Чугайстир

ПОМАРАНЧІ

фото: Igor Brejdygant

Зрештою, я знав — не варто було приходити.

То була безсила, млява, майже мертва авітамінозна осінь. Чомусь, без жодних на те причин, до нашого міста раптом перестали завозити помаранчі. Людці помалу слабли, хиріли і врешті божеволіли.
І ніхто, чомусь, не наважувався вголос запитати про помаранчі.

Того вечора мені задзвонила колишня однокласниця.
— Юрку? Ти? — з американським акцентом спитала вона.
З’ясувалося, хтось забув забути п’яні передвипускні обіцянки зустрітись через рік, з’ясувалося, школу я закінчив не в минулому житті, а минулого року...
Я не хотів нікуди йти — загальне безсилля, апатія, та ще й ґрипа, а найголовніше, не було жодного бажання бачити принаймні... гм... так... в класі нас було 33, отже, на 1 людину припадає 3,33%, а нормально спілкувався я лише з Марінкою — раз, Мар’яхою — два, Галинкою — три, отже, якщо 3,33% перемножити на три, плюс 3.33% моїх — вього 13,32, а, значить, усіх решта 100—13,32 . Отож-бо, бачити я не хотів 86,68% однокласників. Колишніх.
— Добре, я прийду.
...відколи-то я став боятись бути білою вороною, чи зеленим верблюдом в Антарктиді, чи клаповухою рибиною з хоботами замість плавників, чи...А може я боюсь сказати «ні»?

Зустріч випускників була, як не дивно, надзвичайно стандартна — всі всім посміхались, всі всіх питали як життя, ніхто нікого не слухав і всі були тверезі. Далі, як Бог напоумив на такого роду заходах, ми понапивались, вже ніхто нікого ні про що не запитував, хоч і без того говорили всі, і далі ніхто нічого не слухав.
Ми пили якусь на диво приємну горілку, від чого небезпека перебрати стрімко зросла і вже посинілим Джином з порожніх пляшок дихала в наші розчервонілі писки.
Я саме збирався підкурити вмочену фільтром в дешеве вино сиґарету (Галка чомусь вирішила, що я занадто, як для такого свята, тверезий, і мене неодмінно треба довести до кондиції), коли згадав пророчі слова свого лисого з окулярами на пів конячої морди викладача з БЖД: «Алкоголь руйнує вітамін С!»
На чолі з’явилися краплі холодного поту, я закашлявся і ледве не вмер від жаху.
«О! Що я роблю?! В період ґлобального авітамінозу, коли настали важкі часи для боротьби «не на життя, а на смерть « за надкушене чи напівгниле яблуко? Я пиячу! Бездумно знищую і без того мізерні запаси мого збіднілого , ослабленого вкрай організму?!
Треба було рятувати ситуацію, доки не пізно!
По-перше: ні краплі більше.
По-друге:
— Бармен! Помаранчі є? А, так, немає...А яблука? Ні? А цитринка? Ні, також немає? Так, я й справді забув, що в усьому місті немає цитрин... А, може, якась петрушка чи смородина? Ні? То, може, «Живчик»? Чудово! Два літри. Прошу.
Десь із півлітра я випив одразу коло барної стійки. Залпом. Аж доки не відчув, що штани, як зрештою і шкіра, на розмір замалі. Тяжко було дихати. Я, взявши залишки «Живчика» зі собою, спустився в підвал до кльозету.

Незважаючи на тяжкий стан алкогольного сп’яніння, вирішив-таки, що мені більше пасує «М» ніж «Ж», я припаркувався коло пісуара, а не умивальника (прошу оцінити, вельмишановне панство!), сперся однією рукою до холодної плитки, а іншою...? СТОП! Як, на вашу думку, як вартувало б чинити, коли однією рукою неодмінно треба утримувати нестійку рівновагу, однією стискати пляшку яблучного соку, а однією розщіпати штани? Ні! «Живчик» на землю я не кластиму! Я сказав: НІ! Думай... А! Чолом я сперся до прохолодної плитки (приємно, між іншим), правицею тримав свою надію на порятунок, а лівою рукою залагоджував справи.
А-а-а...
Так, здається я задрімав.

Було чути, як хтось збіг по сходах і з грюком відчинив двері. Я повернувся — перед дверима стояла розхристана і п’яна Марінка. Вона кинулась з простягнутою рукою до мене, але, зробивши лишень крок, перечепилася за поріг і впала просто на залиті жовтуватою рідиною зелені кахлі. Її довге волосся швидко, як туалетний папір, вбирало вологу. Мою подругу зовсім це не схвилювало — дівчина стала рачки і полізла з простягнутою рукою до мене — її очі світились тваринною жадобою, а покусані губи заворушились: « Віддай, віддай..»
— Що сталося?
— Віддай!
— ?
Марінка стрибнула на мене і потяулася безсилою рукою до вітамінізованого напою.
— Віддай!
Я ледве вирвався з її мертвих обіймів, відкинув крихітне тільце до умивальника і кинувся до сходів. На мене зирив з десяток землистого кольору обезкровлених облич: «Віддай!»
— Віддай, віддай...— хрипіли вони.
Хтось за спиною гримнув дверима...

...хтось гримнув дверима, і я розплющив очі. Ніде нікого. Просто поганий сон. У руці я все ще стискав пляшку з соком, а серце дико калатало.
«Треба негайно поповнити запаси вітаміну, бо, чого доброго, з’їду з глузду» — і тут же, коло пісуара, зробив кілька ковтків, тоді надійно закрутив кришечку і твердо вирішив помити руки.
Умивальник був по вінця наповнений свіжим, з картоплею, часником, червоним перцем ( чи то помідорами ) і огірками, блювотинням. О-о-ps.
Добре, помию руки в жіночому.
Коло дзеркала фарбувала порепані варґи масною помадою майже лиса «дзівчьонка».
— ??? — не могла ніяк осягнути причини моєї з’яви довгонога крихітка, а потім, недовірливо позираючи в мій бік, позадкувала до виходу.
— Ей, я нор-ма-льний! Там просто хтось обригався.... в..в-в туалеті... в у... уми.ва..льник. Не треба на мене так (!) дивитись.
Я глянув на себе в дзеркало і защепив нарешті штани.
Коли вийшов нагору — в залі залишились тільки Марінка, Мар’янка і Галка. Дівчата були вже вдягнені.
— Ми зачиняємося,— «натякнув» бармен.
— А-а-а ,— не одразу зрозумів, до чого він хилить.
— А, от де ти! Ми тебе весь вечір шукали, — дивно, а я якось і не помітив, що увесь вечір просидів в туалеті... — Сонце, вони вже закриваються.

— Ага, — перебив дівчину, — я чув.
— Так от... ми ше хочемо трохи погульбанити. Їдемо в «Гвоздичку» ?
... Дівчатка, дівчатка! Як я вас всіх люблю!!! От ти, Маряха-Сонце! Така собі мала металістка, водишся зі всякими рідко митими панками, але яка класна!! А ти Марінка! Всьо життя на дієтах, помішана на калоріях, і солодке, певно, ше їла як в молодшій школі, але ж тебе, таку помішану так само люблю! І фігурка в тебе класна! Галюсік мій хороший! Ти шо, може, засумувала? Га? Янголе ти наш з крилами! Боже-боже... Ти в нас, як бджілка, відсіюєш зерно від полови, а праведне від грішного. Все життя сумлінно відсилаєш всіх, в кого нема мобілки і машини, дивитись на себе нікому не дозволяєш, крім новеньких, відполірованих руських, українських і зі скаженими грошима. Мужик має бути «чіста мужиком», щоб втримати на своїй заплилій шиї як мінімум півкіла золота і таку цяцю, як ти! Нє? Ну, чого ж ти засумувала? Ми ж тебе тоже любимо, і неодмінно знайдем для тебе такого лицаря!...
... Платити буде кожен за себе.
Була вже, певно, четверта ранку, коли ми завалили до «Гвоздички». Зайшли, зважаючи на час, і на те, що Марінка налапшала , ніби в неї день народження, запівдарма.
Люд, що відтягувався в «Гвоздичці» до такого раннього часу, можна було перерахувати на пальцях. Ми лишень переступили поріг головної зали, де людці смикались під музику, як заревів голос DJ-я:
— А-а-а січас прівєцтвуєм нашу новую ґостью — Марінку, у которой сіводня дзєнь раждзєнія. Прівєцтвуєм цібя, солнишко Марінка. Ура! Танцуєм.
— ???
Де ви бачили, щоб DJ просто так, на халяву, вітав людей? Га?
Тут щось не те...
Дівчата — Марінка з Галкою — пішли танцювати. Ми з малою металісткою Мар’яхою сіли, позакидавши ноги на сусідні крісла, за столик. Не дивно, — Мар’яха ніколи не танцюватиме під руску попсу.
— Класно, шо ми зібрались.
— Ага.
— Між іншим, я чула, що...
«Гвоздичка» не сподобалася мені відразу.
По-перше: два психи, що сказали, як мавпи, погладжуючи волохаті животи. Вони висували язики, ставали рачки й іноді гавкали... Нормально?
По-друге: дві пари, що тусувалися збоку, коло свого столика — два високих репери, які, незважаючи на широкі штани, на реперів були зовсім не схожі, і дві невисокого зросту огрядні п’яні дівки.
...Два репери-не-репери і дві дивні дівчини... Тут щось не те…
Була ще одна пара: довжелезний Дон Жуан і зовсім низенька дівчина, що танцювала напівзігнута в позі знака питання.
А чим вони не сподобались мені? Я, особисто, не маю нічого проти високих хлопців і мініатюрних дівчаток, але... дивне поєднання, та ще й на тлі всього решту... Врешті зрозумів, що мене муляло, коли в пориві пристрасного шаленства хлопець обхопив малу за талію й підніс її над підлогою — її коротенькі ноги ледве сягали йому по яйця...
Самотньо по центру витанцьовувала повія, хтиво кидаючи жагучі погляди то на мене, то (що бувало значно частіше! ) на Мар’яшку, від чого моя колишня однокласниця, нажахана, аж влазила в крісло. Підстилка, — вдягнута вона була в міні, — часом розставляла ноги і, викручуючи клубами, екзотично присідала, демонструючи трусики танґа, виблискуючи синцями під очима, привідкривала спрацьованого ротика.
А ще DJ ніяк не міг заспокоїтись: «...ета песня как рас дзля нашей сіводзнішнєй імінінніци! Да здравствуєт Марінка і єйо друззя!»
Я, здається знову, заснув...
Зовсім не хотілось повертатися до п’яної реальності, але часті вигуки привітання для Марінки DJ-я змусили протерти очі.
Перше (і жахливе!!!), що я побачив — свою маленьку металістку, що витанцьовувала під руску попсу: і жабкою, і стрибунцем, і раз, і два... О-па! То була принципова попсоненависниця-металістка.
Далі я побачив Марінку, що спокійнісінько за барною стійкою, цілком заставленою порожніми тарілками, напихалася тортом. Оп-па! А що ж її дієта від третього класу?
Врешті: повія за крайнім столиком п’є шампанське з адміністратором на брудершафт, тоді йде з ним танцювати і делікатно, як порядна домогосподиня, знімає його руку зі своїх кістлявих сідниць в міні і кладе її собі на плече!(?)
Останньою краплею стала Галка. (А то вража душа!) Посеред майданчика вона безсоромно цілувалась, і дозволяла його руці прослизати під бюстгальтер, зі вкритим прищами інтеліґентом в окулярах. Оп-па! Приїхали. Вони закохано дивились одне на одного і, пройшовши повз мене ( я вдав, ніби міцно сплю), сіли за столик поруч. Чути було їхню розмову.
— А чим займаєшся ти? — грайливо спитала Галинка.
— Я бедик.
Хто-хто? Педик чи ведмедик?
— Бедик,— повторив інтеліґент, хоча Галинка ні про що не спитала. Слово «бедик» він промовив з виразом: «А хіба я не схожий на бедика? Як? Ти не знаєш, хто такий «бедик»? Наша професія одна з найдавніших і найнеобхідніших ! Адже саме ми, бедики рятуємо людям життя...»
— Бе-дик. Ме-дик. Медик.— тричі повторив педик-ведмедик, доки я не зрозумів... Здавалось, ніби він пояснював для мене...
Мої підозріливі думки обірвав голос DJ-я
— А січас пєсня дзля цєх, хто нє хочет прасипацца. Танцуйцє, дараґіе, вісіліцісь! Спіциальна для вас, дараґіє друззя! ROCK-N-ROLL! С дзньом раждзєенія, дараґая малишка Марінка!
Напочатку до мене прибігла Галка і вхопила за руку, мовляв: «ходімо танцювати!» За іншу руку мене вже тягла Мар’яшка з арґументом: «Як? Ти не потанцюєш зі мною rock-n-roll?» А крісло намагалась перекинути Марінка.
Добре, добре, йду.
Зблизька масова шизофренія виявилась ще гострішою:
— псих, взявшись за руки з бедиком, крутились один навколо одного, потім плескали в долоні і крутились в інший бік;
— інший псих, вхопивши повію на руки, закрутив і жбурнув її під ноги так, що та, кілька разів перекрутившись на підлозі, перелетіла через увесь танцмайданчик;
— повія, навіть не потріпавши свою міні, знову йде на руки до психа, а той, не зробивши ніяких висновків, жбурляє її знову і знову, аж доки та, обертаючись навколо своєї осі, не підбиває адміністратора .
Мені здається, я їду з глузду. То все, певно, через авітаміноз. Соку! Мені треба соку! Мій вітамінізований напій? Oops-s. Тут я згадую, що востаннє бачив його в туалеті...
Світ, принаймні наше місто, з’їхав із глузду! Rock-n-rol врешті скінчився, і я вирішив, доки не пізно тікати з цього непевного місця під підозрілою назвою «Гвоздичка» . Саме на цій думці перед моїм носом, що вже вказував на вихід з’явився псих. «Уу-у, — ображено похитав він головою, ти вирішив нас покинути?» З другого боку стояли адміністратор з бедиком.
Вони мене, здається, оточили...
Добре, добре, хлопці, — танцюю, танцюю...
Руска попса... НЕ страшно! І раз, і два, — намагаюсь сіпатись я — і раз, і два...
«Мой а-адрєс ні дом і ні уліца-а, мой а-адрєс савєцкій саююз!..» — затягнула якась радянська бомжиха з колонок на стелі.
«Мой а-адрєс...» — вібрувало в голові.
ВСІ ВОНИ стояли навколо, якось дивно на мене дивлячись. Скоро вже мало зійти сонце, але перед тим (я те гостро відчув) мало статись щось недобре... «...у-у-уліца мой адрес-с-с...»
Може намалювати навколо себе коло... а, може, перехреститись... та що ж вони, врешті-решт з мене хочуть?.. Всі, ніби за якоюсь командою ( савєцкій саюз?!), кинулися до мене...
...о, я зрозумів... вітамін С ! ...так-так. Як я одразу не здогадався? ...вітамін С залишився в тому клятому місті тільки в мене... точніше в мені... і вони... вони хотіли заволодіти ним... щоб спожити... О ! НІ, ні! ...без термічної обробки...

А-... ...А-а-а... ...А-А-аааа... ...ААААа................

Я без лівого черевика, обдертий, але живий(!) вирвався надвір. Там саме сходило сонце...