів нас до своєї кімнати, чи робочого кабінету, що здався мені дуже знайомим (десь так, як моя майстерня). Мій мозок прошило надокучливе, як повістка в військкомат, відчуття deja-vu (воно завжди приходить, коли його не просять), такий собі незваний гість.

* * *
При підготовці до поїздки ми надумали скористатися репортерсько-шпигунським засобом - диктофоном. Напевне, в цього пристрою було дев’ять життів, як у кота, тому що, побувавши в таких екстремальних умовах, в яких побував він, жоден пристрій в нашій галактиці не зберіг би свого початкового зовнішнього вигляду, не кажучи вже про працездатність. Але. Він працював. Працював, як українські вчителі і лікарі з надією на краще. Та от, опинившись у цьому приміщенні, він відмовився від своїх послуг так, як відмовляється йти голодний віслюк у пустелі.
Для ремонту впертого пристрою пан Михайло виділив нам свій магічний ніж. Дивно. Але ні наші знання радіотехніки, ні магія, ні наші вмовляння і матюки не змусили працювати вперте творіння країни самураїв. Залишилось записувати все в свою пам’ять, яка і так часто зраджувала.
Господар розповів нам про аналогічний випадок. Колись до нього приїздили якісь журналісти брати інтерв’ю і їхній пристрій для записування звуків втратив свою особисту силу і завмер, поставивши своїх власників у скрутне становище. А наш апарат віддав таки тоді своє дев’яте життя і, замовкнувши навіки, спочиває з миром на домашньому кладовищі електротехніки.

* * *
Вірніше це було не кладовище, а дорога повз нього. І ми по дорозі додому проїхали декілька таких місць. Таких собі гуртожитків, у яких нікому не тісно і ніхто не сперечається за місце. Але, безумовно, всі надійно опечатані до наступного пришестя.

* * *
Вже півгодини ми крутили педалі в бік Косова. По дорозі нас обганяли самі мерседеси і джипи і ми в порівнянні з ними були, немов дві черепахи, що десь дістали по велосипеду.
Так, ми рухалися набагато повільніше від них, нам було холодно і незручно, але що я міг вдіяти. Мій супутник має фобію до будь-яких швидкісних бензинових видів транспорту, з поїздами включно. Навіть на ровер, який йому нічого не винен, він дивиться, як на мале пиво. Проте ми не штовхались і не сперечались за місця, не задихалися від нестачі кисню, зрештою не брали собі в голову те, скільки випив водій і чи далеко ми заїдемо. Ото, хлопче, рулюй і не пизди. Принаймні це ліпше, ніж сидіти вдома біля телевізора і прирікати домашні меблі на каторгу. Користі буде більше, ніж від десятьох Полів Чудес чи сорока Угадай Мелодію. Не кажучи вже про всю ту «лапшу», яку вішають нам на вуха під час телевечора. Мовчу тут про реклами памперсів, снікерсів і... зубних паст.
Попід горами, попід гаями ходить дід Махно з попугаями. Ото хай собі ходить далі, а все ж таки до Косова ми добралися вчасно і без пригод.

* * *
Вдома я випив кінську дозу кави, з апетитом аліґатора з’їв миску пирогів і пішов до гуцула-еміґранта, який приймав мене так, як приймає продавець постійного покупця.
З дитинства мені нав’язали потребу в двох речах, в їжі і сні. Ця потреба з часом переросла в наркотичну залежність. По ходу це ті ж самі наркотики. При вживанні першого виникають відчуття повноти шлунку й ілюзія поповнення сил. Другий - серйозніший і леґалізований на всій земній кулі без винятку, ніс за собою повну відключку фізичного тіла і семи-восьмигодинні галюцинації, які ми звикли називати сновидіннями. Ну і що? Це ж не найгірше, що може статись. А статися може багато. Може впасти на голову цегла, а може і не впасти. Може роз’їхати поїздом, а ще гірше фірою. Вийшовши з хати, можеш перечепитися за перший-ліпший камінь і впасти головою прямо туди, куди за півсекунди впаде метеорит. Можна, зрештою, заснути, а коли треба буде прокидатись, то не буде куди.

* * *
А поки що я йду спати з надією, що прокинуся тоді, коли буде треба.

Чомусь я перетворився на якогось журналіста, в якого вже немає сил бігати містом і збирати плітки для наступного номера.
До того ж журналіста, якого з нами/вами вже немає. Чому? Та тому, що: збіг обставин, куля, колесо, гілляка, менінгіт... Вигадуйте самі, може навіть мене загризла до смерті короста... І ось сиджу у себе вдома за письмовим столом і пишу запрошення на власний похорон класичного змісту:

Прошу Вас відвідати моє помешкання
В зв’язку з моєю смертю.
Похорон відбудеться як завжди -
Вчора о 14. 30.
З повагою: батьки та наречені.

Цікаве заняття - писати такі запрошення. В житті такого ще не робив, як і не робив багато чого. Утримувався? Заради чого. Навіть за місто виходив раз на два роки, а тут - на тобі. До дідька їх усіх зі своїми похоронами, ритуалами, замовленнями і зарплатами.
Піддавшись раптовому пориву вітру, а може і не вітру, залишив за собою косівські сувеніри, реконструкцію міста і власний похорон і чомусь опинився в Криворівні на кінцевій зупинці. Оскільки мені було все одно куди йти, то я і пішов... За водою, саме в той бік, куди поїхали зі швидкістю світла два велосипедисти, чомусь мені знайомі. Після довгого ходження по селу і шукання немала на свою голову я опинився біля якоїсь хати. На подвір'ї було декілька людей, які чогось чекали, і двоє роверів, тих, що обігнали мене по дорозі. Їхніх власників не було. Мені стало цікаво і я залишився чекати. (Звізди в полудні?) Через деякий час з хати надвір вийшло два окультно орієнтовані коти. Один з них навіть спитав мене: «Як воно?» Що «Воно»? Це питання мене завжди вибиває з колії. Ну як на нього відповісти, і я змовчав, щоб не ображати незнайомого кота.
Через деякий час з’явилися два роверисти і ґазда хати. Коли я побачив цих двох, мене тіпнуло, як від чогось близького, але давно забутого. Потім вони сіли на ровери, трохи покумарили і зникли з поля зору. Тепер можна би було поговорити з ґаздою і поспитати, що ж тут, блядь, діється. Поговорив. Виявилось, що це - мольфар Ничай. Вдалося взяти в нього цікаве інтерв’ю. Тільки де ж то друкувати? В раю, валгалі, пеклі, нірвані, нагвалі. Та й, зрештою, у них таку херню не читають.

* * *
«Що ти понаставляв на порозі? Я ледь ногу собі не зламав», - це було перше, що я почув. Другим було тарабанення будильника, він зловив мене на гарячому і потягнув додому, стираючи пам’ять про недавні події і метаморфози.
А тут я встав, моцно гримнув будильник - єдиний спосіб його заспокоїти. Побачив я перед собою свого колеґу, з яким про щось домовлялися, і згадав, що треба їхати зараз до Ясенова.