Anzhelika Khyzhnya*

ПОЛІКСЕНА, ІМПЕРСЬКИЙ ПОКРУЧ

Перший раз я почула про Поліксену від Юльки, коли лежала в лікарні з апендицитом... Кажу ж, коли апендицит вирізали. Рік? Ти як тоталітарний психіатр. В’явити, якби не староукраїнське лобі, то так би й було — рік, місяць, число; не згадав — запишуть в дурні. А ми хоч дурні, а чемні, на кладовищах не регочемо, хоча аж в горлі, бува, лоскоче. Тоді також казали: «Жити в ногу з часом». А я на власні очі бачила, що означає це ваше «в ногу з часом». «За десять років два мільйони/ іржею із зогнилих стрілок...» — як там далі, до речі? Що означає «не було коли?» Нічого не хочу чути, за сьогодні мітка. А зараз слухай далі і не перепитуй, а нотуй, бо писатимеш переказ.
Я спочатку так само тоді була розгублена, як і більшість, і вже навіть трохи захворіла. А потім спрацював інстинкт, воля до життя. Я відчула, що це і є мій шанс встановити праведливість. Що нині людина — міра усьому. І ця людина — я. Принаймні, у дотичному до мене всесвіті. Я перейшла на приватний час. Зажила паралельно, так би мовити, історії. Паралельно, але не в унісон.
Тут треба трохи пояснити. Бачиш, на кожну окрему людську долю випадає не так багато подій, і від одної до іншої треба якось перебути. А то не вилізеш з-під гори вселюдського шлаку назустріч своїй найбільшій удачі. Не доживеш. Згадай, коли ти останнього разу був щасливий? Отож-бо. А ці два роки ти що робив? Еге ж, помирав разом з рештою біомаси, дурно та негарно. Нас, тих, що здогадалися, як треба берегтися, в усій країні кілька десятків. Та ну, зараз це такий самий секрет, як албанська мова — взяв підручник і вивчив. Час чи історія окремо одне від одного нешкідливі — оце й уся теорія, решта — вправи з психотехніки. Просто люди слабкі, а спосіб вимагає сильного зосередження волі і концентрації уваги. Зате потім... Ти пройдися музеями та кладовищами, подивися, що сталося з нашими однолітками, що вже там казати про прийдешні покоління. Страшна річ ця ерозія часу. Бач, нам дорікають, що ми складаємо капітали на соціально-культурній драмі, тому що всі як один викладаємо староукраїнську. А хто ж, як не ми? Уяви, що залишився з десяток живих давніх греків чи латинян — та їх би з руками й ногами рвали по установах і закладах! За відповідних обставин, звичайно. От і ми. Так, є серед нас впливові люди, але ж гроші ніхто дурно не платить — думаєш, я не знаю, для якої посади тебе твїй тато готує? Ти хоч не забудь тоді учительку, гречки там, чи шпротів... Кажуть, що лібералізм себе історично не виправдав, поза окремі випадки феноменального довголіття, а мені вистачає одного випадку — мого власного. Але якщо ти вже так доскіпуєшся, то добре, згадаю. Це було за два тижні до кінця чверті, і я пропустила підсумкову контрольну. Ще незрозуміло? Коли я вчилася в сьомому класі. Ще? Даруй, на дати у мене пам'ять зі школи погана, згадуй так. Це було до брежнєвського трауру. До перебудови. До броунівського Руху. До ліберального експерименту. До язикової реформи. Та звичайно ж до перенесення столиці у Михайлівський. Ти, я бачу, геть не знаєш історію. Я ще не така стара. Ще б спитав, чи це було до кам'яновугільного періоду, чи після. Що? Не одне й те саме. Вугілля, хай тобі буде відомо, утоворюється із рослин, а нафта... Ну, словом... Те, що ти маєш на увазі, було за Кучми. Хто такий? Я, любчику, тут отримую гроші за те, що дев'яносто хвилин поспіль розмовляю з тобою староукраїнською, а за історію нехай доплачують чи призначають додаткові години. І ще невідомо, чи я погоджуся, бо я дуже марнію від неґативних емоцій. Ти хочеш чути про Поліксену, чи будемо повторювати відмінювання іменників однини чоловічого роду? Ну то не перебивай мене.

Юлька лежала зі мною в одній палаті, їй операцію зробили на день раніше, ніж мені. Вставати нам майже не можна було днів кілька, ми нудилися і розказували одна одній усяке. Ну, про що говорять чотирнадцятирічні дівчата...Дурнику, побійся Велеса. Тоді таким гидували. Про хлопців ми говорили. Сьомий клас — це тоді були перші закоханості. Я, правда, більше мовчала, говорила Юлька. Мої власні романи були суто ментальні, бо хлопцям я не подобалася. Хто повірить, що ти нормальна людина, коли у тебе в бібліотечному формулярі підклеєні додаткові аркушики. Читала? Книжки, я ж тобі показувала одну. Звичка була дурна — така як чухатися. Пристойні книжки, наприклад, Вешкляра дещо, і «Падуб» Векачкана. «Опам»яталася уже в стодолі», цитую з пам'яті. Ні, не дорого і цілком пристойно. Ти намагаєшся сказати слово «екстраваґантність», любий. Е-к-с-т-р-а-в-а-ґ-а-н-т-н-і-с-т-ь. О темпера, о морес, ніяк не звикну. Можна не нотувати. Тепер я не шкодую, тому що Вешкляр та Векачкан зберегли мені мою староукраїнську, мій хлібчик. А тоді моє серце стискалося заздрістю на кожне Юльчине слово. Я вдавала дружню зацікавленість, але інколи мурмотіла, що хочу спати, і тихо плакала під ковдрою. А коли вона сказала, як його звуть, я пролежала, накрившись з головою, до вечора, доки не прийшла санітарка і не вимкнула в палаті світло. Юльчиного хлопця звали Поста.
Боюся, що ти не зрозумієш. Але уяви себе спухлою від гормонів провінційною джульєттою (це таке ім'я старе), котра не знає слова вешекспір і котра суне із порожніми пляшками на обмін до молочного і думає про якевонокохання, і тут від лавки навпроти пам'ятника Веленіну, з-за барикади велосипедів у неї впівголоса питають, котра година. Бачиш... У Пости був невигойний німб натуральних кучерів на голові, потойбічна посмішка і дуже криві ноги — такими добре чіплятися за собор Паризької Богоматері. Своєю появою Поста викликав мертвотний жах — і у дітей, і у дорослих. Це було як тремтіння середини серпня, коли ти дивишся на нору у потрісканій землі і думаєш, що зараз звідти вилізе смертельний павук. Павук вилазить, і ти тікаєш, а потім погано спиш уночі через те, що жарко. І навіть якщо не вилазить, утікаєш. А Юлька була з інтеліґентної сім'ї, її мама викладала фортепіано у музичній школі. І по-Юльчиному виходило, що Поста — ніжна, сентиментальна людина. Саме така, про яку я мріяла б, якби не боялася. Вона розповідала, як вони їздили до лісу, коли цвіли фіалки, і вона лежала на землі, а страшний сяючий Поста рвав фіалки і сипав на неї фіалками. І вона казала, що вона тоді була геть роздягнена, а він до неї пальцем не торкнувся. Такого б у нас ніхто, крім Пости, не вигадав.Тому що у нього були дивні інтереси та екзотичні знайомства, а це дуже розвиває смак. І Поліксену Юльці показав Поста, коли вони їздили до монастиря для розумово неповноцінних дітей-інвалідів, де Поста колись учився.
Атож, Поста ходив колись у школу для ідіотів. Я думаю, що та нервова напруга, якою відгукувалося на Постине існування наше містечко, була даниною цьому фактові з його біографії. Хоча мало хто знав про саме існування того монастиря, а до нього ж було кілометрів двадцять — двадцять п'ять. Тоді таке не дуже афішували, поза тим що монастир згадується в одній поемі Тешевченка. І плітки конкретної про Посту не було, а так, ніби сперте повітря. Тим часом, як мені розказала Юльочка, неповноцінний він був не за розумом, а за сімейними обставинами. Мама, перш ніж назавжди поїхати на північ, вигодувала малого Посту до року і дала бабусі. Бабуся взяла, але як людина старих звичаїв байстрюком гидувала і не дуже доглядала, а коли додивилася, що ніжки у нього з часом не вирівнюються, а більше згинаються досередини, вирішила, що він не буде ходити і їй доведеться усе життя його глядіти, і тільки думала, як здихатися сирітки. Не минуло Пості і п'ять років, як баба з допомогою колишнього товариша по гімназії віддала його до монастиря-інтернату. Там, у розмаїтому товаристві, він би був і навернувся розумом, а то і в донори потрапив — а проте Пості пощастило. Перш ніж перерости в овоча, він потрапив на очі інспекторові райвно. В інтернаті була своя школа, на виконання закону про загальну середню освіту. Школа спеціалізована, звичайно. Райвно не дуже любило її перевіряти, але раз на скількись років доводилося для звітності засилати туди інспектора. Інспектор ішов від воріт до шкільного корпусу, не піднімаючи очі від ґравію стежки, що, до речі, не завжди рятувало його від травматичного досвіду, а потім заходив до першого-ліпшого класу. Потім, звичайно, розведений спирт у кабінеті головлікаря Z, «ну Ви ж розумієте, як їх питатимеш», усе таке... І от молода санітарка, яка симпатизувала Пості як найрозумнішому з учнівського загалу, підстерегла приїзд інспектора і ввіпхнула Посту до класу слідом за високим гостем. Проінструктований Поста вибачився за спізнення (хоча це був другий клас, а він ходив до першого) , а потім на відкупного виразно прочитав позапрограмовий вірш «Я—як Аякс» (у інспектора, який був готовий до найгіршого, від розчулення й полегшення виступили сльози) — і попросився, щоб його перевели до звичайної школи. Ніхто, крім інспектора і Пости, навіть не зрозумів, що сталося. Уже по обіді Поста був на волі, в інспекторової сестри, й полов ій картоплю. А до санітарки їздив відтоді на знак вдячності двічі на рік, на День учителя та День медпрацівника, з букетом квітів по сезону. Раз Юлька попросилася, і він взяв її з собою. «Боже милий, я там такого набачилася — розповідала Юлька, і голос їй тоншав, — такого!» Щоб ти розумів, дитино, тоді ще навіть Чорнобильського парку-музею не було, і людей було легко вразити усякими аномаліями. Але Поліксена, чий гарчкуватий спів Юлька почула від окремого будиночка, навіть тобі здалася б незвичайною істотою. Юлька, як музична натура відчула її незвичайність з голосу і почала питатися у Пости, хто це співає. Поста дещо знав, а ще більше знала санітарка, і вони на пару переповіли Юльці Поліксенину історію так, як я зараз розкажу її тобі. Правда, вони так і не дозволили Юльці побачити Поліксену, сказали, що у той день це було небезпечно, але тут, як на мене, досить і уяви.

Поліксена була єдине дитя освічених батьків. Її тато походив із доброї галицької родини десь із Болехова, або із Чорткова, а мама була росіянка, мало не з дворян, принаймні жила десь біля летовища. Вони познайомилися в інституті й побралися на третьому курсі. Жили добре, але родичі з обох боків уважали їхній шлюб мезальянсом і, після того, як терапевтичні бесіди не допомогли, намагалися втрутитися хірургічно. Час від часу до кімнати в сімейному гуртожитку наїжджала рідня з Москви чи з Галичини; матері з тітками готували всякі наїдки — «щоб молодята пожили, як королі». Молоді, точнісінько як королі, береглися, і перед обідом давали собаці куштувати їжу з кожної тарілки. На час закінчення інституту в сім'ї не стало двадцяти восьми цуценят; у зоомагазині на подружжя поглядали скоса. Молоді нишком розподілилися до маленького українського містечка і умовили деканат не повідомляти родакам їхню нову адресу. Через рік у сім'ї народилося дитя, дівчинка. Певно, їм було наврочено лютим жіноцтвом, бо дитя було чи сіамське близня, чи просто двоголове. Пологи були домашні, у воді, і лікареві малу не показали — боялися розголосу, і найголовніше, боялися, що дитя загине не своєю смертю, якщо про його існування дізнаються родичі. А батькам дівчинку було шкода, і полюбили вони її, жалюгідну й беззахисну, попри потворність. Кажуть же — «і в жаби дитя гарне». Назвали її Поліксена, бо це ім'я — два в одному, Поліна та Ксеня. Із спеціальної літератури тато й мама знали, що такі діти довго не живуть, і дбали настарчити істоті якнайбільше радості. Поліксена раділа, проте жила собі й жила. Може, тому й жила, що їй було цікаво. Батьки, як люди із широким світоглядом, ділилися з Поліксеною усим найдорожчим: читали немовляті вголос напівзаборонену Ліну Костенко і забороненого Йосипа Бродського, Шевченка з Пушкіним, Толстого з Франком; міняли Поліксені над ліжечком репродукції, щоб вона їх роздивлялася, коли лежить байдикує — Нестерова, Примаченко, Сомова, Бойчука, словом, найкращих художників, ну і музику ставили на плівковому магнітофоні — від Веделя й Рахманінова до Гумбайдуліної та Станкевича. Словом, постачали рафінований інтелектуальний продукт. Поліксена реаґувала вдячно, а розвивалася за примовкою «дві голови краще, ніж одна». Ледь заговоривши, вона почала читати вголос те, що запам'ятала, коли могла лише слухати. Преференцій між татовим і маминим культурними впливами у неї не виробилося; єдине — та голова, яку жартома називали Поліною, розмовляла лише російською, а Ксеня — лише українською, хоча обидві розуміли і ту, і ту мову. В добру годину трирічні Поліна та Ксеня навіть співали в уніснон пісні Бітлз англійською мовою, доволі мелодійно. Далі пісень справа усе ж не пішла — англійську Поліксена як слід не засвоїла. Втім батьки вважали, що рідна культура — то головне при формуванні світогляду, і не наполягали.
Поліксена розвивалася так швидко і була така метка, що батьки вже подумували, що може й безпечно буде розсекретити її у статусі вундеркінда — вундеркіндам суспільство багато що пробачає. Аж тут почалися проблеми. Проковтнувши том Вєліміра Хлєбнікова, а потому Павла Тичини, Поліксена схотіла писати вірші. Точніше, вірші хотіли писати обидві — і Поліна, і Ксеня. На двох у них була одна правиця і єдина нервова система. Тому кожен задуманий вірш виливався в судоми, задуху й нестерпні болі обидвох голів. Засинаючи, Поліксена марила двома мовами. У неї почастішали розлади шлунку, які особливо загострювалися під час уроків. Зрештою, біль став такий нестерпний, що Поліксена півдня кричала, як заєць, і сусіди, котрі давно вже підозріливо поглядали на негостинне обійстя, викликали міліцію. Міліція викликала швидку, Поліксену забрали, і після того батьки її вже жодного разу не бачили, як не просили свого впливового адвоката «пробити» їм хоча б день відпустки на поруки.
У монастирі Поліксену на період творчого піднесення ізолювали й тримали на знеболюючих і транквілізаторах; їй не давали книжок і не дозволяли читати й малювати. Поза тим, головлікареві Z вистачило здорового глузду не переводити Поліксену до відділення потвор; поспілкувавшись з малою зо два рази, він поставив її вчителькою у молодшому класі — спочатку на підміну, в потім, коли чергова вчителька втекла, не витримавши атмосфери закладу, оформив Поліксену на повну ставку. Вигоди тут було дві: по-перше, тепер головлікар Z був певний, що вчителька не втече, ну а по-друге, він клав собі до кишені всю Поліксенину зарплатню разом з преміальними. Частина преміальних, правда, йшла на подарунки для райвно. Колеґам Z пояснював суть Поліксениного призначення тим, що подібне пристає до подібного і мала краще втовче науку їхнім пацієнтам, ніж далека від їхнього світу зайда ; колеґи хитали головами, просили розведеного спирту і пили мовчки. Сама Поліксена у світлі години розуміла відчайдушність свого становища, але ніяк не могла його змінити. Інспектори райвно таких, як вона, уникали, а стіни у монастирі, як і писав Вешевченко, були високі та непідступні, із колючим дротом нагорі. До того ж головлікар Z дуже боявся, що Поліксена втече, казав, що це може призвести до непоправних ґлобальних наслідків, і наставив санітарку слідкувати за нею за десять відсотків Поліксениної платні. «Повірте мені, я лікар, я знаю».
Учні Поліксену дуже любили — Поста засвідчував це компетентно, бо він ще встиг повчитися у Поліксени дві чверті, до того, як їй дуже погіршало. Він же бачив перші ознаки загострення хвороби: йдучи якось повз Поліксенину окрему палату, він почув, як голови лаються між собою. Насправді слово, яким тоді кидалися Ксена з Поліною, було не лайливе — «гоголь», Поліна казала його з вибуховим «ґ», а Ксена — з м'яким, і йшлося про те, чи читати цього дня книжку в ориґіналі, чи попрацювати над її українським перекладом. Але з часом Поліксенині суперечки втрачали академічний флер, ставали все безґрунтовніші і безнадійніші, почасти перетворюючись на суцільні лайки, причому Поліна користувалася відгенітальними, в Ксена — відфекальними виразами. Ніякі ліки не допомагали. Розумна Поліксена, не покладаючись на лікарів, намагалася попередити розпад особистості й лікувала себе самотужки: вона пробувала співати, коли Поліна та Ксена вкотре між собою заводилися. Це й був той спів, який так містично діяв на Юльку. Проте спів коштував Поліксені неймовірного напруження волі, вона худла, загальне здоров'я її погіршувалося. Бідака просила головлікаря, щоб інколи випускав її з монастиря спілкуватися із людьми мистецтва, казала, що бікультурна арттерапія її розрадить — але головлікар хитав головою. Поліксена зривала собі голос, плакала і знову лаялася сама з собою. «У цієї дитини немає майбутнього», — з болем підсумовувала розповідь Постина добродійниця, їй, так само як і Пості, було дуже шкода Поліксену, але вони нічого не могли для неї зробити, навіть удвох.

Вдруге — і востаннє — я почула, точніше прочитала про Поліксену, чи про людину, яка могла б виявитись тією самою Поліксеною, в добу ліберального експерименту в одній із друкованих листівок, які тоді носили по поїздах і автобусах невдоволені. Листівку я почала читати з нудьги, їхати було довго, аж раптом помітила знайоме ім'я у заголовку. Заголовок був незугарний, у модній у таких виданнях стилістиці — «Поліксена, імперський покруч». Автор нічого до пуття не знав і не повідомляв ніяких точних фактів, але натякав, що «сірим кардиналом» діючого Президента є імперський покруч Поліксена, аномальне страхіття без царя в голові. Поліксена, казав схований під псевдом автор, законспірована так глибоко, що з'ясувати подробиці її біографії не допомогла навіть відпрацьована М-технологія, але не гоже сумніватися в необмеженості її впливу, непорівнюваного навіть із впливом нутрієвих маґнатів. «Чи не ганьба, — казав він, — що нами керує огидна потвора, манкурт, імперський покруч», — і далі виклалав новий спосіб розвінчувати тих, хто копає могилу під власний народ шляхом вилучення з аптек кларитину і виявлення алергіків на євшан-зілля. Сподіваючись знайти бодай якусь подробицю, що вивела б на слід Поліксени, я дочитала цей схвильований памфлет аж до ритуальної формули «піднімімося з колін!», але нічого більше не дізналася.
З огляду на те, чим завершився тодішній експеримент, мені б не хотілося, щоб Поліксена пережила те розчарування, через яке так багато моїх однолітків потрапило до музею. З іншого боку, було б так добре, якби це була саме вона — це означало б, що їй відпущено багато більше віку, ніж передбачав недобрий головлікар Z. Однак чого там втішатися ілюзіями... Мені здається, що якби саме Поліксена вибилася у «сірі кардинали», ти, хлоню, бодай би не задавав ці дурні питання про книжки. Книжки б уціліли.Чи ні, га?

* Подаємо прізвище автора в латинській транслітерації — саме в такому вигляді воно дійшло до нас електронною поштою. Панічний страх можливої помилки чи, що гірше, — породження ще одного імперського покруча — паралізував наші re-trans-literackie здібності.