Сергій Мекеда

В ЧЕКАННІ РЯТІВНИХ ПТАХІВ

Злість

Бажанню помсти не відома
втома.
З яких душ і найглибших місць
воно, загострене мов кома,
розколе коло?
І мозок їсть
злість.

Жінка

Ти маєш безліч переваг,
і перша - це те, що ти жінка,
але я пронизую стрімко
стрілою тебе у горнилі розваг.
Ти знесилений птах,
ти кінцева зупинка.

***
Ти почуєш, як голос покличе,
як здригнеться будівель намисто,
де земля прогинає обличчя
під засніженим плетивом міста.
Тут слова в сніговій білій вовні,
мов хрипкі старовинні орг###ани,
вириваються співом назовні
крізь щілин незагоєні рани.
І пісок на замерзлій дорозі,
і сніги нерозтоптано-білі
загасити цей поклик не в змозі,
заховати ці рани безсилі.

Місяць

Поглянь з захмарених небес
на неосвітлювані землі -
на тебе виють труби ТЕС
непереможні та буденні.
Відкинь красу дешевих яток,
нашарування кіноплівок -
ти теж існуєш як додаток
до снів й багатоповерхівок.
Ти теж, поставши жовтим й кволим,
нервово рухаєшся колом,
аби до міста ненароком
не повернутись темним боком.

Clysma

Коли, порушуючи тіла структуру,
мені мають ставити клізму,
на цю понуру процедуру
я дивлюсь крізь призму фаталізму.
І врешті яка різниця,
чи загляне в кишечник мій
ця санітарка блідолиця,
цей товстелезний водолій,
бо я вже повернутий задом -
нема вороття і немає облич.
Позаду команди розбавлені матом
й водою наповнена ґумова річ.
Позаду ти дивишся байдуже,
як медицини хворий неофіт
лежить біля тебе, мов калюжа,
наповнюється, мов водопровід.
Помірно стукоче по вікнах палати
вода, яку колись віддали небу.
І вода, яку не треба ковтати,
щось белькотнула про потребу.
Швидше відро підставляйте, паяци,
голки і скальпеля білі адепти!
Вже пізно. Міняйте матраци,
вмокайте рецепти.

***
Ти переконуєш мене,
ніби ця пісня найкраща з пісень, -
я погоджуюсь, поки мине
день.
Тоді укотре на планеті
я демонструю хіт століть
на біс удруге, втретє...
Ти змінюєшся вмить -
ти віриш в те, що все минає,
в банальність літер і облич,
поки триває
ніч.

Співак

Ми чекаємо. За кілька хвилин
ти маєш добути свій голос назовні
з душі найглибших свердловин,
з легень вологої безодні.
Ти маєш сказати своє сі-бемоль
нам переконливим басом,
це, мов заклинання, ця, ніби пароль
для сходження вгору Парнасом.
Але ти упав, хоч й співав нота в ноту,
і звуки під твоєю могутньою тінню
безпорадно зиркали в очі народу.
І ми аплодуємо падінню.

Андріївський узвіз

Ступаю на твій старечий хребет,
на нерівно-нервову структуру,
де ятки, мов сопла сучасних ракет,
готові угору піднести культуру.
Яке небачене жлобство брести отак
з маленькою фіґою в кишені -
в ній має лежати дукат чи п’ятак,
чи відчуття незбагненні.
Але я байдужий і трохи спітнілий
повз ряд сувенірів, полотен помаду
виходжу нагору, де дим і бацили.
Культура позаду.

Aline forever

Літературу сприймають, ніби гостинці,
жонґлюють нею, ніби річчю
і, розкривши на першій-ліпшій сторінці
демонструють своєму обличчю.
І натрапляють до вигрібної ями,
в метушливу кошару,
де літератори, тавровані орденами,
віддалися державі майже на шару.
Хоча іноді вона пасує
до темних окулярів, прикрашає чоло старе.
Вона корчиться, стікає, пульсує
і все ніяк не помре.
Хоча і розкладено безліч багать,
аби кремувати, аби смажити ненароджене пташине життя -
бачиш, он ворони сполохані над нами кричать,
вже не пророкуючи їй забуття.

Постріл

Тебе піймано. За шубу з ондатри
добуто з високих глухих кабінетів -
розмінюй життя на кадри,
відстрілюйся з пістолетів.
Ти розгублено дивишся на мої руки
в чеканні рятівних міфічних птахів.
Ти назавжди залишишся таким для онуків.
Ти не потрапиш в музейний архів,
бо ти лише ґвинтик іржавий
цієї держави.
Ти всміхаєшся напружено-знервовано.
Я тисну. Сфотографовано.