Богдан СКАВРОН


фото: Igor Brejdygant

ФІЛКАМ

Частина друга
( Закінчення. Перша частина роману опублікована в «Четверзі» №15)

1.

Раста поїхав за кордон. Це було очевидно, бо нiде в мiстi я його не бачив. Хоча Растовим закордоном могло виявитися все що завгодно — вiд найближчого примiського села до Австралiї. Тому я не здивувався, коли, випадково приїхавши до мiста, в якому жив колись у дитинствi, зустрiв його тут.
Згодом ми сидiли на «Кільцi» i Раста пояснював, що збирається до Iспанiї. А там, чого доброго, i до Португалiї.
— А далi? — спитав я.
— Далi — океан. А щоб переплисти океан, потрiбнi грошi.
Тут я доречно згадав про ґiтару, яку саме тримав у руці, i запропонував Растi заробляти грошi, розважаючи iспанцiв українськими пiснями. Раста зауважив, що до ґiтари треба прилаштувати ремiнь, щоб iнструмент вiльно висiв на шиї, бо грати сидячи в Iспанiї нам, напевно, не дозволять.
Я взявся майструвати, а Раста тим часом пiшов у магазин. Коли я теж пiдiйшов до прилавка (уже iз закинутою за спину ґiтарою, до якої припасував якусь мотузку), продавець саме пропонував Растi найкращий з-помiж усiх сироп вiд кашлю. Лiки скрiзь були розкладені на вiтринах цiєї крамнички. «Дуже мало шкiдливих домiшок, надзвичайно легко вiдбивати», втаємничував Расту дивний продавець.
— У тебе є грошi? — поцiкавився у мене Раста.
— Якщо це така нагальна потреба, то знайдуться. Але я думав приберегти їх для поїздки.
— Без цього, — показуючи на величезну кiлькалiтрову бутлю iз лiками, пояснив Раста, — нiкуди не поїдемо.
Ми вже збиралися вирушати в дорогу, коли раптом я згадав, що нiкого не попередив про свiй раптовий вiд’їзд. Раста погодився провести мене додому i почекати, поки я зберуся. Вдома у мене нiкого не було. Раста зайшов на кухню i за якийсь час повернувся звiдти iз затиснутою в пласкогубцях, почорнiлою вiд вогню, столовою ложкою, на якiй бiлiла пляма якогось кристалiчного порошку.
— Спробуй, — запропонував Раста.
Я дотулився язиком до розпеченого металу i прокинувся.

2.

Учора я навмисне не запинав вiкна. Хотiв, щоб мене розбудило перше промення сонця у вiкнi. Короткий сон допомiг би менi полегшити ранковий бiль. Ще не вiдiйшовши вiд кайфу, я змiг би притлумити його. Вiдзвуки вчорашнiх мелодiй ще б дзвенiли в головi. Тодi не так страшно було б починати новий день.
Але зараз у ротi — пекло. Закладений нiс, очi сльозяться. Я проспав. Ледве вдалося поворухнути головою. Про те, щоб звестися на ноги, не хотiлося навiть думати. Ранок, як на зло, видався похмурим i дощовим. Небо знов перехитрувало мене, хмарами заслонивши вiд мене сонце. Я проспав. Дощ не барабанив по шибi, як це бувало влiтку, i тому не приносив менi нiякого полегшення, а тихо мжичив, зливаючись з одноманiтною сiрою тишею вулицi.
Огидна тиша на вулицi. Хоча там чуються чиїсь голоси, шурхотять машини. Але весь вуличний шум бринить на однiй набридливій низькiй нотi, до якої так звиклося, що слух її вже не сприймає. Тому я й кажу, що у мiстi тиша — вдень i вночi, взимку i влiтку, i тепер ось цього листопадового ранку. Хоча кажуть, що справжнi слухачi вмiють вловлювати навiть у цiй одноманiтнiй нудотi якiсь дивовижнi вихиляси звуку. Щасливцi, вони тепер ловлять кайф навiть вiд шурхоту листя пiд колесами машин. Я сам колись таке пробував — нiчого не вийшло. Прослуховується тiльки якесь наднизьке гудiння на межi ультразвуку . Але ж я не кажан!
Зараз би джетроталлiвську флейту, простенький ґітарний риф i трохи жорсткого м’яса на барабанах. Мозок зсудомило. У правiй скронi щось наче ляснуло, все тiло вкрилося липким потом, дотулився рукою до припухлих очей. Руки дрiбно тремтiли. З таким тремором добре грати тремоло. В простенький квадрат, на двох нижнiх струнах би...
Увi снi я збирався з Растою грати на ґітарi десь в Iспанiї. Пригадую сон до найменших подробиць. Але нi — вiд нього не залишилось жодної мелодiї, жодного акорду. У вухах порожньо. Значить треба зiбратися i дiйти до ванної. Без сторонньої допомоги. Вдивляюся в телефонний апарат, що висить на стiнi, такий же нiмий, як i все навколо. Сиґнальна лампочка темнiє ослiплим оком.
Я давно вже зауважив, що всi люди подiляються на двi категорiї. На тих, хто приходить до тебе i на тих, до кого ти йдеш. Зараз для мене людей не iснує. Слухачi, якi змогли вiдiйти вiд вчорашнього сейшену на Замку, зараз знову пiд кайфом — їм уже не до мене. А кому не поталанило — такi ж безпораднi, як я. Хто зараз може прийти, так це архангели, вони полюбляють такi несподiванi ранковi вiзити, вибираючи для своїх облав найнезручнiший час...
Клямка на дверях рухнулася донизу. Потiм ще раз. Заходьте, менi байдуже. Чомусь здалося, що сама думка про архангелiв викликала їхню появу за моїми дверима. Таке часто трапляється в Шеолi, коли вiдволiкаєшся на якийсь стороннiй предмет i втрачаєш концентрацiю. Тодi всi давнi страхи i затаєнi пристрастi вужами вилазять назовнi, заманюють вглиб лабiринту iлюзiй, що змiнюють звичну реальнiсть, наповнюють вуха бентежними звуками i змушують кричати, щоб твiй голос доєднався до хору втрачених чи хору блаженних.
У пошуках зниклої Янамар ми з Растою часто вибираємося у Шеол, мабуть, частiше за будь-кого в цьому мiстi. Хоча менi здається, що Раста вже давно зрозумiв, як мало надiї у нас розшукати Янамар. Якось я сказав йому — це все одно, що сподiватися знайти у морi ту пригорщу води, якою ти вмився, переходячи вбрiд гiрський потiк. За час, що минув, Янамар могла пройти уже сотню Перемiн, i тепер невiдомо, в якiй iз них нам її шукати. «А може вона вже давно спiває в якомусь iз хорiв», — пробурмотiв я.
Тодi я вперше заробив вiд Расти по писку.
— Ти розбив менi губу! — кричав я, кинувши в Расту своєю флейтою. — Я не зможу зiграти й двох нот! Бери, придурку, грай сам! Дмухай хоч носом, гандон безгубий!
Я договорився до того, що Раста вдарив мене вдруге.

Губи Растi вiдрiзали архангели. Це було ще до нашого знайомства, коли я тiльки дiзнався про слухачiв. На першому моєму сейшенi, коли ми уп’ятьох на самопальному плеєрi прослухали останні три речi з альбому «Led Zeppelin ІІ» (я тоді цілий день ходив обдовбаний від соло на барабанах у «Moby Dick»), Птах розказав менi про Безгубого. Птах сказав, що архангели взяли його просто на вулицi iз двокасетним рекодером. Нi в рекодерi, нi в кишенях Безгубого (брешу, тодi ще просто бородатого, губатого i носатого чоловiка) не було нiчого. Архангели самi запхали йому за пояс якийсь напiвзатертий «Yello» i потягли до суду.
Птах казав, що сам був на тому судi i на власнi вуха чув, як Безгубий (тодi ще просто Раста) у вiдповiдь на пред’явленi йому звинувачення просто у пику прокуроровi просвистiв «до-ре-мi-до-ре-до!». До нього вiдразу пiдскочили архангели, але Раста все висвистував — «Вi а зе чемпiонз», потiм щось iз бiтлiв, а доконав усiх йенсенсько-бахiвською «Bouree». Свистiв Раста майстерно, Птах казав, що навiть вiдчув легкий кайф. Я в це не дуже вiрю, але може i так.
Ще перед оголошенням вироку Растi вiдрiзали губи за неповагу до суду. Це був прецедент. Пiсля цього випадку кожен слухач, який потрапляв до суду, перед тим сiдав у крiсло тюремного хiрурга i вставав iз нього iз широкою посмiшкою безгубого рота. Дуже скоро Безгубого знову почали називати Растою. Бо безгубих стало вже дуже багато. Я сам чекаю того дня, коли скальпель хiрурга створить на моєму обличчi постiйну ґримасу смiху.
Клямка на дверях уже безперервно смикалася донизу, хтось наполегливо просився увiйти. Дивно, архангели такими терплячими не бувають. Не дочекавшись вiдповiдi господаря, вони переважно просто виламують дверi. Акуратно, без шуму, але швидко.
Змусив себе сповзти iз лiжка, встав, пройшов кiлька крокiв, i не втримавшись на ногах, упав у коридорi. Стоячи на колінах, сперся на дверi i вiдiмкнув замок. Просто перед собою я побачив морду Бiлого Пса.
Я не бачив його вже кiлька мiсяцiв, востаннє вiн приходив ще в Шеолi. Якщо це тiльки той самий Бiлий Пес. З коридору якихось два кроки до рятiвної ванни, де в мене у сховку пiд кахлями — невеличкий плеєр, навушники i пара касет. Все ще навколiшках, я молитовно склав руки на грудях i стояв перед Бiлим Псом, як перед iконою. Я готовий був молитися на нього, якби мав трохи бiльше сил. Я поцiлував пса у вологий нiс, вiн весело замахав хвостом, а я навкарачках побрiв у ванну. Коли за кiлька хвилин я вийшов на сходову клiтку, Бiлого Пса вже там не було. Я вибiг у двiр i хотiв був покликати його посвистом. Але схопився рукою за губи.
...Всi люди подiляються на двi категорiї: на тих, хто приходить до тебе, i на тих, до кого ти йдеш. I тiльки Бiлий Пес завжди з’являється у найпотрiбнiшу мить.

3.
З вiкна лiкарнi вiдкривався краєвид, який очевидно, бачили свого часу мешканцi Станиславова, стоячи бiля бiйниць оборонної вежi. З висоти восьмого поверху менi було видно, як лисi пагорби тяглися до горизонту, на полях палили стерню та бадилля i вгору пiднiмалися клуби диму. Якщо добре придивитися, належним чином сфокусувавши зiр, можна було розрiзнити окремi фiґурки воїнiв, що сидiли бiля багать, пихкаючи люльками та брязкаючи зброєю.
Мiй тренований слух вловлював iржання коней, схованих у сусiдньому лiску — кiннота готувалася до штурму. Вечiрнi сутiнки та дим вiд вогнищ ховали вiд мене колiр знамен та хоругв, тому менi залишалося тiльки здогадуватися, хто саме сьогоднi буде моїм ворогом.
— Найважче навчитися дiяти командою, — тим часом пояснював менi Саша Нарколог. — Уяви, що в тебе є шiсть воякiв, кожен з яких вмiє щось одне, але дуже добре. Снайпер може лiквiдувати противника на вiдстанi кiлькох кiлометрiв. Шпiон вмiє нечутно пiдкрадатися до ворожого табору i вивiдувати. Диверсант — спец iз вибухiвки. Ну i так далi.
Замiсть вiкна у Нарколога в кабiнетi був гiгантських розмiрiв комп’ютерний монiтор. Шiсть фiгурок непорушно застигли внизу екрана, чекаючи команди LOAD.
Сашко щойно повернувся iз операцiйної. Його зелений халат, шапочка i навiть окуляри були заляпанi кров’ю. Уявляю вираз обличчя моїх знайомих слухачiв, якби вони дiзналися, що один з моїх друзiв працює хiрургом, нехай навiть у дитячiй лiкарнi! Пiсля запровадження обов’язкової досудової процедури ампутацiї губ у слухачiв викликає панiчний страх кожна людина, яка тримає в руках скальпель.
Але ще бiльше вони б здивувалися, якби раптом довiдалися, що саме завдяки моєму приятелевi-хiрурговi ми можемо слухати новi i головне дивовижно чистi, не заїждженi сотнями перезаписiв, саундтреки, файли з якими Саша Нарколог вивуджує iз усiма забутих сайтiв у досi непрочищених закапелках iнтернету.
Сiдi-ром затрiскотiв i висунув нам язика iз диском. Сашко схилився над столом, збоку здавалося, що вiн продовжує оперувати — iз витягнутих iз рiзних ящикiв стола деталей його худi пальцi вправно складали докупи сiдi-плеєр.
— Ти не боїшся? — я кивнув на дверi, за якими по коридору час вiд часу торохкотiли вiзочками санiтарки, стукали милицями хворi. Вiднедавна у лiкарнях заборонили ставити всюдисущi звуковловлювачi, якими архангели нашпигували все мiсто, полююючи за слухачами. Але натомiсть кожен другий працiвник лiкарнi — завербований Службою Охорони стукач. Часом архангели навiть кладуть до палати свого «хворого». Якось одного з таких навуходоносорiв Нарколог мало не порiзав на операцiйному столi. Пацан симулював грижу, але листок iз приписочкою вiд Служби Охорони у його iсторiї хвороби через недогляд у приймальному покої кудись запропастився. Коли хлопця поклали на стiл i Нарколог уже замахнувся на нього скальпелем, у «хворого» почалася iстерика. Був скандал.
— Зараз нiхто не зайде, — Сашко заспокiйливо посмiхнувся i подав менi пару навушникiв. — Я їх привчив, що пiсля операцiї менi потрiбнi пiвгодини спокою. Ти слухав «Antichrisis»?
Свої слухавки, якi чимось нагадують фонендоскоп, Нарколог вводив собi у вуха з блаженною насолодою. Здебiльшого слухачi роблять це похапцем, кваплячись увiмкнути плей, щоб вiдразу вiдчути приплив музики. У Сашка це був цiлий ритуал, який починався уже зi збирання сiдi-плеєра. Iншу пару слухавок я вдягнув без поспiху, але й без пiжонства.
— Готовий? — слухавки щiльно затулили вуха Нарколога, i зараз вiн слухав iдеальну тишу, яку за мить розiб’ють хитросплетiння звукiв. Знаючи, що Сашко зараз не чує мене, я тiльки ствердно кивнув головою.
Перша порцiя нової для мене музики хлюпнула менi у вуха дуже м’яко, не викликавши того спазму в скронi, який часто з’являється пiд час прослуховування старого доброго рок-н-ролу чи пiзнiшого ґранджу. Я нетерпляче пiдкрутив звук, але кайф наповзав дуже повiльно — у слухавках протяжно скиглила волинка i пищали якiсь дудки чи рiжки. Це було справдi незвично. Я розслабився, нiби хтось приємно залоскотав моє тiло. I коли пiшов ґітарний запил, я весь огорнувся кайфом, почуваючись нiби у скафандрi у глибинах моря — з’явилися невагомiсть i вiдстороненiсть вiд довколишнього свiту.
Добре враження зiпсувало синтетичне булькання барабанiв. Почало здаватися, що i волинка, i дудки, i навiть ґітара — така ж синтетика, як i цей надокучливий драмс. Примiтивна претензiя на фольк, замiшана на синтезаторах. Якби не чисте звучання, така сумiш могла б призвести до калiцтва. Мабуть, з «Antichrisis» я не буду робити касетних копiй. Спотворення пiсля перезаписiв можуть стати смертельними для слухачiв. Не хочу мати на совiстi нi мертвих, нi покалiчених. Набагато безпечнiше слухати автентику. Нехай собi експериментують такi мажори, як Нарколог — у них i сiдi фiрмовi, i мембрани у слухавках не деренчать вiд перевантажу. Я повiльно скручував звук, щоб не перебрати дози.
Думки вповiльнювалися, час завмирав. Я почувався котом у скафандрi — був такий же розморено лiнивий i вiдсторонений вiд iнших. Звiдкись здалеку, нiби й справдi з-пiд води, почувся голос Нарколога:
— Ну як?
Я здригнувся, ступор минув i мої мiзки запрацювали втричі швидше, надолужуючи згаяний час, з’явилося дике збудження, хоч тiло й досi було мляве i неслухняне.
«Ти би ще ремiкси запропонував менi переписати! Скажи, я подiбний на вбивцю? Подивися: так, тепер — так! Схожий чи не схожий? Я би пiдiйшов до вiкна, ближче до свiтла, щоб ти мене краще роздивився, але ж у тебе тут твiй сраний монiтор. Чому в тебе немає вiкна? Вiд кого ти ховаєшся, кого ти боїшся? Ти боїшся убивцiв? А мене ти боїшся? Мав би боятися, бо якщо я перепишу твiй сраний диск, то стану тим, кого ти найбiльше боїшся. Я стану вбивцею! Ти цього хочеш?» — уся ця тирада проскочила в мене в головi за одну мить, за хвилю я забув усi цi слова i, повiльно повернувшись у бiк Нарколога, вицiдив iз себе тiльки одне, що найбiльше запам’яталося:
— Я схожий на вбивцю?
— Ти не схожий на вбивцю, — Сашко вiдповiв пiсля довгої паузи так само мляво, як це щойно зробив я. Але час для нас не мав жодного значення.
— Чому ж ти хочеш, щоб я став схожим на вбивцю?
— Я не хочу, щоб ти став схожим на вбивцю. Я поцiкавився твоїми враженнями.
— В задницю всi враження. Враження, враже... вороже мiй...
Знаєш, як убити ворога, задачка нелегка, досвiдченим бiйцям вдається не завжди — їм сумління не дає або в руках тремтiння... Чому я маю стати вбивцею?
— Я не казав тобi ставати вбивцею.
— Ти не казав... наказав. Ти не хочеш, щоб я сам вирiшував, наказуєш, нiби хазяїн наймитовi. Я схожий на найманого вбивцю?
— Ти схожий на себе.
— А тобi це не подобається. Ти хочеш, щоб я став схожим на вбивцю.
Вода, яка залила все довкола мене, почала з бульканням зцiджуватися крiзь щiлини у пiдлозi кабiнету Нарколога, мiй скафандр усе тоншав, перетворюючись на мильну бульку.
— Що було перше — Всесвiт чи мильна булька? — я полiз до кишені за цигаркою, даючи час Сашковi подумати. Булькання затихало, нарештi я здогадався, що нiякої води нема i не було, просто у вухах вiдлунюють гидкi синтетичнi барабани «Antichrisis». Кайф минув без неприємних наслiдкiв. Було тiльки трохи соромно за дурню, яку я щойно казав Сашковi.
Тепер була моя черга вiддячити Наркологовi. Послуга за послугу. Я пiдiйшов до вазона з еплом, зiрвав нижнiй, соковитий листок, трохи пом’яв його у руках i поклав пiд язик. Потiм сiв перед монiтором i натис на LOAD, шестеро фiґурок на екранi ожили, вiдгукуючись на доторки мишею. Вийняв з кишенi сопiлку i стиснув у лiвiй руцi. Без мелодії захисту в Шеол краще не потикатися. Тим паче, що зараз моя увага буде зосереджена на цiй дурнячій грi, яка в Шеолi або нiяк не мiняється, або зникає разом з монiтором i стiнами навколо. Я досi не розумiю, що намагається з’ясувати Нарколог таким експериментом. Вiн, як завжди, крiпить до голови менi якiсь дротики, пiд’єднує їх до свого ноутбука i прикипає очима до свого мiнiатюрного дисплея.
Потрохи ковтаю гiркий сiк епла, вiд якого терпне пiднебiння. Ще трохи i свiт для мене розшириться до безмежностi i... На якусь мить менi здалося, що цього разу гра трохи змiнилася. У поглядi Спостерiгача, звичайної комп’ютерної фiгурки, безсторонньої i навiть тупої, я помiтив спалах здивування. Так iнодi на мене дивляться тi нiмi потвори, яких у Шеолi тьма-тьменна. Зрештою Шеол така сама гра. Може iснує i Вiртуальний Шеол. Здається, я здогадався, чого добивається мiй приятель-хiрург, i, намагаючись не обiрвати iснуючу ще ниточку зв’язку iз реальним свiтом, крикнув Наркологовi:
— Для чого тобi?.. — я не договорив, але Сашко мене зрозумiв, судячи з виразу його обличчя.
— Я хочу задати Йому одне запитання...
— Яке? — я не впевнений, що почув вiдповiдь Сашка, бо за мить уже був у Шеолi. Тiльки у мурах Замку вiдлунював крик: «А на фiґа?!».

4.

Мене називають Сьомий. Я ще не розiбрав, чи всi вони тут мають числiвники за iмена, чи це означає мою належнiсть до певної соцiальної групи або касти. Та найпевнiше, що це якийсь титул, бо промовляючи моє iм’я (нехай буде iм’я), вони вигукують: «О, Сьомий!» i падають лицем у порох.
Ще зовсiм недавно я був їхнiм ворогом, безжалiсним противником, я був утiленням самої смертi, коли вривався у їхнi табори, з кожним наскоком вiдбираючи десятки чужих життiв. Я був переслiдуваний — за мною влаштовували погонi, мене заманювали в пастки. ҐГоблiни кривими шаблями намагалися прорубати мiй панцир, маги шпурляли у мене палаючими кулями, волхви випускали зi своїх посохiв червоний вогонь, а стрiльцi та амазонки обсипали мене стрiлами. Коли я ненароком влучив арбалетною стрiлою в якусь городянку, всi мешканцi мiста накинулися на мене з кинджалами, не даючи приступити до колодязя iз цiлющою водою. Утiкаючи, я забiг у пiдземелля, де заледве врятувався вiд змiй, лиликів-упирiв та гiгантських павукiв. З вiдчаю я кинувся в першi-лiпшi дверi й опинився на Ринковiй площi.
Побачивши знайомий майдан i довколишнi вулички я трохи заспокоївся. Але хвилювання повернулося до мене, коли я зрозумiв, що це мiсто стало чужим. Я вiдразу зауважив, що навколо не такий, як завжди, а якийсь хаотичний вуличний рух, нiби десь у мусульманськiй Азiї. Навантаженi екзотичними фруктами авта, не розбираючи, де тротуар, де проїжджа частина, валили прямо до яток, за прилавками яких стояли продавцi зi знайомими менi рисами облич моїх недавнiх ворогiв.
Мешканцi мiста якось полохливо притискалися пiд мури будинкiв, щоб не заважати вируючому життю на торговицi. Коли якесь авто збило з нiг малого хлопчака i той ледь пiдвiвся, пошкандибавши на той бiк вулицi, де його чекала заплакана мати, я зрозумiв, що це окупацiя.
Зi злою рiшучiстю я вийшов на середину дороги, але раптом людський потiк пiдхопив мене i понiс у бiк туалетiв. Там стояв якийсь кремезний чолов’яга iз зеленими ґоблiнськими вухами, пiдперезаний поясом, на якому висiла знайома менi крива шабля. Вiн читав iз журналу, який тримав у руках, якiсь iмена, i люди по одному пiдходили до нього. Я запрацював лiктями, намагаючись вирватися зi щiльного кола людей, якi обступили мене, не хотiв потрапляти на очi окупантові. Вiд рiзких рухiв з моєї голови злетiла накидка, пiд якою я ховав своє обличчя. Здається, враз усi подивилися на мене...
Вигуки «О, Сьомий!», вся площа завалена людськими тiлами, мордою в асфальт лежав навiть той огидний ґоблiн. Водiї вискакували з авт, навiть не спиняючи машину, тож вантажiвки продовжували свiй хаотичний рух, чавили i людей, i фрукти, сiк змiшувався з кров’ю, одна з машин перекинулася i спалахнула, але нiхто на те не зважав: усi — i живi, й напiвмертвi — спiвали, повзаючи в поросi, осанну Сьомому.
Я кинувся тiкати.
Я бiг не розбираюси дороги i зупинявся тiльки тодi, коли був упевнений, що мене нiхто не бачить. Я йшов прохiдними дворами i глухими закапелками, переважно вночi, не знаючи, куди йду i навiщо все це. «А на фіґа?!» — я згадав про Нарколога i подумав: «Як вiн там?».
Втомившись вiд блукань, я зайшов до одного з тих величезних будинкiв з багатьма вiкнами, який чомусь сприйняв за готель. Тiльки-но зайшовши до вестибюлю, я бiгцем метнувся у вiдкриту пащу лiфта, щоб не бачити, як iз криками «О, Сьомий!» повалилися додолу, лунко хряснувши головами до бетонної пiдлоги, охоронець, ґардеробник i якась торгiвка, яка навiть тут, у такому поважному будинку, розклала свiй крам.
У лiфтi було порожньо, вiн повiльно повз догори i я змiг розслабитися. Стiни були пообписуванi. Сотнi подорожнiх, якi мандрували цим шляхом догори, залишили тут свої автографи. Я вiдволiкся, взявшись вивчати написи.
«Грати — добре!» — написав якийсь мудрагель на самій горі. Можливо, стiни цього лiфта й справдi були свiдками безлiчi сексуальних утiх, можливо, тут щодня грають якихось дiвок, користаючи з моменту усамiтнення. Але щось вказувало менi на iснування глибшого змiсту цього афоризму. Менi здалося, що невiдомий автор мав на увазi не грання, а просто гру, щось на зразок шекспiрiвського «свiт — театр».
Я пригадав початок своєї Гри, в яку мене втягнув мiй приятель Саша Нарколог. Третiй ярус гранчастої вежi, вузька ґалерея, якою йшли до бiйниць шестеро фiгурок-воїнiв. I раптом — разом з ними, моя — сьома. О, Сьомий! Тьфу ти! О, Боже! Я — Сьомий! Воїн-Спостерiгач, який ішов передi мною обернувся до мене, вираз здивування в його очах змiнився обуренням.
— На фiґа?! — його крик вiдлунював пiд склепiнням вежi Сiрого Замку. — На фiґа ти влiз?!
Але ми продовжували рухатися вперед — механiчно й безвiльно, наче ляльки. Я не мав сумнiву, що тепер за клавiатурою сидить Сашко, i мiй безтiлесний привид з’явився на монiторi його ноутбука. Сьогоднi експеримент Наркологовi вдався. Вихiд у Шеол таки поєднався з комп’ютерною грою. Це було вперше i трохи лякало мене непередбачуванiстю подальших подiй.
Пiсля того, як один за одним загинули всi шестеро моїх соратникiв, я не мав часу вiдволiкатися на стороннi думки. Я був захоплений битвою, яка, здавалося, триватиме безконечно, поки не скiнчиться дiя епла i я не повернуся з цього дивного (вiртуального?) Шеолу. Довколишнi мiськi пейзажi нiчим не нагадували комп’ютерну картинку, але в Шеолi нi в чому не можна бути впевненим. Те, як я потрапив пiсля довгих блукань мiстом до цього будинку, те, що зараз я їду в цьому лiфтi, однозначно має свiй сенс. «Що привело мене сюди? — подумав я. — Не що, а хто», — вiдповiв я собi i знову згадав про Сашка.
За хвилю я засмiявся про себе, бо на мить навiть сам повiрив, що Сашко мiг бути першопричиною того, що зi мною зараз вiдбувається. Все ще смiючись, я уявив Нарколога марiонеткою з дистанцiйним управлiнням, пульт до якої може бути замаскований... ось хоча б пiд цю панель кнопок у лiфтi. Я тицьнув навгад у першу-лiпшу кнопку, i в кабiнi враз зникло свiтло. Я хаотично натискав усi кнопки, але бiльше нiчого не змiнювалося.
Раптом згадалося, як у дитинствi я панiчно боявся сам їздити лiфтом. Малому менi здавалося, що це найнебезпечнiший з усiх видiв транспорту, яким керує хтось невидимий, який пiдвiсив моє життя на тоненькому тросi, щоб обiрвати його десь мiж п’ятим i шостим поверхами, гепнути мною донизу i реготати, дивлячись на мою безпораднiсть. Коли менi доводилося самому пiднiматися лiфтом угору, я натискав верхню кнопку i заплющував очi, рахуючи секунди пiдйому, гадаючи, що котрась iз них може стати останньою в моєму життi. Тодi я ще мало знав про смерть, i вона здавалася менi безповоротною i завжди передчасною. Тiльки пiзнiше я зрозумiв, що лiфти нiколи ПРОСТО ТАК не падають.
Згодом моє ставлення до лiфта змiнилося, я полюбив його тiсну кабiну так само, як кожен обмежений простiр, в якому достатньо мiсця тiльки для мене, в якому можна усамiтнитись i якийсь час жити без втручання стороннiх, стерти з обличчя всi маски i все розпочати з нуля. Я почувався у лiфтi, мiж його стiн так комфортно, як у лiжку, накритий iз головою ковдрою; як у зачиненiй на защiпку ваннiй кiмнатi, де я по шию лежу у водi; як у материнськiй утробi. I думки мої тут були вже не про смерть, а про новонародження.
За час пiдйому у лiфтi я кожного разу по-новому створював себе i, коли на горiшньому поверсi дверi вiдчинялися, я потрохи лiпив приємний собi свiт — спершу широкий коридор з дверима обабiч, схiдцi догори i донизу, потiм весь цей будинок i вiкно в кiнцi коридору, за яким я намалюю своїм очам той ландшафт, який вони хочуть бачити. Тодi я подивлюся в небо, а там буде осiнь.
Менi захотiлося вiдчути на доторк любi менi стiни лiфта, я простяг перед себе руки i мало не провалився у пустку. Я почув, як холонуть мої гомiлки i ступнi, пальцi на ногах стислися у кулаки, я присiв вiд страху i руками провiв по пiдлозi. Хотiлося зачепитися руками за щось надiйне i триматися, щоб не скотитися, не впасти, не полетiти. Але пiд ногами була гладенька поверхня, i я розпластався унизу, почуваючись, як перекотиполе.
Свiт довкола мене змiнювався, мерехтiв, як зiпсований телевiзор, ожилi дитячi страхи заважали зосередитися, руки затерпли i я не мiг поворохнути навiть пальцем, щоб вийняти з-за пояса сопiлку. А простiр уже затоплювали звуки, щось щебетало, дзеленькало, бемкало i гудiло. Я впiзнавав довкола обриси споруд — будинкiв, веж, пiрамiд, силуети iстот — людей, тварин i просто потвор, усi небеснi свiтила горiли водночас угорi i пiд ногами, а ще були трава i пiсок, i глина, i камiнь, i мох на плитах, i павуки, i мурашки на голих ногах. Що я накоїв?!

— Чому вiн наповнений страхом i смутком? Чи тому, що тiло його — плоть людини i Бога? — голос чувся звiдкись згори. Я побачив балкон на сiрiй стiнi, колони, скульптури, облуплений камiнь на розi будинку чи храму, чи просто житла отих трьох, що стоять на балконi, один з яких має в руцi довжелезну трубу, що її вiн приклав до ока i дивиться пильно на мене крiзь неї. Мої думки билися в ритмi, який охопив усе тiло, але мислити так менi було тепер найпростiше. Троє, що стояли надi мною, говорили такими ж ритмiчними фразами, ми разом творили ту музику, що витравлювала з мене залишок упевненостi. Кiлька рятiвних нот за межами цiєї згубної гармонiї могли б розiрвати цi пута. Я нарештi намацав на поясi сопiлку.
— Вiн, здається, iз тих, що убили Бика i Хумбабу! Такi, як вони, виннi в тому, що гори втратили кедри! — обiрвав мої роздуми iнший iз тiєї трiйцi.
— Елiлю, ти знаєш закон — Енкiду має вмерти, Ґiльґамешу судилося йти до Води, — заперечив третiй.
— Шамаше, не кожен, хто ходить дорогою предкiв, має право ступити за першi ворота, а йти до Води Ґiльґамешу дозволити може Сiдурi. Чи бачив Сiдурi цей Ґiльґамеш? Чи Гiльгамеш вiн, якщо вiн не бачив Сiдурi? Чи личинка назавжди стає бабкою?
— Хай розсудить Ану.
Обидва повернулися до того, чий голос я почув першим, до того, хто дивився на мене в трубу, в якiй я впiзнав одну iз тих сурем, якою впокорюють навiть Великих бiйцiв у Шеолi.
Я все ще лежав пiд балконом, розпластаний, нiби хробак, на якого от-от наступить черевик волоцюги. Елiль, Шамаш i Ану, ця сiра вежа, балкон з виноградом, мури мiста, а там, трохи далi, ще одна вежа, i скелі, кiлька дерев в передгiр’ї. Я впiзнавав цi мiсця. Так, як впiзнають щось бачене колись давно i чужими очима, на кадрах кiнохронiки чи малюнку в старiй книжцi.
— Ти сумуєш, бо смертний? — своє запитання Ану сформулював так, щоб спiймати мене в пастку, але пам’ять моя ожила, i я став промовляти слова, якi нiби хтось диктував менi й водночас вони були моїми.
— Нi, Ану, в мене смуток у серцi, бо товариш мiй, що онагрiв у степу заганяти вiн може i пантеру на просторi зловить, Раста, товариш i брат мiй, що онагрiв у степу заганяти вiн може i пантеру на просторах зловить, з яким ми разом пiднiмалися в гори, убили Бика i Хумбабу в кедровому лiсi вбили, друг мiй Раста — вiн спокiй утратив. Я iду дорогою предкiв, щоб знайти Янамар, що її загубив мiй товариш, що онагрiв у степу заганяти вiн може i пантеру на просторах зловить...
Промовляючи до Ану, я звiвся на ноги, схрестивши руки на грудях. Ану слухав мене зачудовано, втупившись у мене своїми прозоро-блакитними очима, Елiль набув розумного вигляду, який йому зовсiм не личив, i тiльки Шамаш, посмiхнувшись лукаво, прошепотiв менi, перехилившись через балконне поруччя, цього разу не тримаючись звичного ритму:
— Коли дiйдеш до Води, знайди там Уршанабi, але наших iмен не називай, скажи, що йдеш вiд господинi — Сiдурi.
— Шамаше, ти знюхався з ними! — голос Ану пролунав, нiби грiм, нiби блискавка засяяла сурма. Але я вже по-ковбойськи вихопив з-за пояса сопiлку.
Першi звуки, добутi з сопiлки, були страшною какофонiєю, але потiм я опанував себе i досить грамотно зiграв iмпровiз на тему недавно почутого «Antichrisis». Не думаю, щоб моя гра хоч трохи зашкодила отим трьом, але для захисту цiєї мелодiї виявилося досить. Та й Шамаш iз Ану зчепилися у двобої, залишивши мене лише на Елiля.

Нарештi почали вiдновлюватися обриси лiфта, з’явилося тьмяне свiтло, я знову мiг прочитати всi написи на стiнах («Грати— добре!»). Не перестаючи дмухати у сопiлку, я вийшов у дверi лiфту, що прочинилися, i побiг у бiк єдиних вiдкритих дверей якогось кабiнету.
Назустрiч менi з-за столу пiднявся огрядний чолов’яга. Як i всi в цьому мiстi, вiн кинувся менi в ноги iз криком «О, Сьомий!» i почав здригатися в конвульсiях. Раптом чолов’яга припинив свiй танок плазуна i, все ще лежачи на килимi, глянув на мене знизу вгору.
— Сьомий?! — в його голосi почулися нотки недовiри, i це мене збентежило. Вiн, очевидно, чекав вiд мене чогось, якихось вчинкiв чи слiв, а я мовчки стояв стовпом, притискаючи до грудей сопiлку.
Чоловiк став на колiна, спершись рукою на стiл. Я не помiтив, як вiн натис на сиґнальну кнопку, але зрозумiв, що господар кабiнету викликав сторожу, бо за спиною у мене раптом виросли двi кремезнi фiґури. Мене по-дiловому взяли пiд руки.
— Якщо ти справдi посланець i печать всiх пророкiв, горе менi! —бБридкий товстогубий рот чоловiка випльовував слова просто менi в обличчя. — Але горе тобi, якщо ти лукавий!
Господар кабiнету махнув рукою, i мене повели до лiфта.
Я їхав униз.

5.
— Ще один попався!! — радiсно оголосив хтось про те, про що я сам уже здогадався. Того, хто говорив, я не мiг розгледiти у темрявi пiдземелля, куди через маленьке заґратоване вiконечко ледве процiджувалися скупi краплi денного свiтла iз вулицi. Важкi металевi дверi з гуркотом зачинилися за мною, i ще з десяток голосiв зусiбiч привiтали мене. Я здогадався, що сусiдiв у цiй бетоннiй норi у мене буде досить. Я ще не знав, чи радiти менi з цього приводу, чи сумувати. Їхнiх облич я не бачив — тiльки силуети.
Якийсь чорний i кудлатий пiдвiв голову, подивився на мене й лiниво промовив:
— Шкода, що не встигну з вами познайомитися ближче. За кiлька хвилин за мною прийде Хазяїн. Тож не сприймайте як образу, але я не буду називатися, та й ваше iм'я мене також не обходить.
— Не слухай його, — старий iз надiрваним вухом усмiхнувся на весь рот, в якому я з подивом помiтив здоровi бiлi зуби. — Вiн нам це саме вже котру годину торочить. Послухай краще мене старого. Ти, я бачу, молодий, мiцний, саме такий, як нам треба. Тож коли нас вестимуть до машини, ти i Брундель — це отой, облiзлий — кинетеся на охоронцiв. Ми — тiкаємо в рiзнi боки. Я вже не раз утiкав у такий спосiб...
— Знову за своє, — пробурчав Брундель, — а ти подумав, що буде з нами?
— Вас, звичайно, впiймають, — старий говорив впевнено, як учитель першокласникам. I триматимуть тут. Через якийсь час вас знову тут стане дванадцятеро i вас поведуть до машини. Ти як старожил запропонуєш усiм мiй варiант утечi. Нападати на охоронцiв цього разу будуть iншi. Коли тих, хто нападатиме, впiймають, вони знову сидiтимуть тут i чекатимуть, щоб зiбралася дюжина... Продовжувати далi? Це життя, синку, неперервний процес, i нiчого нового вигадувати не потрiбно. Все вже давно прораховано... Ти, я бачу, тут уперше?
— Я теж тут уперше, — озвався ще один молодий i дзвiнкий голос. — Але не бачу потреби нападати на охоронцiв, битися, тiкати. Ви ж просто не знаєте, куди нас повезе машина. А я чув, менi так розказували, що повезуть нас до притулку, його на американськi грошi збудували для таких, як ми, а там — затишне житло бiля озера, щодня даватимуть харч, догляд, медицина, лєто, солнце, жара, кайф!
— Колючий дрiт i дрючок наглядача! — обiрвав дзявкотiння молодого мiй сусiда, що дихав важко, нiби астматик. — Байки Крилова! Дiд Мазай i зайцi! Хана нам, малята. Не буде нi райського притулку, нi втекти нiкому не вдасться. Звiдти, куди нас повезуть, вихiд один — через трубу! Звiздєц нам, малята.
— Панiкер! — старий аж загарчав вiд лютi. — Я завжди втiкав i ще не бачив жодного, хто б розказував менi, що його кудись везла машина...
— Звiдти не повертаються, дурню! Хто б тобi мав розказати?! Усе, капець нам, поняв?!
— Стули пащеку, — старий гидливо вiдвернувся вiд панiкера й продовжував. — Це закон природи, дiти мої. — Його очi звузилися, i вiн раптом став схожий на китайця. — Кожному з нас судилося пройти 12 шляхiв, 12 разiв прожити свою карму, 12 разiв потрапляти до цього пiдвалу. Доля випробовує нас, посилаючи мiфiчну кару — машину, яка повезе в невiдоме. I поки ми тут, у пiдвалi, там — нагорi — зважують пройдений нами шлях, все прожите нами. А пiсля втечi кожен отримає, як заслужив.
Вихiд з пiдвалу, шлях до машини, напад на охоронцiв i втеча — були i будуть вiчно. Без цього життя не iснує. Сьогоднi я завершу свiй цикл, вдванадцяте пройшовши те, що менi призначено. I вашi дурнi балачки не завадять моєму шляховi у вiчнiсть! — останню фразу вiн вигукнув iстерично, зовсiм не по-фiлософськи.
— Подумайте про вiчне! Не суперечте долi! Йдiть своїм шляхом! Грайте свою роль! Бо грати — добре! Не грати — смерть!
— За мною скоро прийде Хазяїн, — знову озвався кудлатий, коли старий трохи заспокоївся.
— Хазяїн уже прийшов! Вiн веде тебе, придурка, кожен день, кожну твою мить! Довiрся йому, слiпа дитино! — визвiрився на нього старий.
I тут заговорив Брундель. Менi здалося, що вiн зовсiм не слухав старого, а тiльки те й робив, що вдивлявся у мене.
— Хiба ви не бачите? — рiзкий голос Брунделя привернув загальну увагу. — Подивiться на нього.
— Так, я — Сьомий... — нарештi вперше за весь цей час я заговорив iз ними. Але мене нiхто не слухав.
— На ньому Тiнь Бiлого Пса! — заскавулiв раптом старий, ставши на рiвнi ноги, його китайськi очi мало не вилiзли на нiс, а опущенi вуха враз настовбурчилися. Решту собак теж посхоплювалися зi своїх мiсць i дружно завили. Брундель, ховаючи лапами нiс, смiшно поповз до мене, а в чорного кудлатого пуделя, який забився в конвульсiях, пiшла пiна ротом, i я здогадався, що вiн має сказ — таку собi собачу епiлепсiю.
Нарештi охоронцi вiдчинили дверi й забрали мене вiд збожеволiлих псiв.

6.

За мить до смертi я був ще живий. I нiколи я ще не жив таким яскравим i химерним життям, як за мить до цiєї смертi. Смертi, якої, я знав, у Шеолi не iснує.
Барабанний дрiб на заповненiй натовпом Ринковiй площi змiнився на свист ґiльйотини у мене над головою. I поки лезо не торкнулося моєї шиї, усе моє життя пробiгло в мене перед очима.
Я бачив морду Бiлого Пса на порозi своєї квартири, бачив Расту i Парадокса, коли вони вдвох, схилившись над самопальним радiоприймачем, слухали ефiр, сподiваючись випадково натрапити на якусь iз тих пiдпiльних станцiй, якi, змiнюючи дiапазон радiохвиль, все ще транслювали якiсь музичнi записи.
Я бачив блiде обличчя нашого священика, який виводив нас, восьмилiток, на перше причастя до Шеолу, щоб назавжди вселити в нас страх перед Сурмами Страшного Суду. Я бачив яскраво-бiлу вольфрамову нитку розжарювання стоватної лампочки, що висiла на стелi просто в мене над головою, до неї я всмiхався спокiйно i мудро, як це вмiють робити усi немовлята, що знають i природу вакууму в склянiй колбi лампи, й атомну масу вольфраму, i бiографiю Вата, i ще багато чого iншого, що їм судилося забути ще до того, як вони навчаться говорити свої першi слова.
Я бачив розклеєнi всім мiстом червоно-чорнi плакати з вiдозвою Президента до народу, в якому той закликав добровiльно вiдмовитися вiд вiдтворення музики в будь-який спосiб задля порятунку життя на планетi.
Останнiй спогад був, очевидно, не мiй. Заборону музики, породжену страхом перед можливiстю випадкового вiдтворення апокалiптичних звукiв, було оголошено ще задовго до мого народження. Непомiтно я ступив на дорогу предкiв, йти якою напочатку було досить-таки легко.
Я бачив усмiхненi лиця у вузькому колi свiтла воскової свiчки, що стояла посеред столу, коли ми спiвали щось радiсне i водночас тужне про Бога, який народився померти. А за вiкном низенької хатки з глиняними стiнами падала зiрка в дбайливо розстелений снiг. А на порозi уже стояли колядники, i береза тримав у руках вазон iз паростками епла.
Я бачив горби, що тяглися до самого горизонту, незоранi, порослi травою горби, i я не мiг роздивитися, що там — за останнiм горбом. Крiзь щiлину в дерев’янiй стiнi вагона я бачив кущi i дерева, що росли обабiч колiї, я бачив сонце, що сiдало за обрiй, помiж гiлками кущiв, сонце, вiд якого все далi нiс мене потяг.
Я бачив алею, обсаджену велетенськими липами, якою я йшов, i голова паморочилася вiд дивного запаху цвiту. Я бачив саджанець липи у себе в руках i пустирище, поросле бур’яном, i дiм за своєю спиною. Я бачив, як ксьондз освятив перший камiнь, який я потiм вмурую у рiг свого дому, щоб жилося в ньому мирно i затишно всiм прийдешнiм.
Я бачив у себе в руках дивну чашу iз житнiм напоєм, який я ковтав, стоячи на горi, а в долинi довкола вогню кружляли в екстазi шаленого танцю мої поселяни. Я бачив незлiченнi трупи, що скрiзь лежали на полi, я заглядав у їхні обличчя, боячись, що ось зараз побачу своє.
Я бачив усе водночас, i це було нестерпно, я бачив сотнi ландшафтiв, рiзних мiст i мiсцевостей, я бачив мiьйони сюжетiв буденних i пафосних, кумедних й трагiчних, i просто банальних життєвих iсторiй, я бачив мiльярди облич, кожне з яких мало бути знайомим колись. Усе сплiталось воєдино — i сум’яття емоцiй та безладдя думок охопили мене.
Я кричав, i мiй крик чула вся ота Ринкова площа, де зiбралися сотнi зiвак подивитися, як лезо ґiльйотини вiдiтне голову ще одному лжепророку. Мiй крик не зворушив нiкого, бо тривав тiльки мить, яка менi здавалася вiчнiстю.
Та поволi пекельний клубок давнiх спогадiв розплiтався, я потрохи приходив до тями. Зосереджено глянув униз i побачив болото у себе пiд ногами. Я вiдчував, як на плечi менi навалився тягар дощу, що нахиляв мене все нижче i нижче, а я йшов угору. А потiм була вода.
— Не торкайся води! — хтось кричав позад мене. Я не бачив уже майже нiчого. Лиш вода. I слiди попереду, залишенi кимось, хто йшов так само, як я. I знову вода. I я тодi знов закричав.
— Уршанабi, де ти?! Чому не виходиш до посланця Сiдурi?!
Мабуть, пiзнiше мої слова увiйдуть до якихось священних книг, якi напишуть деякi з тих, хто сьогоднi стоїть помiж натовпу, що зiбрався на Ринковiй площi, на лобному мiсцi. Боюся лише, що свiдки моєї страти химернi слова «уршанабi» й «сiдурi» вирозумiють по-своєму. I мiй вигук знову потлумачать якось на кшталт: «Чому ти покинув мене, Господи?!».
За мить я розплющив очi. Води довкруг уже не було. Були клуби диму — позаду мене горiв лiс...

7.

Знаки були скрiзь.
Я вже навмисне пробiгав повз них, вiдвертав голову вбiк i навiть заплющував очi. Але знов i знов натикався на їхню всюдисущiсть. Коли я не бачив знакiв, я чув їх — у каменепадi, в гуркотi грому, в плюскотi хвиль. Коли, впавши лицем у траву, я закривав собi вуха, то вiдчував їх у тремтiннi землi пiдi мною, в повiтрi, в ультрафiолетi сонця i в запаху глини.
Я не мiг зрозумiти, чому нiхто з них не читає цих знакiв, якi не можуть означати нiчого iншого як тiльки кiнець. Коли я казав їм про це, вони щиро погоджувалися зi мною, кивали i прицмокували. Але тiльки-но я переставав говорити, вони розкланювалися зi мною i поверталися до своїх справ — йшли у поле, до вогнищ, до худоби, на ринок або на рiчкову пристань.
Вони не виглядали приреченими. Вони були мудрими. I все, що я говорив їм про знаки, сприймали як мудрiсть. Як iстину — мою iстину, що присутня серед безлiчi iстин, якi творять усi мудрi люди, тобто кожен iз них. Вони всi були мудрими.
Коли я просив їх вiдвести мене до Правителя, вони тiльки сумно всмiхалися, заперечно хитали головами i казали, що Батько занедужав. Я хотiв сказати їм, що Батько помирає, але нiхто не слухав мене, мудро вирiшивши, що мої слова не стануть лiками для старого.
— Урук засипають пiски, з каналiв зникає вода, бо гори у них облисiли, — говорив один з тих, що приходять опiвднi на майдан.
— Ти знаєш про це?! — я схопив його за рукав, повернув обличчям до себе. — Чому ти так спокiйно про це говориш?
— Нашi човни вже в дорозi. Степ допоможе пустелi. Урук збудує ще одну вежу, i Бог милосердний вгамує свiй гнiв, — здається, його прикро вразило моє збентеження. Вiн, як i всi, не вмiв бачити знакiв.
Мене дивувала обiзнанiсть всiх цих людей про подiї, що сталися далеко за межами їхнього краю. Дивувала, поки я не побачив пристань — сотнi човнiв, баржi i кораблi, рiзнобарв’я прапорiв, i люди всiх рас сходили на берег. Потiм у тавернах узбережжi я слухав їхнi розмови. Те, що я чув, у мене викликало панiку.
...Уночi я йшов уздовж третього кола — зовнiшнього муру мiста, сподiваючись тут не зустрiти нiкого. Цiєї ночi вони всi зiбралися на центральному майданi, де розпалили траурне вогнище. Був похорон Батька.
Я звiдкись знав, як має вiдбуватися цей ритуал. Знав, що пiсля того, як полум’я пожере тiло покiйного, люди, якi зараз колами танцюють довкола вогню, увiйдуть до будинкiв, що прилягають до майдану, розберуть там печi i розпалять вогонь. Вогонь увiйде в їхні оселi i перетворить їх на попелища. Далi те ж саме чекає хати тих, що живуть бiля першого кола — внутрiшньої стiни мiста. Вогонь усе далi йтиме колами геть вiд майдану, утiкатиме вiд похоронного ложа Батька так, нiби розходяться хвилi вiд каменя, кинутого в каламутну воду вiчностi.
Просто перед собою я несподiвано побачив чоловiка. Той щось малював на стiнi i не побачив мене. У свiтлi мiсяця постать художника в бiлій одежі здавалася привидом, i я доторкнувся до нього, щоб прогнати мару. Вiд мого доторку художник здригнувся й вiдступив набiк. Намальоване ним на стiнi боляче вдарило менi в очi ще одним знаком. Я сiв на землю перед малюнком i сказав художниковi, не дивлячись в його бiк:
— Ти знаєш, що це таке?
— Це довга iсторiя, брате. — вiн назвав мене братом, а значить не впiзнав, сприйнявши за одного з мешканцiв мiста, яке, як я вже знав, складалося з однiєї велетенської Сiм’ї: братiв i сестер, синiв, дочок, онукiв, онучок, дядечків i тiтоньок. Нема помiж них тiльки Батька — сiмсотлiтнього старця сьогоднi ховають. А художник перепитав мене:
— Тобi розповiдати з початку чи вiд кiнця?
— Хiба ти знаєш кiнець?
— Це кiнець, — сказав художник, махнувши рукою на свiй малюнок. Його iнтонацiї здалися менi знайомими. Так само через чотири тисячi i сто двадцять рокiв по тому проспiває Джим Морiсон перед тим, як поїхати до Парижу. «It’s the end...».
— Це ти убив Батька?
Художник не вiдповiв. Я ще хотiв запитати, чи й над Матiр’ю вiн познущався, але художник раптом скочив на стiну i зiстрибнув донизу. Я кинувся слiдом за ним.
Уже сидячи на мурi мiста, я озирнувся, щоб подивитися згори на те, що робиться на майданi. Кiлька рухомих вогняних кiл розходилося вiд центру — люди з палаючими галузками в руках, пританцьовуючи йшли до своїх будинкiв. У танцi мешканцi мiста складали знайому фiгуру, яку я щойно бачив намалюваною на стiнi. Тепер я розумiв, чому нiхто з них не мiг прочитати довколишнiх, всюдисущих знакiв. Бо всі вони самi були знаками.
Мiсто догорало, коли на землю впали першi, грубi, важкi краплi. Рясний дощ пригасив полум’я i мiсто, засичавши сотнями гадюк, вкрилося димом. Небо шмагало натовп струменями води, а містяни все далi вiдходили вiд мiста. Та я вже не хотiв думати про знаки.
Дощ припиниться через .... днiв.

8.

— Куди вони всi зникають?
— Хто?
— Ну, я маю на увазi Шеол i все таке... всiх цих...
Нарколог тримав мене за руку, поки ми йшли пiдземними лабiринтами лiкарнi. Я попросив його дати менi напитись, i Сашко повiв мене у пiдвал. Моє запитання стривожило його, Сашко спинився, дiстав цигарку i, припалюючи, вiдпустив мою руку. Я схопився рукою за його зелений халат. Пiсля повернення звiдти мене охопив якийсь страх. Страх, знайомий з дитинства. Страх напiввiдчинених дверей темної комірки з привидами, страх неосвiтленого закутка подвiр’я, страх перед самотнiстю в залитiй сонцем кiмнатi.
— Нiщо не зникає, — Сашко знову взяв мене за руку i повiв коридором, що химерно вигинався, як у комп’ютерних «блукалках». — Зникає тiльки наша здатнiсть бачити свiт таким, який вiн є.
Я йшов за Наркологом, як слухняне дитя. Наш похiд мiг не закiнчитися нiколи, але я не нарiкав.
— Я хочу, щоб ти забув усе, чого нас учили в школi на уроках релiгiї, забув про тлумачення Шеолу у викладi сучасних теологiв, — сказав менi Сашко, коли ми врештi дiсталися до умивальника. Я жадiбно пив, пiдставляючи спраглi губи пiд струмiнь води. — Я буду говорити з тобою, як медик з людиною, яка має величезний досвiд перебування в Шеолi. Як медик я тобi скажу: людський мозок працює усього вiдсоткiв на шiсть своїх, скажімо так, проектних можливостей. Тому ми сприймаємо свiт обмежено, а точнiше сприймаємо лише частинку справжнього свiту, що завжди довкола нас. Бо навiть зараз ми у Шеолi, просто не вмiємо бачити його.Лише коли мозок запрацює на сто вiдсоткiв ми пізнаємо Шеол. Тепер скажи менi, що є тим стимулятором, який збуджує мозок i вмикає його на повну потужнiсть?
— Напевно, епл?
Сашко задоволено посмiхнувся i, вiдпустивши мою руку, знову полiз до кишенi. Замiсть цигарки цього разу вiн вийняв звiдти якiсь пожовклi аркушi паперу.
— Це я знайшов у архiвах лiкарнi. Очевидно, щоденник якогось вiйськового хiрурга. Сто рокiв пролежав. До речi, ти не зауважив, що до Першої свiтової вiйни у працях теологiв немає жодої згадки про епл?
Йдучи сходами вгору, я читав.

«6 липня 1915
Фуґас поцiлив у стiну лiкарнi, коли ми всi були на подвiр’ї, бiля криницi. Санiтарка Яночка, яка дотепер про щось балакала з поручником Зелiнським, аж зблiдла, коли побачила, куди втрапила бомба. Кiлька покоїв на першому поверсi загорiлося. Яна раптом побiгла до охопленої полум’ям будiвлi. Поручник кинувся за нею, аби спинити, але Яна вже була всерединi.Звiдти чулися крики ранених, хворi, якi могли ходити, вибiгали назовнi. Ми набрали у вiдра води i побiгли гасити полум’я. Та марно — дерев’янi стiни шпиталю, висохлi пiд гарячим липневим сонцем, палахкотiли, як сухе бадилля.
Нiхто не сподiвався, що Яна вибереться з цього пекла живою. Але за хвилю вона з’явилася в дверях — уся в сажi, халат обгорiв, обпеченими руками вона притскала до грудей вазон.
Дурна дiвка ризикувала життям заради якоїсь квiтки!

7 липня 1915
Яна дуже сумує. Тi дивнi рослинки, якi вона винесла з палаючого шпиталю, здається, гинуть. Напевно, їх обпалило вогнем. Дивна дiвчина, робить трагедiю з такої дрiбницi. Звiдки вона взагалi взялася?

9 липня 1915
Менi сказали, що Яна, напевно, чешка. япрізвище Намарова. Нашi набрели на неї у горах, коли був наступ на Рафайлово. Кажуть, вона ще тодi мала при собi той вазон. I бiльше нiяких речей, нiяких документiв. Дивно.

16 липня 1915
Цi англiйцi поводять себе дуже нахабно. Особливо той, доктор Рамбль, що буцiмто знається на бiольогiї. Вiн зачиняється з Яною в її покої нiби для того, щоб врятувати ту її квiтку, яку вона чомусь називає япком. Нiби я нiколи не бачив яблунi! Нiби я не знаю, чим можна вдвох займатися за закритими дверима!

19 липня 1915
Яна всмiхається i ходить така щаслива, нiби завтра виходить замiж. Той англiєць Рамбль якось оживив то її «япко», розсадив пагiнцi, i тепер вона має щось зо шiсть вазонiв, якi доглядає, як малих дiтей. I сама тiшиться як дитя.

22 липня 1915
Сьогоднi приїхали ще якiсь два у цивiльному. Говорили по-англiйськи з Рамблем i Яною. Звiдки наша санiтарка знає англiйську?! Забрали два вазони, сiли в авто i поїхали.

23 липня 1945 (перекреслено i вгорi iншим чорнилом написано — 1915)
Яна пропала! Ми обшукали усюди. Куди зникла капосна дiвка? Бiльше чекати не можна. Сьогоднi маємо вирушати. Завтра тут буде фронт...»

— Це все? — я вiддав прочитанi аркушi Сашковi. На восьмому поверсi ми зупинилися, знов закурили.
— Яблуко по-англійськи це «епл», — Нарколог раз у раз затягувався цигаркою, очi його гарячково заблищали. Вiн нахилив до мене своє лице й заговорив пошепки i швидко: — Напевно, мене назвуть богохульником. Я дослiджував епл. За хiмiчним складом це дивовижна рослина. Вона не складається з окремих речовин. Я не можу сказати, що в еплi стiльки-то того, а стiльки вiдсоткiв iншого. Це якась первiсна матерiя, цілісна органiчна сполука, азотовмiсна сполука, близька за структурою до алкалоїдiв. Я записав її формулу. Але не розумiю її. Подивися.
Нарколог знов запхав руку до безрозмiрної кишенi свого халата й витягнув звiдти ще якусь картку. Малюнок здався менi знайомим, нiби я бачив уже таку багатогранну фiгуру, цi кола i лiнiї уже хтось колись малював...
— I що це означає?
— Не знаю.
Ми зайшли до кабiнету Сашка. Тут було темно, лише монiтор ноутбука пульсував у режимi спокою. Я рухнув мишкою, й екран засвiтився. На ньому завмерло зображення — на намальованiй площi намальованого мiста натовп намальованих чоловiчкiв нерухомо застиг, припечатаний поздовжним написом PAUSE.
— Але чому, поки я був у Шеолi, моє тiло, ось це тiло, до якого я можу торкнутися, не рухалося, а було тут, поруч з тобою? Чому?
— Подивися на них, — Нарколог кивнув на монiтор. — Ти думаєш, що для них життя зупинилося? А ти впевнений, що той, хто зараз дивиться на нас, бачить нас рухомими?
Я промовчав. Я дивився у монiтор. Я пригадав кпини й образи, що вигукували до мене тi, що зiбралися на майдані, пригадав недовiрливо порожнi очi господаря кабiнету, i гавкiт здичавiлих псiв, i свист ґiльйотини над головою.
— Ти дозволиш?
Нарколог ствердно кивнув. Я з насолодою двiчi натис на «Еsc».

9.

Листопад буває рiзним.
Я люблю його першi митi, коли бачу його химерну мiнливiсть протягом дня, його дисгармонiю i непослiдовнiсть. Я люблю цю стихiю як згусток осенi, коли довколишнiй безлад набуває сенсу — сенсу передсмертної агонiї. Яскравий спалах перед кiнцем.
Я ненавиджу протухлу сiрiсть листопаду, коли все вже скiнчилося. Цей безрозмiрний час, коли не вдається спiймати й затримати куцо обiрваний день, що ховається в темряву ранку, вечора, ночi i вiчностi. Я засинаю у сутiнках, прокидаюся в темрявi, я чекаю на день, блукаючи темними вулицями, поки не падаю знесилений десь у чужому пiд’їздi. Вiдкриваючи очi, я знов бачу пiтьму. Коли листя опало, а снiг ще не випав, я не можу вiдчути навiть змiни температури. Менi однаково холодно. Менi однаково темно.
— Ста-ай! Ти не за-у ро нинiшнiй ечiр? — голос Расти у слухавцi не впiзнати не можна. Його безгубий рот не вимовляє всiх звукiв, але я його розумiю.
— Не забув, — кажу я тодi.
Здається, це було вчора десь уночi. Або сьогоднi вранцi. Або десь щойно тепер, якщо зараз уже вечiр. Напевно, менi треба йти. Навколо темно. Я дивлюся на годинник, але не вiрю йому. Не можна вiрити листопадовим годинникам. Вони часто знущаються з мене, розмахуючи своїми стрiлками взад i вперед, як змерзлi вартовi махають руками. А коли я дивлюся на них, стрiлки виструнчуються i показують шосту. Ранку чи вечора?
Пам’ятаю, що я вже виходив на вулицю. Зустрiв Парадокса. Ми послухали разом «Doоrs», i я знову опинився на вулицi, у вухах дзвенiла «Alabama song». Потiм були хтось малознайомий i малоприємний та дикий панк, який ми слухали в поруйнованiй кам’яницi в центрi мiста. Вистрибуючи через розбите вікно, я порiзав собi руку.
Я вийшов у пiтьму неосвiтлених вулиць. Я йшов, щоб зустрiтися з Растою. Я хотiв пригадати, що ще казав менi Раста, згадати бодай, куди менi йти, бо для чого я йду на цю зустрiч, я вже забув остаточно.
Попереду блимав вогник. Я вийшов на площу на перехрестi двох вулиць, бiля пiднiжжя ґранiтної стели горiв газовий факел. Я пiдiйшов до вогню i, ледве згинаючи почервонiлi вiд холоду пальцi, вийняв з кишенi цигарку. Вогонь облизав менi бороду, вiї i брови, коли я прикурював. Я закашлявся i не вiдразу побачив патруль — троє архангелiв стояли надi мною.
— Документи!
Я пiдвiвся, пробурмотiв щось пiд нiс i зробив кiлька крокiв убiк, щоб сховатися в тiнь. А потiм побiг через парк, звернувши з алеї, i товк ногами пожовклу траву, i чув тупотiння погонi за своєю спиною. Я увiрвався в тiснi вулички середмiстя.
Я біг, не розбираючи дороги, i зупинявся тiльки тодi, коли був упевнений, що мене нiхто не бачить. Я йшов прохiдними дворами i глухими закапелками переважно вночi, не знаючи, куди йду i навiщо все це. Здається, це вже було.
Втомившись вiд блукань, я зайшов у один з тих величезних будинкiв з багатьма вiкнами, який чомусь сприйняв за готель. Смiшне дежавю.
Я не став пiднiматися лiфтом. Повернув до виходу i мовчки стояв.
На виходi з готелю я побачив Расту. Поруч iз ним я побачив себе. На менi була джинсiвка, яку я давно вже не ношу, борода розкуйовджена, як стара щiтка, а ще я був чомусь в окулярах. Мене було важко впiзнати, але це таки був я. Архангели вели Расту й мене до машини, очевидно, щоб вiдвезти до найближчого постерунку.

...Я сидiв у дворi, коли стiна бiля мене з гуркотом повалилася. Потiм весь цей дiм перетворився в руїну. Камiнь i цегла кришилися, поки не стали пiском. Квартал за кварталом мiсто ставало пустелею. I тiльки тодi я почув чийсь крик. Ричання дикого звiра? Сурма Ану? Я слухав цей протяжний вигук i вiдчував, як на менi тлiє одежа.
— А-ае-и, е-и-иа-их!
Так кричати мiг тiльки Раста. Я вперше не змiг розiбрати, що значить це його слово.

Частина третя

1.

«...тож нарештi я вирiшив отямитися i просто трохи пожити листопадом. Листопадом, який вiн є. Без жодних стороннiх домiшок. I це — ще одна причина цiєї мандрiвки на Захiд. Продовження подорожi слухайте завтра, як завжди, о цiй порi — на радiо Сайленз!».

Я закiнчив говорити, вимкнув мiкрофон i, натиснувши рlay на сiдi, випустив у ефiр музику Бреґовича, що найбiльше пасувала до довколишнiх пейзажiв. Потiм вийшов з авта й роззирнувся. На перевалi вже була зима. Ми унизу давно забули, як земля має виглядати взимку. Часом здавалося, що зима, снiг, мороз — такi самi вигадки, як i все iнше, що нам показує ТБ, i про що пишуть ґазети.
Але щойно я також навмисне злукавив перед своїми слухачами. Бажання просто пожити настроєм безлистяної осенi не спровокувало би мене навiть на те, щоб вийти за порiг свого будинку. Справжнiх причин цiєї мандрiвки, яка водночас є i втечею вiд когось, i погонею за кимось, дуже багато, але жодна з них не є породженням емоцiй.
Коли я замкнув дверцята вкраденого у Станiславi авта, таймер на вибуховому пристрої почав вiдлiчувати годину в зворотньому напрямку. Шiстдесяти хвилин мало би бути цiлком достатньо. Я сподiвався, що мої переслiдувачi не бавляться в американськi кiна i серед них не виявиться того всюдисущого героя, який завжди в останнiй момент встигає розiмкнути контакти на бомбi.
Iз заснiженої гори я спустився на широкому кавалку картону, який витягнув iз багажника разом iз вiничком для замiтання слiдiв. Правда, вiник менi так i не знадобився. Тут на горi наст так затвердiв, що моє худорляве тiло не хотiло провалюватися в снiг. Я йшов ледь торкаючись ногами поверхнi снiгового океану, цiєї безоднi застиглої води, яка накрила смерiчник до самого верху. Збоку я, напевно, нагадував Iсуса.
До будинку Грибоєдова я постукав саме тiєї митi, коли на перевалi стався вибух. Сполоханi ворони з карканням здiйнялися з дерев довкола лiсової хатини. Було чути, як десь угорi почала сходити лавина. Юра Грибоєдов, вiн же Парадокс, як кликали ми його ранiше в мiстi, був уже обкурений (взимку вiн зазвичай користується висушеним грибним порошком) i сприйняв мою появу доволi спокiйно.
— Чую, чую, не треба так гримати, — Грибоєдов, мабуть, не здивувався б навiть тодi, якби обабiч мене стояли два янголи з вiялами зi стодоларових купюр, з моїх нiздрiв йшов би дим, а на чолi в мене з'явилося б третє око.
— Третє око не на чолi, а в тобi, — Грибоєдов дивився на мене крiзь щiлини в припухлих, червоних повiках. Потiм нарештi звiльнив прохiд, вiдступивши в тiсний коридор i ледь увiпхавши в якусь нiшу свої масивне, опецькувате тiло. Якщо я за якусь хвилину спитаю в Юрка, чому вiн щойно говорив про третє око, вiн не згадає, що так вiдповiв на моє нiме зауваження, а просто буркне: «Подумалося...».
Упавши на диван, що стояв посеред кiмнати, подушки якого були напханi травами (переважно, звичайно, коноплею), я розпростер руки й ноги i вiдчував, як у моє втомлене тiло входить домашнє тепло. Я дивився на безлад у хатi i дивувався з того, як впевнено рухається у цьому розгардiяшi Грибоєдов практично наослiп через розпухле обличчя й заплилi очi. Вiн не робив зайвих рухiв, кожен його жест чiтко потрапляв у цiль, здавалося у нього прозрiли навіть пальцi.
— То ти кажеш, третє око десь в районi середнього вуха? — я спитав будь-що, аби тiльки розрухати Парадокса-Грибоєдова, який пiд кайфом вiдчутно гальмував.
— Третє око — херня, — Грибоєдов говорив до мене не розплющуючи очей, але на носа чомусь почепив окуляри, тож тепер на його повному, запухлому, i вiд того нiби розмитому обличчi з'явилася хоч одна чiтка геометрична фiґура. — Головне, хто в тебе сидить на монтажнiй лiнiйцi. Оператору що? Вiдзняв сюжетець: усе без розбору, вiд початку й до кiнця, вiд альфи, так сказать, до омеги, увесь цей алфавiт, з якого тому, хто монтує, треба скласти словечко, таке позакрученiше, щоб не нудно було чоловiчковi, щоб згадати було що...
— Не догнав.
— На — читай...
Грибоєдов не обертаючись сягнув рукою позад себе i з-помiж накиданого на якiйсь полицi лахмiття витягнув товстий, потрiпаний зшиток i кинув його менi на колiна. Я вже й забув, коли востаннє тримав у руках справжню книжку, таку, як оця — в двоколiрнiй обкладцi, з важким для читання шрифтом, без iлюстрацiй i яскравої реклами. Дизайн i оформлення просто нiякi, якщо порiвнювати із сучасними ґазетами. Дивуюся з тих, хто колись купував такий товар. А ще бiльше — з тих, хто витрачав свiй час та грошi на випуск такої неконкурентної продукцiї.
Досвiдченим оком журналiста оцiнив стиль перших фраз i гидливо скривився. Потiм глянув на заголовок. Словосполучення «Суб'єктивна хронологiя» змусило мене на деякий час замислитися, пригадуючи, яка з ґазет спецiалiзується зараз на цiй тематицi. Пригадати так i не вдалося. Але не сумнiваюся, що в першому лiпшому ґазетному супермаркетi знайшлося б щось подiбне, тiльки значно привабливiше, якась ґазетка, де журналiсти ясно й доступно загальновживаною мовою переказали усi найважливiшi думки з цього приводу. Пошукав очима бодай врiзку чи, як колись казали, анотацiю, але нiчого такого в цьому стародруцi не було.
Я вже було зiбрався вiдкласти набiк цей трьохсотсорокасторiнковий фолiант, коли зауважив у ньому одну закладену сторiнку. На нiй нiгтем було позначено чималий кавалок тексту. Уривок, вiдмiчений зрячим пальцем Грибоєдова, починався чомусь iз пiвслова.

«тися тим, що можуть передбачати майбутнє i пам'ятати минуле. Невизначенiсть обидвох тверджень, що стосуються подiй очевидних, зрозумiла з урахуванням безвимiрностi часу, протяжнiсть якого у сприйнятi окремого суб'єкта спiввiдноситься з реальними пережиттями, а не з об'єктивним часопростром, який, як i всесвiт, вважається нескiнченним. Зрештою скiнченiсть кожного полягає в його смертностi i, здавалося б, вимiрюється вiд моменту народження, зазвичай, годинами, добами i роками. Але спiвставлення двох часовимiрiв завжди виявляє рiзницю у сприйняттi на суб'єктивному рiвнi.
Тепер наведу короткий приклад. Суб'єкт А домовляється зустрiтися iз суб'єктом Б наступного дня, тобто завтра, об 11 ранку. Ця зустрiч вiдбувається, але суб'єкт А почуває за собою провину, бо через ОБ'ЄКТИВНI причини не змiг дотримати обiцянки i випадково зустрiв суб'єкта Б лише через три тижнi пiсля закiнчення домовленого термiну. Але суб'єкт Б не зауважує цього i поводить себе так, нiби й справдi вiд часу попередньої зустрiчi минув тiльки один день. Питання. Як у 24 години за часовимiром суб'єкта Б втиснулися три тижнi за часовимiром суб'єкта А?
Феномен монтажу об'єктивного часопростору в iндивiдуальних iнтерпретацiях для кожного суб'єкта вперше описує в своїх працях Лукрецiй, брат Тостемона. Ще в IV столiттi нової ери послiдовники Зенона, що зажили окремiшньою колонiєю на околицях Дакiї, виявили парадокс зворотностi, знаний тепер як дежавю. Але експериментальних пiдтверджень цього досi не вдавалося здобути через замкнутiсть системи суб'єктивних реалiй. Першим кроком у цьому напрямку була дiяльнiсть фiлософiв-соникiв, якi запровадили термiн «сон монтажера», пiд час якого кожен суб'єкт бачить у своїх сновидiннях те, що залишилося за кадром вiдзнятих про нього сюжетiв (або те, що НЕ сталося в минулому, або те, що МОЖЕ трапитися в майбутньому). Смерть вiд передозування усiх п'яти учасникiв експерименту обiрвала дослiдження соникiв, оскiльки експеримент вони ставили на собi, а загалом їх усiх було п'ятеро.
Але вiдсутнiсть емпiричних знань не могла стати пiдставою для згортання теоретичних робiт. Науковi пошуки зараз ведуться у двох спiвiснуючих напрямках — суб'єктивно-об'єктивному та об'єктивно-суб'єктивному. Приреченiсть першого на самоповтори, зумовлена рамками суб'єктивностi, не є виправданою з точки зору homo viatorus, який уникає входження двiчi в одну й ту ж рiку. Але, якщо дозволить той, хто сидить на монтажнiй лiнiйцi, наступною книгою автор познайомить читачiв зi спробою «суб-обiвцiв» закрiпити об'єктивний часопростiр способом фiлка-»

Так само раптово текст обривався заглибиною у паперi, зробленою товстим, пожовкло-брунатим вiд рiзнотравного диму нiгтем Грибоєдова.
— Все одно нi фiґа не поняв, — я закрив книжку i заходився витрушувати iз трохи розпоротої диванної подушки дрiбку марiхуани.
— Курити в туалетi, — Грибоєдов кивнув на вiддiлений меблевим гарнiтуром закуток кiмнати.
— А чого не на вулицi?
— Я там кальян залишив. Бiля ванни.
Я залiз по шию у ванну з гарячою водою, стиснув зубами мундштук вiд кальяну i спитав того, хто перебував у позашафному просторi, по iнший бiк дерев'яної стiнки, в якiй залишили свiй слiд хробачки деревного жука, назви якого не пам’ятаю:
— Ти давно був у мiстi?
— Давно. Здається, учора. Так, це було учора, був вечiр i каштани на тротуарi, круглi такi, хрускають пiд ногами, тут таких немає...
— Ти нiчого не плутаєш?
— Справдi немає... Тутешнiй лiс втратив каштани, так само, як я втратив той кавалок часу... до мого завтра тобi ще чекати й чекати. Це було тодi, ти знаєш... Я пiшов за сiрниками, нiчний кiоск навпроти, там ще ця бiла працює, ну з носиком таким поросячим, ти в курсi... Я потiм говорив їм, що мене не було хвилин п'ять, а коли я повернувся, Рися вже була неживою... Я ж не знав, ти вiриш, менi вже пiзнiше тi розповiли, пояснили...
Ти знаєш, тi не такi вже й поганi, хiба смiються якось єхидно, нiби дражняться, я коли перший раз їх побачив, думав, що... Але навiщо йому треба було вирiзати той кусок? Ти не знаєш?..
Тi розповiли, що їх було троє, вони зайшли до мого помешкання, бо дверi я не закрив, знав, що за п'ять хвилин повернуся, Орися сидiла за столиком, накритим на двох, вино, два бокали, попiльниця, тютюн, насипаний гiркою на ґазетi, радiо свiтить зеленим оком, штори опущенi, вона чекала, що я маю вернутися за якихось п'ять хвилин, вона так довго чекала, що я повернуся через п'ять хвилин, що померла вiд нудного чекання, горло їй перерiзали уже потiм, я так думаю...
Вони зв'язали Рисю, а самi сiли пильнувати дверi, вони нервували, бо я ось-ось мав з’явитися, так казала Рися... Перед свiтанком вони вибралися з моєї хати i забрали її з собою кудись, звiдки телефонували менi щодня довго-довго, поки я купував сiрники... на автовiдповiдачi списана вся касета, там попередження, погрози. Я був винен їм грошi. Чому менi не повiрили?
Ага, вони потiм сказали, що голос, записаний на автовiдповiдачi, дуже схожий на мiй... Я показував сiрники, просив провести експертизу на те, що вони купленi два мiсяцi тому, а вони смiялись, але не так, як тi, тi — єхидно так, дражнячись, а ці — нiби жалiючи...
Рисю привезли назад до моєї квартири i вночi перерiзали їй горло... я думаю, вона спала, правда? Ще набрали кровi в обидва бокали, я потiм надпив iз одного, коли прийшов iз сiрниками... Ти думаєш, я втiк, бо боявся суду?
— Це було давно, Юрку.
— Так. Учора. Був вечiр, каштани пiд ногами... важко бiгти, коли каштани пiд ногами, ще хрускають так. Чому вони дали менi втекти, ти думаєш, вони досi не знають, де я? А що, як до них теж прийдуть тi, тi розкажуть, бо вони знають, тi бувають усюди, тi бачать...
— З того часу багато змiнилося...
— Де?
— У мiстi. Ще на початку листопада. Тебе вже тодi не було. Я перше помiтив, як пiд покривалом опалого листя на старому цвинтарi в центрi виросла молода трава. Я йшов у самiй майцi, бо тут чогось було парко, я задихався. Iншого разу я побачив, як помiж алеями, вкрита молодою травою земля почала пiднiматися. Ми занадто пiзно зрозумiли, що то виростають могили. А коли вони вийшли, ми не змогли, не встигли провести мобiлiзацiю, зiбрати вiйсько, щоб захиститися. Думаю, я останнiй, кому вдалося втекти. Тепер вони газдують у мiстi.
— Хто вони?
— Покiйники.
Грибоєдов закашлявся, з-за шафи донеслися солодкуваті аромати паленого зiлля й розкладеного трупа. Я поспiшив затягнутися коноплею, затуливши нiс двома пальцями вiд їдкого Юркового курива.
— Гарно, — почулося нарештi з-за шафи. — Я слухав тебе по радiо. Також дуже гарно.
— Дякую.
— Про астероїд — правда?
— Знаєш, я з дитинства звик жити зi страхом. Пам'ятаю, як малим я переживав, що от-от трапиться ядерна вiйна. Я навiть хотiв, щоб вона сталася швидше, бо чекання робилося нестерпним. Коли стався Чорнобиль, я вiдчув полегшення, згадалися уроки ЦО, марля на ротi, дядечко Сем iз водневою бомбою. Але то всьо якось стихло. На п'ятнадцять рокiв страх кудись щез. I менi було незатишно. Я спробував не боятися нiчого, але злякався. Тодi я почав боятися всього, але мене вилiкували. Аж нарештi — тi хмародери, бен ладен, чечени, iрак. I знов тихо. Якщо так ще трохи протриває, я знову не витримаю. Цей астероїд — це мiй останнiй шанс...
— А що дiти?
Грибоєдов або продовжував нехотя читати мої думки, або дуже уважно слухав моє радiо. Про можливiсть зiткнення з астероїдом i дивнi зникнення дiтей я якось обмовився, виходячи в ефiр, але, щоб спiвставити цi двi речi...
— Дiти? — Я спробував не видати свого хвилювання. — Дiти зникають. Але менi потрiбно на захiд.
— Я знаю, — було чути, як заскрипiли пружини фотелю, з якого важко пiдвiвся Грибоєдов. Потiм — рипiння крокiв, Юрко, здається, пiдiйшов до вiкна. — Завтра тут буде яйцевоз. Поїдеш собi з ним. За гори.


2.

«...дивитися в мапу i читати: крачунєшть, бербешть, ончешть, нанешть, ферешть, джулешть, корнєшть, гарнiчєшть, крачешть, калiнешть i будешть.
Тутешнi люди мусять говорити якоюсь химерною мовою. Вони самi вже не пам'ятають, хто й коли поламав їм язики i змусив їхнi поселення назватися цими мовними покручами на -єшть та -ешть. Але тепер вони самi змушують говорити так одне одного iз самого дитинства, бо нiхто вже не пам'ятає, що першими цi слова промовив до них втомлений, спiтнiлий i закривавлений леґiонер з отупiлим вiд пива обличчям i тупим вiд сiчi мечем.
Не вiрю, що хтось iз них, справжнiх автохтонiв Карпат, добровiльно мiг назвати мiсце свого життя поєнiле-глодулуєм або шiєуєм або, що гiрше, кухьою.
Коли водiй яйцевоза, як назвав Грибоєдов цей рефрижератор, що повсякчас транскарпатськими шляхами возить яйця на продаж в Європу, зволить зупинитися на короткий спочинок, я спробую пiти до них, поговорити з ними i переконатися в цьому. Я знаю, що тутешнi люди мають ще пам'ятати той десяток-другий слiв, за допомогою яких ми порозумiємось.
А поки що ми їдемо мостами й вiадуками через незлiченi русла старої Тиси, що залила пiвденно-захiднi гори i трохи нижче з'єдналася з Великим Дунаєм. Пiд нами вода, а над нами — гори, такi неподiбнi на тi, що лишилися по той бiк. Може, я спитаю також, чому в них гори iнакшi. Але напевно питати не буду. Боюся, що, коли я повернуся додому, мої гори уже виглядатимуть так само страшно, як i цi, i мої знання здобутi по цей бiк уже нiчим не допоможуть Прикарпаттю (зрештою, так само, як Приальп'ю чи Припiренейю, куди я так рвуся).
Те, як пiднялися й оголилися вкритi самою лише травою гори у цiй поцейбiчнiй мiсцевостi нагадало менi недавню прогулянку старим цвинтаром в центрi мiста. Тодi я вперше помiтив, як пiд покривалом опалого листя виросла молода трава. Я йшов у самiй майцi i в тапках, бо тут чогось було так парко, аж я задихався. Iншого разу я побачив, як помiж алеями вкрита молодою травою земля почала пiднiматися. Ми занадто пiзно зрозумiли, що то виростають могили. А коли вони вийшли, ми не змогли, не встигли провести мобiлiзацiю, зiбрати вiйсько, щоб захиститися. Думаю, я останнiй, кому вдалося втекти. Тепер вони ґаздують у мiстi. Покiйники.
Тут гори ростуть так само, як могили на старому цвинтарi. I я ще не знаю, хто вийде iз їхнiх надр. Може то будуть тi ангели, що були закутi в пiтьму Пiдзем'я на тисячолiття? Повсталi i переможенi ангели, яким сьогоднi дають той останнiй шанс на повернення, що його завтра назвуть Армагедоном...
А зараз я маю охоту прочитати власний переклад замiтки з ґазети «Кiплiнґ ньюз» (N3 року 20..)

«ЯК ПАДАЛИ АНГЕЛИ (АСТЕРОЇД)
Почалося все це, моє серденько, у тi давнi-прадавнi часи, коли Земля ще була зовсiм новiсiнька, кругленька i рiвнесенька, лише трохи помережана смужками рiчок та злегка набрякла майбутнiми горами, а тепер — ледь помiтними горбиками завбiльшки, як кротовиння, i весь Суходiл зусiбiч омивався Свiтовим Океаном, розлитим в iдеально вирiвняну чашу з пiщаним дном, всi пiщинки якого були акуратно складенi i припасованi одна до одної, а хвилi Океану котилися на берег, рiвномiрно здiймаючи свої баранцi, i вода ще була несолона.
Отож, зауваж собi, моє серденько, у тi давнi-предавнi часи поверхня Землi була такою гладесенькою, що Давнi Люди, — а були то не юти, не англи i навiть не дравiди (хоч вони могли бути i ютами, i англами i навiть дравiдами, але були вони просто Давнi-Предавнi Люди), — могли бачити Землю всю цiлком — вiд обрiю до обрiю. I розiйшлися Давнi Люди в усi сторони свiту, вiд краю до краю. Часу своїх мандрiв вони не зауважували так само, як жоден із них не помiчав наближення часу свого кiнця. А ще могли б вони рухатися швидше, якби не витрачали своє уявне безсмертя на блукання по Бiлому Свiтi, що було тодi житлом Бога та Ангелiв.
Давнi Люди, скажу тобi, моє серденько, були дуже тямущi, дарма, що прадавнi, люди. Вони хутко засвоїли, як треба жити у Бiлому Свiтi. Але ще швидше вони загордилися. Так, моє серденько, Давнi-Прадавнi Люди вiдчули себе бого- й ангелорiвними, i дали притулок на своїй Землi усiм Повсталим Ангелам, i зiйшли на Землю усi — i Ваал, i Молох, i Мамона, i Ассур, i Джа — iм'я їм Легiон. I настав тодi час карнавалiв, подвигiв та iнших безчинств, i народжувалися покручi та герої. I тривало так до того часу, поки не почалося Велике Падiння.
Щось жахливо-гiгантське, фiолетово-чорне рухалося з Неба до тодi ще, — як ти пригадуєш, моє серденько, — новiсiнької, кругленької та рiвненької Землi, i це Щось летiло так, наче рука, яка має дати ляпаса зарозумiлiй, пихатiй дитині. Й тодi iдеально гладенька Земля потяглася назустрiч цiй карi, нiби покiрне дитя, що чує свою провину, пiдставляючи щоку. I Сонце обпалило цю щоку Суходолу (пояс пустель вiд Сахари до Киргизьких степiв зауваж собi, моє серденько), торкнувшись її гарячим поцiлунком прощання i прощення. I пiднялися з поверхнi Землi рiки i покотилися Суходолом, i Земля розверзлася, безсоромно оголивши свої надра, i в розтрiсканi береги зайшли хвилi Океану. За мить до удару Земля вiдсахнулась назад зi страху, змiстивши центр рiвноваги (iнакше кажучи Вiсь Землi, моє серденько), i аж тодi неминуче сталося.
Дивний згусток, що волав, верещав, вищав, скавчав i завивав, гепнувся серед Землi, i в цю вибоїну полилася вода (тепер там море Середземне, моє серденько), рикошетом вiдскочив на схiд (так утворилися по сусiдству — зазирни в географiчну мапу, моє серденько — ще два моря: Чорне та Азовське), а потiм зробив третю «жабку» i заспокоївся, скочивши в безодню мiж Європою та Азiєю (бачиш, озеро-море Каспiйське?).
Легiон Опалих Ангелiв застогнав i зробив спробу повернутися до Неба, але був мiцно скутий гранiтним панцирем. Лиш де-не-де твердь земна не витримувала i прогиналася пiд натиском Опалих. В тих мiсцях здiйнялися Першi Вершини усiх тих гiрських масивiв, якi, моє серденько, на географiчнiй мапi замальованi свiтло- та темно-коричневим.
Щоб надiйнiше втримати у полонi повсталих i переможених, Океану звелiли обiйняти всю Землю i тримати, поки Легiон не виб'ється з сил. А що ж Давнi-Прадавнi Люди, моє серденько? Коли Переможцi схаменулися i глянули донизу, то побачили лише дрiбку врятованих, якi вижили, сховавшись на верхiв'ях гiр. Але Бог, придивишись пильнiше, побачив, що добре воно.
I був ранок, i був день, коли вода знову зiйшла з Суходолу. Але сам Суходiл назавжди втратив свої iдеально рiвненькi й гладенькi обриси, та ще й став роздiленим навпiл Океаном. I з того часу Захiд є Захiд, а Схiд є Схiд, i нiколи їм не зустрiтися.
З давнiх часiв залишилася казка.
Коли їй не вiриш — зазирни до мапи, будь-ласка.
Море Се, море Чо i страшне море Ка..»

(А далi, на жаль, я ще не переклав).
I невеликий епiлог вiд «Кiплiнґ ньюз», де відмежовано редакцiйну позицiю вiд точки зору автора:

«P.S. Вiд редакцiї. На думку провiдних фахiвцiв астрометеорологiї, падiння астероїда АЕ-223154IВ, яке буцiмто спостерiгалося племенами давнiх людей близько 3 тисячолiття до нашої ери, не могло послужити причиною таких руйнайцiй, як це описують автори давнiх свiтських хронiк. Імовiрно, тут йдеться про метеорит АУ-1865343ОС, який, як вiдомо, впав на Землю 65 мiльйонiв рокiв тому (зрештою, за суб'єктивним часом це спiвмiрно iз третiм тисячолiттям до нашої ери) i припинив iснування динозаврiв, цiєї абсолютно бесполєзної фауни, життя якої було нiчим не вмотивоване. Гей, чи нам шкодувати за вимерлими динозаврами, браття?!».

Я закiнчив читати, вимкнув мiкрофон i виповнив ефiр першим, що трапилося пiд руку — «The Doors». А поки Моррiсон спiвав про те, як вiн мусив казати «ґуд бай» Алабамi дорогою до чергового «вiскi-бару», я пiдняв забороло-монiтор зi свого радiо-шолому, звiльнив спiтнiлу руку вiд рукавицi з пультом управлiння моєю похiдною радiостанцiєю i поправив лямки наплечника, в якому зручно влаштувався компактний комп'ютер. Людям далеким вiд журналiстики, яким не доводилося слухати протягом п'яти рокiв курс лекцiй iз «Технiки ЗМI», мiй зовнiшнiй вигляд мав би видатися трохи чудернацьким. Але за ті останнi вiсiм рокiв, що я працюю на «Радiо Сайленз», я звик до цього космiчно-водолазного костюма, як до другої шкiри.
На мiй подив, водiй яйцевоза, який пiдiбрав мене, коли я так химерно зодягнутий стояв на узбiччi, на мiй iнопланетний мундир нiяк не зреаґував. Зрештою, я дуже сумнiваюся, що вiн здатен реаґувати на будь-що, що не стосується дороги i його пересування по нiй. Спершу я намагався розповiдати йому свої старi байки, якими зазвичай заповнюю час мандрiвок автостопом, розважаючи водiїв. Але за годину чи двi зрозумiв, що говорю сам до себе.
Весь той час, поки я натхненно балакав (спершу сам до себе, а потiм до своїх радiослухачiв), водiй-флеґматик жодного разу не глянув у мiй бiк i нiчим не виказав, що слухає мене. Шкода, бо я сподiвався зав'язати з ним розмову i почути вiд нього багато. Адже вiн не дивиться ТБ, не читає ґазет, можу посперечатися, що навiть радiопередачу вiн щойно теж почув уперше. Вiн знає свiт без нав'язаних кимось iлюзiй, без спотворень, якi завжди виникають при спробi стороннього описати подiю чи явище так, аби було зрозумiло iншому сторонньому. Вiн безпосереднiй i самодостатнiй, сприймає навколишнє просто i тому генiальний. Йому навiть непотрiбно заглядати в мапу, щоб орiєнтуватися на мiсцевостi. Навпаки, кожна мапа, де не буде позначено його мiсцеперебування, буде неповною i неправильною. Бо вiн є частиною цього ландшафту.
Знову почався пiдйом, двигун натужно заревiв, i фура вiдчутно знизила швидкiсть. Коли машина вже майже виповзла на гору, менi раптом здалося, що в лобове скло влучив якийсь ка...

3.

...мiнь, який вилетiв звiдкись згори. Лобове скло з глухим звуком луснуло й укрилося трiщинами, ніби павутиною, посеред якої гидким павучком-невидимкою з'явився iдеально круглий отвiр. Менше, нiж за мить, така ж акуратна дiрочка з'явилася на чолi водiя. Так i не промовивши жодного слова, лиса водiєва голова, продiрявлена кулею, впала на кермо, i тодi фура жалiбно забiбiпкала. Його нога вiдпустили педаль газу, i тiльки це врятувало менi життя. Авто задом покотилося згори, а вгорi над нами застрекотiли кулi, випущенi навздогiн з автоматiв. Як можна було здогадатися, нас обстрiляла якась банда антиґлобалiстiв.
Я вже давно не вiрю в байки в теленовинах про мирнi демонстрацiї цих вiдморозкiв, якi закiнчуються, буцiмто, всього лиш кiлькома перевернутими i спаленими автами на вулицях мiста, розбитими вiтринами магазинiв та головами полiцейських. Так само, як не вiрю побрехенькам про закiнчення повенi в Центральнiй Європi i про порятовану Праґу, яка насправдi давно вже перетворилася на Нову Венецiю, де чехи живуть лише на горiшнiх поверхах найвищих будiвель, хоча переважна бiльшiсть примiщень тут зайнятi пiд ресторацiї, готелi, мотелi та борделi, що зрештою одне й те ж.
Хто з нас першим натиснув на гальма? Хто зупинив фуру, яка нестримно мчала донизу i за мить мусила б опинитись у прiрвi? Потiм ми з Петрухою постiйно про це сперечалися, аж поки не добралися туди, де починаються Татри, i де нашi з ним шляхи розiйшлися. За час наших спiльних з ним мандрiв, ми так зрiднилися iз Петрухою, що наприкiнцi подорожi кожен з нас був готовий завдячувати порятунком iншому.
Петруха з'явився несподiвано, звiдкись зверху, де, напевно, мали би бути спальнi мiсця водiїв. Я у цей час саме пересiдав за кермо, намагаючись вiдсунути вбiк убитого антиґлобалiстами водiя. Петруха звалився на мене згори, i тодi ще одна пара нiг потяглася до педалей. Хто встиг першим? Досi не знаю. Може, я, може, вiн. А може, убитий водiй останнiм конвульсивним рухом виконав свiй професiйний обов'язок, вдаривши по гальмах.
Насправдi я дуже мало знав водiя. Щось заважає менi сказати, ніби я зовсiм не знав його. Бо ще до нашої з ним зустрiчi я був готовий зустрiти його i зустрiв його таким, яким вiн менi уявлявся. Коли ми зустрiлися, моє самонавiювання злилося iз зовнiшнiми враженннями, тому для мене водiй був гiбридом його справжнього та мого уявного.
Зрештою саме завдяки менi водiй зажив ще одним, iнакшим життям, в якому вiн був лише напiвсобою. Скiльки нових життiв вiн здобув за короткий час свого кочового iснування? Пiд час своїх мандрiв через гори водiй назалишав по всiх-усюдах тисячi своїх клонiв, якi, зберiгаючи спiльнi зовнiшнi прикмети, були абсолютно рiзними.
Щоб тебе було багато. Стати багат-ирем чи богат-ирем. Мати багат-ство. Кожен реалiзовує цi бажання так, як може. Бо тиражувати себе можна по-рiзному. Хтось банально обзаводиться багатодiтною сiм'єю, хтось приходить до влади i залiплює своїми портретами рекламнi щити, ще хтось завойовує свiт i чеканить монети iз власним зображенням. Мiльярди двiйникiв блукають по землi, часом переживаючи свої ориґiнали на тисячолiття.
I я не здивуюсь, якщо на тому перехрестi свiтiв, де всi цi копiї сходяться разом, утворюючи одну особу, триває щось схоже на битву, де кожен сам за себе, i де перемагає той, кого бiльше. Так само я знаю, що кожна тамтешня перемога чи поразка обертається тут, на землi, стократними жертвами. I свiтом правлять вони — напiвземнi багатоликi боги, серед яких може бути i мiй знайомий водiй, який для здобуття свого багат-ства став, як древнi Уршанабi й Харон, перевiзником i пiдбирав дорогою через Карпати всiлякi заблудлi душi, залишаючи в кожнiй iз них вiдбиток себе.
Цього разу, окрiм мене, супутниками водiя були ще 12 вагiтних дiвчат-китаянок i їхнiй провiдник Петруха. Те, що Петруха азiат, я зауважив лише тодi, коли вiн почав говорити. Власне, це вiд Петрухи я довiдався, що водiй, яким знав його я, зовсiм не подiбний на його, Петрушиного водiя. Коли ми закопували тiло в яму в якомусь яру, Петруха зi смiхом розповiдав рiзнi кумеднi оказiї, якi траплялися з покiйним пiд час його карпатських мандрiв.
Слухати Петруху було цiкаво. Хоча несподiвано для себе я зрозумiв, що азiат в розмовi зi мною послуговується зовсiм невiдомими менi словами. Але вiн їх умiло iнтонував, складав у близькi менi мовнi конструкцiї, i я без проблем добирав змiст сказаного. Цей вузькоокий хитрюга зi Сходу говорив не словами, а реченнями, не назвами, а iнтонацiями. Єдиним недолiком його розповiдi була вiдсутнiсть справжнiх iмен. Я досi не знаю, як звали убитого водiя. Я досi не знаю, чому назвав свого випадкового товариша Петрухою.
Небажання говорити Петруха виявив тiльки тодi, коли я поцiкавився метою їхнiх мандрiв з далекої Чiни. На кiлькостi сказаного його небажання розповiдати нiяк не позначилося, але розповiдь Петрухи стала якоюсь туманною. Нарештi я попросив провiдника дозволити менi самому поговорити з дiвчатами. Вiн чомусь зрадiв i охоче погодився бути перекладачем.
Кожна iз дванадцяти поводилася по-рiзному. Кожна говорила своє. Якась бiльше, якась менше, якась плаксиво, якась самовпевнено, якась сором'язливо, якась нахабно... Коли кожна з них переставала говорити, Петруха перекладав.
«Вона їде народжувати дитину. Вдома небезпечно. Вона вважає, що там, куди вона їде, їй допоможуть, i все буде добре», — повторив Петруха дванадцять разiв.
Менi здалося, що кожна iз цих дiвчат цвiрiнчала на своїй пташинiй мовi про iнше. Коли я сказав про це Петрусi й почав вимагати у нього правди, вiн iронiчно всмiхнувся.
...Коли я попрощався з Петрухою i пiшов на пiвнiч, у Татри, вiн вистрелив менi в спину. Не сумнiваюся, що Петруха цiлив у голову, але куля, що мала продiрявити менi потилицю, влучила в спину, а точнiше в наплечник, зiпсувавши мiй робочий комп'ютер i вивiвши з ладу радiостанцiю.
Так я втратив роботу i друга.

4.

«Я купив вiллу мiстера Хаппа майже задарма. Неймовiрно низька цiна цього зґрабного двоповерхового будиночка мене неабияк здивувала, бо вiлла мiстера Хаппа стоїть майже в самому центрi мiстечка Кендал поруч iз крамничкою екзотичних фруктiв, поштовим вiддiленням та ще кiлькома такими ж охайними садибами.
Вiлла зручно вмостилася вглибинi тiнистої алеї — тупикової вулички, яка вiдходила вiд центрального майдану з двома фонтанами та будiвлею маґiстрату, впираючись у невеличке озерце посеред затишного парку. Алею називали Липовою, хоча обабiч дороги росли тiльки евкалiпти, платани та маґнолiї. Кажуть, цi деревця мало не власноруч насадив тут колись давно якийсь дивакуватий бургомiстр.
Самого мiстера Хаппа я не бачив. Я навiть не впевнений, що цей чоловiк коли-небудь iснував. У бюро з нерухомостi, через яке я шукав собi придатне житло в цьому мiстi, менi пояснили, що «вiлла мiстера Хаппа» — це давня власна назва цього будинку, а сам Джозеф Хапп був чи то його архiтектором, чи то першим мешканцем, чи то навiть батьком-засновником мiстечка Кендал.
Згодом із розмови двох своїх майбутнiх сусiдiв я випадково довiдався, що мiстер Хапп насправдi у якийсь дивний спосiб покiнчив життя самогубством на стiнi свого буднику. I, начебто, саме тому вiллу продають за такi незначнi грошi. Як би там не було, на той час я уже оформив усi папери на придбання вiлли, тож вирiшив не прислухатися до всiляких забобонiв.
У бюро з нерухомостi менi хотiли всучити цю вiллу разом зi всiєю начинкою — меблями, люстрами, гардинами, але я вiдмовився вiд усiх тих речей, що належали попередньому власниковi, тим самим збивши цiну будинку ще на двi тисячi баксiв. Бо бiльше, я наказав майстрам перестелити паркет у кiмнатах, бо мене дратував його темно-вишневий колiр. На цю роботу пiшло багато часу i майже всi виторгованi мною пiд час придбання будинку грошi. Та нарештi я переселився до вiлли мiстера Хаппа.
Увечерi, обходячи кiмнати нового житла, я здивувався, побачивши в спальнi фотокартку, в тонкій срiблястій рамці, що стояла на нiчному столику. Це був портрет чоловiка з рудою бородою, густими бровами i проникливим поглядом сiрих очей. Як опинився вiн тут, хто мiг його залишити в моїй спальнi? Самими кiнчиками пальцiв, нiби боячись обпектися, я взяв цей фотопортрет, винiс на кухню i викинув у смiтник.
Наступного ранку я прокинувся i подумки промовив: «Доброго ранку, мiстере Хапп!». Ця думка чомусь розвеселила мене, я вiдчував радiсне збудження, яке нiчим не мiг пояснити. Я встав i почвалав на кухню, зготував собi каву i, вже сьорбнувши iз горнятка, раптом пригадав, що я терпiти не можу кави, до того ж маю хворе серце... Спантеличений, я побрiв у ванну, вмився i взяв бритву «Мак-3» (потiм можна буде збити бабки за рекламу, у них дурнi грошi, Шевi стiльки забашляли... — Авт.) i старанно взявся знищувати густу щетину, що несподiвано за одну нiч рясно вкрила моє пiдборiддя. Голячись, я уважно вивчав у дзеркалi своє обличчя, яке, як менi здалося, щось змiнилося. У мене стали густiшими брови, очi якось округлилися i нiби посвiтлiшали. Але я аж закам'янiв, коли змиваючи пiд краном лезо бритви (крупним планом «Мак-3», якщо рекламодавцi погодяться двiчi проплатити. — Авт.), зауважив, що моя щетина чомусь руда.
Був буднiй день, але я вiдчув, що змушений зробити собi вихiдний. Я зателефонував на службу i, коли менi вiдповiли, приготувавався сказати, що занедужав. Але в цей момент у слухавцi хтось сердито загарчав:
— Слухаю вас, мiстере Хапп!
Я очманiло глянув на набраний мною номер телефону i зрозумiв, що нiколи ранiше не бачив такої комбiнацiї цифр. Хто вiддав наказ моїм пальцям набрати її?
— Мiстере Хапп! — голос у трубцi був роздратований. — Я знаю, що це ви! У нас визначник номера! Коли ви нарештi з'явитеся?! Вашi вибрики уже всiм набридли! Сьогоднiшнiй прогул можете вважати останнiм! Ви звiльненi, мiстере Хапп!
Менi стало моторошно, волосся пiднялося дибки по всьому тiлу, я стояв, мов прибитий струмом. Але по-справжньому я запанiкував лише тодi, коли зрозумiв: що мене налякало не те, що мене назвали мiстером Хаппом, — я був нажаханий близькою перспективою безробiття.
Наступного ранку, коли я прокинувся вдосвiта, мене вже не здивував портрет рудобородого, який тепер чомусь висів на стiнi. За вiкном було ще темно. Я пiшов на кухню, напився кави, дорогою до ванни заглянув у дзеркало, пригладивши рукою розкуйовджену руду бороду, змусив себе вмитися i тiльки пiсля того вилiз на дах. Розпач, який охопив мене тут, важко переказати. Я пригадав усi невдачi та поразки, якi переслiдували мене, мiстера Хаппа, вiд самого народження. Я кинувся вниз, головою до асфальту.
Коли тiло мiстера Хаппа летiло донизу, будинок затремтiв, немов живий, i якась невидима рука iз силою втягла господаря вiлли у стiну будинку. Мiстер Хапп влип у стiну, нiби припечатаний до неї якоюсь гiгантською мухобiйкою. Смачне «чмок!» пiд час удару тiла до цегли почула вся вулиця, із сусiднiх будинкiв вийшли люди, у дворах загорiлося свiтло. Коли зiйшло сонце i розiгнало ранкову пiтьму Липової алеї, на стiнi вiлли мiстера Хаппа сусiди побачили лише кривавий силует колишнього власника будинку, що поволi зникав, нiби висихаючи на сонцi. Якби хтось зайшов у вiтальню, то пiд журнальним столиком зауважив би дивну темно-вишневу пляму на свiтло-жовтому паркетi, постеленому зовсiм недавно.
...Оголошення про продаж садиби у центрi мiстечка Кендал в «Анонсi» (чи будь-якій iншій ґазеті, яка готова проплатити рекламу. — Авт.) привернуло мою увагу насамперед неймовiрно низькою цiною будиночка. Наступного дня я сидiв у крiслi навпроти клерка з бюро нерухомостi, яке займалося продажем вiлли мiстера Хаппа. Тут менi сказали, що нiякого мiстера Хаппа не iснує, а назва будинку залишилась у спадок вiд першого мешканця — бурґомiстра, який насадив на алеї екзотичнi платани, маґнолiї та евкалiпти...»

— I що я тут маю показувати?! — пiдстаркуватий режисер у светрі та бейсболцi гидливо тримав двома пальцями аркушi з моїм кiносценарiєм i запитально дивився то на продюсера, то на мене.
— Перетворення героя в мiстера Хаппа можна розтягнути, вiн може пригадувати подiї з життя мiстера Хаппа повiльно i зауважити свою зовнiшню змiну аж пiд кiнець фiльму, — я намагався захищатися, хоча вже вiдчував, що продати сценарiй менi не вдасться.
— Я питаю, що я маю показувати?! — режисер уже не звертався до мене, а говорив тiльки до продюсера, який сидiв за столом у м'ятому чорному костюмi. — Де екшн?! Де кров, вибухи, вогонь?! Де руїни i трупи?! Де ожилi покiйники i зґвалтованi молодицi?!
— Гаразд, — пiшов у наступ я. — Вам подобається екшн, менi не подобається екшн. Давайте проведемо невеличке соцiологiчне опитування. Отже вам, — звернувся я до режисера, — подобається екшн. Менi — не подобається. Опитування закiнчено. Завважте, половина опитуваних, не багато, не мало — п'ятдесять вiдсоткiв — проти екшн! I ви збираєтеся знехтувати думкою такої кiлькостi людей?! Для кого ви хочете знiмати кiно, для купки кровожерливих збоченцiв?
Я покинув Мюнхенський телецентр без копiйки в кишенi. Чергова спроба заробити закiнчилася нiчим. Кiносценарiй я написав учора ввечерi, а перед тим були роботи на лiсоповалi в Татрах, виступ з мандрiвними циркачами у передмiстi Братiслави, авантюра з перепродажем марiхуани гуртовим торгiвцям iз Нiдерландських островiв, робота рятувальником на станцiї прокату човнiв у Празi, хорове читання поезiй iз групою гастролюючих бу-ба-бiстiв у пiдвальчику якогось середньовiчного нiмецького мiстечка, розбiйний напад на iнкасаторську машину Ляйпцiґбанку i танцi в стриптиз-барi-для-трасвеститiв в одязi Мерилiн Монро та без нього. I щоразу мiй заробiток пропивався того ж дня разом iз новими друзями, i кожного наступного ранку я був бiднiший, нiж напередоднi. В мене залишився останнiй, найскладнiший варiант того, як роздобути грошi, i, будучи на межi вiдчаю, я вирiшив спробувати. Я пiдiйшов до телефонної будки, набрав добре знайомий номер i промовив:
— Привiт, старий. Грошей позич?..

5.

Мiй друг К. провадить дуже дивний спосiб життя. До його дивацтв звикнути неможливо. Скажiмо, мiй друг К. впевнений, що живе на свiтi майже пiвтораста рокiв, пояснюючи це тим, що пам'ятає ще, як жив його дiдо. Свої дитячi забави з дiдом, а ще усiлякi дiдовi байки та приповiдки, вiн вважає мiстичним ритуалом передачi життєвого досвiду, магiчним способом ототожнення нащадка iз предком, тому про свого дiда вiн розповідає так само, як про себе — вiд першої особи.
А дiдо мого друга К., як випливає з його розповiдей, був непересiчною людиною. Найголовнiшим надбанням дiда був рукопис невiдомої працi Чарлi Дарвiна (мiй друг К. нiколи не говорив Чарльз, тiльки — Чарлi), що невiдомо як потрапив до його сiмейних релiквiй. Сам рукопис потiм загубився пiд час круговертi першої свiтової вiйни, але мiй друг К. пригадує цi аркушi списаного паперу, з яких дiдо часом вичитував щось йому малому вголос, увечерi, замiсть колисанки.
Мiй друг К. дотепер намагається пригадати все прочитане йому дiдом, щодня вписуючи до товстезного зошита то цiлi фраґменти тексту, то по одному реченню, або навiть по слову. Але поки весь текст, до останньої лiтери не оживе в його пам'ятi, мiй друг К. нi за якi грошi не погодиться на публiкацiю уривкiв iз сенсацiйного рукопису, вочевидь, останньої працi великого природознавця.
Мiй друг К. розповiдав менi, що праця Чарлi Дарвiна мала назву «Походження видiв людини» i була написана пiсля його останньої поїздки на Галапаґоси. Пiсля повернення з островiв Чарлi важко захворiв, лiкарi констатували в нього серйозний психiчний розлад, але отямившись вiд хвороби, Дарвiн як справжнiй вчений взявся до роботи з небувалим азартом, дослiджуючи види homo sapiens з притаманною йому скурпульознiстю та не виходячи за рамки створеної ним еволюційної теорiї.
Галапаґоськi острови Дарвiн завжди вважав дзеркалом еволюцiї, мiсцем, де виникнення нових видiв продовжується й досьогоднi. Його захоплювала винахiдливiсть тутешнiх тварин, якi в залежностi вiд навколишнього середовища виробляли в собi тi чи iншi властивостi, що назагал не були характерними для цього виду в iнших, сприятливiших умовах iснування. Птахи з атрофованими крилами, риби з кiнцiвками, в які розвинулися плавники — кожен острiв дарував Дарвiну новi вiдкриття. Щастя вченого було безмежним, вiн завзято рiзав тутешнiх жаб, вивчав анатомiю птахiв, пiрнав у море за райдужними рибками. Так минули роки молодостi та зрiлiсть, поки на схилi лiт Дарвiн не переконався, що Галапаґоси не є безлюдиними островами.
Їх було троє i вони наблизилися до нього, коли Дарвiн сидiв у затiнку шатра, сховавшись вiд полуденного сонця. Вони з'явилися разом з вiтром, що здiйнявся раптово, прилинувши звiдкілясь iз гiр. Вони зупинилися, затуливши вiд Дарвiна небо. Вони розглядали його як якусь дивовижу, бо Дарвiн i справдi суттєво вiдрiзнявся вiд них. Поговорити з ними Дарвiну не вдалося. Як тiльки вiн, оговтавшись вiд несподiванки, пiдвiвся, щоб привiтати прибульцiв, вони з острахом вiдбiгли подалі. А пiсля того, як Дарвiн зробив крок назустрiч, вони миттю кинулися геть, а потiм знялися в небо й вiдлетiли.
Як розповiдав мiй друг К., у своїй останнiй працi Чарлi Дарвiн ретельно, як завжди, описує анатомiчнi вiдмiнностi, рiзницю у влаштуваннi мовного апарату, а також психiчнi та фiзичнi особливостi органiзмiв рiзних людських видiв та залежнiсть їх виникнення вiд змiн у навколишньому середовищi та в процесi еволюцiї. Злi язики свого часу плiткували, буцiмто по смертi Дарвiна в його маєтку було виявлено дивну операцiйну залу, в якiй за ширмою знайшли безсистемно розкиданi рештки людських тiл рiзних рас i народiв (чи то пак видiв).
Але цю байку дiдо мого друга К. вважав вiдвертою побрехенькою. По-перше, тому що Дарвiн пiд час роботи дотримувався iдеального порядку i навiть вiдпрацьований матерiал у нього був акуратно розсортований. По-друге, Дарвiн був дуже набожною людиною. Мiй друг К. згадав, що на однiй зi сторiнок рукопису Дарвiна вiн бачив трохи нижче слiв «людина з Галапаґосiв» намальованого автором ангела.
Розповiдати про свого дiда i свою родину мiй друг К. може годинами. Причому вiн нiколи не повторює тої самої родинної iсторiї двiчi. Мiй друг К. знає життя своїх рiдних, здається, погодинно i вважає для себе визначальними навiть найдрiб'язковiшi митi, що вiдбувалися з його родичами в далекому минулому. Найсмiшнiше, що, поховавши своїх батькiв, цей дбайливий нащадок не успадкував вiд своїх предкiв нi фамiльних цiнностей, нi родового маєтку, нi навiть простої хижi, де вiн, мiй бiдолашний друг К., мiг би притулитися.
На похорон своїх батькiв мiй друг К. приїжджав на бiлому лiмузинi, який вiз його вiд робiтничого гуртожитку, де вiн замешкав пiсля закiнчення науки в iнтернатi та служби у вiйську, до ворiт будинку для перестарiлих. Вiн брав величезний вiнок i прилаштовувався у хвiст траурної процесiї, i вiдходив вiд могили останнiм, довго зрошуючи перекопану землю рясними сльозами. Цiкаво, що обидвоє його батькiв (мого друга К. всиновило подружжя бельґiйських геїв) померли в суботу, позбавивши тим самим свого сина навiть такої приємностi, як вiдгул на роботi.
Досi мiй друг К. тиняється свiтом, не маючи постiйного мiсця проживання. Хоча його теперiшнi статки дозволяють йому придбати цiлком якесь курортне мiстечко десь у Альпах або невеличкий обласний центр на моєму рiдному Прикарпаттi. На незвичайнi здiбностi мого друга К. вперше звернули увагу тодi, коли вiн, другий раз вийшовши з в’язниці, перебував зиму на дачi якогось французького генерала. Коли непроханого пожильця там упiймали, мiй друг К. замiсть кари отримав вiд власника дачi чималу винагороду.
Оселившись у генераловiй садибi, мiй друг К. так змiнив iнтер'єр будинку, що скромна зовнi будiвля всерединi набула ознак небувалої розкошi та iмпозантностi. Характерно, що мiй друг К. пiд час оздоблення свого тимчасовго помешкання користувався тiльки наявними в будинку речима та предметами, хоча деякi старожитностi вiн вигрiб десь на стриху, де вони роками припадали пилюкою. Заживши слави хатнього дизайнера, мiй друг К. отримував солiднi гонорари за свою роботу. Але за звичкою продовжував мешкати там, де на той час працював. Зараз вiн був тимчасовим мешканцем Мюльхаузенського замку, який за велiнням натхненної душi мого друга К. тут же на моїх очах перетворювався на найвеличнiший палац в Європi.
Ми сидiли й мовчали у величезнiй камiннiй залi, що була продовженням сторожової вежi, коли в дворi почувся якийсь стукiт, нiби хлопчиська, бюавлячись, обстрiлювали замоккамінцями з рогаток.
— Вже вдруге цього тижня, — замислено мовив мiй друг К., виглядаючи у вузьке незашклене вiкно.
— Що вдруге? — незрозумiв я.
— Дощ. Але ти не хвилюйся — тут безпечно. Ти не повiриш, але я надзвичайно втiшений, що змушений мешкати тут, хоча брат мого батька Матвiя...
— Який дощ? — Вiдчуваючи, що мiй друг К. приготувався розповiдати якусь чергову безконечну iсторiю, я вчасно його зупинив.
— Ти не слiдкував за метеоритними прогнозами? Цього року ми потрапляємо в сам епiцентр поясу, от вони так часто i падають.
— Хто вони?
— Леонiди, звичайно.
Мiй друг К. дивився на мене здивовано, нiби це я звалився з космосу, а не цi чималi камiнцi, якi тепер часто i лунко ляскали по товстезних мурах фортецi. Раптом я розсмiявся:
— Смiшно, правда, у нас два президенти було, i обидва — Леонiди.
Мiй друг К. встав iз крiсла, перейшов через цiлу залу у протилежний, неосвiтлений куток кiмнати.
Мiй друг К. клацнув вмикачем торшера, i в колi свiтла я побачив, що там, просто на пiдлозi сидить навпочiпки якийсь старезний дiдуган. Мiй друг К. привiтався з ним за руку, нiби щойно зауваживши його присутнiсть. Не мовлячи нi слова, мiй друг К. кивнув менi головою, запрошуючи пiдiйти.
— Це Дiдуган. — Нарештi познайомив мене зi старим мiй друг К.
— Вiн проведе тебе до аеропорту.

6.

Я навiть не намагався якось систематизувати вчення Дiдугана. Старий баск передавав свої знання так, як було прийнято в його країнi, чи то пак, в його родинi, якщо послуговуватися його термiнами. Як менi здалося, родина дуже багато важила для Дiдугана. Напевне саме через це вiн i зблизився з моїм другом К.
Тут я пригадав, як мiй друг К. перед тим, як розпрощатися з нами, довго розповiдав про Дiдугана i раптом спитав мене:
— Пам'ятаєш, яким приходив батько до Гамлета?
— Ти маєш на увазi привида?
— А тепер уяви, що до Дiдугана приходять таким натовпом усi його предки i говорять з ним одночасно...
Про свою родину Дiдуган справдi знає геть усе. Часом його розповiдi звучали нiби старозавiтнi книги Бiблiї. Вiн називав iмена своїх родичiв, уточнював, хто скiльки прожив, хто i коли кого породив. У мене вже паморочилася голова вiд перелiку химерних iмен, якi то зникали, то знову повторювалися пiд час розповiдi.
Хруст замерзлої води пiд ногами, монотонний голос Дiдугана, дорога, яка здавалася безконечною, теплi вовнянi шкарпетки на ногах, сонце, що з'являлося на пiвднi i зникало також на пiвднi, нiби ми йшли не Альпами, а брели, як два амундсени, через полюс. Дiдуган зрiдка припиняв свою розповiдь i щось протяжно наспiвував або дринчав на якомусь iнструментi, цiлком сховавши його в ротi.
Стрепенутися мене змусило дивне слово «масонерро», яке Дiдуган промовив iз дивним притиском, нiби зi злiстю. Перед тим вiд довго не виймав з рота свою дримбу, допомагаючи тонкоголосому iнструментовi власним мугиканням i завиванням творити якусь тужну мелодiю, в якiй було щось, як менi здалося, вiд пiснi про калiфорнiйський готель, з репертуару «Eagles».
Вiдповiдаючи на моє питання, хто такi «масонерро», Дiдуган довго шукав доречного вiдповiдника i врештi сформулював означення «той, хто приходить». «Масонерро» мiг з'явитися в свiт вiд зачаття пiд час мiсячних ночей (вночi пiд час мiсячних?), якщо один iз батькiв майбутньої дитини свого часу був свiдком смертi, спричиненої комусь навмисне.
«Масонерро» могли народитися серед «куї», тобто тих, хто поруч, але отримавши силу, яка, як я зрозумiв, є наслiдком магiчних ритуалiв i вживання певних психотропних речовин, вони приходили, щоб виконувати своє призначення. Розпитуючи про магiчнi властивостi деяких рослин, комах та мiнералiв, бо саме на цьому я попросив старого зупинится детальнiше, я переконався, що Дiдуган далеко не профан у всiх цих «глючних» штуках.
— А ти сам бува не «масонерро»? — поцiкавився я в Дiдугана, чим здається його дуже образив.
Пiд час пiзнiших розмов з Дiдуганом я збагнув, що масонери (для зручностi я буду називати їх так) спричинюють змiни у свiтi, бо користають iз сили не так, як це роблять «куї».
Масонерами були Куш i Мiцраїм, Сидон i Хетман, Елан i Ашур (чи Амур), а також Хасар i Мавер, i Шева, i Ресен, а пiзнiше — Ґальман, Ґерман, Франкман, Рахман, Ангель, Сакес, Юд та Келет — вони в усi часи приходили, вони давали свої iмена людям, що жили на зайнятих ними землях, утворювали колонiальнi держави, а держави продукували людей, об'єднаних в нацiї з вигаданим минулим. Це вони змiшали всi мови, щоб, коли забудеться рiдна, нав'язати свою. Це вони зруйнували Рим, заселили обидвi Америки i врештi здобули остаточну перемогу над свiтом, вигравши останню свiтову вiйну. Їм була обiцяна Земля, i вони її отримали всю.
Згодом, прослуховуючи записи, якi пiсля запеклих суперечок дозволив-таки менi робити Дiдуган, я сильно дивувався з того, що мало розумiю, як саме вiдбувався прихiд «массонерро». А ще я вгадував у розповiдях Дiдугана вiдомi менi з iсторiї, або з леґенд, — що зрештою те саме, — iмена, знаходив аналогiї i був вражений складнiстю намальованої Дiдуганом картини. Хоча в його iменнях i поняттях (пiд час розповiдi, яку вiн переривав час вiд часу грою на дримбi), все виглядало простим, логiчним i зрозумiлим.
Цю рiзницю у сприйняттi слiв Дiдугана тодi й тепер я можу пояснити лише тим, що тодi я вiрив, а тепер — аналiзую. А ще за моєю спиною не стоять бiльше тi, хто завжди поруч із Дiдуганом. Тi покинули мене, коли нашi з Дiдуганом шляхи розiйшлися, коли Дiдуган пiшов, забравши з собою свiй лiтопис предкiв i свою торбинку iз сушеним зiллям, корiнцями, корою, грибами i потовченими в порошок піґулками.
Пригадуючи час свого навчання в Дiдугана, я не можу позбутися вiдчуття, нiби щойно прокинувся. I те, що снилося, що ще якусь мить тому було простим і не потребувало тлумачень, у першi ж хвилини пiсля сну розлетiається, як розбита мозаїка, з якої вже майже неможливо скласти первiсну зрозумiлу картину.
— Як масонерро здобувають силу? — спитав я в Дiдугана.
— Кожен вибирає свiй шлях.
— Який шлях найдоступнiший? Який спосiб дає найбiльшу силу? — допитувався я.
— Усе залежить вiд самого масонерро. Це його сила i його шлях чи, як ти сказав, спосiб. Для масонерро немає значення, чим користуватися, знайшовши вхiд вiн бачить шлях i розумiє, що має робити. Масонерро проявляє себе тим, що приходить, а все, що вiдбувається потiм, часами вiн і сам не може передбачити.
— Як «куї» використовують силу? — спитав я iншим разом.
— Кожна людина запрограмована на успiх. Але вона сама заважає своєму щастю збутися. Часом невпененістю, часом нерозважливiстю. Дозволити подiям вiдбуватися так, як вони мають вiдбуватися. Для цього треба застосовувати силу.
Коли я знову заводив розмову про це, Дiдуган найчастiше вiдбувався приповiдками типу «не напрягайся i обломиться тобi», а iноді просто вiдмовчувався. Потiм вiн спробував навчити мене так, як вчили його, i траплялися моменти, коли я повнiстю вхоплював значення щастя, вiри й довiри. Я довiряв себе тому, кому вiрив, i був щасливим.
Уже в Пiренеях, коли Дiдуган вказав менi дорогу до аеропорту в Бiльбао i сказав, що далi я буду йти сам, я поцiкавився, куди вiн iде. Я так надокучив йому цим питанням, що врештi Дiдуган вiдповiв, що йде дорогами серця, туди, де є серце i дорогами, які серце мають. Пройти цi дороги повнiстю є його покликанням, справоб гідності. Мандруючими цими дорогами, вiн дивиться i живе. Нарештi я здогадався запитати, звiдки йде Дiдуган.
— У нас був сейшен на Пiпiванi, — бовкув Дiдуган i тихо пiшов собi.

«Вiн був учасником 13-го Мiжнародного гуцульського фестивалю», — чемно всмiхаючись, переклала менi приємної зовнiшностi дiвчина, що весь той час була разом з нами, i яку, як потiм менi пiдказали, звали Янамар.
7.

«Мені ніяк не вдається зiстарітися», — з такими словами прийшов до мене в редакцiю якийсь малюк, якому на вигляд було не бiльше чотирьох рочкiв. Це було ще тодi, як я працював у якійсь мiсцевiй ґазетi, забув її назву, незадовго перед тим, як менi довелося перейти на роботу на «Радiо Сайленз».
До того часу, поки жили його батьки, Малюк (саме на таке прiзвище виписане його свiдоцтво про народження) не вiдчував особливого дискомфорту вiд свого вiчного дитинства. Вiн не тiльки зовнi, але й внутрiшньо завжди залишався дитиною. Хоча вiн бачив, як старiють його батьки, але цi зовнiшнi враження стиралися з часом, образ постарiлих батькiв накладався на спогади про них — молодих. Малюк сприймав своїх рiдних, як щось постiйне й незмiнне. I його батько так i не наважився сказати Малюковi, що сталося з матiр'ю, коли та померла.
Уже перед самою своєю смертю тато навчив Малюка однiєї штуки, яку той мусив час вiд часу (раз на рiк, або й раз на пiвроку) застосовувати, щоб вижити в свiтi чужих йому людей. Разом із батьком Малюк йшов на вокзал, там якийсь час крутився бiля товарнякiв, поки не робився весь брудний та зашурганий. Коли ешелон рушав, вiн мав заскочити у якийсь вагон чи на якусь платформу — i їхати, поки це буде можливо, якнайдалi.
Найдальша поїздка була до Марiуполя. Малюк пригадує море, чайок, людей на великому ринку, фабричнi труби з рiзноколiрним димом, що нависав над мiстом. Поки тато був живий, вiн завжди знаходив Малюка i забирав його iз цих мандрiв додому.
Одного разу тато до Малюка не приїхав. Минуло лiто, потiм прилiзла жовто-руда осiнь, знову було коротке лiто, а пiсля нього — дощi, якi змiнилися довгою сльотавою зимою. Навеснi Малюк утiк з дитбудинку i, як учив його тато, подався на вокзал.
Тодi, як почалася та iсторiя, через яку Малюк прийшов до редакцiї, вiн жив у невеличкому нафтовому мiстечку в Карпатах. Таких мiстечок на той час було дуже багато, всi вони виникали на мiсцi сiл, i iсторiї їх виникнення були схожі одна на одну. Спершу в селi дивним чином зникала вода, потiм у криницях з'являлася масляниста жовта рiдина, а згодом якийсь iз колодязiв перетворювався на справжнiй нафтовий ґейзер. Пiсля цього в селi з'являлися буровики та iнженери, селяни отримували грошi за використання їхніх земель, i за якийсь час тут виникали робiтничi гуртожитки.
В пiдвалах однiєї з таких багатоповерхiвок, побудованих для нафтовикiв, жив тодi Малюк. Вiн перебував зиму серед таких же малих обiрванцiв i хоча на вигляд вiн був наймолодшим, нiхто iз безпритульникiв не наважувався образити Малюка. За шiстдесят рокiв життя щось таки в ньому змiнилося. Вiн був авторитетом для малих. Часом дiтлахи навiть зверталися до нього Старий, не здогадуючись, як близько це вiд iстини.
У той час до мiстечка навiдалися американськi консультанти. Так сталося, що приїхали американцi саме на Коляду, тож майже три тижнi вони без дiла тинялися мiсцевими барами та забiгайлiвками, дивуючись iз насичених святами буднiв тутешнiх робiтникiв. Саме тодi поповзли мiстечком чутки про американський дитячий будинок, такi собi яслi-лiцей, куди приймають дiтей до чотирьох рокiв, навчають i дають можливiсть подальшого працевлаштування у США. До американського дитсадка приймали, буцiмто, навiть немовлят. Те, що цi чутки мають пiд собою ґрунт, згодом пiдтвердилося неймовiрним демографiчним вибухом у мiстечку, а також масовим вивозом новонароджених дiтей закордон.
Про те, як вiн потрапив до числа новобранцiв дитсадка, Малюк має дуже непевнi спогади. Якийсь роботяга знайшов його в пiдвалi, вiдвiв до себе, вiдмив, нагодував, а наступного ранку повiв до якогось урядовго будинку, де заплатив грошi i отримав посвiдку про усиновлення маленького волоцюжки. Потiм новий тато Малюка пiшов до американського професора Вендта, там знову пiдписав якiсь папери, але цього разу нiкому нiчого не платив, а навпаки отримав вiд америкаця грошi. I безслiдно щез iз життя Малюка.
Подальша розповiдь Малюка була ще дитинячішою, нiж попередня. Малюк взагалi говорив дивно. Вiн легко вимовляв довгi, складнi дорослi слова, але речення будував дуже незґрабно.
Але про своє перебування в Штатах Малюк розповідав iз поспiхом, ковтаючи фрази i перескакуючи з епiзоду на епiзод, пригадуючи поруч з важливими фактами якiсь дитячi нiсенiтницi та фантазiї. Одне слово, зрозумiти його було важко.
Вiн з дитячим захопленням розповiдав про комп'ютернi iгри-iмiтатори, про зорянi вiйни на спецiальних тренажерах, про дивну мову, якою там усi спiлкувалися, і яка не була схожа на жодну з європейських, чим дуже подобалася Малюковi. Потiм Малюк згадав щось про астероїд, Марс i Повернення. I ще вiн чомусь запам'ятав, що тих, хто має полетiти i повернутися на зруйновану космiчною катастрофою Землю, має бути багато, як вiн казав, — «тисячi тисяч».
Я написав на паперi десять цифр i попросив показати, про яке саме число йому говорили вихователi. Малюк впевнено тричi показав на нуль, потiм, повагавшись, двiчi вибрав четвiрку i нарештi вказав на одиничку. Точнiша комбiнацiя цих цифр в дитячiй пам'ятi Малюка не збереглася.
Перебування Малюка в США потривало не цiлих два роки. Вихователi зауважили нарештi дивну загальмованiсть розвитку цiєї дитини. Малюку довелося втiкати.
Я пригадував до найменших подробиць усе розказане менi Малюком про його втечу з дитсадка через каналiзайну трубу, про довгi мандри залiзничними шляхами, про те, як вiн потрапив до портового мiста, де знайшов корабель до Європи, та як нарештi добрався додому. I раптом я зрозумiв, що яскравий спогад про Малюка — чи не єдине, що я добре пам'ятаю зі свого недавнього минулого.
Тепер я розумiю, що мiй редактор був правий, коли порадив менi триматися подалi вiд божевiльного карлика, а ще краще — подалi його послати. Тепер я жалкую, що не дослухався до поради редактора i всупереч їй взявся дослiджувати всi тi дивнi речi, про якi Малюк менi розповiдав.
У моїй пам'ятi зринув якийсь аеропорт, салон лiтака, в якому стюардеса розносила напої, потiм ґвалт i панiка, терористи, вимушена посадка i жовто-бурий газ, що просочувався крізь тріщини в прострелених iлюмiнаторах, сирени полiцейських машин та авт швидкої допомоги...
Тут, у лiкарнi, менi розтлумачили, що я перевтомився, i мiй мозок не витримав постiйних навантажень. За словами лiкарiв, я цiлий рiк провiв у прострацiї, не реаґуючи на зовнiшнi подразники.
Сьогоднi у мене закiнчується останнiй день курсу лiкування.
Я повiльно пiднявся з лiжка i побрiв до вiкна. Там — все той же листопад, як i тодi, коли я на викраденiй з вулицi Лепкого автомашинi... Я стиснув пальцями скронi, бурмочучи до себе, що нiчого цього насправдi не було.
Повертаючись до свого лiжка я квапливо взяв до рук горня, наповнене якоюсь свiтлою рiдиною, що привабливо пахла спиртом. Останнiм часом я п'ю це 8 разiв денно, i стан мого здоров'я, за словами лiкарiв, вiдчутно полiпшується. Щоправда, я цього покращення чомусь не вiдчуваю, бо часом не можу пригадати навiть того, що було зi мною вчора чи позавчора.
Та якби там не було, сьогоднi я ночуватиму вдома. Думки про рiдний дiм були радiсними та свiтлими. Простора вiтальня, двi спальнi i кабiнет, затишна кухня, в темрявi якої горить вiчний блакитиний вогник газового пальника... Або пiвториповерхова садиба, з верандою, дим з комина, а в сiнях — аромат осiннiх яблук... Або старий обшарпаний пiд'їзд, подертий навхрест дермантин вхiдних дверей, тiснява в коридорi, на пiдлозi — попiл i скуренi до фiльтра недопалки...
Нарештi я зрозумiв, що забув, як насправдi виглядає мiй дiм.

8.

Першим, кого я зустрiв був Грибоєдов. Я саме зачиняв дверi ключем, а вiн піднімався сходами до себе, на горище. Зауваживши мене, вiн зупинився i повернувся назад на сходову клiтку.
— Їх знайшли, ти знаєш?
I Юрко Грибоєдов розповiв менi, що вбивць Орисi знайшли, i тепер вiн поза пiдозрою. Щоправда, всi троє покiнчили життя самогубством. Але вони залишили посмертнi записки, в яких зiзнались у вбивствi Юркової подруги. Вони описали, як i за що мордували Орисю, як чекали на викуп i як врештi-решт її зарiзали. Спосiб, в який вони наклали на себе руки був трохи дивним, але символiчним. Усi троє перерiзали собi горлянки. Таке собi харакiрi по-станiславськи. Причому кожен зробив це незалежно вiд iнших. Тепер цей випадок у кримiналiстицi називають «станiславським феноменом», а сам Станiслав — мiстом самураїв.
Згадавши про самураїв, Грибоєдов почав говорити про японцiв, потiм перейшов на китайцiв i мимохіть згадав, що чув по радiо, нiби десь у Трансильванiї дванадцятеро вагiтних китаянок попросили полiтичного притулку, а потiм вилетiли до Америки.
Грибоєдов ще хотiв щось розповiдати про Америку, але я вже його не слухав. Бо я знаю, що нiяких Америк насправдi не iснує. Треба зiзнатись, я сумнiваюся в iснуванні будь-яких форм життя поза межами цього будинку, з якого я ще жодного разу не виходив вiдтодi, як народився.
Йдучи сходами вниз я зустрiчав мешканців цього дому. Усе це були дуже потрiбнi менi люди. Я раз у раз зупинявся, щоб перемовитися з ними, хоча знав, що через такi затримки я знову, як i вчора, як i позавчора, як i завжди, не зможу зiйти до самого низу. Рiвно о 17.15 я зупинюся посеред шляху, ввiйду в лiфт, на внутрiшнiй стiнi якого, на самiй горi, якийсь мудрагель цвяхом вицарапав «Грати — добре!», i повернуся до свого помешкання.
Я ще жодного разу не був на найнижчих поверхах нашого будинку, але тi, що бували там, поверталися звiдти мовчазними й перестрашеними. Мусили бути й такi, що доходили до дверей пiд'їзду i навiть виходили у двiр. Я так думаю, бо часом хтось iз сусiдiв зникав назавжди, а в їхнi квартири вселялися новi мешканці, що з'являлися невiдомо звiдки.
Поверхом нижче один iз таких нових сусiдiв влаштував приватний кiнотеаатр. Афiша iз кiноанонсом висiла просто на дверях квартири. Назва фiльму — «Вiлла мiстера Хаппа» — здалася менi знайомою, але за мить мою увагу вiдвернув гавкiт за дверима в квартирi навпроти.
Цi собаки, а їх тут налічувалося, мабуть, із десяток, були чужинцями в нашому домi. Вони прийшли з того iншого свiту, де є Вулицi, Площа, Iншi Будинки. Кажуть, там є ще багато речей, яких не видно з наших вiкон i для яких ще не придумали назви. Такою ж чужинкою, як цi собаки (що, за легендою, врятувалися втечею з машини гицлiв), була й Бабуся, яка мешкала в цiй квартирi.
Я нiколи не бачив її. Нi на сходах, нi в лiфтi, нi на горищi. Ходять чутки, що голоднi собаки давно уже з'їли свою стару господиню, i зараз гризуться помiж собою. I коли там залишиться Той-Найсильнiший-Пес, вiн вирветься iз замкнутої квартири i всiх нас ЗЖЕРЕ.
Проблемою порятунку людства займається Саша Нарколог. У своїй лабораторiї вiн створює смертельний для собаки газ, який планує пропустити через замкову щiлину у псяче помешкання. Доктор, як ми часом називаємо Сашу, вичитав у якiйсь ґазетi, що в такий спосiб викурили терористiв iз лiтака, що летiв до якоїсь МАЯМI. Щоб газ проник усередину, полiцейськi стрiляли в iлюмiнатори газогiнними кулями.
Ще одним потойбiчним чоловiком, якого я щодня зустрiчаю на сходах, є поштар. Щоправда кожного дня — це iнший поштар. I саме це дозволяє нам впевнитися в тому, що той, хто виходить із будинку, бiльше нiде не з'являється. Сюди можна тiльки прийти, а вихiд звiдси — в нiкуди.
Я спiвчуваю листоношам, цим метеликам-одноденкам, якi приносять нам у поштарських сумках новини з того iрреального свiту. Хоча часом в ґазетах трапляються колонки мiсцевих новин. В сьогоднiшнiй пресi я вiдразу помiтив замiтку «Тринадцять трупiв у Станiславi».
«Якийсь маньяк, — писалося там, — уночi повiдрiзав голови тринадцятьом мешканцям Станiслава. Немає сумнiву, що всi цi убивства — справа рук одного й того ж убивцi. Спосiб, яким скористався вбивця, щоб убити убитих, iдентичний.
Голови жертв були вiдрiзанi вiд тiла великим кухонним ножем iз зазубринами. Бiля кожного трупа було знайдено записку зi словами «Це я вбив Рисю». Як встановила графологiчна експертиза, всi записки написанi однiєю й тiєю ж людиною. Правоохоронцi вживають всiх заходiв для виявлення й затримання маньяка, який за припущеннями слiдчих може перховуватися на горищах Станiслава...».
Хтось штовхнув мене у плече. Вiдiрвавши очi вiд чтива, я побачив перед собою симпатичну дiвчину, яка піднімалася сходами, несучи в руках якийсь вазон. Вибачившись, я вiдступив трохи вбік, пiсля чого знову заглибився в читання.
Хтось штовхнув мене в плече. Старий дiдуган подивився на мене осудливо... Хтось штовхнув мене в плече... Водiй фургона пiдняв свою продiрявлено голову i мило всмiхнувся... Хтось штовхнув мене в плече... Мiй друг К. зiзнався, що вчора придбав наш будинок, i сьогоднi нам всiм треба забиратися геть... Хтось штовхнув мене в плече...
Хтось довго штовхав мене в плече, поки я не прокинувся.

9.

Хотiлося пити i спати.
Гоша розштовхав мене, i коли я прокинувся, сказав, що вже час. Я поправив фотоапарат, який висiв на шиї, i пiшов услiд за Жорою довгим готельним коридором до дверей кімнати в самому кiнцi. Обидва менти називалися Георгiями, я забув їхнi прiзвища, але для зручностi одного називав Гошею, другого — Жорою.
Хотiлося пити i спати.
Вдосвiта бар у готелi ще був зачинений, без спиртного менi робилося зле. Я згадав, що вже другу добу нiчого не пив i так само довго не можу виспатися.
Хотiлося пити i спати.
Я облизав шорстким язиком пересохлi губи, в головi важко перекотилася вогняна куля, такий собi «дiп-паплiвський» фаєрбол. Гоша показав якийсь потайний хiд iз сусiдньої кiмнати, i через хвилину ми опинилися на порозi покою з чужинцями. Я встиг ще спитати, чи можна менi їх сфотографувати, але пiднявши «мильницю» до ока й натиснувши на спуск, вiдчув, як фотоспалах ослiплює мою душу.
Пiзнiше в лiкарнi я згадував побачене крізь прицiл об'єктива. Я не вiрив, що це могло бути насправдi. Коли принесли проявлену плiвку, я знайшов там лише один вiдзнятий кадр. На ньому був я сам, вiдбитий у дзеркалi. Бiльше там не було нiчого.
Я стояв i курив бiля вiкна лiкарняної палати, коли зрозумiв, що катастрофа сталася. Спершу почала трiскати й розсипатися брукiвка на сусiднiй вулицi. Вибивши вiкно, я дуже вчасно вискочив у лiкарняний двiр. Будiвля клiнiки раптом заворушилася й сповзала додолу, нiби змитий морською хвилею замок, збудований із пiску. Разом із тим я почув страшне ревiння, вiд якого залоскотало все тiло i, глянувши на себе, побачив, що на менi зотлiла одежа.
Повз мене промчав якийсь чоловiк із дивно викривленим ротом, схожий на того, якого я бачив крізь прицiл об'єктива в готельному номерi... Вiн бiг у нiкуди, бо втекти було нiкуди, i дико верещав, мабуть, із переляку:
— А-ае-и, е-и-иа-их!
В унiсон цьому крикові мiсто перетворювалося в руїни.