Світлана Поваляєва

У МЕНЕ ВСЕ Є, І МЕНІ НІЧОГО ЗА ЦЕ НЕ БУДЕ

заїбало мій шедевр безладдя
дідусь Барроуз, «Голий сніданок»


«Дивовижну будову має урбаністична людина, і топографічні її вчинки не менш дивовижні,» - думала Ліка - <i><a href=http://www.lika.com.ua target=_blank>«LiKa»</a></i>, намагаючись збалансувати зовнішній гуркіт з внутрішньою тишею, - Але, з іншого боку, для них нічого дивного в цьому немає. Вони дуже швидко забули, яким не так вже й давно було їхнє Місто, і яким було Мертве місто - “місто у місті”; а он ті школярики біля дверей взагалі можуть і не знати про нього... маленькі майбутні пращури мутантів з неприродно розвиненими від натискання кнопок великими пальцями рук... може у наступних поколінь тільки й лишиться, що один великий палець для натискання різноманітним кнопок, колупання в зубах і для вказування на щось....” Ліка знову згадала посмертний топографічний відбиток Мертвого Міста (href=http://www.deadtown.com.ua target=_blank>«Мертве Місто»</a></i>), схожий на електронну плату якогось архаїчного запилюженого своєю величчю пристрою - архаїчного для тих місць, звідки вона повернулася і про які нічого не пам’ятала, крім подразливого відчуття чогось чужого, бездоганного і неосяжного. Буває так, що плід помирає і усихає в жінці - організм, щоби уникнути зараження, муміфікує його. Так сталося і з Містом, в якому Ліка народилася, жила, яким жила, яке носила в собі, і тепер зрозуміла, що воно перетворилося на мумію прекрасного плоду в бурштиновому узварі її тіла, її душі, схожому кольором й запахом на води, що омивали, текли вздовж і крізь її Місто. Глухий біль, схожий на всеосяжний похмільний сором, тицькався тупими кутами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися.
Пухкі хмари, немов у повільному водокруті, ходять колом попід віями і повіками темного небесного ока, в якому жевріють іскри зірок - як життя нічних комах. У Нього (єдиного, хто чув це Місто, як жоден з паршивих українських інтелектуалів, серед яких заведено презирливе до Нього ставлення) - у Нього кровообіг починався в брудних судинах травневих потоків зливи на Узвозі. Його нерви вросли у брук, і легенями - поміж написаних морфіновим розчином й контролями рядків - ходили буйні хащі на схилах. Його серце билося в дзвіниці Хрестовоздвиженської, й підліткові нічні полюції заливали гірким конопляним молоком і гречаним медом повного місяця Лису гору і Татарський цвинтар... Але містика Його Міста вичовгалася мільйонами ніг очманілих прибульців з мальовничих периферій, бо ж - «сталіца»... чого вони тут шукали, припадаючи ненажерливими карієсними пащами до джерел гіркого відьомського молока (що має спільну з нічними полюціями природу) - молока, змішаного з кров’ю потрощених будинків, з цегляним пилом і пилком конопель; гризучи у звіриній нестямі м’які розсмоктані пипки Матері (Матері Гарадов Руських)?! Шлейфу Великої Американської Мрії? Вони би і його також роздерли би на шмаття, але ж - роздерли мантію смарагдового Андрогіна, випили, вичерпали загрубілими генетично долонями з обкусаними нігтями магію Батька і Матері в особі Неповторного Міста - Мертвого Міста... «Піздєц всім сподіванням!».
Крізь всю цю тотальну мляву маячню, проти якої модернізоване тіло чулося цілковито безпорадним, Ліка не встигла відреаґувати на блискавичне заворушення, що промайнуло вагоном метро від дверей до дверей - тільки побачивши обурені і налякані обличчя розштовханих грубо пасажирів і шкіряну спину останнього з вибігаючих «заворушників», на мить включилася в довколишнє. Її також міцно штовхонули - аж крутонуло тілом і збовтало останні нашарування думок, - включилася вона, вже коли автоматично підводилася з колін монументального добродія (той від несподіванки тільки й встиг, що притиснути до грудей газету з напіврозв’язаним кросвордом, а гелеву ручку непоправно упустив).
- Вибачте, - промимрила Ліка, хапаючись за ручник і відчуваючи, як з дратівливим шурхотом молекул її знову обліплюють люди, притираючись в тісному просторі вагона, аби знову утворити щільну масу, так несподівано знагла зруйновану цим вочевидь по-американському бойовицьким викидом. Ліка вирішила покинути це зосереджено-параноїдальне скупчення й почала проштовхуватися до виходу.
Електронний годинник показував 12:12:12... 13... 14... 15.... і Ліка машинально за давньою дитячою звичкою загадала бажання. Бажання це за своєю поквапливою і пожадливою розмаїтістю (поки не добігла хвилина) охоплювало купу різних виразних і невиразних бажань (скільки разів вона казала собі, що треба загадувати щось одне, реальне, конкретне і здійсненне!) і в кінцевому підсумку зводилося до чогось на кшталт «щоб у мене все було, і мені за це нічого не було».
Ескалатор з упертістю мурахи тяг Ліку нагору. Ліка ворушила в кишені монети, ключі, камінці, крихітну гілочку з чотирма шишечками, одна з яких вже відвалилася, пісок забивався під нігті, і це дратувало...

Я НЕ ЛЮБЛЮ: кефіру в поліетиленових пакетах, коли треба зрізати кутик ножицями... Я НЕ ЛЮБЛЮ: тупих ножів, алюмінієвих та пластмасових столових приборів і посуду, масивного кришталевого посуду жлобсько-помпезної архітектури - «окраси креденсів та святкового столу», штучних квітів, килимів на стінах... Я ЛЮБЛЮ: л і т о… Я НЕ ЛЮБЛЮ: поганої чутності в телефонних розмовах... Я ЛЮБЛЮ: коли на дворі дощ, а на колінах воркотить кішка... Я НЕ ЛЮБЛЮ: газети замість туалетного паперу... Я ЛЮБЛЮ: зручний одяг, про який одразу забуваєш... Я НЕ ЛЮБЛЮ: Засобів масової інформації... Я ЛЮБЛЮ: коли коханий цілує за вухом, вздовж хребта, долоні, зап’ястя, внутрішній згин ліктя, між грудьми, у кутиках вуст... Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли вітер наліплює волосся до помади на губах, а на фарбовані вії падає сніг чи дощ... Я ЛЮБЛЮ: нічого не робити... Я НЕ ЛЮБЛЮ: черствого хліба і замерзлого масла... Я ЛЮБЛЮ: сидіти біля багаття... Я НЕ ЛЮБЛЮ: втрати контролю над дозою алкоголю... Я ЛЮБЛЮ: одужувати після хвороби (запах апельсинів - це не запах дитинства і зимових свят, це запах лікарні)... Я НЕ ЛЮБЛЮ: презервативів і взагалі всіх цих протизаплідних засобів, а надто - «вистрибування»... Я ЛЮБЛЮ: дощ, зливу, прибій, травень... Я ЛЮБЛЮ: Закурювати під каву після тривалої перерви і на ситий шлунок... Я НЕ ЛЮБЛЮ: чоловіків, які говорять лише про себе, роботу і секс (звісно, знову-таки крізь призму «себе-коханого») і вважають за краще взяти тобі обід і коньяк, ніж подарувати квіти... Я ЛЮБЛЮ: тишу... Я НЕ ЛЮБЛЮ: знаходитися на одній території з батьками... Я ЛЮБЛЮ: збіг музики з нюансами настрою... Я НЕ ЛЮБЛЮ: цькувати себе всім, що «треба зробити» під час творчої кризи та маніакально-депресивного авітамінозу... Я ЛЮБЛЮ: несподіваний перегляд хорошого кіно... Я НЕ ЛЮБЛЮ: не надто бажаного й не надто цікавого товариства, коли тягне до спілкування і якихось дій, бодай «сходити на каву»... Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим... Я НЕ ЛЮБЛЮ: розмов про жіночу долю, про фемінізм, статевий расизм etc... Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері... Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна... Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим... Я НЕ ЛЮБЛЮ: громадського транспорту... Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях у «Королівських Zaйців»... Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкові кулькові ручки з масним синім чорнилом... Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги... Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється «натхнення» і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму чи бодай інших несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш... Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано вранці (не в сексуальному, а в побутово-дійовому сенсі)... Я ЛЮБЛЮ: курити траву з «однохвильцями»... Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто - старки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна... Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі і ще трохи - опісля... Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини... Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу... Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку не вистачає кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)... а більш за все - п’ятикопійочні монети... Я ЛЮБЛЮ: коли на Сходах розквітає бузина, і у її гущавині вовтузяться синички й горобці, і сонце просвічує крізь листя, заливаючи тіні густим карамельним хризопразом... коли клен ще тільки квітне і не має листя, і усюди лежать тополині сережки, і ще пізно ввечері до цього домішується запах смаженої цибулі з чийогось вікна... Я НЕ ЛЮБЛЮ: відсутності води... Я ЛЮБЛЮ: коли чогось дуже кортить - якихось нормальних людських побутових дрібниць, наприклад, свіжого огірка, чи кави-ґлясе, чи пройтися саме тим провулком... Я НЕ ЛЮБЛЮ: гуляти Містом зі знайомими та «колєжанками»... Я ЛЮБЛЮ: ходити босоніж... Я НЕ ЛЮБЛЮ: курити траву з «лівими»... Я ЛЮБЛЮ: не думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо перед тим, як скінчити... Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо перед тим, як скінчити... Я ЛЮБЛЮ: не думати під час любощів узагалі... (один знайомий фотограф: коли я помітив, що, кохаючись з нею, уважно розглядаю репродукцію на стіні, то зрозумів, що час покласти стосункам край...) Я НЕ ЛЮБЛЮ: взагалі думати під час любощів... Я ЛЮБЛЮ: танцювати… і танцювати в уяві, і дивитися, як танцюють професійні непрофесіонали самбу - румбу - мамбу - твіст - шейк - брейк - степ - бостон - чарльстон - рок-н-рол (живий, а не так званий спортивний) - танґо (приміром, як це робить Катрін Деньов зі своєю дочкою по фільму «Індокитай») - буґі - реґґей - просто - рухи... Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати про гроші (Є слова, які в різних мовах (скажімо, банально доступних Ліці English, українській та русском) дуже чітко передають його значення, як у слові гикалка (hiccups, икота) всі три слова наслідують звук, що цілком опановує людину під час гикання. Так само і гроші: в українській звучать як тріск пачки банкнот, що витікають з-під пальця пружним віялом, мов гральні карти, налипають одна до одної, - гррр... - і останні приходять у спокій, загнута пачка знову розпрямлюється - шшш-ші...; в російській звучать як дзвін важких старовинних бронзових монет з обтертими боками - день!-ги!-день!-ги!-день!-ги!; в англійській - з вкрадливою пихатою ніжністю ситого хижака, зі звуком, який супроводжує витягування пухкого гаманця «елеґантним як вампір» паном при розрахунку за каву і тринадцятирічну повію (таким же жестом і звуком цей пан супроводжує витягування з розщеплених штанів набряклого прутня перед ротиком оплаченої німфетки (і money звучать як мінєт); зі звуком і жестом закурювання, коли плавко клацає п’єзозапальничка; money звучать як «Honey!» з вуст чарівної юної міщанки, яка з викличною сором’язливістю липне до свого чоловіка у перші хвилини весільної подорожі на борту лайнера «Титанік» (money!); як репетир антикварного прадідівського кишенькового годинника на ланцюжку, що цибулиною ховається у цього чоловіка біля серця (time is money…) Я ЛЮБЛЮ: купувати нові книжки, старі фільми, нові музичні диски, старі касети й платівки... Я НЕ ЛЮБЛЮ: класичний балет... Я ЛЮБЛЮ: облизувати крижинки, і стиглі фрукти, і... перш ніж розсмоктати, з’їсти, проковтнути...

Цей нескінченний список рефлексій міг би тривати набагато довше за той час, який знадобився на переживання всіх приємних і неприємних ситуацій, більшість з яких (особливо приємних) годі й пригадати... але Ліка вже минала скляні шлюзи.
Опинившись серед розпорошеного автами сонячного сяйва, Ліка і другу руку опустила в належну до неї кишеню… і ще якусь мить перебувала в щасливій прострації просторового кретина… адже фізичні відчуття завжди випереджують розумову інтерпретацію (на час пересування сиґналу)… а розумова інтерпретація майже завжди випереджає рефлекторну реакцію - шок… це звучить парадоксально, але так є - у великих містах, серед переобтяжених невпинним процесом мислення сучасних урбанізованих людей… їхні рефлекси перетворилися на розумові штампи: вони знають, що за певних обставин мають пережити, скажімо, шок… себто відреаґувати належним чином… одним словом, рука Ліки не змогла пролізти до кишені, бо кишеню заповнювала пружна пачка банкнот… немає серед сучасних людей такої, яка б навпомацки не розпізнала би гроші! (так напевне дитина за жодних обставин не переплутає шурхіт цукеркової обгортки з якимось іншим паперовим шурхотінням).
Ліка механічно дійшла до фонтану під незґрабною історичною спорудою (існування якої лише підкреслювало сумний топонімічний занепад Міста, ураженого раковими метастазами мегаполісу) і обережно, мов сновида, опустилася на дерев’яну лавочку. Але при цьому вона чомусь дуже тверезо розсудила, що витягати цю пачку з кишені зараз, на людях, не можна.
«Це ті хлопці в метро, - повільно думала Ліка, - утікач відчував, що його впіймають. Напевне, для нього було краще бути впійманим без цих грошей. Єдиний вихід він вбачав (та ні, яке там «вбачав»! - блискавичним рефлексом вирішив) у тому, щоби запхати їх комусь до торби чи до кишені. Просто кинути на підлогу навіть за тих обставин, напевне, блискавично стало шкода. Наркодилери якісь, чи що ?.. А може він встиг мене запам’ятати і тепер шукатиме? В такому разі їх не можна потихеньку зараз вкинути до смітника - якщо він мене знайде, то не повірить… і відрізатиме від мене по шматку!.. Цікаво, скільки там…»
Ліка була з тих жінок, які не можуть не витрачати гроші і які до того ж усі гроші, що опинилися у них в руках, вже незворотно відчувають своїми. Тому вона ніколи не брала в борг, не погоджувалася зберігати чужі гроші або щось для когось купувати. Мати гроші й одразу не розпочати їх розтринькувати на будь-що було для неї страшною мукою. Отож, попри всі ці думки, вона вже остаточно відчула ту пачку як свою власну, і не було вже на то ради. Тому отак уривчасто міркуючи про себе й далі, Ліка підвелася, охоплена раптовим солодким дрожем параної, веселого страху і передчуттям Великих Вар’яцьких Витрат, і з виглядом Вінні-Пуха, який прикидався хмаркою перед неправильними бджолами, попрямувала до дерев’яного гирла Мертвого Міста , бо ноги завжди несли її туди, за невмирущою пам’яттю попри страшну руйнацію, яку неодмінно побачать там очі… з тим годі було щось вдіяти. Так стара як світ самотня океанська почвара повертається до вежі маяку, якщо, даруйте, тепер хтось ще читає справжню архаїчну філософську фантастику…

Еліка народилася тривіально і стандартно - як переважна більшість дітей глибоко і махрово-радянських сімдесятих - в пору, коли ще не надто катастрофічні умови внутрішньодержавної екології не дозволяли своїми березневими хуртечами вбратися у яскраві вухасті сорочки в стилі диско, кострубаті плащики, контрабандні лівайси з густо-фіолетового дубового котону і гостороносі мешти на прямокутних підборах. Еліку оточували патологічна стерильність і повна відсутність протягів разом з надміру калорійним харчуванням. Еліка росла стандартною дівчинкою, схожою на тих зосереджено-недоумкуватих пупсів, які прикрашали ситою кічухою своїх фоток на синьому або червоному тлі вітрини фотоательє, і на тих, що їздили в громіздких синіх або червоних візках-«мальвінах» з біло-синіми або біло-червоними «пустушками» з грубої пластмаси - замість рота.
Еліка також охайно вписувалася, знерушена багатьма шарами вовняних і фланелевих доказів зосередженої материнської інфантильності, в ці щасливі радянські стандарти з ґрунтовно кубічними нахилами. У профіль носик Елі ховався за стиглою яблучною щокою, що забезпечувало їй достойне існування серед інших кубічних поросяток на щоденних паркових прогулянках.
Все небезпечне і «нестандартне» (тоді ще не санкціонували вислів «нестандартне мислення»), що лише могло - включно зі смертю Володимира Висоцького під час вісімдесятої олімпіади у Москві та (так, між іншим) святом 1500-ліття Київської Русі у тому ж таки вісімдесятому - пройшло тихо і безболісно повз рослинне Елічине існування, не лишивши жодного сліду, крім згадки про сімейний пікнік з шашликами на косі Спартак й «Американських гірок» на Гідропарку. Під час вирування цими цензурно-прийнятними недоїдками Великої американської мрії бабусі зробилося зле з серцем, дідусеві просто погано, татові - нудотно від випитого, а дебільна собачка, претензійно названа мамою на честь німої героїні якогось санкціонованого американського кіна Менді - опецькуватий, на жаль, аж ніяк не німий, напівпінчер - насцяла парадно вбраній мамі просто на коліна - крізь нейлонову смугасту сукню (пошиту за підпільними стандартами знайомою швачкою). Еля росла щасливою дитиною - тоді всі радянські діти росли щасливими, схожими на чисті нові унітази…

МЕНІ АБСОЛЮТНО ПОФІҐ: Багато чого з того, від чого верне багатьох (переважну більшість) інших: Коли на підлозі ванної валяються брудні шкарпетки… Коли на стільцях навалений абияк одяг... «Капронові джунґлі кохання»… Стан, в якому мені повертають мої книжки... Що думає про мене переважна більшість оточуючих... Чого від мене чекають... На кого я схожа у непрасованій чоловічій сорочці, подертих джинсах і брудних кедах в оточенні охайних дєвачок... На кого я схожа у вечірній сукні на своєму робочому місці... Графіті на стінах ель-бару - все абияк покреслене дурнуватими, але в цілому (майже елегія) милими… алевціломумилими… Еля любить ель
Еля люби - тель
Елялюбитель
Еля люб it Elle Elia lub it el
Еля любить Ліку Ліка любить l
Еllегія літер / гея / Еля / гелю / елю /

Подумки відраховую кількість пройдених Я за останні сто метрів. Кроків все ж-таки більше виходить: приблизно десять на темно-синє авто і двадцять сім - на осінній тролейбус, що їде в минуле депо майбутнього літа, просяклого юшкою мідій, розбитим портвейном, цибулею і кавуном... Персики такі зелені, ніби виросли на кипарисах, а збирані - на узбіччі шосе біля автобусної зупинки, тієї, де ще шашлична поруч і пункт прийому склопосуду...
“Така вже я є” - не про мене на щастя накреслив незабутній маніяк на своєму споді…

- Двадцять сім по дванадцятій. - почула Ліка за собою чиюсь відповідь на чиєсь запитання про час. І одразу відчула як швидко вона віддаляється від цієї названої вголос часової віхи (що ніби вбитий у простір кілок) у своє майбутнє, де кожний крок стає теперішнім - ніби наступає на лінії між квадратними плитами з бетону, якими любили мостити у провінційних парках площі перед стелами (фалотелами, стелофалами, Фалоїдами Фекаложерів…) Невідомим Героям. «Збігло усього лише чверть години,» - подумки здивувалася Ліка, бо її завжди дивувала й інтриґувала невідповідність визначеної людьми міри часу внутрішнім відчуттям плину подій. Ясна річ, без годинників урбанізована частина людства вмить (скільки це за загальноухваленим підрахунком часу? Га?) крейзанулася б. «Лишилися б самі неґри й бандерівці боротись і гинути за вільну Ніґерію», як накреслив на споді братньої могили юних літераторів інший маніяк - прекрасний і теж юний… втім вже, напевне, не такий і юний… ось ще одне недбальство розрахунку, ще одне непорозуміння з кресленням часу. А тим часом і площу з Українським кентавром вже покрито ходою, що несе замислене тіло звичним, як дихання, шляхом… І сиротливий надгробок церковнослужителя, викинутий під ноги перехожим просто на асфальт і наївно обкладений потворними могильними квітами - так обтинають яму штахетниками або мотузкою з червоними клаптиками ганчір’я, аби туди хтось не зверзся, - лишився в просторі минулого. Просторі минулого, крізь який утім можна пройти назад, а назавтра знову його проминути, перетнути під будь-яким кутом...
- «А якщо це все стобаксові купюри?» - думала Ліка про свою пачку, перечікуючи червоне світло на розі княжої вулиці - довжелезної, як старість; але в цьому місці вона була прекрасною, і годі було думати про поганий кінець, який, зрештою, має все прекрасне, бодай тому, що не вміє уникнути цього кінця, - отже, княжої вулиці та БЖ: «І тут же ніде нема кантора». Ліка майже ступила на дорогу перед загальмованою ауді разом з іншими пішоходами, як раптом згадала, що «обмін валют» вона щойно пройшла. Вона забрала занесену ногу із «зони зеленого часу» назад на тротуар, але тут згадала, що вона ж не витягатиме ту пачку на людях! Варто її перекласти до наплічника десь наодинці і розміняти лише одну купюру, хай і сто баксів (цікаво, чому Ліка була переконана, що то саме бакси? Пояснення - і досить прості, зрештою, можна знайти будь-чому, тільки не жіночій переконаності...), - і Ліка кинулася наздоганяти інших пішоходів, які вже наближалися до «фарватеру» (а найгарячковіші - наче коні на перегонах - вже уповільнювалися біля протилежного світлофора). Так, в одну ріку не можна ступити двічі, але жиґуль-рогуль, який не збирався нікого пропускати, користуючись своїм законним правом на поворот, чомусь Ліку не збив, і вона благополучно дісталася рідного, мов ліжко дитинства, гастроному. На якусь мить (наносекунду?) Лікою тіпнуло щось, ніби клацнув слайд у проекторі, але вона одразу ж втратила відчуття машини, що наближається. Щось схоже відбувається при надшвидкісному проходженні одного умовного матеріального тіла крізь інше, коли «тканина реальності», себто, матерія не встигає деформуватися, і по контакті не лишається жодних слідів... Ліка погано знала фізику, точніше - тепер вже, коли по закінченні школи минуло понад десятиліття, - не знала зовсім... Вона пройшла звичну брамку, де зустрічна дівчина, яка з нетутешньою млявістю пропливла повз у бік вулиці, вмить електрично блимнула спогадом десь в окрайці Лічиного мозку КАБІНКА ЖІНОЧОЇ ВБИРАЛЬНІ, ЩО ПОРУЧ З Червоним залом у Домі Кіна! Авжеж! Зачіска «клубний пост-панк», зародки пірсінґу, для синтетики трохи застара - не менш двадцяти п’яти на вигляд... така ж нетутешня млявість - так жевріють з сухим потріскуванням зіпсовані електричні дроти, небезпечно вирвані зі стіни старі розетки...
Тепер - згадавши на кого схожа щойна дівчина - Ліка могла вже спокійно згадувати все те, що оточувало випадкове коротке знайомство, хоча... Спогади - розмірені в такт ході - були про черговий кінофест «Молодість» - нестаріюче свято сталічних снобів, - а з цих щорічних осінніх кінотижнів важко було пригадати багато. Все вимивалося коньяком і викурювалося різноґатунковими димами (а іноді і випалювалося чимось потужнішим, лишаючи на згадку загрубілу біля місця проколу діляночку вени).

Тоді Ліка саме сиділа у горішньому барі, отетеріла від гомону, голоду й диму, і заливала коньяком (ну, це, правда, голосно сказано, бо п’ятдесятьма грамами особливо нічого не заллєш!) дві свої щойні невдачі на теренах порозуміння з Метрами. Хвилин п’ятнадцять тому вона дуже невдало підкотилася зі своїм вбогим мікрокасетником (і ще убогішим знанням англійської) до так-би-мовити-Брили європейського кінематографа Сайо Лестрінґа, який взагалі-то просто не міг їй відмовити в коротенькій розмові, але байдужо і навідріз відмовив одним порухом мальовничої сивої голови у розумінні таких супутніх дрібниць, як погане знання англійської, коньячний перегар, втручання в трапезу і цілковиту розгубленість, що поступово - просто на очах - переростала в ступор. Режисер з погано виконаною терплячістю намагався зрозуміти третє безглузде запитання, яке стосувалося культової короткометражки «Зала чекань», і, якби на допомогу люб’язно не прийшла його чарівна супутниця (неймовірно чарівна!), невідомо, яким було би остаточне фіаско Ліки.
Одразу після нездалого інтерв’ю Ліка ще незґрабніше підкотилася до Патріарха, який, цього року потрапивши до складу журі, індиферентно цмулив каву за два столики від Лестрінґа...
Однак ці обломи не надто розстроїли Ліку: крихітна рибка сорому хвилини дві теліпалася десь в районі шлунку, а потім (напевне, перетравлена надлишками нереалізованого шлункового соку) вгамувалася. Перехиливши чарочку, Ліка раптом почала вигадувати сценарій - а в її розумінні «вигадувати сценарій» означало ніби одразу дивитися вже готовий фільм у real time короткометражного фільму про саму «Молодість» саме у день показу програми короткого метру. Отже, це мало приблизно такий вигляд: …

шкіц сценарію:
Камера хаотично рухається - зараз практикують такі модні зйомки на МТV, у музичних кліпах, навіть вітчизняних «просунутих» музичних програмах. Те саме складає головну фічу Пола Макґілана у трилогії за оповіданнями Ірвіна Уелша «Asid House» (Кислотний Дім), Дені Бойла у «Trainspotting» (На голці), Ґая Рітчі у «Lock Stock & Two Smoking Barrels» (Карти, Гроші, Два Стволи)… одним словом - круто! Камера метається у замкненому просторі, вихоплюючи з диму, гаміру й музики ґротескні мармизи то геніальних нікому не відомих (і від того завжди п’яних ) режисерів, то юрму гібридної растамансько-синтетично-золотої молоді у величезній черзі до шинквасу. Проходить столиками, за кожним з яких - своя специфічна тусівка. Крізь весь цей гамір піт і дим так і тхне снобізмом, святом, осінню, коньяком, кіном… Серед живоплоту ніг тусується модна кінематографічна такса з акредитаційною карткою на шиї і дуже щасливим виразом на морді. Камера фіксується на одному столикові, до якого наліпилося чоловік дванадцять: тут можна впізнати і Депутятіна з «Всяк Випадку», і кількох відомих молодих журналістів, і головного українського романтика в кінематографі Тараса Томенка, і майже культових представників олдової наркокультури, і звісно Ліку. Картинка схожа на сучасний комп’ютерний мультик з «пластиліновим» ефектом. Столик засраний капітально. Судячи з усього компанія зависає тут ледь не зранку, періодично намагаючись підірватися на якийсь перегляд. З уривків розмов, які тонуть в загальному звуковому вариві, зрозуміло, що на жоден перегляд ще ніхто не спромігся. Колом ходять програмка і каталог фестивалю. Повз столик поважно, мов теплохід Глушко, пропливає Головний Церимоніймейстер Ааппчі - саме з таким виразом на обличчі, ніби ось-ось апчихне крізь приклеєну посмішку. За столиком серед інших сидить істерична дєвочка Люся - вже наллята в дим, - вона катує Депутятіна детальною розповіддю про свої пошуки роботи. Двоє довколакіношних богемців манірно поглинають з глечика плов власного приготування і заливають його горілкою з пластикової пляшки. Ліка дивиться на настінний годинник: «Піпл! До показу в Червоному залі двадцять хвилин.», «Треба зайняти місця», - каже Майк. Ніхто навіть не ворушиться в цьому напрямку. До бару вливається народ з Синього залу, де щойно скінчилася програма студентських короткометражок. Вони потирають відлежані на підлозі спини, затерплі шиї, відсиджені сідниці, сміються, кричать, скидаються грошима… «Давайте якісь хоботи - я займу місця», - каже Майк. Всі присутні за столиком починають стягувати з себе светри, шукати парасолі, хтось дає каталог «Молодості», хтось - поліетиленовий пакет, Люся незґрабно стягає з себе бюстгальтер і довго не може витягти його з-під блузки, декого це приколює, і вони також починають стягувати з себе нижню білизну, один із журналістів простягає Майкові упаковочку з презервативами… Майк з повним оберемком цього мотлоху проштовхується до виходу. За ним йде і Депутятін.
Камера простежує їхній шлях до червоної зали, вихоплюючи тим самим «емтівішним» ефектом довколишнє вар’ювання.
Червоний зал ще порожній - тільки найнастирливіші кіномани дуже похилого віку бундючно шелестять програмками. Депутятін вибирає собі місце і теж починає розглядати програмку. Майк розкладає на кожному кріслі все, що приніс, займаючи таким чином місця. В ряду трохи вище літня інтеліґентна пара шокована побаченим (здебільшого бюстгальтером, презервативами і брудною подертою майочкою одного з довколакіношних богемців).
Бар. Компанія продовжує бухати. Нарешті підводяться Ліка і богемці: «Люди, вже кіно почалося! Ходімо вже! Я ще жодного кіна не бачила, я не хочу знову пробухати всю Молодість!» - «Нема розумної цьому альтернативи, молодість ми вже пробухали», - відказує хтось, але все ж таки всі, хитаючись і перекидаючи стільці та філіжанки, підводяться й сунуть до виходу.
Прохід до Червоного залу.
В залі вже темно - фільм почався, біля входу - ціла «пробка»: всі, хто спізнився, намагаються знайти своїх (хто займав їм місця) або продертися вниз і вмоститися на підлозі. Майк, наражаючись на гнів оточуючих глядачів, вимахує шарфиком і гукає зі свого місця. Компанія ледь не по головах лізе на свої місця. Коли всі розсаджуються, то довго ще - мало не половину фільму - розбираються де чиї речі, одягають їх на себе навпотемки, ржуть, матюкаються і неймовірно дратують довколишніх…

... хоча зараз, на підході до знайомих пагорбів, так яскраво і чітко, як бачилось все тоді, пригадати було важко - особливо заважав, спливаючи кострубатим окремим спогадом, образ аґресивно п’яного Леся Укліненка, якого Ліка на біду зачепила тоді в барі разом з невідь звідки виниклим Джоном, московською ґвинтовою адепткою Танєчкою і ше якимсь геть лівим і вдупуп’яним вилупком....
Ліка дужж-же поважала Леся (знала вона його мало), дужж-же любила Джона (майже так само, як Майка, який, до речі, сидів зараз десь на перегляді, сповнений священого захвату, адже минулу «Молодість» проїбав у дурці), досить непогано ставилася до Танєчкі і - зараз - досить поблажливо до галасливого вдупуп’яного лівого вилупка (стовідсотковий «хвіст» за всіма кармічними розрахунками), тому їй коштувало чималих зусиль, такту і витримки випручатися з цупкої атмосфери цього приємного, але випадкового товариства, і таки рушити на перегляд (зокрема і незмінної «Зали чекань» Лестрінґа) до Червоного залу.
Біля вбиральні на третьому поверсі (навіть горішній бар, з якого Ліка щойно видерлася, не зрівнявся би з цим місцем у культовості, велелюдності та задимленості) - саме коли Ліка на мить замислилася, чи варто вистояти чергу, щоб попісяти, і чи порівнюване це - все ж-таки з неабияким полегшенням наприкінці - вистоювання з сидінням на підлозі червоного залу у тісних джинсах і без жодної надії на полегшення раніше, ніж години через дві, - до неї підлетів по-гіповому милий хайратий юнак (хлопчик років сімнадцяти) і, випромінюючи ґлобальне людське щастя, впевнено запросив її на чорні сходи покурити. Ліка одразу ж опинилася з ним (і ще, до речі, із десятком блискавично виниклих хвостів) за пожежними дверима, не обтяжуючи себе питанням, чи справді цей хлопець такий кльовий, чи просто переплутав її з кимсь від перекуру. Юні неогіпі висмоктали три труби менш, ніж за хвилину, і остання п’ятка намалювала на стіні кому за мить (наносекунду?) до появи суворого дідка з техслужби. Накурена отарка враз як по команді потяглася до дверей (втім не надто кваплячись, зі стриманою гідністю неформалів, які нібито є досить вільними, аби робити все, що заманеться в світлі останніх європейських тенденцій просування леґалізації «легких наркотиків», але є досить слухняними пофіґістами, аби не створювати собі і людям зайвих проблем) - старий навіть не встиг набрати обертів для свого відпрацьованого роками прочухана - і Ліка знову опинилася біля туалету. Вона лише встигла подумати, що травичка «така-собі» і варто все-таки попісяти, як опинилася в позі лотоса на підлозі Червоного залу, щільно стиснена у химерній темряві плечима таких самих глядачів. Тобто те, що вони такі ж, як і вона, Ліка зрозуміла наступної миті, коли оточуючі її люди (і перекладач, який досить довго мовчав, до речі, також) невідь з чого вибухнули неприродно напруженим реготом. Ліка глянула на екран: нічого смішного там не відбувалося. Там взагалі нічого не відбувалося, окрім порожнього шосе в чорно-білому варіанті.
Шосе тривало і тривало. І тривало воно доти, доки якась кобіта не штурхонула Ліку в плече, і, нахилившись до її лиця майже впритул, не спитала: «Хочеш пива?». Великий пластиковий стакан «Оболонь» бовванів просто перед носом. Ліка хильнула пива і мовчки виклала на невеличкий вільний простір вкритої витертим ковроліном підлоги пакет з канапками. «О! З куркою!», - почулося приглушено довкола неї разом з шурхотінням і звуками фільму. Після недовгого жування, протягом якого Ліка намагалася в’їхати у зміст стрічки, кобіта знову навалилася на неї. Каламутні її очі, електрично покреслені відблисками екрану, жевріли безмежною вдячністю й жагою ще тіснішого взаєморозуміння, ще невичерпнішого - тотального, планетарного - людського братерства. «Ходімо попісяєм», - ледь ворушачи обважнілим язиком, прохрипіла кобіта. Вони звелися на непевні ноги і по чиїхось колінах і наплічниках пропхалися до бокового виходу. Вахтерка підозріло проводила їх поглядом: двох геть убитих кобіт з каламутними очима й кам’яними обличчями, що цілеспрямовано промарширували до туалету.
В тихому коридорчику, як і у самій вбиральні, на відміну від попередніх - поверхом нижче - нікого не було. З невгасимою цілеспрямованістю (і непохитною також) Ліка і кобіта домарширували до крайньої кабінки біля прочиненого вікна і діловито пропхалися вдвох в одні двері, які кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, одразу ж защіпнула на клямку. По тому вона так швидко і зосереджено заходилася перетворювати півлітрову пластикову пляшку з-під мінералки на бульбулятор, що Ліка не встигла подумати нічого поганого (наприклад, про те, що потрапила у пастку аґресивної лесбійки). Бойовий запал і жага людського братерства, напевне, вже потроху почали попускати кобіту, бо впевненість її рухів, коли вона намагалася пропалити запальничкою дірочку в денці пляшки, витікала, мов пісок крізь пальці просто на очах.
-Треба сигаретою, - сказала Ліка.
Денце стоплювалося, але дірочки не давало. Вони удвох ледве вміщувалися в кабінці. Відверто мінімальний і відверто замкнений простір надавав дедалі більше підстав для нападу клаустрофобії.
-У мене нема, - похмуро кинула кобіта крізь зуби (боротьба з пластмасою давалася їй дедалі важче).
Тоді Ліка немов уві сні простягла мізинець з довгим налакованим начорно нігтем і тицьнула ним у стоплену пластмасу.
-Що ти робиш?! - здивувалася кобіта.
Ліка тупо подивилася на свій мізинець, вкритий спеченими кавальчиками лаку, пластмаси і шкіри. Виглядало жалюгідно, але болю від опіку вона майже не відчула. Кобіта це зрозуміла і з відновленою діловитістю почала роздирати зубами пакет, ретельно згорнутий зі сторінки якогось ґлянсованого журналу. Перетертий ґандж сипонув в унітаз.
- От блядь. - без жодного емоційного забарвлення кинула кобіта і зсипала досить велику кількість до поштриканої фольґи, вмощеної у горлечку пляшки.
Не збиваючись з темпу, вони зосереджено висмоктали все, що було (а було до хєра!), пляшка полетіла у відро для сміття, кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, відщіпнула двері, вивалилася спиною назовні й одразу ж зникла в сусідній кабінці. Ліка зробила те, задля чого, в принципі, порядні дівчата і ходять в туалет (не подумайте тільки, що підфарбувала губи) і, покинувши підозріло духмяну кабінку, видерлася на підвіконня. На підвіконні (за її внутрішніми розрахунками) вона просиділа не менше години, і за цей час, окрім тихого безвиразного матюкання кобіти за дверима зачиненої кабінки, встигла почути з коридору голос вахтерки: «Ну вон! Пашлі двоє! Апять траву курят, ви что, нє слишитє!» Ліка сповзла з підвіконня, насунула на очі сонячні окуляри (досі вона навіть не підозрювала, що має їх при собі) і промарширувала - геть з вбиральні - повз вахтерку і трьох охоронців (не повертаючи голови) - до дверей Червоного залу.
В темряві, у такому скупченні людей, вона відчула себе личинкою в теплій затишній лялечці. «Та на хуй атайді от екрана!» - сказав перекладач. Довкола зареготали. Ліка зареготала з якоюсь фонтануючою зненацька, неймовірно щирою радістю, разом з усіма. Поруч гепнулася на підлогу кобіта. На екрані йшли титри.

Титри взагалі-то і є тим, що на мить дає тверду впевненість в існуванні форми, поняття про її наповнення, про сюжет, про початок і кінець, про реальність живої історії і реальність її цілісного, завершеного, самодостатнього окремого існування. Впевненість у тому, що нею завжди можна помилуватися one more and one more time and once&once again&again etc. etc., перетворити на улюблений фетиш і дрочити на нього, доки він не зітліє (або його сенс до останнього образу, або ж сама плівка, на якій він живе)! В житті Ліки не було кінця і початку історій та випадків, не було жодного сюжету і жодного сподівання на гідний жанровий фінал - тільки Смерть... це було суцільне каламутне переливання і булькання, тому вона так любила кіно. Тому майже весь час в її уяві створювалися кіносценарії і знімалися кліпи в якомусь автономному режимі, а все, що текло зовні, було плівкою, на яку невпинно записувалися щойностворені вигадані світи. Будь-який студент факультету кінорежисури театрального інституту ім.. Карпенка-Карого скаже, що знімати можна і на списаній кіностудією ім. Довженка «Свемі» (наприклад, в метро, коли вранці замість жетона настирливо пхаєш у шпарку турнікету ключі від квартири, імовірно ще перебуваючи у напівсні на її порозі...), бо такі «Кодаки», як Дерев’яні Сходи, трапляються не часто, принаймні у Великому Місті, яке щодня стає все більше схожим на неохайну купу запоротої кіноплівки, вщент забитої одноманітними зображеннями мільйонів людей. Варто лише навчитися не заплющувати очей, і кіно ніколи не припиниться.

Сходи були порожні, і Ліка вже майже цілковито відчула себе на них у позі Данаї з пляшкою крижаного світлого пива в руці, але дознімати сцену не вдалося (живо відчутий піднебінням смак пива довелося виплюнути з голови): вона згадала, що: по-перше, пройшла гастроном; по-друге, їй все одно не було за що взяти там пива; по-третє, що випадкова дівчина в брамі завела її у спогади про «Молодість» надто далеко від кінцевої мети, і шлях від будинків до Сходів геть випав з кадру. Настільки, що навіть не подумалося у глухому дворику те, що зазвичай думалося останні кілька років: Ссцуки! Вишкребки періоду первинного накопичення капіталу! Спаскудили вкрай і без вороття милий серцю панківський цегляний апендикс, в якому так любо, так природно ходилося, сиділося, пилося і сцялося серед сміттєвого хаосу і карамельного вечірнього світла високих вікон, - спаскудили бридкою, бездушною, почварливою у своїй кубічності спорудою «бізнес-центру» ібий’огомать - з бетону і дратівливо-синього, немов плями бензину на мокрому асфальті, тонованого шкла! Ніби якийсь неуявних розмірів урбаністичний монстр - глюканоїдне породження хворобливої отруєної ноосфери - проходив тут, прямуючи кудись до злих і холодних космічних пустель звичним маршрутом шлюбного періоду, і зненацька, між іншим, просрався оцією застиглою купою сучасних тіпакрутосупєрмодних будматеріалів!

На унітазі Еліка годинами читала, періодичо зливаючи воду. Це наївне маскування призводило до цілком логічних проблем з батьками: вони боялися, що у дитини щось негаразд зі шлунком і наполягали на медичному огляді. Еля тоді ще байдужо ставилася до лікарів і лікарень, а щорічні шкільні медогляди навіть любила за можливість пробайдикувати цілий навчальний день (надто тішило позбавлення за щасливим збігом від алгебри чи історії). На всю школу (цнотливі вісімдесяті - ві-ві! - підпільна вівісекція) було двоє-троє дівчат, які не могли приховати істеричного жаху перед гінекологічним кабінетом через свою ранню - як на ті часи - дефлорованість. Для Еліки вони були істотами з іншої планети, і, якщо у шкільному побуті дратували своєю пихатою тупістю, то перед невблаганно працюючими дверима гінекологічного кабінету (де на тлі великої сірої від снігу шиби бовваніло бридке чорношкіряне крісло з металевими розп’ялками для ніг - «ґвинтокрил»), викликали якесь змовницьке, хоча й відсторонене співчутя. Нервуватися за законом отари починали всі дівчата, навіть ті, хто не користувався новомодним тампаксом («мало що там могло статися…а раптом там - там-тарам - щось порвалося, і спробуй доведи, що ти ще навіть не цілувалася з жодним хлопцем, не те що…»). Це приниження! Та яке вони мають право лізти до нас всередину! Яке їхнє собаче діло, дєвочка я, чи нє! А в мене місячні взагалі! - починали обурюватися дівчата, збиваючи у нерозбірливу отарку вишикувану вчителькою чергу…

“Окей!” - сама собі сказала Ліка тоном Миколи Вересня і спустилася коротшою правою гілкою сходів униз, не чіпляючись на - до останньої шпаринки, до останнього найстаршого напівстертого чи найсвіжішого і тупого напису - знайомі гачки улюбленого місця. Повз купки лайна, штрикавки і зужитий одноразовий посуд - пластмасові сліди життєдіяльності пластмасового покоління, - повз кущі і кущики, і хирляві дерева вона збігла схилом так, щоби більш-менш сховатися з поля зору горішніх випадківців, очевидців і вочевидьків, спустила джинси і присіла, дивуючись струменю сечі так, ніби робила це вперше чи бодай люрала чистим пивом: виявилося, це і було справжнім бажанням її тіла, а вся ця маскувальна комбінація - лише хитро підкинутим приводом. Ліка витягла пачку з кишені і, випускаючи в землю останні поштовхи відпрацьованої рідини, пересвідчилася, що пачка складається - такі да! - зі стобаксових купюр. Якась невимовно невиразна буденність обліпила все довкола, неначе застигла вулканічна лава - гирло отруєного опієм вулкану, який ніколи не прокинеться, бо вивергати лаву - це все одно, що безперервно пересічно срати, а безперервно срати означає життя без сновидінь - означає буденність, а... ще одне замкнене коло... Не міняючи пози, Ліка зробила пачці пальцем, наче колоді гральних карт, гррр-шшш-ші і почала повільно рахувати гроші: ш-ші - ш-ші - ш-ші- ш-ші... Коли затерпла ліва нога, покалічена колись (коли, у якому завулку незбагненного простору часу?), Ліка сама собі тоном Миколи Вересня сказала: «Сто. Окей.» І з зусиллям підвелася. Одну сотку, поки відтерпала нога, Ліка запхала до кишені джинсів, решту - до наплічника, всередину «ділового щоденника», навпомацки розкривши списані сторінки.
Шлях до гастроному, розмінювання купюри, купування пива («Сармату», ясна річ, не виявилося) і повернення назад до Сходів не дали жодних натяків на позбавлення від невимовно невиразної буденності: така комбінація дій і подій (за винятком суми грошей) повторювалася Лікою в цьому місці не одну сотню разів протягом не одного десятку сотень днів. Раптом - з першим буденним ковтком пересічного світлого холодного пива на теплих сходах, буденно мружачись від сонця, - Ліка згадала одну свою давню і давно й остаточно вже минулу і вичерпану недбало пристрасть. Вона згадала, як оточували її всюди, де б вона не була, ластівки в усіх можливих виглядах: від живих, до зображених на логотипі якогось тураґентства. Ластівки і Кортасар. Як марила вона наяву протягом кількох місяців, і жила, немов у шаманському танці, тим маренням, неначе комаха в бурштині. Як одного спекотного липневого дня («... якусь ще мить вона сиділа біля річки...») повернулася, як зомбі, до коматозного від задухи й пилу, схожого у своїй розпеченій незворушності на її марення, Міста, як злилася з ним, спеклася в один золотаво-попелястий нешліфований бурштин і потекла в ньому, разом з ним у безтямному просторі літа. Серед стопленого бітуму, розлитого пива, засіяного насіннєвим лушпинням, повз тріснуті (ніби забризкані кров’ю) круглі сонцезахисні окуляри… Lucy in the sky with the diamond... І не було думок. А була тільки пуповина потягу, що вела її крізь кисільне марення до свого початку, мов чаклунська ниточка до клубка. Межа Міста, немов прибій, - завжди сосни... Одноманітні дев’ятиповерхові «гостинки»... всі схожі (і всередині - надто) на покинені занедбані санаторії десь у Пущі-Водиці (а може й у Криму), на випорожнені, випотрошені (як риба - воронами й чайками), спустошені літніми канікулами гуртожитки, на неґритянські квартали, які показують в тілівізорі... Шостий поверх. Дерев’яні двері. На дверях Ліка намалювала крейдою ластівку. І довго сиділа на маленькому вичовганому килимку (Зоологія, 7-й клас, мімікрія килимковокрилих в умовах урбанізації), спершись на двері спиною, слухаючи і не чуючи радіо за ними. І навіть на думку не спало постукати до дверей своєї пристрасті - океан сутінків тихо підбив до її босих запилюжених ніг порожню пивну пляшку... І - якщо він, її пристрасть, був весь цей довгий нечас вдома, - то, виходячи у темний вельветовий вечір по сиґарети, він неодмінно побачив спочатку цю пляшку, а вже потім, коли замикав двері на ключ, ластівку. «... а коли хронопам сумно, вони беруть черепаху і малюють на її панцирі крейдою ластівку...»
Чому Місто так ревно протистоїть спогадам? Чому змінює шкіру, номери та наймення? Чому воно, голомозе, лишає бруд і спалює квіти? Чому його пахощі стають дедалі потужнішими і відчуженими, втрачають нюанси і напівтони чарівливих сумішей (хоча б ледь розквітлого абрикоса зі старою гумою, що перезимувала серед коріння чистотілу)? Безглуздя якесь, але що мене повертає навспак, що змушує сподіватися? Це Щось - ззовні, якась безлика сила (адже я напевне можу відрізнити власну рефлексію від чогось інакшого, бодай, неорганічного). У кожному випадковому багатті ввижається погляд моря, в торішньому листку - мушля, що зветься в народі «морською соплею», у вітрі - незручна септима крику чайки... Я знала, що ти повернешся, але щоб так - не хочу. Напевне, ніяк не хочу, тому що ми якоїсь миті почали будувати кінець світу - запопадливо руйнувати сходи, чавити комах, топтати траву, зривати квіти, цілуватися автоматично (і це - найгірше, що можна було зробити)... А потім сталося невідворотне - ми згадали слова! І вмить забули все інше, адже слів узагалі так багато, що вони ладні заповнити собою все - заліпити всі шпарки плоті, з яких назовні рвуться тепло і світло. Радість оточуючих - найвірніша прикмета, але ми начхали на неї, засліпили себе іржавим ножем приреченості «усього-лише-людини», тому що це (ну звісно!) видавалося найпростішим. А тепер? Тобі тепер просто живеться? Тебе не мучить совість, ніби ти скоїв убивство? Ми скоїли злочин, ми самі пішли до в’язниці, і тепер - світ зачинився для нас, як двері. Прозорі двері. Двері, через які переповнений життям всесвіт не в змозі заповнити нашу порожність. Ти жалієш оточуючих... Я - теж... Чому вони не жаліють нас?! Не переймаються співчуттям... Мерців не жаліють, ось чому. А коли ми ще жили, доживали останні хвилини?.. У них була єдина мета - повернути свою владу, привласнити нас назавжди, помститися за ту владу, яку ми над ними мали, і за те, що, не позбавивши їх цієї залежності, насмілилися жити.
Прицвяхована до твого лоба підкова вкривається іржею - ти не помічаєш? Я бачу, як твоя вдача, втомлена, тьмяніє і полишає тебе - потроху, невідворотно. Ти народився в шовковій сорочці, але хутко зносив її, бо віриш у вічність і невразливість свого життя, у невичерпність фортуни. Щось мені підказує - чи логіка, чи тваринне знання - що ти повернешся до мене по своє щастя. Не спізнися. Цей транспортний засіб - єдиний (і в сенсі своєї неповторності, і в сенсі кількості), і він не стоїть на місці, і не повертає навспак...
Ліка ковтнула пиво. І раптом (і нарешті!) їй стало зрозуміло, що в житті насправді нічого не змінилося. Це було неймовірно. Скільки разів у мить безпорадної ярості, охоплена (мов екстатична немолода жінка в процесі непереконливого самоспалення з ідеологічною метою) бензиновим полум’ям ненависті до оточуючого соціуму, конґломератом тупості і фальшу в якому є мати, Ліка на кісточки розкладала (ретельно обсмоктуючи кожну) перед собою анатомічну будову «мрії Корейка». Вона уявляла собі, як і більшість цих розповсюджених планетою інфантильних духом створінь - її видових одноплемінників, - як віддає до копійки витрачені на неї впродовж усього життя гроші батькам. Канєшно шо луччіх лєт паложеной жизні вже не воздаси навіть власною кров’ю зі втятих вен, але хоч гроші… Уявляла, як купує собі квартиру, купує собі «спокій від усих цих мудаків»… Ніби спокій можна купити! Ліку з дитинства привчали соромитися того, що «роблять всі», усіляко плекаючи її начебто «особливість», але Ліка давно вже знала, що вона цілковито (як і будь-яка людина на землі) відповідає загальному шаблонові, що вона - як всі, що всі - як всі, і винятків не існує.
Пиво закінчувалося. «Куплю собі квартиру десь у Львові» - тупо подумала Ліка. І заплакала.
І ще згадалося:
Розмова на східцях БЖ з людиною, яка раніше була для мене чоловіком, можливо трохи “блакитнуватим”... Але зараз ця категорія розподілу на “він - вона - воно” чомусь не працює. Вона давно не працює. Людська істота. Тепла, жива, справжня, наповнена світлом існування, вона проміниться... Тепер діє пошуково-ідентифікаційний рефлекс «живе - не живе» або «повне - порожнє». Більшість людських істот - не живі і порожні. Вони не зомбі, не «тупі-пересічні-звичайні»,-- просто порожні. Це може відчути лише тіло, мозок - ніколи. Це означає, що кілька живих, які зустрілися мені за життя, зі мною не спали, а десятки тих, з ким спала я - були порожні. Ось чому тіло не пам`ятає навіть фактури. Ошукане мозком. Цівка пуповини цідиться крізь середину тіла... Пупок після пірсінґу загоюється дев`ять місяців... Наскрізно проходять примари декорацій... Претензійно-екзотичне тату внизу живота рухається в ритмі реґґей - ритмі босих ніг та брязкалець на передкінцівках... За яскравим різноманіттям форм вгадується одна болванка, один шаблон, як сліди пожежі під косметичним євроремонтом. Діти не граються з прискавками - бо є водяні пістолети, йо-йо і клей, а скільки всього можна було зробити з пляшки з-під маминого шампуню... Ти не пам`ятаєш, Лійке, бо тоді ти обвішувалася прикрасами сусідки і гуляла безсоромно в маминих сукнях на іншому кінці містечка, де заклопотані непохмелені залізничники не звертали уваги на дитину не своєї статі... Тоді ти вірила в небо і читала медичні довідники та книжки про іспанську інквізицію. От і довідалася. Довідалася, що ти - Зло, що ти не просто хвороба - кримінальне діяння. Ти - в космосі, по інший бік стратосфери... Вакуум. Зло - це вакуум.
Нормальні відьми не тусуються по шабашах - лише «клубна молодь» демонструє форми, з яких нема чого висмоктувати. Нема чим поживитися.
Народжені від матері своєї та її сина, свого старшого брата, вони розводять кров ґраційною і безжально-милосердною отрутою, диявольським медом морфіну, пишуть сонети, картини і блюзи, одні - в очікуванні, інші - в пошуках батька... Треті - витікають крізь пальці світу в простір, де нема з чого вислизати... Їхні очі затоплені прірвою з бурштиновими іскрами чогось, що не потребує назви... Звуки, іскри і вітер з Місяця вони відсилають до запитання без сподівання відповіді... А крила приходять звідусіль, щоби сповити в лялечку і сховати на дні океанському повних і живих...
“НЕ ЗАБУВАЙТЕ ВИМИКАТИ СВІТЛО!” - красномовний папірець біля дверей комунальної ванної кімнати - під замацаним перемикачем на засмальцьованих шпалерах. Клаць. Невідомо: світло вимкнулося (якесь теж ніби засмальцьоване), чи мозок (замацаний мешканцями майже трьох десятків років)... Але, якщо припустити, що мозок (який дає себе мацати кожному, будь-кому, навіть віртуально, а в одному році мешканців набагато більше, ніж у шістнадцятиповерховому будинку) і, відповідно, розум - це світло, то в якій липкій темряві доводиться жити! Клей. Один клаць - і тіло, позбавлене розуму, розгублено зупиняється перед фактом: воно нічого не пам`ятає! Руки не пам`ятають рельєфу, тепла і фактури! І це найстрашніше: виявляється, всі поняття, спогади і досвід кохання були лише відштампованими зі слів і думок формами, які фальшиво і підступно носили наліпки «відчуття». А тіло не може пригадати ані смаку, ані запаху, ані абрису, ані топографії «особливих прикмет»! Натомість воно цілком здатне знайти в темному коридорі шлях до кімнати, зачинити двері, навіть приготувати каву і, навіть, вмоститися на підвіконні. І, виявляється, для того, щоби затягтися димом і випустити його в нічне небо, мозок теж не потрібний. Але ж як він, мозок, потрапив до мого ліжка?! Пристойне (часто риторично-реґулярне) запитання стосовно гарного хлопчика, але ж не... Як він, мозок, примудрився стати третім, а зрештою взагалі виштовхнути мене на підлогу, посісти (чи полягти, чи постати?) моє місце, підмінити мене собою? Може я - чоловік? Ні, тіло напевне знає, що воно жінка. От, блін, яка халепа! Але ж Лійке теж знає, що вона жінка, а вона - кастрат. Ні, її звати Жанна (для журналістів), а потаємного її імені не знає ніхто. Та й ім`я тут ні до чого, бо ж у Верони тепер і в паспорті жіноче ім`я, і в трусах - піхва, а вона - чоловік. Ні, не чоловік. І не жінка. Мутант. «Темне, грізне, підсвідоме волохате ВОНО». Попри майже стільки годин електродепіляції, скільки днів у році.
І тіло Лійке, понівечене і покинуте, випромінює власну пам`ять -- пам`ять щастя іншого тіла. А моє, струнке і ніжне, якому так заздрила Верона, - не пам`ятає нічого, і нічого не випромінює, а несе довкола себе лише запах води і колір прірви. Навислий над безоднею острівець. Над безоднею, куди головою вниз летить водоспад. Безконечність смертельного стрибку, що завмерла в часі. У миті.
І навіть якщо Верона витончить голосові зв`язки і роздлубає молотком морфологічні особливості лобної кістки та нижньої щелепи, вона не припинить розсіювати довкола себе могильний попіл безстатевості. І навіть якщо в живому склепі Лійке проколупати дірку, вона не зможе випромінювати через цей додатковий отвір ще більше позастатевої жіночності. БО БІльше не БУває... А я?.. Воно... Порожнє слово. В ньому немає ні почуттів, ні емоцій. Для Лійке (і для Верони, і для Олега, і для Крісті, і... і... і...) воно було колись найлютішою образою. І зараз - для інших. А для Лійке... Цей надгробок ніколи не ляже на її порожню могилу. Я думаю, коли вона помре, вона опиниться на якійсь невідомій зірці далеко за межами сонячної системи. Або верхи на астероїді чи на кометі - це на неї схоже - така ж самотня, як і тут, на Землі. Серед людей. Кожен з яких ( принаймні кожні 9 999 землян) являє собою взірець упевненості в своїй статевій приналежності.
Уяви, Лійке, якби всім цим мутантам водночас вимкнути мізки! Чи кожне тіло знало би, було би переконане в тому, жінка воно, чи чоловік? Але ж - перед умінням кохати і дарувати статева приналежність - ніщо.
Хто б наважився поцілувати Лійке? Тепер зрозуміло, чому я можу - мій розумненький мозок корчить з себе пофіґіста, а тіло - вода, що падає в прірву (подвійне не-відчуття, що не має дна). Чи це минеться? Апатія - заразна хвороба.
Можливо тому мені тепер здається, що андрогін - це не двостатева і навіть не безстатева - ПОЗАСТАТЕВА істота. «НЕ ЗАБУВАЙТЕ ВИМИКАТИ СВІТЛО!»
P. S. Мало хто здогадується, що світло (перманентне, незбагненне, підступне, штучне, ЧУЖЕ) вимкнути неможливо... Приємної подорожі замкненим колом! Туристична фірма «Фурункул».

Перверзії Білого Андрогіна… Ліка починає відчувати затерплу шию…

- Ох, дівчинко! Кілька років тому у тебе, з таким твоїм світосприйняттям, не було би жодного шансу на виживання, якби ми, не дай Боже зустрілися… Ще два - три роки тому ми щовечора виходили на БЖ гіпі виховувати… не знаю навіщо я розповів це тобі… А фінічки я ношу з якогось ніби почуття провини, чи що… Дмухнути б зараз... трава все на вертеп перетворює… весело...
- Людина сама все на вертеп перетворює. Future In The Past…

Ліка прокидається…

Ліко… сестра… і паскудить мої книжки, газети, журнали…

Звідки цей голос? Ліко, Ліко…
Дівчинко, що з тобою? Ти ще вчора була молодою!.. Ліко, дівчинко, що з тобою? Ти ж ще вчора жила…

Ліка отямилася в незручній позі: спливло вже кілька годин, і пляшку від пива давно підмів якийсь мисливець-склотарник… В голові гуділо від пива й спання на сонці в незручній позі: здавалося, спина прийняла форму дерев’яних сходів. Нижче сидів якийсь растаманський піпл з бонґами й дудками. «Jethro Tull, курва мать!» - подумала Ліка, й остання імла кількагодинного марення й рефлексій розвіялася, витекла зі свідомості. Іржаво запрацювали звичні людські мозкові схеми.
Гроші!
Та! Повна торба грошей! Ліка підхопилася в раптовій нестямі й побігла кудись - сходами вбік, хащами, стежкою, вохряно-цегляною доріжкою (шлях до Смарагдового Міста?..), вниз Узвозом повз Тих - що - скальпелем - вирізують - будинкам - очі, повз піцу - піхви - пахлаву - і - пепсі-колу - пиріжки - пампушки - порцеляну - пиво (ті, зі скальпелем, це продають до ночі...) - батік - бісер - булочки - буклети - книжки - кульчики - каблучки і каміння - дерево - кераміку - котлети - крісла - килими - канапки - каву - ТЛІННЯ…
Назустріч неквапливо піднімався Він. Той самий. Той хлопець з метро! Ліка не могла відірвати від нього очей, не могла й сховатися, і проковбасило її в ту мить майже до адреналінового шоку: «Все, піздєц грошам! Слава Богу! Ні, це мені пиздець! Ну і слава Богу…»
… ніколи у згаданому житті Ліка не стикалася зі смертю (попри дві клінічних власних, які вона не враховувала, бо, навіть помираючи, не вірила в те, що помирає, а з чужих слів їй здавалося це перебільшенням) - тільки з трупами. Три рази. Але це вже - якщо можна так висловитися - «постсмерть», адже і Смерть залишає по собі сміття - як будь-що на цій планеті. І лише раз - зблизька, майже впритул, - вона бачила в труні свого однокласника. Вона довго силувала себе пережити те, що мають переживати люди за таких обставин, але те, що вдалося вичавити з себе протягом двох місяців після похорону, було чимось непереконливо-бляклим і - десь на денці - все-таки фальшивим. В розпачі Ліка навісила на себе табличку “цинік” і глибоко затамувала бажання навідатися до морґу чи анатомічки Медінституту. На стадіоні, який належав цьому закладові, Лічин клас іноді «складав крос» на річну оцінку з фізкультури. І це були рідкі заняття з фізкультури, які Ліка не пасувала, хоча її неспортивні та не прокурені ще тоді легені дотягували щонайбільше до непевної трійки. Але стадіон оточували з одного боку - смердючий віварій, з якого рвалося назовні істеричне передсмертне виття й скавучання, а з іншого - та сама анатомічка, в підвалі. Крізь прочинені від самих ніг у кедах шиби можна було розгледіти цілу купу кісток у кутку, а на підвіконні - величезну алюмінієву виварку. Точнісінько в таких каструлях в шкільній їдальні (а втім, і в усіх інших совкових їдальнях колективного харчування) зберігалися помийні борщі, глевкий порційний хліб, смердючі паперові котлети і сизе склизьке «картоп’яне пюро». На покришці каструлі в анатомічці - точнісінько такою ж брудно-червоною фарбою, якою в їдальнях так само надписують покришки «хліб», чи «м’ясо», чи «овочі»,- відповідно - було виведено «ГЛАЗА». Ліці аж нігті квиліли підняти обережно ту покришку і зазирнути досередини. Іноді чомусь здавалося, що вона побачить щільну, мов риб’яча ікра, масу скляних муляжів, а часом - навпаки, - що мертві очні яблука схожі на грудку лотерейних чи пінґ-понґових кульок… чи більярдних… невідомо…
Стоп-кадр.
Він пройшов повз. Ліка сіла просто на брук, щоби не втратити свідомість. Він віддалявся. Нарешті загубився серед яток. Не він. Це був не він!!! Це просто здалося!
Напад параної нарешті висмикнув таки Ліку з болота млявої нереально-надреальної буденності. Нестерпна ейфорія охопила й розірвала снопом іскор все її умовно-фізичне єство. Відлити у брамі не склало проблеми (чому сечі завжди виходить більше, ніж було випито пива? Феномен або ще якась маячня штибу закону Мерфі?). Ліку несло Узвозом вниз - стрімко, вільно. «Куплю квартиру - здійсню нездійсненну мрію всього життя», - думала Ліка: «А про що тоді мріятиму?». Біля Пирогощі довелося зупинитися й перечекати потік машин ( Ліко… сестра… подібне до шкіри удава тавро автомобільних шин…). Навпроти, як відомо, знаходиться дорога крамничка жіночої білизни (з понтом «бутік»). І на цьому розповідь про будь-яку жінку можна було би зупинити. Менше з тим… Ліка ж не могла не полоскотати собі нерви. Не могла заборонити собі пережити купівлю трусів за 500$, як у ПростоТаї, або, принаймні, не перевірити на собі, чи справді людина здатна здійснити подібний акт добровільного ідіотизму!
Перевірила.
Людина справді здатна вчинити акт добровільного ідіотизму і купити собі майже за дві тисячі гривень (кантор знаходився прямо у маґазині) чорний мереживний бюстгальтер, майже за півштуки гривень чорні панчохи, пояс до них - майже за півтори і труси майже по ціні бюстгальтера, які спрутенілі продавальниці дозволили гіповій дівчинці в подертих джинсах приміряти. І навіть на голе тіло. Цікаво, а якби Ліка їх не взяла?..
До Самсона (по якому ніколи не скажеш, що він є: по-перше, Самсоном, по-друге, що лев, якому він роздирає пащу, - це лев, а не шолудивий пес, по-третє, що це - фонтан, і, по-четверте, що це пам’ятка архітектури) Ліка добрела поза собою, забувши навіть назву своєї планети. Витрачання грошей на білизну - стимулятор, не гірший за амфетаміни, лише попускає набагато швидше. Принаймні, Ліку попустило одразу. Вона закурила, і шлунок вмить озвався фуґою Баха: з’їсти будь-що і негайно! Довелося зловити тачку.
Водій невиразно глянув на дівчину (бачили, мовляв, і не таких наркоманів в цьому довбаному наркоманському місті) і байдужо спитав «куда?». Ліка бухнулася на «сидіння смертників», траснула дверцятами, опустила віконне шкло, випустила мовчки дим, занурила по лікоть руку в торбу, покопирсалася в пачці і недбало тицьнула водієві стобаксову купюру.
Квентін Тарантіно в жодному випадку не дозволив би зависнути паузі в цьому місці.
Але водій, на жаль, аж ніяк не тягнув на тарантінівського героя, тому він мовчав доти, доки Ліка не докурила і не сказала: «Ну! Давайте, везіть мене в якийсь наворочений ресторан, де смачно годують!»
- Тєб’я, дєвочка, міліция случайно нє іщєт? - підозріло спитав водій, явно не збиаючись кудись їхати.
- Нє-а.
- А браткі?
- Слухайте, Ви або їдете, або повертаєте мені гроші, і я шукаю розумнішого водія.
- Так у мєня здачі нє будєт, - про всяк випадок мовив той, вже готуючись газонути.
- Ну і не треба мені Вашої здачі. Вважайте, що я Фея. Та, що перетворює тампакси на гарбузи, а гарбузи на джипи і лімузини.
Авто рушило. Ліка відчула таку тотальну безвихідь, що її ледь не знудило. І тут - як завжди ні до чого - їй згадався раптом дуже схожий стан (обковбашена тварюко, тупа інфантильна почваро, коли ж ти нарешті знатимеш, що з собою робити!):
...як на Дев’яте травня - Місто, як завше, вирувало п’яним бидлом в очікуванні салюту - з Ліки вперше вибухнула неконтрольована агресія (звичайно, то був лише коктейль з вірменського портвейну, пива, горілки, марихуани й тупого теофедрину), і вона заїхала в переповненому фунікулері якийсь жлобкуватій кобіті залізним браслетом просто у перенісся... і як потому Ліку копали ногами - у груди, у розмальовані олією джинси, у зелені пластикові окуляри, у подерту джинсову курточку - кремезні друзі тої кобіти... як вона не відчувала болю, а лише захоплення від подібної пригоди, що могла б зпровокувати катарсис... як із цікавістю спостерігала за кросівками, що літали перед її носом... як, згодом, трохи очуняла і вешталася Містом - божевільна кінокамера на роликах - і роздивлялася розфокусованим поглядом у маленьке люстерце на свою підбиту пику в крові, олії й багнюці, і так дісталася Труби (Майдану Незалежності) - клоаки націАнальноі свідомості. Провали в пам’яті.
Хтось чіплявся, але, мабуть, бачили, що чіпляються до порожньої оболонки, розгвезьганого манекену з пап’є - маше.
Епатаж той призупинився біля штахет, на які Ліка присіла, аби випити пляшку пива (коли і як опинилося в руках пиво, і як вона потрапила у відносний затишок поза кіоском, вподобала вмоститися на тому штахеті?.. Провали в пам’яті).
... і як вона зачепила тих дітлахів - хлопчик і дівчинка, щойно побралися , - теж лишилося поза межами свідомості. Ліка прийшла до тями лише у тролейбусі, і з’ясувалося, що та парочка везе її до себе в гості. Бувають же ще чисті душі, хай їм грець, - не знали що за почвару підібрали на свої голови! Навіть образилися, коли вона хотіла вийти на знайомій зупинці. Далі пішли незнайомі зупинки. Приперлися на край Міста у чортів голос. Ще й шукали нічний кіоск, аби купити горілки для почвари (вони вирішили, що почварі зле - хіба прості нормальні люди здогадаються, що порожня оболонка може розгулювати Містом та ще й чіплятися до них! - і горілка - це, звичайно, те, що треба, аби почварі зробилося добре!).
Якби не та горілка, вона може просто проспала би у їхній вбогій оселі до ранку, та й годі...
Страшно згадати, що скоїлося з її психікою, принаймні вона звабила і хлопчика, і дівчинку, які і чути не чули ані про содомію, ані про груповий секс, ані навіть про подружню зраду.
Перед світанням їй наснилися власні нирки небесно - ртутного кольору зі звивчастими каналами, що сяяли надприродною красою прямо перед очі, і від болю було не те щоби не крикнути, - не продихнути, ніби хтось щосили тиснув на них кам’яними пальцями.
А зранку дівчинка підсмажила почварі яєчню й почвалала на роботу у дитсадок. Хлопець проводив почвару до станції метро й дорогою все намагався нагадати як йому було вночі кльово, на що вона кволо шепотіла, що нічого, анічогісінько не пам’ятає, і це була істинна правда. Вперше за життя їй отак відрубало пам’ять. Дещо згадалося згодом... Коли помітила, що загубила улюблену старовинну каблучку-маркізу з гірським кришталем.
Приплентавшись додому, Ліка залізла під душ. Припудрила синці. Нафарбувалася й потяглася у театральний інститут, де їхня група тележурналістів мала спеціальну лекцію (чи то спеціальна лекція мала їхню групу ) з режисури…
Біля Головпоштамту Ліку раптом осяяла щаслива думка: вона не буде такою тупою дурною почварою! Вона знає, що зробити! Вона припинить цей потік безглуздих витрат (яка вже там квартира, прости Господи!) - візьме і переведе поштою гроші своїм друзям! таких прекрасних музикантів нема в усьому світі! І от вони-то знають, що робити з такою купою грошей - їм цього вистачить на десять альбомів, на інструменти, на все, що завгодно, на всі ці узурповані клятим т.зв. шоубізом дорогущі прибамбаси, на студію! І нікакіх дєлов, жодних тобі пацанів-спонсорів-продюсерів-пальці-віялом, жодних піар-виродків!
Ліка вискочила з авта, доки водій перечікував пробку, і побігла до поштамту. На щастя Ліка, завжди носила з собою паспорт за давньою гіповою звичкою (на випадок, якщо менти зґвинтять). Вона на мить відчула себе Остапом Бендером, розчавленим вагою атмосферного стовпа і Золотого Тільця, але втішилася тим, що народного комісара фінансів у Москві вже давно не існує, а Москва явно за грошима не плаче, як, власне, і тамті музиканти. Ліка дуже боялася, що у неї не візьмуть таку велику суму і в таких купюрах, але, подолавши певні необхідні формальності, вона опинилася через деякий час цілком вільною, кришталево-вільною посеред зали поштамту, в цілковитій упевненості, що сьогоднішній день їй наснився, або вона його вигадала (бо - що гріха таїти - подібні попсові мрії до Ліки приходили часто). Дуже захотілося покурити і, йдучи до виходу й водночас порпаючись в наплічнику в пошуках сиґарет, Ліка наштовхнулася на куплену білизну. Їй стало дуже смішно. Так смішно, що коли вона раптом зіштовхнулася з якимось молодим чоловіком, то продовжувала істерично хихотіти… навіть після того, як упізнала його… Він дивився на неї занадто пильно, занадто похмуро… поза шкірою Ліку продер мороз… «Не вперше я помираю…» - Тільки й встигла подумати Ліка, дивлячись на Хлопця - з - метро, як кролик на удава… він знизав плечима і пішов собі геть… можливо відправляти термінову телеграму чи забирати пошту до запитання, чи отримати поштовий переказ… Не він.

… а ще через годину Ліка сиділа на Дерев’яних сходах, пила пиво, дивилася на вечір понад Подолом, вгадуючи крихітні баржі з буксирами часів Першої світової та прогулянкові теплоходи в тьмяному оці Дніпра, і мріяла про подорож на Петрівку, де вона відірветься на всі сто баксів (без хіба що вартості кількох пляшок пива і буханки українського хліба… а, і ще однієї - першої пляшки пива, заради якої першу сотку і було розміняно мільйон років тому) - відірветься на всі сто по книжках, аудіодисках і фільмах… і ще, можливо, вистачить на метро!