Андрій Бандрівський


КНИГА ПРИГОД

Звіт про рейнджерську мандрівку
«Літаючий ровер», або «Європа без кордонів»


«Та скільки там тої Європи...»
Із розмови з Любком в його лондонській хаті

................
Найкращі ідеї ніколи не приходять просто так. Вони не є витвором чиєїсь хворої уяви чи результатом напружених роздумів. Найкращі ідеї існують самі по собі, як природний план розвитку подій. Їх просто треба відчути. Варто лише відірватися на мить від напрацьованої роками (чи століттями ?) матриці — системи сприйняття (чи несприйняття?) світу, і тоді до тебе приходять ідеї...
Я не пам’ятаю, як з’явилася ця ідея. Можливо, як і кожна хороша ідея, вона існувала завжди. Але я її відчув якраз в той момент, коли усвідомив, що я таки справді можу це зробити.

Любко
Познайомилися ми доволі випадково. Одного разу я з дівчиною приплентався до його будинку на окраїні Лондону, щоб переночувати. Ця ночівля мала непередбачувані і трохи ґлобальні наслідки. Хоч вже було дуже пізно і всі так хотіли спати, що аж язик заплітався, але нам все було по-барабану. Ми сиділи у недоремонтованій вітальні (в стилі «тут живуть наші друзі-панки») з жовто-блакитним прапором на всю стіну, наминали бульбу і балакали. Про перегони, про байдарки, про дідько його знає що, і очі наші замість того, щоб злипатися, набували нездорового і трохи божевільного блиску.
Потім були всілякі пригоди, як от велосипедування по великому Лондону, похід у Лейк Дистрикт, навала ланкастерців до Любкової хати, борщ, пироги, вечорниці і т.д.
Під час нашої останньої зустрічі у Лондоні ми сиділи під Любковою настінною мапою Європи і балакали про його ПЛАН. То було не по-дитячому. Ровером з Лондону до Тернополя (та ще й не по прямій), то треба на таке зважитися. Я аж замислився, чи справді я роблю саме те, що хочу, сидячи весь час у селі Ланкастер і роблячи дідько його знає кому потрібні речі. Я трохи заздрив, шкодував, що не можу приєднатися, але однозначно підтримував.

«Основне — не порвати шнурівки»
Основне спалити за собою всі мости. В той момент, як я натиснув ґудзик «Buy» і з моєї картки зняли 20 євро за квиток на літак із Лондону до Ґрацу, одразу в голові стало приємно й спокійно. Рішення прийнято остаточно і шляхів для відступу нема. Пригода ґарантована. Я відчував 100-відсоткове наповнення життям і з насолодою чекав невідомого майбутнього.
З Любком зв’язок був слабенький. На мейл він виходив рідко, і єдине про що ми встигли домовитися, що 14-го липня ми зустрічаємося після обіду в аеропорту в Ґраці (Австрія), якщо Любко встигне допедалювати. Або ж, якщо не встигне, то я їду йому назустріч, і ми зустрічаємося ввечері в Мариборі (Словенія). Ґлобальні плани, одним словом. В стилі хорошої мрії — «Європа без кордонів». Цієї домовленості було явно трохи замало, і я ввечері викопав з інтернету якусь мапу Марибору, знайшов там у центрі туристичий центр (позначений кружечком) і відправив Любкові дороблений план зустрічі: два варіанти (Ґрац чи Марибор), точні місця і приблизний час. Ха-ха-хаO... мої найгірші очікування таки виправдалися — Любко прочитав того мейла, мабуть, аж в Тернополі. Тижнів через п’ять.
Потім я друкував мапи. Три дні припирався на факультет о шостій ранку і мучив кольоровий принтер у сусідній лабораторії. Роздрукував детальні мапи всіх можливих варіантів маршруту від Ґрацу до самого українського кордону. Навколо мого робочого стола підлога була завалена стосам мап, і всі бачили, що я серйозно готувався. Також, звичайно, помив і промастив ровер. Поставив нові гальма і купив трубку до сідла. Все готово. Основне через надмірні емоції не порвати шнурівки, коли буду взуватися перед виходом.

Передпочаток
Ну хоч вони те летовище й називають Лондонське, але до Лондону там ще кілометрів 60, як мінімум. Тож я вирішив вивести гру ще на вищий рівень цікавості і по дорозі заїхав на святкування Купала в Кембриджі. Тобто на післясвяткування. Приїхав я туди поїздом о 12-й годині ночі і був по вуха вдячний Андрієві Невідомському, який мене зустрів на вокзалі. Потім ми з годину покружляли на роверах Кембриджем. Андрій мусив трохи зорієнтуватися, щоб знайти хату Марка. Я дуже оцінив, яка корисна річ у мандрівці — ровер. Пішки ми б, мабуть, до ранку туди не дійшли.
Але, скільки там того Кембриджу. Врешті-решт, ми саме вчасно приїхали до хати, де починалася купальська нічна вечірка. Так-так. Саме купальська. Тобто на Івана Купала. 13-го липня. І нема чого дивуватися. Життя на островах підкоряється своїм, нікому незрозумілим, законам. Згадайте, як колись писав дядько Андрухович про те, як святкує Великдень якийсь там народ з дивною назвою (брахмани чи що???) на якомусь там острові. Коли хвилі океану прибивають до берега шкаралупки крашанок із далекого материка, брахмани святкують Великдень. Так що у випадку англійського святкування Купала все було не так вже й дивно.
Як завжди, було дуже приємно побачити друзів. Особливо я тішився, коли хтось в розмові згадував про Любка (я це часом сам провокував). Про нього всі згадували з явним почуттям хорошого суму. «Поїхав хлопака і з кінцями. Шкода.» Тоді я дивився на свій годинник і казав, що я з Любком зустрічаюсь годин десь через 14. І від моєї щасливої і самовдоволеної усмішки аж трохи щипало в вухах.

Зовсім початок
З самого ранку я виліз із заваленої сплячими людьми кімнати, попорпався в чужому холодильнику, щось з’їв, підпомпував колеса, взяв напрямок за компасом і ПОЇХАВ !!!!!!!!!!
До летовища було кілометрів 50, і я явно стирчав від цієї мандрівки. Сонячне небо, нема вітру, суперова сільська дорога без машин, ровер жене як має бути. До самого летовища доїхав запросто. Потім ще десь понад півгодини їздив по периметру і шукав вхід. Трохи велике виявилося летовище — найважливіша англійська база для всіх дешевих авіакомпаній.
Приїхав якраз на реєстрацію. Встиг сфотографувати сексі вигляд свого ровера — чистенький, з баґажником, комп’ютером, годинником і двома червоними прищепками (тримачками для мапи) на рулі. Красотище, одним словом! Любов людей до речей, це здається зовсім не вигадки хвороголових літераторів. Майже ті самі відчуття. І цілком виправдані. Знаєш, що якщо ровер тебе трохи зрадить, то тобі матиметься несолодко. Але всеодно мусиш в нього вірити і довіряти йому свою долю. З часом це породжує любов. Фізіологічні відчуття також дуже подібні.
Здав ровер до баґажу, дістав квиток, трохи почекав і, нарешті, сів у літак. Єдиний недолік дешевих літаків — там не годують на халяву. Але то — дурне. Також трохи було шкода, що небо було в хмарах, і, перелітаючи через Альпи, я нічого не бачив.

Австрія
Прилетів. Казка раптово збувається реальністю. На горизонті — австрійські гори.
Забрав відзразу з літака свого ровера, який трохи постраждав від перельоту. Ті вантажники явно щось трохи накаламутили. Моя баґажна торба з баґажними шнурами намоталася на ланцюг, вимастилася мастилом, і вся конструкція виглядала дуже неестетично.
Але то було пусте. Проблеми почалися при перетині паспортного контролю. Там стояв дядько, зовні трохи подібний на мого дядька Степана, і мій паспорт викликав вираз заклопотаності на його обличчі. Ну, мушу визнати, що не все там було прозоро і чесно. На своїй 15-ти денній шенґенській візі я встиг побувати в Італії п’ять разів. Два рази я провів там цілий тиждень. Добре, що ті італійці трохи халявщики і не дуже турбуються, щоб ставити печатки при перетині кордону. Тому порахувати все було важко. Але не неможливо. Тому я таки трохи хвилювався. Але все врешті-решт залагодилося. Завели мене до якось відділка, почали рахувати печатки: італійські, словенські, угорські. Я їм трохи навіть помагав і тому результат в нас завжди виходив дещо різний. Люди вони виявилися загалом доброзичливі, хоч і з трохи хворобливим відчуттям правил перетину кордону. Після більш ніж години вправляннь у математиці та логіці мене таки впустили.
Я вже й не тішився, я — хвилювася. Ця пригода була зайвою тратою часу. А часу вже не було. Треба було дотримуватися плану. А за планом я вже мав би бути на словенському кордоні. Все ж таки мусив витратити ще понад півгодини, щоб привести ровер до порядного стану і трохи відмити баґаж і руки.
Любка в Граці не було. Отож — в Марибор! Десь після шостої вечора я стартував з аеропорта.
Про Австрію вражень у мене не залишилося. Зовсім. Переді мною була дорога на південь до Словенії, і я старався завершити цей відрізок шляху чимшвидше. Летів я із незгасним натхненням. Бажання зустріти Любка, досягти Марибору до темряви й виїхати з цієї країни з діставучими прикордонниками ніби матеріалізувалося у формі 25-ї передачі мого ровера. Вітер у вухах свистів, і я відчував повне задоволення від швидкості і, основне, впевненості мого руху вперед.

Словенія
— Добер дан.
— Dober dan. Kam gres ?
— До Марибору.
— .....

Вже від приємної розмови зі словенським прикордонником я відчув, що все має бути супер. Люблю я Словенію. Чесне слово. Словенія — це моє оптимістичне бачення України в майбутньому — коли всі рагулі виїдуть за кордон, а нинішій уряд сяде в тюрму.

Марибор
В Марибор я в’їжджав уже в темноті. Знайшов туристичний центр (де ми могли б зустрітися, якби Любко прочитав мого мейла), розслабився і почав думати що робити. Ну, варіантів було небагато. Якщо з Любком усе гаразд, і якщо він доїхав до Любляни, і якщо він знайшов мого друзяку — Мітю, і якщо він встиг доїхати до Марибору і якщо він не поїхав зустрічати мене до Ґрацу, і якщо я дозвонюся до Міті, то він, мабуть, скаже мені, де Любко має мене чекати. Це був найнадійніший і єдиний варіант. Мітя, то був хлопака з Любляни, який погодився дати притулок Любкові на ніч, якщо той до нього по дорозі заїде.
Отож я мало не стрибав з радості, коли дістав есемеску від Міті: «Привіт. Любко чекає тебе біля катедри в Мариборі». Ура !!! Нарешті я знав напевне, що ми таки з Любком зустрінемося. Наш слизький план здійснився.
Трохи витратив часу, шукаючи катедру. Ті словенські підлітки (бо хто ще вночі вештається центром міста) взагалі нічого не шарять. «Катедра? В центрі міста? Без руля.» Але врешті-решт я натрапив на якусь шпилясту будівлю і від радощів ледь не впав з ровера, коли побачив Любка. Він стояв і махав руками. Який радий був його бачити! Я думаю, він також трохи тішився.
То було щось! Борода на пів писка, справжні роверистські шорти і футболка. І весь вигляд говорить — «я вже п’ятий тиждень у дорозі». І, основне, ровер напакований так, що зразу уявити неможливо. В порівнянні зі мною, який причепив до баґажника торбу зі спальничком, малесенькою карематкою, парою футболок і великою коробкою СіDішок для сестрички, Любко віз із собою запаси майна ніби на найближчі три роки. По вуха напакований баґажник на задньому колесі, кошик на передньому і поважний наплічник на спині. «Ого! Доведеться щось у нього забрати», без зайвої радості думав я.
Ніби спеціально, щоб трохи охолодити надто бурхливі емоції від зустрічі (і щоб ми зразу не поїхали робити якісь дурниці), вперіщив справжній дощисько. Ми трохи ховалися під дашком, але врешті-решт пішли шукати святкову вечерю. Трохи з тим виявилося важко. Була глупа ніч, і все вже було давно зачинене. Ми знайшли якийсь нічний магазин, закупилися і влаштували похідну святкову вечерю під дахом якоїсь прибомжованої автобусної станції.
Було дуже цікаво слухати про Любкові пригоди. Про людей, яких він зустрів на шляху. Ще раз переконався, що нема нічого страшного, коли ти вирушаєш у подорож сам — що б там не було, ти завжди знайдеш хороших людей по дорозі.
Після пізньої вечері нас потягло на сон. Якби не якісь галасливі бомжі на вокзалі і якісь непривітні міліціянти (вони з нами не привіталися), ми там би й заснули. Під дахом, який був дуже доречним під час дощу.
Наш подальший план був також цікавий, і напруга подорожі не збиралася спадати. Проблема була в тому, що я хотів додому. Через різні причини, але хотів дуже сильно. В порівнянні зі щасливим Любком, який їхав додому назавжди, я їхав на коротку передвідпустку, і часу на мандрування не було. Але дуже хотілося. Тож план був такий: якщо встигнемо перетнути Угорщину за два дні — супер, якщо ні — я сідаю на поїзд.
«Ну, Андрію, все, що зможу — зроблю», сказав Любко, «але ти ж розумієш ...»
Я розумів. План був майже нереальний. Але спробувати було варто. Тож наступного дня ми налаштувалися, як на війну. 300 км за день — нереальне завдання, але іншого в нас просто не було.
Ми зробили спробу виїхати з міста, та вона виявилася не дуже вдалою. Ми заїхали у справжній тупик. Довелося повертатися назад. Наша здатність орієнтуватися і приймати відповідальні рішення явно притупилася після святкової вечері. Було вже й недалеко до ранку, як ми знайшли гарну галявинку з двома кущиками посеред міста і вирішили там і заночувати. Поставили намета, все як має бути. Залізли в спальники і ще далі розповідали один одному про останні пригоди, як до нас хтось прийшов. Ну, мабуть, це була поліція. Якісь дядьки під’їхали машиною, вийшли, походили навколо намету, посвітили на нас потужними ліхтариками і поїхали. Ми з Любком завмерли і прикинулися, що спимо. Ну дуже вже не хотілося вилазити з намету, комусь пояснювати, що ми тут робимо, або, не дай Боже, взагалі пакуватися і їхати кудись далі, щоб не псувати трав’яних ґазонів у центрі другого за величиною і значенням міста Словенії. Як ті дядьки поїхати, то ми вже й одразу від надлишку пережитих вражень за день заснули.
Хороший був день. Було приємно згадати, що все почалося з чекання на Невідомського на вокзалі в далекому занглійщеному Кембриджі. Хороший день часом цінніший за місяць спокійного життя (або й за пів року, якщо щовечора дивитися телевізор).

В дорозі
Ми встали рано, але вже було зрозуміло, що вибрали ми не надто безлюдне місце для ночівлі. Навіть тротуаром уже ходили люди. І куди вони всі спішать ? Нас-то можна зрозуміти — нам треба перетнути Угорщину за два дні. А до неї ще ж доїхати треба.
Почали ми зі справжнього таборування. В Любка було все — примус, казанок, ложки, продукти. Тож ми щось там нахімічили, з’їли, спакувалися і поїхали. На нас чекала довга дорога, але й ентузіазму в нас було, м’яко кажучи, нівроку.
До Угорщини був добрий шмат дороги. Довелося їхати трохи не прямою і горбистою місцевістю. Одного разу ми від зайвого натхнення навіть трохи промахнулися і дали маху на 20 кілометрів. В’їхали в якесь містечко і потім 15 хвилин пробували зрозуміти де ми. Спочатку думали, що місцеві зовсім не шарять, але потім таки виявилося, що то містечко було зовсім не те, яке ми думали. Ще трішки, і я мав би ще одну печатку в паспорті про невдалу спробу перетину хорватського кордону.

Угорщина
До Угорщини ми під’їхали вже аж по обіді. Зразу за парканом був березовий лісочок з травичкою, тож ми, як і було заплановано, зупинилися на святковий другий обід. Пороззувалися, понавитягували продуктів і наїлися. Не встигли розслабилися, як до нас підійшов прикордонник і почав щось емоційно пояснювати своєю угорською мовою. Ми кивнули головою, що все зрозуміли і він пішов. Мабуть, він хотів, щоб ми звідси забиралися. А шкода. Так приємно було полежати на травичці після цілого дня педалювання. Я вже майже почав розуміти Любкові слова, коли запропонував йому присісти на дерев’яну лавку в Мариборі: «Нє... мені сидіти вже не подобається... хіба лежати... і то бажано на животі». Ну, почали ми пакуватися, як до нас прислали ще одного дядька. Той вже міг трохи англійською спілкуватися і дуже прямо сказав, що тут сидіти суворо заборонено. В нього був дуже незадоволений вираз обличчя, і тому ми почали збиратися ще швидше.
І знову на ровери — і поїхали. Ближче до вечора їзда вже почала відверто набридати, але ми не здавалися. Звичайне задоволення від педалювання переросло у справжнє рейнджерське задоволення. Трохи терпли руки і сідниця. Круті підйоми давалися все важче. Але відчуття нашого нахабства і що ми – круті рейнджери, яким все по барабану, приємно гріло душу.
Реальний план мінімум на цей день був — озеро Балатон. Ідея «Угорщина за два дні» для мене вже змінилася на «встигнути до Будапешту на поїзд». Недивлячись на наші справжні рейнджерські потуги, до українського кордону ми аж ніяк не встигали.
Справжньою втіхою був кавун, який ми купили по дорозі. Мовою жестів вийшло навіть трохи поторгуватися з пані продавщицею. Нічого, правда, не вторгували, за п’ятдесят форинтів, дулю з маком хіба би вона нам продала. Довелося доплатити ще два євро. Але кавун був супер. Ми його зразу на наступній галявині цілим і з’їли. Помили руки липким кавунячим соком, сфотографувалися і поколесували далі.
До Балатону ми під’їжджали в сутінках. Я вже навіть пропонував ставити намета і забомбити на озеро, але Любко мав твердий намір покупатися. Ха-ха-ха O Доїхали ми до озера, заїхали на пляж і пішли купатися. Йдемо, йдемо, а води нема навіть і по коліна. Не хотілося залишати ровери за межею видимості, тож ми якось на халяву сполоснулися і почалапали назад до берега. Знамените озеро виявилося величезною калюжею. Я туди на відпочинок у житті б не поїхав.
Намета ми вже ставили в суцільній темряві біля паркану балатонського пляжу. Знову зробили серйозне таборування з варінням їжі і святковою вечерею. За цей день ми проїхали 190 кілометрів. По суцільних горбах і з навантаженими роверами. Навіть для рейнджерів це — трохи досягнення.
Наступного дня я хотів по обіді бути в Будапешті, щоб встигнути на поїзд до Львова. Знову ж таки, план той був малореальний. Але спробувати треба було. Отож ми поставили будильник на якусь там зовсім досвітну годину ранку і вляглися спати.

Ранок
Почалося все з облому. Ми проспали. Організм вирішив, що краще вимкнути слух і не піддаватися на рейнджерські провокації у вигляді будильника. Тобто встали ми чи не в сьомій годині ранку, але для наших наполеонівських планів це був повний провал.
Ну, але що робити. Встали, щось з’їли, помили посуд, склали намета, сіли на ровери і поїхали. Хоч ми і спали біля самого озера, але жодного бажання скупатися так і не виникло. Калабаня, вона і в Угорщині калабаня.
Роверування пішло спочатку в півзадоволення. Чи то трохи боліли напрацьовані ноги, чи то трохи вітер не давав нам розігнатися на повну котушку. Але загалом все було – супер. Їхали дорогою вздовж озера. Один раз навіть мусили питатися дорогу. Розмова з місцевими знову вийшла доволі обмежена. Ми ламаною угорською мовою вимовили назву містечка куди нам треба, і дядько нам показав пальцем напрямок. Все просто і зрозуміло.

Кінець
Кінець моєї подорожі настав несподівано. Ми зупинилися випадково в якомусь селі біля залізничної станції, і я вирішив спитатися як можна добратися до Будапешту. Виявилося, що поїзд відходить за двадцять хвилин і прибуває на якийсь із багатьох вокзалів Будапешту за годину до відправлення поїзда на Львів. Відступати вже не було куди. Або зараз, або капут моїм планам потрапити додому.
Це була трохи зрада. Дуже не хотілося залишати Любка самого. Але я їхав додому. Це було ще важливіше, ніж мандрування, і Любко це розумів.

Я їхав додому і зовсім не шкодував. Я чомусь відчував, що всі найцікавіші мандри ще попереду. Скільки там того світу...