Ніна Кур’ята

СМАК БОЖЕВІЛЛЯ І КАВИ З ВЕРШКАМИ


* * *
Я відкорковую вуличку ґравію.
Вечір тужавіє, вечір дичавіє,
Кличе гуляти під мідними дзвонами -
Дивними, синіми, немонотонними,
Поночі в воду ввійти непочатую,
Надивуватися першоприсвятою,
Плавати з рибами, плакати схлипами,
Різати місяць кавунними скибами,
Дихати щирістю, думати пристрастю,
А що вже друга вода - норовистая.
Впасти предтечею в зоряну течію,
Пити обпеченою порожнечею,
Сіллю змивати всі погляди й закиди,
Всіх пробачати від Сходу до Заходу,
Потім піднятися зливою ранньою,
Ринути в третюю воду - останнюю,
Зимную, темную і обважнілую,
Ту, що ніколи нікого не милує,
Тільки карає або возвеличує,
В ту, що доводить до краю, до відчаю,
Не пробачає ні страху, ні прикрощів.
Часу вже мало.
А подиху вистачить.


* * *
Може, й сміялись ті зоряні карти,
Може, над нами й потішились руни,
Але для мене усе це не жарти.
Я віддаюся у руки Фортуни.

Я віддаюся сльозами і болем,
Присмак розлуки відлунює спазмом.
Що ми знайшли, як шукали любові?
Що ще знайдем, доки вогник не згасне?

Зорі на небі справляють весілля,
Стукають віти у вікна руками...
Кава з вершками. І смак божевілля.
Смак божевілля і кави з вершками.

Зимовим дітям

Яке обличчя у зими -
З її грудьми холодно-білими,
З її суглобами болілими
Й заіржавілими дверми?

Вона бере надбитий глек,
Чаклує поночі над книгою
Й колючою таврує кригою
Старих натруджених лелек.

Найбільше їх шкода мені:
Вони ж бо змушені без галасу
Носить дітей, що не дождалися,
Щоб народитись навесні.


* * *
Як з замерзлої гілки обсиплеться лід,
Від луски так узимку звільниться душа,
І відкриється світ непрожитих ще літ.
І води крижаної нап'єшся з ковша.

І хитнеться той човен, що місяцем звуть,
І зоря в ополонці здригнеться на мить.
Ти не можеш збагнути сьогоднішню суть,
То чому ж твоє серце про завтра скимить?

Ти попросиш у Бога собі оберіг,
Ти попросиш притулок, а згодом - коня,
І щита, і меча, і небес, і доріг,
Ну а потім - підеш все одно навмання.


* * *
В канделябрах каштанів згорить семисвічник суцвіть,
Переживши смертельний двобій з диким нападом зливи,
І розбурхана ніжність раптово лине з верховіть,
Ніби віск небджолиний, гарячий, м'який і пестливий.

І розквітне троянда в душі, і позбудеться сну,
Ніби келія ця їй і справді вже стала тісною,
І в пориві до неба зруйнує незриму стіну -
Ту, що ділить планету на простір між мною й не-мною.

...Що робить зі спокусами світу, котрим несть числа?
Що робити з тим світлом, що - від заповітів Господніх?
Залишається тільки зростити два білих крила,
Захлинутися вітром і стрімко пірнути в безодню.

* * *
Ми сачками виловлюєм осінь
З павутиння порожніх конвертів,
Ми гортаємо аркуші неба
І святкових очікуєм знижок,
По кутках споживаємо тишу,
Що подерта на клаптики снігу,
І рядками розстрілюєм вчора,
А на завтра з них буде сніданок.
Ми пророщуєм зерна пшениці,
Коли їм дуже хочеться спати,
А пізніше ховаєм їх рештки
У затерплу від холоду землю.
Пізнаємо лише на Великдень
Дивно болісні очі ікони
І щоліта чекаєм на осінь,
На безпрограшну цю лотерею,
Ґарантовано правильний вибір,
Де написано «Стерти тут».