Ангеліна Терносливка

ТЕРМІНАТОР БОЖИЙ
(nicht Ficktion)

Це я. Термінатор божий — це я. Цей титул маю від мого внука, який має від мене ім’я, Євмен Новак. Так, так, прошу я Вас, із наголосом на а. Я вже 77 років Євмен Новак, а він — шойно 17. Тоді йому було 7, рівно 7. Рівно сім слів сказав він тоді: «Та ти, діду, просто термінатор божий якийсь!». Так шо повний мій титул — такий: просто термінатор божий якийсь. Так закінчилася наша «теологічна дискусія».
А почалась вона якось не так шоби зненацька, але все-таки раптом. Євчик прийшов з бабцею Генькою з церкви з величезним оберемком бозу. Я хоч нешойно прокинувся, та був ше не цілком притомний. Старшаючи, тоді старіючи і старішаючи, все частіше поринав я в Erinnerung. Раніше спомини не домінували так над мріями. Тепер мрії все частіше зринають тільки в споминах. Я якраз пірнув у свою зелену мрію про Erin, далеку Ірландію, Батьківщину мого прапрадіда. Ми привіталися з Євчиком, як віталися завжди:
— Шо новацького, малий?
— Шо новацького, старенький?
— Бабця каже, буде щастя, якшо-о-о… знайти…
— Та як знайти, то буде, поки не загубиш, або поки не вкрадуть, — відповів я, позіхаючи й помаленько встаючи й беручись застеляти ліжко.
— Та нє. Якшо знайти п’яти або трипелюсткову квітку, то можна загадати шось із чимось, — і воно збудеться. А боз шось тільки хрестиком цвіте. Діду, є в мене питання: чого ти не ходиш до церкви?
Я знав, шо в нього буде це питання. Я чекав його вже давно…
Мама народила мене без чоловіка, тобто невінчана, бо це, напевно, не був партеногенез. Але назвати моє зачаття порочним мені не повернувся б не тільки язик, а навіть звивини мозку, відповідальні за мовомислення-мислемовлення. А бабця кляла маму на чім світ, кляла та допитувалася: «Звідки пузо? Чий вилупок?». Мама знай відповідала: «Є в мене…»
— Є! Бачу, шо є! Нагуляла ’сь найдуха!
— Та шо мама таке говорить? Є в мене БОГДАН.
— А бодай тобі з твоїм богданом і його батьком!
Питав і я в мами, звідки я такий узявся. Відповідь була все та сама: «Ти є в мене».
«А хто тато?»
Мовчала.
Я зрозумів, хто мій тато, аж поховавши його. Мене тоді ніби блискавкою стрепенуло. Я пригадував був собі все, шо знав про нього, і на його похороні побачив (вдруге в житті) одним єдину мамину сльозину, — і збагнув, шо майже все моє життя мій тато був зі мною поруч.
Наш сусід Блажко (Міхал) Файнер появився на нашій вулиці На Бліху в Ярославі над Сяном на українське Різдво 1925-го. Перед тим, на польське Різдво, мама ховала свого тата, колійового службовця, який загинув під поїздом. Мама була певна, шо поплатився за свою українськість і порядність. Доказів, шоправда, не було, як і дзядзьової голови в домовині. І тут — Файнер, з обличчям, як у дзядзя на шлюбній знимці.
Він приїхав зі Львова, з Кривчиць, з трирічною Євкою, яка спалила там хату, а в ній свою маму, Блажкову жінку, з коханцем, польським офіцером. Приїхав насуплений, але не похнюплений, а в якомусь ніби зосередженому передчутті оновлення. Думаю, воно могло статися на Бого-явлення, бо якось мама проговорилася, шо я мав би народитися на Вакха (тобто 20 жовтня). Мама носила-виношувала мене навпрочуд легко, але останній тиждень (так виходить, шо 41-й) відпокутувала ого-го.
Але народився я благополучно, і був охрещений у церкві Преображення Господнього. Відтоді мама перестала туди ходити, хоч вдома молилася ревно. Мене ж навіть до молитви не силувала.
Бабця ж нарікала-відказувала, по всіх сусідах і усюдах нас осуджувала-проклинала і мало не шодня бігала до церкви відмолювати нас грішних та безбожних.
Перепало прокльонів як безбожникові і Файнерові, наслухався він і запитань, чого до церкви не ходить, чи не жид часом. Блажко поблажливо відповідав: «Часом жид, пані Вірусю, а часом — нє». Любив пограти вар’ята, поблазнювати, перевести страсті-мордасті на жарт. Здається, зі мною єдиним розмовляв поважно. Притому я ніколи не нудився, його слухаючи. Зокрема і про кельтське коріння, і про наше україння, і про боже провидіння, і про володіння професією.
Він був пічником, ставив людям п’єци, робив також цеглу і черепицю. З п’яти років пішов я до нього в науку. Файнер бавився зі мною і до того, а тепер просто присвятився мені. Це він виліпив мене. І про знання чогось від себе самого я знаю від нього, від Файнера, а вже потім від Швейка. І слово «термінатор» знаю від Файнера, мого вчителя, і родителя. Від нього я навчився слухати, але, на превеликий жаль, таланту говорителя не перейняв.
Я навіть не дуже намагався вступати в дискусію з тещею, дочкою священика (хай він в бозі спочиває), яка обзивала мене «зрадником укрaїнського (sic! з наголосом на а) народу» періодично, випоминаючи мені мою відмову від церковного шлюбу. На той час мене вже затаврували як «врага народа», тож я не дуже переймався ше одним ярликом, тим більше з вуст такої манірної, зарозумілої і вибредної панці, як мамця моєї жінки.
Мого сина хрестили чотирирічним, таємно від мене і від нього самого. Під претекстом відвідин родини моя Генька відправила його в Коломию і сплячого (шоб не міг потім мені похвалитися) його там охрестили. Церква тоді була в підпіллі (до православної не спішилися ходити тимчасово принципово), держава була войовничо-атеїстичною, а шо була чужою, то якось сам собою, без особливого мого втручання, в сина виробився світогляд чи, сказати б, бог огляд, дуже близький до мого. Ми собі з Іваном знали, шо бог є. Мудріший за нас і мудріший від пастви з її пастирями. Хоч Біблія і є однією з моїх настільних книг, але читаю я її радше як філолог, який мріяв стати письменником, а не як християнин, яким я по суті себе аж ніяк не відчуваю. Бо християнство, і, зокрема, й у збірному значені, не додає мені натхнення до життя, хоча й Біблією підживлюється моя ментальність, але збираю, як невтомний еклезіяст, достиглий овоч і в Сідгарти з Заратустрою, і взагалі ex libris, а найбільше — таки по словниках. А ше з Книги Життя-Буття.
Народився Євчик. Я не влаштовував ніяких акцій протесту проти його охрещення, бо не думав, шо варто здіймати рейвах через церемонію, чи процедуру(?), яка шкоди не завдасть. Я тільки благав Геньку дотримуватися східньої народньої мудрости: «нє усєрдствуй!». Шо означало: «без фанатизму!». Бо зазомбіювати дитину — великого розуму не треба. Але, раз вже людину створено Творцем (тобто Творець створив Творця), то треба дати людині якнайбільше волі в творенні себе самої і в відтворенні бога. Інструмент для цього — мову (шо власне й робить людину людиною) — бог дасть-передасть через нас разом зі змислами. А накидати чи нав’язувати наші «концепції» нашим дітям — не наша це робота. Це дурного робота. Ми не настільки розумні, шоб мати право повчати дітей, і не настільки дурні, шоб не розуміти, шо наші «знання» не знати чи й варті увічнення в наших нащадках. Дитині слід дозволити досліджувати й пізнавати як-най-біль-ше самій. Певна річ, існують речі безумовні (хоч багато речей такими можуть тільки здаватися), але вже шо — шо, а конфесії-обряди (це видиме-мертве) до них не належать.
— Ладно, сприймай це просто як компонент музичного виховання, — заспокоїла мене Генька.
— Tez ladnie! — подумав я… І сам став хресним татом Євчика. Так шо ми з моїм Іваном часом кажем собі один до одного «Куме, Ви…», а в суперечках — «Куме, Ви не маєте рації» — «Маю, маю, Куме, і тяжку артилерію теж!»
Отже, я і знав, яке запитання є в мого внука, і не був готовий. Але почав «дебати». Я так довго мовчав і карався цією своєю вдачею, чи то пак своєю невдатністю до красномовства, доладністю в розмові тільки з самим собою, своєю без’язикістю, своїм ніяковінням перед словом, своїм здебільшого таким недоречним занімінням-заціпенінням, невмінням згадувати потрібний вислів у хвилі потреби (а не згодом), — і тут шлюзи розчинилися, немов розтанули: і промова з моїх вуст якимось дивом не ринула навіть обвалом, суцільним всепохлинаючим потоком, а пурхнула прицільним струменем, грайливою цівкою, яка сама знає, куди стріляє. Я сам собі дивувався і не міг натішитися своїм самонатхненним натхненням. Мабуть, якби мене зафільмувати на німе кіно, я виглядав би на дириґента. Врешті я повторив те, з чого почав:
— Є в тебе питання? Є в мене питання: чого ти ходиш туди?
Ошелешений малий пробував боронитися:
— А бабця каже…
— «Бабця каже», — підхопив я, — а скільки разів ти виправляв свою «саму мудрішу» бабцю, як вона каже?! Бабцин тато був учителем української мови, але бабця, наймудріша на світі бабця, багатьох правил своєї рідної мови чомусь не навчилася. І бабця може помиляцця! А раз помиляється в малому, у грамоті, то може помилятися і в великому, в бозі.
— При чому тут боз! — озвався Євчик із-за свого бузкового букетища.
— Не боз, а бог, або «бозя» по-вашому.
— Та ти, діду, просто термінатор божий якийсь!
Тут я усміхнувся:
— А ти — мій. Аби ти знав, Євчику, — обняв я малого, — аби ти знав, шо ти сказав. Знаєш, дитино, у бога багато імен, і справжні — здається — всі. І з термінатором не все так просто. Аби ти знав, — от тобі подарунок: тут і про термінатора дешо прочитаєш, і…
— Та я знаю! Я вже знаю «Термінатор-II»!
— Та я знаю, шо ти знаєш, та ти не знаєш, шо я знаю. Є в мене подарунок-порадунок для тебе. Verstehst du?
— Stellst du vor?
— А нa маєш!
Це був українсько-німецький словник Желехівського-Недільського.
— На термінатора подивишся потім сам. А спочатку було словобог. Так, читаєм: «I. Бог, чоловічого роду. див. Богун 1). Дивимось:…Magen…
Так-так, die Kirche hat einen guten Magen… а шо там твій Magen? Вимагає чогось, благає, молитву складає? — погласкав я себе по животі.
— Хлопці, до столу! — почувся Геньчин голос.
— Бабця скаже, як розв’яже, — сказав я, — essen nicht vergessen!
Ми урочисто рушили до горниці. Зазвучав акомпанемент, міжміський дзвінок. Євчик метнувся до телефона, гублячи по дорозі боз, і ввімкнув звук, шоби всім було чути. Дзвонив Іван.
— Гальo-о-о-о!
— Гальo-гальo! — загалайкали ми.
— Євчику, поздоровляю тебе з днем народження, бажаю тобі стати духовиком, як твій тато, і дідо…
— Тату, та я маю смак до смика, як бабця. Давай вже ти будеш дути, а я буду пиляти-шпіляти на челі, а бабця буде скрипіти, а дідо мій, дударик тепер не дуже дударний, нех собі дримбає і може ше бумцикцицкати на ударних.
— Слухай, намбер Ван, перша дудко, — вступив я, — давай по-перше дуй швидше додому, повертайсь на Україну, без тебе тут наш квартет «Квартира чотири» не може репетувати-репетирувати. Тут Євчик нову п’єсу скомпонував.
— Тату, тату, а шо ти мені привезеш на порадунок?
— Я купив тобі словничок, вгадай, який.
— Ірландсько-німецький?! Ти шо-о! Ти шо-о! — потираючи долоні, зарепетував Євчик.
— Тиша, тиша! Вже з тими книжками і так нема де в хаті повернутися: на книжках спимо, книжками накриваємся, книжками дихаєм! Ти шо, не міг дитині шось мудрішого придумати?!
— Ай, ма’, не враждай. До вели-и-икої торби смаколи-и-ків мале-е-сенький словничок. Ну нехай вже.
— Ну нехай. Ти як там? Як концерти? Де ти вже?
— Alles in Ordnung! Концерти — файно. Я — в Ессені.
— В Ессені і ми зараз будем, тобто Essen буде в нас. Ти в Ґрайфенбурзі шось довідався?
— Нє, тату. Установи зачинені були, бо випало на суботу-неділю. Але знаєш шо? Тут є така не так шоб вуличка, така, тіпа, стежка трамбована дрібними камінцями, на околиці, вже в лісі, тіпа.
— Та не «тіпай», не «тіпай»…
— Іносе, сількось, тату, слухай далі: стежка називається Аберманштеґ. Я порозпитував, шо за назва, шо значить. Кажуть: на честь Абермана. Питаю, шо за один. Кажуть: на межі XVIII—XIX століть був такий арх’…
пі-і-пі-і-пі-і…