ОТАР ДОВЖЕНКО

УБИТИ НУМЕРАТОРОМ

* * *
Не спи.
Це острів останній,
Лишилися тільки ми.
На сході — Тундра,
На заході — Пyста,
На півдні — Сахара,
На півночі — лід.
А море піднялось під вікна і каже: «Привіт!»
А Ной у твоєму сні опускає з ковчега трап.
Wake up.

* * *
Так сталося. Музика найрясніше квітне на острові,
Наче квітка у горщику:
Острів Британія, невідкритий острів Америка,
Острів Угорщина
На очеретяних хвилях ріки Хортобадь.
Острів неблизький, але
Для тебе тисячі кроків в одному.
Ти прийшла, я чекав тебе, Gyongyhaju lany.
Повіки опущені: сниш?
Чи не разом ми снили той Скнилів,
Що розкинувся до виднокола полем порубаних тіл?
Ти високо над містом,
Над тобою кружляють сполохані Йосифи різних статей
У тужливому передчутті.
Під твоїми ногами вулкан Високого Замку
Прокидається вперше від вічного сну і стікає
Потоками лави по твоїх легких ступнях.
Законна пора справедливої смерті — світання:
Ти прийшла повернути природі гармонію синьо-зеленого,
Ти прийшла повернути невдячних адамів у прах.
Зі свинцевого неба — стотонні сніжинки перлин
Визволяють ув'язнену річку від намулу міста.
Шкаралущу розбито! У хвилях кривавої Полтви
Тонуть приречені чайки-барбари —
Кара за музику всує. Останні хроністи
Зазначають в анналах: беззахисну Темряву
Зжерло безжалісне Світло.

Ти прийшла, як гора до свого Мохаммеда.
Тож — прокинься! Не милостi прошу, а мсти —
Розтрощи й мене поглядом, подихом, словом,
Як трощила цей рідний для мене Содом.

Я не вистою сам перед наступом Пyсти: прости.

«Gyongyhaju lany» [дьондьхаю лань] — «Дівчина з волоссям, мов низки перлів» — пісня старезної угорської групи „Omega”, один із найкрасивіших метафоричних текстів, що мені доводилося зустрічати. Саме для угорського мистецтва характерна міфологема закономірного повернення Пyсти — досконалої пустки, гармонійного стану природи, в якому її застала людина.
Читаючи поезії Юрія Андруховича, я раптом зрозумів, що ці справді геніальні вірші втрачені для нас — покоління, що стало актуальним у другій половині 90-х: вони назавжди лишаться для нас текстами посередніх пісень.
Мистецьке варварство, здійснене протягом останнього десятиліття львівською богемою а-ля
«Мертвий півень», стало для мене надто очевидним. Вони створили декоративний, примарний Львів, забравши в міста шанс лишитися останнім притулком для Духу.
КАРФАГЕН ПОВИНЕН БУТИ ЗРУЙНОВАНИЙ.


* * *
Сімнадцяти років Нурсултан майже випадково потрапив на вечірку львівських кришнаїтів з Інституту Знання Власної Сутності й уперше мав інтимні стосунки з жінкою. Той трафунок, не такий вже й вагомий з погляду вічності, змінив докорінно Нурсултанове життя, ставши першим вибуховим поштовхом на його шляху до Катарсису.
Мав би, напевно, відчути відразу, що з цією вечіркою «щось не так». Адже тема її, зазначена на нечисленних афішах, звучала так: «Кохання плотське й кохання духовне: де зникає межа?». Це питання Нурсултана цікавило надзвичайно, чи не надмірно. Не зазнавши ні першого, ні навіть другого на своїм короткім життєвім шляху, він палко прагнув, спрагло рвався, рвучко п'явся і так далі. Досить було побачити афішку, як захрипів, забрязкотів у вухах предвічний шаманський бубон, що заманює маленьких незайманих мрійників у кубло Гріха. Нурсултан поплив. Не спинило його підозріле місце проведення вечірки — закинутий, навіть не підпільний, а просто-таки давно закритий театр ім. Коцюмбаса, про який не чув ніхто з Нурсултанових колеґ.
Але було то під вечір, робити було, відповідно, нічого, додому не хотілося страшенно, в артеріях буяла молода кров, і ноги понесли Нурсултана вперед, слизькими зимовими вулицями, непевною бруківкою, тут би йому й упасти! Розбити ще одне шкельце в окулярах, добряче беркицьнутися об бордюр і ображено пошкандибати додому. Але, видно, судилося інакше, бо Нурсултан таки потрапив до місця, вказаного на афіші, й без перешкод увійшов до темного, вологого, пустого передпокою. Вхід був вільний.
Театр Коцюмбаса виглядав направду так, ніби тут від тих часів, коли віддав Богові душу сам великий Коцюмбас, не ступала людська нога. Якби не вказівники зі стрілками, освітлені тьмяними жарівками, Нурсултан ніколи б не знайшов дороги до залу. Зал був зусібіч обвішаний щільними портьєрами, застелений ветхими килимами ще коцюмбасівських часів. Це був радше цирк, а не театр. Освітлювався зал одним-єдиним психоделічно-блакитним софітом, що прямовисно світив зі стелі, утворюючи в центрі ареноподібної сцени примарний стовп. У цьому дивному світлі обличчя людей видавалися загадковими й непорушними, Нурсултан не міг розрізняти міміки, ледве вгадуючи, хто з присутніх молодий, а хто старший, хто чоловік, а хто жінка.
Стеля театру була завішана грубими рибальськими тенетами.
Серце гупало, немов скажене, коли Нурсултан усівся на лаві в першому ряду. А що в залі була абсолютна тиша, цей стукіт, як йому видавалося, було чути всім і кожному. А може, глухий звук, що раз у раз виникає в Нурсултанових вухах, йде не тільки від його, а й від інших сердець?.. Нурсултан обізвав себе непристойним словом і спробував заспокоїтися. Матінко, думав він, мені соромно за звук власного серця!
Хвилина за хвилиною, і нарешті за спиною, десь у віддалі, Нурсултан почув скрегіт, притишений оксамитовими завісами. Мало не схопився, збагнувши, що це кінцево, безповоротно, намертво замкнули театральні двері. Вечірка почалась.
Нурсултан любив карнавальні сцени в книжках. Ми навіть раз серйозно сперечалися на цю тему, бо він, начитавшися златотканої писанини наших постмодерністичних неометрів, свято вірив, що карнавал — це місце, де «їбуцця». Я, натомість, завжди зі злістю гортав сторінки з описами венеційського вуличного блядства. Замилування карнавалом як наслідок леґендарного спермотоксикозу. Та, либонь, хотілося Нурсултантові життєвого карнавалу, нестримного виру примарних масок, ось і отримав, олух Царя Небесного.
Світло згасло, в повній темряві, як йому, підсліпуватому, видавалося, металися якісь тіні. Коли блакитний стовп знову прорізався, в ньому стояла середніх літ жіночка, яку Нурсултан цинічно класифікував як «нічого собі так». Чоловіки завжди класифікують, нема на то ради. Ця кругловида, спокійна дама почала говорити. Голос її, — певно, плід численних семінарів, курсів і тренінґів, лекцій Інституту Менеджменту Магариші та Академії Державного Управління при Президенті України, — лився м'яко й ніжно, заспокійливо, гіпнотично. Йшлося про пошуки Бога в собі, про священні ймення та Магамантру, любов і смерть, добро і зло, але кожне слово ставало ніби окремим доторком до певної клавіші Нурсултанової душі.
Раптом десь поряд, точно повторюючи ритм Нурсултанового серцебиття, глухо затупотів барабан. Він озирнувся й побачив хлопців з музичними інструментами, наготованими, ніби зброя перед атакою, спрямованими ніби на нього, Нурсултана, з явною погрозою. Жінчин голос піднявся, затріпотів у такт барабанного звуку, в цьому дійстві було щось первісне, джунґлеве, потойбічне. Аж нараз різко, дзвінко, влучно зазвучала ґітара. Мить — і весь простір навколо жінчиних слів заповнився дивною музикою, що доповнювала, стократно посилювала її голос.
Слова її, позбавлені будь-якого змісту, набули чарівної сили прямого впливу на Нурсултанову приголомшену свідомість. Вона перейшла зі слухачами на «ти», звертаючись ніби до всіх, але насправді до кожного; її голос був уже зовсім близько, не рухаючись із місця, вона шепотіла йому щось на вухо, і він, не розбираючи слів і звуків, розумів усе на рівні звукових хвиль, біополя, ще тонших чуттів. Ґітара стогнала нескінченно привабливо, барабан гупав, тремтів у голові важкий бас, вітрами продувала голову флейта.
Це дійство втім справляло свій магічний вплив не тільки на Нурсултана. Інші також сиділи з пустими, відсутніми очима, вбираючи в себе матеріальні частки чарівного голосу.
Але він, він переповнився, він готовий був кричати, благати, молити жінку, найдорожчу, найзвабливішу, найкращу, щоб вона нарешті заткнулася, бо він зараз вибухне, лусне, оргазмуватиме від самого її голосу, від відчуття його всередині. Він, Нурсултан, був тим щуром, що шубовснув би в найглибші води, підкорюючись голосу цієї сопілки. Він завагітнів її голосом і готовий був до пологів, він стікав кров'ю і слиною, його біоритми синхронізувалися з темпом її гіпнотичної промови, так що вона могла б, завівши скоромовку, розігнати його до першої космічної швидкості.
Незчувся, як усі навколо, і він у тому числі, підвелися й посунули на сцену. Хто був перший (чи не я, Господи?)?… Жінка ще не вмовкла, музика ж потроху вщухала, залишаючи ввесь простір для її владного напівшепоту. І коли вони зібралися навколо неї, чоловіки й жінки, зазомбовані й одурманені, світло раптово згасло.
А тенета впали згори, притиснувши, піймавши їх усіх, у тому числі й саму Павучиху, що накликала до себе бездумних мух.
І тут-таки він протверезів, і тяжка полуда впала з його органів чуття. Він нічого не бачив, лежав на килимі, притиснутий мотузяною сіткою, відчуваючи навколо чиїсь тіла. І одне з них, таки жіноче, вже підсувалося, підповзало до нього. Пригортало, притискалося, терлося...
Вони всі знали, звичайно, крім нього, на що вони йшли. Вони були готові, чекали жінчиного знаку, щоб бути пійманими в це павутиння й накинутися одне на одного, бути мухами й павуками одне для одного. Не обираючи, не бачачи одне одного, ніби на прадавніх вакханаліях, на найзбоченіших оргіях, де кожен дістається кожному. Ба більше — вони були збуджені, вже готові.
Натомість Нурсултанове збудження повільно вислизало з його тіла.
Саме збудження, не ерекція. З цим у Нурсултана було все гаразд, бо до його тіла притискалося щось молоде, приємне, очевидно, навіть звабливе. Та він відчув себе приреченим, а Нурсултан понад усе не любив, коли за нього щось вирішують у його-таки житті. Звісно ж, він не став би вириватися, відбиватися від цієї хтивої невидимої німфи, яка жадала віддатися йому, стати його першою в житті жінкою. Але й особливого бажання не відчув. Надто тоді, як спробував, відчайдушно пригадуючи вступ до «Кама-Сутри» та читаної ним у десять років «Гармонії сімейного життя», розпочати якусь «прелюдію», одначе був дівчиною нещадно зіґнорований: вона вже вхопилася за нього там, куди мала, за правилами вищезгаданих книжок, дістатися значно пізніше.
Від неї якось по-особливому пахло. Він завжди мучився питанням: як пахне від жінки, коли вона поряд, у твоїх обіймах, коли ти маєш її? Це мало бути неодмінно щось особливе, п'янке, краще за найдорожчі парфуми. Нурсултан ніколи не нюхав жінку, хіба що маму й бабусю в дитинстві, але це трохи не те, правда? Цей запах був якийсь дезінфекційно-хімічний, як у шкільному туалеті, де насипали цілі гори хлору, як у відділі господарчих товарів у козельницькому універмазі. Може, якесь мило, а може, пральний порошок, але в цілому — запах розчарування.
Потім він часто казав, що міг би жити з людиною, якби від неї ніяк не пахло.
Сам коїтус відбувся швидко, сказати б навіть — блискавично, він якраз думав про цей запах, про людей, що займалися навколо нього тим самим, про жінку-чарівницю, яка теж там із кимось валяється (о Боже!), а сам уже був усередині, «там». Відчуття різке, виразне, а відтак болюче, а ніяк не приємне. Щось середнє між дефекацією та гастроскопією. Робив якісь незґрабні, неритмічні рухи, сопів, аж вона взяла ініціативу в свої руки, робила все вправно, вміло, віддано. За кільканадцять секунд Нурсултан почув її голос, на диво молодий і високий, відчуття нестерпно посилилося, він уже не хотів його, зовсім не збуджений тілесно. І нарешті все скінчилося, так, як і мало скінчитися, теплотою й мікросудомами, знайомими Нурсултанові змалку, як і кожному здоровому хлопцю, що буде до останньої краплі крові відчайдушно заперечувати свою причетність до мастурбації. Дещо сильніше. Дещо.
Вони кінчали майже одночасно з усіма іншими, тож тоді, як Нурсултан розімкнув обійми, в яких за інерцією стискав свою партнерку, навколо них лунали останні масні звуки; ще хвилина — й вони вщухли. Дівчина притискалася, пестливо терлася об нього.
Перша думка Нурсултанова була майже анекдотичною: «Ну і чим це відрізняється від того?» — себто від мастурбації. Нічим, це було навіть гірше, бо коли мастурбуєш, то можеш уявно мати кожну, від директорки рідної школи до топмоделі з обкладинки, а тут, як казав наш екс-президент, «маємо те, що маємо». (Господи, який екс-президент — озлився на себе Нурсултан, це ж бо його думки.) Відтак його обуяли досада, злість, спрямована на цю дівчину, яка не змогла зробити Цього якось поетичніше, красивіше, піднесеніше. Зрештою, свій перший секс він завжди уявляв як мінімум при свічках.
«Тобі сподобалося?» — несподівано прошепотіла дівчина, розітнувши тишу й безлад його думок. Що він міг сказати їй? «Ні»? «Не знаю»?.. Звісно, що він сказав «Так», і отримав за це такий цьомчик у щоку, після якого бідоласі стало дуже соромно за свої попередні думки.
І Нурсултан, лежачи на цьому дурнуватому килимі, притиснутий важкою мотузяною сіткою, почав добивати сам себе, питаючи: а що вона отримала від нього? Яке задоволення могла вона мати з ним, невмілим, недосвідченим, незґрабним? Хіба це не вона повинна бути розчарованою, що не потрапила до рук обізнаного на мелодиці кохання казанови, а натомість позбавляла незайманості приблудного хлопчика? Нарешті він послав себе самого в нокаут, подумавши, з якою довірою вона віддалася йому, що міг принести невідомо яку заразу, аж до найгірших, до СНІДу, віддалася без кондома, не глянувши навіть у Нурсултанові очі. Таким чином, доповнивши розчарування соромом, юний неофіт розвіяв усі чари пережитої оргії.
А ще Нурсултан боявся Бога. Він вірив у Бога, подібного на батька, який несподівано вмикає світло в ту мить, коли дитина витягає гаманець із кишені його пальта. Його Бог дозволяв людині скоїти гріх і вже навіть насолодитися ним, а потім виростав над нею з мечем і блискавками в руках: «А що ви тут робите?!» Нурсултан думав, що, коли сюди заявиться Бог, він побачить їх у подобі собак, яких природа намертво зв'язує після злучки. І так вони стоять, переплетені в найніжніших місцях, ниці й беззахисні, тремтять від холоду й сорому.
Тенета піднялися, і в темряві, без світла (в жодному разі не дивитися одне на одного!), гублячи речі, падаючи, учасники вакханалії сунули до виходу. Двері були вже прочинені, вони виходили поодинці й розбігалися в різні боки, не озираючись, боячись озирнутися й побачити свого сьогоднішнього ситуативного партнера. Вийшов і Нурсултан, також не озирнувшися, навіть не бажаючи того. Йому вже було паралельно, красива була його перша «вчителька» чи потворна, чорнява чи білява, він поспішав додому, спати, забутися.
Цей випадок підштовхнув Нурсултана в вірному керунку, підказавши йому, що світ плотських насолод буде повсякчас повернутий до нього, м'яко кажучи, тилом. Він багато думав і зважував, дедалі рішучіше відмовляючись від усіх брудних помислів та спокус. А дещо згодом, коли до Львова прибув запрошений товариством «Галицький Слон» монгольський лама Каккаґда, Нурсултан став одним із перших адептів його новітнього вчення про прихід до Бога через Цноту.
Що ж до дівчини, яка мимоволі спричинилася до Нурсултанового очищення, то вона мала долю набагато сумнішу. Звалася вона Марина Вітвицька, вродою була досить непогана, розумом — середня. Вона й надалі брала участь у такого роду вечірках у закинутому театрі Коцюмбаса, а поголос про ті вечірки скоро розійшовся між самотніх алкашів, бомжів, збоченців та виродків роду людського, тож вони перетворилися на подобу доброчинного борделю для марґінального поріддя. За якийсь місяць Марина вже стала щасливою носійкою гнучкої, непосидющої блідої спірохети. А позаяк релігійні переконання забороняли дівчині приймати ліки, виготовлені з убитих істот, нехай навіть і мікроскопічних грибків, ніяких перешкод для розвитку й міґрації всередині Марининого тіла спірохета не мала. Хтозна, скількох відвідувачів кришнаїтських блядок ця жриця нагородила сифілісом, поки на її тілі не з'явилися ознаки настільки виразні, що товариші з Інституту Знання Власної Сутності вирішили відправити її кудись у заслання. Від гріха подалі — якщо вони знали, що є гріх. Так вона й жила у віддаленому селі, на самому белебні, в напівзруйнованому будиночку, ведучи практично натуральне господарство. Селяни сахалися від неї, а коли районна влада нарешті прислала по підозрілу жінку міліційну машину, обличчя Марини було прикрашене ґумою, яка апетитно поїдала кістки, хрящі та м'які тканини. Вилікувати її вилікували, попри палкі релігійні протести та голодування, одначе жодна пластична операція не могла повернути Марині Вітвицькій її гарного носика, повних губ та волелюбних широких вилиць.
Жахливо спотворену жінку не хотіли брати на роботу навіть двірничкою, тож вона, ще не стара, мусила жебрати на львівських вулицях, виставляючи на загальний позір своє страхітливе лице. Якось біля неї зупинився Нурсултан, уже святий.
«Подружися з розпустою», — сказав Нурсултан, — «і вона зжере твоє обличчя».

* * *

1. Любов щаслива
0 с.—30 с.: фонове гавкання собаки;
5 с.—6 с.: дзвiн келихiв;
6 с.—10 с.: щасливий смiх жiнки;
10 с.—20 с.: гавкання собаки стає голоснiшим, виводиться на переднiй план, потiм поступово повертається назад на фон;
20 с.—21 с.: сюрчання цвiркуна;
21 с.—23 с.: сюрчання переростає в потужний звук багатьох цвiркунiв;
23 с.—25 с.: тиша. Гавкання собаки теж зупиняється, потiм вiдновлюється;
25 с.—28 с. шум дощу;
28 с.—30 с.: гавкання собаки поступово зникає взагалi, в останню секунду чути вiддалений гудок паротяга.

2. Любов нещаслива
0 с.—25 с.: фонове кумкання жаб;
1 с.—3 с.: кроки (потужна реверберацiя);
3 с.—5 с.: кроки наближаються, перетворюються у надзвичайно гучний гуркiт;
6 с.—7 с.: гуркiт раптом зупиняється, чути дзвiн монети, що впала;
7 с.—12 с.: кумкання жаб;
12 с.—15 с.: кроки вiддаляються;
15 с.—17 с.: кумкання жаб;
17 с.—21 с.: дзвiн багатьох монет, що падають одна за однією;
21 с.—23 с.: важке дихання людини;
23 с.—25 с.: кумкання жаб;

3. Любов фатальна
0 с.—25 с.: вiддаленi удари дзвона на фонi;
1 с.—5 с.: гупання серця;
5 с.—8 с.: зростання високочастотного шуму (на кшталт дзижчання комахи);
8 с.—9 с.: шум раптом перетворюється на приголомшливий гуркiт;
9 с.—10 с.: тиша. Потроху повертається дзвiн;
10 с.—15 с.: повiльнi удари молотка (10 шт.);
15 с.—17 с.: звук падiння молотка i довге вiдлуння (багаторазова реверберацiя);
17 с.—18 с.: удари дзвона стають голоснішими;
18 с.—21 с. : звук перетягування по пiдлозi важкого дерев'яного предмета;
21 с.—23 с. два голосних удари дзвона, потiм затухання;
23 с.—25 с. дзвiн потрошку стихає.

* * *
…ти віриш у роздвоєння особистості?

Так, чи віриш ти в роздвоєння особистості, жалюгідна гнидо?

Це дика, жорстока помилка — те, що ми з тобою одна людина.
Але в минулому житті ми існували окремо, хоч обоє жили у воді. Я був рачком-бокоплавом, гаммарусом, що рухається, згинаючись усім тілом і відштовхуючись від води багатьма лапками. Ти — молюском, мідією. Молюски все своє життя проводять на одному місці, розтуляючи свою черепашку й висовуючи назовні гидкі, слизькі тканини безкровного тіла. В молюску, за ідеєю, може вирости перлина, але набагато частіше вони просто здихають, коли приходить час, і залишають по собі пусту зів'ялу черепашку, в яку вода намиває багато різного лайна. Отак скінчилося твоє попереднє життя.
А тепер, мерзото, я мушу вживатися з тобою в одному тілі. Якби ти тільки знав, яку ненависть ти в мене викликаєш…часами. А деколи я терплю тебе. І навіть перебираю мотлох у шафі твого досвіду, мною успадкованій. Дивлюся на засвічені рентґенівські плівки твоїх внутрішніх катастроф. Портрети невимовно злих і збочених писків — людей, яких ти сам обирав у супутники на своєму шляху. (Молюски трошки вміють повзати). Розглядаю картинки спогадів. Ти наплодив безліч ностальгійних спогадів, подекуди цікавих і зворушливих, особливо про річку. Вистачило б на довжелезний абстрактний серіал, щоправда, його дивилися б лише такі самі, як ти, молюски.
Ностальгія — це мастурбація. Ти хоч тепер це розумієш, виродку?
Спогади… Якщо в тебе стається щось паскудне, ти карбуєш ту подію в пам'яті й переживаєш її десятки й сотні разів, знову й знову, гіпертрофуючи біль і шкоду, драматизуючи смішне, і щоразу тобі тяжче. Коли стається прекрасне — вимотуєш себе думками про те, що це в минулому й ніколи не повториться.
Маю до тебе ділову пропозицію: здохни скоріше, і смоктатимеш на тому світі хер цареві Соломону. Зі вдячності, це ж він придумав правило «І ЦЕ МИНЕ».
Ти тягнеш мене на екскурсії по своїх пам'ятних місцях! О, як це схоже на тебе, мізерного хробака: сісти в поїзд і їхати тисячу кілометрів, щоби ще раз подивитися пам'ятники своїх невдалих днів!
О, як ти нагадуєш мені той диван, що ми переносили з хлопцями на старій хаті! Ми взялися за нього й раптом виявили, що він ненормально важкий. Відірвали від підлоги — і старезний диван розвалився, а з нього випало ну точно таке, як лишилося по тобі. Десятки кілограмів сміття, історія цілої родини штампованих людей, пожовклі газети, викрійки, листівки з однослівними привітаннями, чорно-білі фотки і плівки, плівки, фотоплівки, паскудо! Ти ніколи не вмів нічого викидати, навіть зайвого, нікому не потрібного; беріг усе дбайливо й терпляче, звалюючи в одну купу, може-таки колись комусь знадобиться. І я не можу викинути те по тобі, хіба дочекаюся нарешті (о, ЯК я чекаю!), коли ти здохнеш. Я народився недавно, ти — давно. І твоє життя — це двадцять років старіння, так що, коли я прийшов у це тіло, то знайшов тебе старезною розвалюхою, подібною на жмут підгнилих річкових водоростей. Та чи й був ти колись молодим? Народився дорослим, духовно зморщеним, зів'ялим, і старів на очах, витрачаючи дані тобі від народження сили, виснажуючи це ні в чому не винне тіло. Чому ти не вмер?… Один удар трамваєм, машиною, краном на будівництві — адже тіло це ніщо, ти знаєш, і я знаю, що воно не має значення! Скільки їх уже було і скільки буде… Але ти для чогось вижив, і хоч тепер ти не людина, а апендикс, рудимент, ти все одно — живеш.
І я мушу носити тебе у собі. Як нещасна мати носить мертву вже дитину, що не народиться й ніколи не буде людиною. Як хворий на сухоти носить у легенях смертельні, тимчасово заснулі кальцинати. Так, ти — хвороба, ганебніша за сифіліс, безнадійніша за рак, потворніша за проказу!
Твоєю улюбленою розвагою було вбивати живих істот. Спочатку, в дитинстві (дитиною ти не був ніколи) — комах і хробаків. Пам'ятаєш жучків-солдатиків на прогрітій сонцем купі землі, там, у місті Z?… Потім, ще постарівши, ти нищив жаб, риб, пташенят і пташині яйця, а ввечері виходив на полювання за їжаками. Одного разу тобі дуже сподобалося мишенятко, яке ти піймав під берегом; сказавши собі, що волю необхідно виховувати, ти поклав тваринку на пень і відрубав їй голову величезним ножем. Усе це коїлося там, мерзото, на тій твоїй ностальгійній річці, у твоїх святих місцях.

Я — це не ти. Я — дитина, а ти — старий, вже давно майже мертвий. Я не вірю в смерть, а ти не вірив у життя. Я — просте створіння, а ти — заплутаний, нескінченну кількість разів перезав'язаний Гордіїв вузол, який навіть розрубати вже годі. Я мрію, бажаю, підводжуся, росту, а ти малієш і втягуєшся в себе, молюску, потовщуючи свій панцир, тренуючи в собі вміння нічого не хотіти. Ти міг би просидіти на одному місці все життя і вмирати з диким, звірячим бажанням ЩЕ ХОЧА Б ОДНОГО ТАКОГО САМОГО ДНЯ… Я щасливий щодня й щохвилини, а ти ніколи не був щасливим «зараз», завжди «колись», «раніше» — додумуючи щастя до спогадів, аби ще болючіше, глибше роздирати нестриженими брудними нігтями свої незарубцьовані рани. Я чистий, а ти брудний; до тебе завжди приставав усілякий бруд, і мати казала мало не щодня, що на тебе бридко дивитися. Мати не каже своїй дитині таких речей просто так, ти знаєш?
Сволото, скільки зла, дрібного і смердючого, ти наробив людям — по дрібничках, ніколи нічого великого і замашного, завжди маленьке, гидке й нице. Ти затремтів, коли прочитав у «Леґенді про Уленшпіґеля» про розваги принца Філіппа, що давив на вікні мух і займався солодійством у моменти, коли вони вмирали — побачив у дзеркалі своє мерзенне найправдивіше відображення. Не дивно, що ти завжди був сам.
Твоя любов накладала на людину купу заборон, обов'язків та обмежень. Вона тяжіла над людиною, немов Дамоклів меч, і не дивно, що всі, хто був із тобою, ставали нервовими, психованими, злими. Ти не вмієш до кінця вибачати, не вмієш тішитися з радості іншої людини. Вимагав завжди абсолютної уваги, цілковитого розуміння, всього часу й усіх сил, і завжди ще більшої насолоди, а коли отримував — моментально впадав у задоволений сон ситої устриці. Не дивно, що ти себе ненавидів; дивно, як ти не знищив себе.
А ти навіть нічого не скажеш, ти слухаєш мовчки, як завжди, випускаючи свою жовч усередину; сидиш у кутку, прикривши голову руками, в найглибшій своїй захисній позі, і нічого тобі не буде з моїх слів. Я бачив і переживав це твоє найбільше з почуттів, коли ти чуєш від людей жорстоку правду. Сказати, на що воно подібне? На висохлий горіх чи жолудь, що має цілісну, простору оболонку, а загибле життєдайне ядро, перетворене на суху непотрібну крихту, бовтається десь усередині. Отак ти чувся, коли ті люди, що були найближчі до тебе, казали тобі, чим ти є: велична руїна палацу твого початкового «Я», і десь у підвальній кімнатці, на мокрій підлозі в конвульсіях валяється Те, Чим Ти Є Насправді.
І я відриваю тебе від себе, я мрію розпастися, нехай би ціною частини цього тіла, відрізаної частини, де зосереджений ти. Я дистанціююся від тебе, дистанціюватимусь, ми дистанціюватимемося! (Дивися, це довге, довге слово, я відсуваю тебе від себе на довжину цього слова, щоб мені не було так зле).
Бо я соромлюся привести когось у свій дім, поки тут є ти.
А якби про нас дізналися люди, нас би лікували. І вбили б тебе; або мене. Справедливіше було б, якби тебе, але ж ти знаєш, що тепер називається справедливістю.
Але — не підпустити б тебе до мого завтрашнього дня… Ти — це не я. Не дати тобі ні секунди жити за мене.

викинути швидше злити змити скинути спустити не носити більше в собі


* * *
Застиглі ігри, ті невмілі пальці…
До чого тягнешся?
У кого вчишся?
Нема нічого, і немає в кого —
Потрібен той, хто завдавав би болю…
Я вже не можу вірити тобі:
Ти стала звіром…

Петер Мюллер Сіамі,
«Te milyen бllat vagy most?»
(в і л ь н и й п е р е к л а д)

Кожен із нас колись мріяв про персональну гору.
На неї важко вибратися, у когось вона навіть неприступна, мов ті стародавні грецькі монастирі на скелях, сполучені з зовнішнім світом лише мотузяними драбинами. Хтось не задовольнявся горою, будуючи на пласкій вершині химерні замки з вежами зі слонової кістки, ебенового дерева та інших леґендарних будматеріалів. Але я, приміром, хотів усього лише сидіти на вершині, нехай би там знайшовся для мене якийсь квадратовий метр. Дихати розрідженим повітрям на повні груди, мружитися від яскравого сонця, дивлячись на людей: як вони сновигають унизу, як зупиняються одне з одним і заводять розмову, як утікають та наздоганяють, кидаються під машини, штурмують тролейбуси, випадають із вікон. Вони ніколи не піднімуть голову й не побачать мене — зависоко.
Ідея несвіжа, про нашу гору писалося в мудрих книжках, що їх ми не читали. Бо кожному з нас його гора наснилася окремо, у перервах між отими снами, де він біг, віртуозно стрибав, з нелюдською силою бився, помирав і знову несподівано підводився, перероджувався й перетворювався на когось зовсім інакшого й нарешті встигав натиснути на кнопку завжди в останню секунду перед тим, як вибухне бомба. Ті сни, навіяні першими забороненими плодами приватних телеканалів, були нам чужі, ніби хтось уночі встромляв у голову мінідиск із паршивим голлівудським фільмом. У проміжках бувала гора.
Знайшлася моя вершина, визирнула з-за хмар несподівано близько, коли я вже на неї не сподівався.
Сюди я вертаюся щовечора, долаючи комедійні перешкоди міста, де кондуктори кашляють і давляться сполученням звуків ЕНТРПЕРЕКР — «Центр перекрито, центр перекрито!» — і цей страшний монгольський, чи єрзя-мордовський, ЕНТРПЕРЕКР тягне мене якимись малознайомими вулицями, штовхає в неосвоєні тролейбуси, нерозвідані трамваї, нерозпізнані транспортні об'єкти. Обходячи ковзанки, відшліфовані людськими дупами, обминаючи чорні постаті бандитів на перехрестях, відвертаючись від кіосків з осетриною сімнадцятої свіжості та соєвими пельменями. Забуваючи щоразу, в який бік відчиняються двері в під'їзді. Проклинаючи зламаний ліфт. Шлях на гору нелегкий.
Проте, якщо закритися на всі замки, лишити ключ у дверях й тихенько вмерти, знайдуть мене лише в перший день весни, коли невдоволений господар наважиться брати квартиру штурмом. Перший день весни — це ще зима насправді, жодних тобі крапель із даху, жодних ластівок, не кажучи вже про квіти. Ні, я передумав тихенько вмирати.
Адже ввечері тут невимовно приємно сидіти на підвіконні без світла й дивитися моє улюблене кіно. Режисер невідомий, робоча назва — «Стосунки».
Будинок навпроти — двійник, однояйцевий близнюк мого; якби поставити посеред дороги рівновіддалену від них дзеркальну стінку, я не помітив би різниці. Жодних відмінностей, хіба що величезні цифри на стінці — 15 (справжній номер — у районі 90, цікаво, скількох наївняків таким чином обдурено). Будинок навпроти — мій улюблений ляльковий театр. Мої дев'ять поверхів вертепу.
Що б вони сказали, дізнавшися, що їхнє життя, нібито реальне, справжнє й наповнене змістом, смислом і сенсом — лише пантоміма, в якій беруть участь мовчазні іграшкові солдатики? Я багато бавився в солдатиків у дитинстві, років до дванадцяти, розставляючи сотні фіґурок на підлозі, розігруючи баталії, кидаючи окремих рицарів на герці, зводячи на полі брані армії різних епох. Тепер вони бавляться самі, я лише дивлюся, обираючи спектакль на свій смак.
Це навряд чи вуаєризм, адже навіть їхні шлюбні ігри радше смішать, а не збуджують. Хіба що збоченець може знайти щось сексуальне у мікроскопічних рухах двох іграшкових фігурок. А то й тіней. Я більше люблю тіні, це чисте, рафіноване мистецтво, концентровані стосунки. Крім того, розкішне поле для уяви.
Я довго думав, чому мені так осоружні Стосунки, аж поки не побачив їх на цій найприроднішій, дарма що антропогенній, сцені.
Отам, на другому поверсі, живе молода родина. Студенти, напевно. Лялька-жінка русява, дебела, якби роздивитися поближче, виявилася б гарною. Чоловік — надутий, мужній, відповідальний, я сміюся з того, як він ходить на кухню, ніби виконує дипломатичну місію. Вони мають і свою чуму — стару бабцю, навряд чи матір, скорше бабусю, вона щоразу виповзає на кухню в найпікантніший момент. Ось вони сваряться. Він роздратовано вимахує рукою, вона — прикривається, ну прямо сценка з книжки «Мова рухів» психолога з непристойним прізвищем Піз. Я міг би озвучити цей фільм, якби знадобилося. Він наступає, вона ретирується… Ось і контратака… Ще пару хвилин, і я вже можу вгадати, чим усе скінчиться. «Санта-Барбара» у німому варіанті. Бабцю, твій вихід… Ось і бабця, з ганчіркою в руках, розсуває моїх лялечок і витирає під ними підлогу. Пересрала дітям сварку. Тепер обнімайтеся, ну, швидше… Так і є, він пригортає її, цілує в голову, ще б пак, таке волосся… Замирилися б ще палкіше, коли б не клята бабця. Вони чекають її смерті, це видно по рухах голів.
Насправді, чоловіче, ти рано тішишся; адже ти не знаєш, які жести вона показує, коли ти виходиш із кухні. Не знаєш, як кидається до телефону, набираючи номер подруги… Ти не чуєш її, сидиш за вашим спільним робочим столом у кімнаті, під незручною лампою (тебе не відволікає те, що за вікном?), знову пишеш, а вона — така втішена, така щаслива — притримує слухавку плечем. Ці — мої улюблені. Усе людське свинство і вся людська святість відображаються в їхньому пантомімічному житті.
Квартира на дев'ятому поверсі, власник уже тижні зо два намагається її здати. Сьогодні прийшла довговолоса юнка, яка романтична постать у вікні, як замріяно гуляють очі пустими стінами. Його біда у відсутності меблів. Метушиться старий, умикає світло в усіх кімнатах, намагаючись переконати дівчину, що це хата її мрії. Але я вже бачу з її пози, з опущених очей: йому знову не пощастило. Шкода, це ж якраз навпроти, може, побачив би щось нове, коли б ця лялечка заселилася.
На шостому поверсі — перестарілі батьки з недорослими дітьми. Колись, пам'ятаю, у школі якийсь малий написав у творі — «похилі люди», вчителька кпила з нього як могла, він зашарівся й перепитав, як треба. Люди похилого віку... Ці люди похилі, вони вже похилилися перед смертю, єдине, що тримає — діти. Хто вас просив заводити дітей у сорок років? То хлопчик і дівчинка, їм не більше десяти, якраз той вік, що змушує маленьких лялечок гасати по совдепівських килимах, розхитуючи низькі люстри, завертатися у жлобські штори, вибігати на захаращений консервами балкон. Похилі люди навіть не встають, вони погрожують малим усіма колами пекла, напівлежачи перед телевізором. Їм уже не встати, позаплановий підйом не передбачений. Паралізовані вечірньою сієстою.
В сусідній квартирі — театр тіней. Затулившися шторами, люди оголюють справжню сутність своїх стосунків, бо що може бути більш промовистим, ніж тіні? Велика тінь — то чоловік, менша — син. Читається нотація. Малий стоїть на напівзігнутих ногах, тримаючи руки в кишенях, голова опущена. Ось батько простягає руку, хапає його за підборіддя й піднімає — «дивися мені в очі, виплодку»... Що він каже, які слова? Нема різниці. Швидкий політ тіні — це ляпас. Ось і третя тінь, її не було в сценарії від початку (я вже бачив це кіно), це deus ex machina — мати, що прибігла з кухні. Що ти робиш, не бий дитину. Мовчазне хитання трьох тіней за рудою завісою. Сімейна незгода, руйнація тієї незламної стіни, що зветься для дитини — Батьки. Зараз самий час для тебе, хлопче, втекти десь до своєї кімнати, бо батькова лють зосередиться на мамі, то вона порушила головне сімейне табу. Й направду, маленька тінь зникає. Далі нецікаво.
А ось нарешті й те, що мало б цікавити найбільше. Тут займаються сексом. Бо словосполучення «займатися любов'ю» до ляльок не дуже пасує. Я бачу лише дві голови й чоловічі плечі у світлі каламутного бра. Жінка відчайдушно відвертає голову (від нього тхне? напевно ж), в'язи чоловікові напружені. Нелегка це робота — після важкого дня виконувати подружній обов'язок у робітничо-селянській позиції. Я можу чути, як він сопе, можу вдихати його смердючий віддих, нечистий після цибулево-часникової вечері зі склянкою горілки. Жінчина рука тягнеться кудись, а я знаю куди — до вимикача, так легше зносити цей марудний щотижневий процес. Давай, вимикай…
Вам це подобається?… Можливо, таке варто роздивлятися в бінокль? Збільшити ляльок удвічі, побачити ще й родимки на спині в чоловіка, зморшки на змарнілому лиці жінки, побачити, як брудна вода крапає з бабциної ганчірки. Щоб знати, яка команда грає на синьо-білому екрані в сусідній квартирі, де живе старий алкаш. Стежити за ходом гри в більярд на третьому поверсі, де живуть бандити, рекетири з місцевого ринку.
Вони такі незахищені, хоч як затуляються від світу. Їх можна постріляти всіх по черзі, якщо сісти на підвіконні моєї квартири зі снайперським ґвером. Їх можна пофотографувати й шантажувати потім, бо ж отой, на п'ятому, явно не зі своєю дружиною зараз п'є вино на кухні. Його дружину я знаю, вона майже повністю сива. Ось якби вона зараз зайшла! Я мав би перед сном цікавий ляльковий трилер. Але вони б нічого не зрозуміли, якби відзняти їхні застиглі ігри на плівку й показати їм, зігнавши до одного кінозалу.
Зате я чудово розумію. Стосунки — це гра, примітивніша за шахи, мальовничіша за балет, безглуздіша за «море хвилюється раз… море хвилюється два…» Стосунки схожі на безсенсовні танці тетерваків на току, на мерехтіння рою крилатих мурах, на хмаринки комарів над купами гнилого листя в перші весняні дні. Щодня в кожному вікні — та сама примітивна вистава, тож я встигаю на ті самі дії, переводячи погляд. І я навіть знаю мораль.
Я не хочу бути актором у цій виставі. Більше ніколи.


* * *

Трамвай зупинився так тривожно й різко, як ніколи не спиняється ні на перехресті, ні на зупинці. Перше слово, що приходить у голову в такі моменти — іронічне «Приїхали!»; цього разу було не так. Люди перезиралися мовчки.
Через музику в вухах я не чув нічого, одначе бліде, аж зелене, настрашене обличчя кондукторки виглядало досить промовисто. Я вимкнув музику й устиг почути ключову фразу, виплюнуту крізь стиснуті білі вуста жінки:
Ми збили людину...
Ми. Не знаю, кого вона мала на увазі: себе й водія? Себе, водія і трамвай? Але, напевно, між півсотнею чужих одне одному, випадково зібраних в одному місці людей ще ніколи не бувало настільки повної єдності думок. Хіба, може, в літаку в останні секунди перед падінням. Ніхто не промовив ні слова, та в голові кожного, в моїй теж, пульсувало: «Як це МИ збили людину? Це не МИ, це ВОНИ збили!»... Але жінка мовчала, і з тяжкої тиші, що запала в вагоні, справді можна було зробити висновок: це не «вони», а ми, всі ми. Відповідальність несе кожен.
Двері відчинилися не всі відразу, а по черзі: спочатку перші, потім другі, треті й нарешті — четверті. Не знаю, як вона то зробила, навіщо. Ніколи такого не бачив.
Виходили помалу. Циганські діти, що юрмилися в самому кінці вагона, відразу чкурнули десь у браму; решта пасажирів утворили кільце навколо тупого писка трамваю.
Людина лежала долілиць, її якраз перевертали. Водій (власне, жінка — чому не водійка?) в автоматі кричав (кричала?) в трубку якісь перенасичені голосними звуками слова. Людина була настільки мертва, наскільки взагалі може бути мертвою людина.
Пасажири не знали, що казати, прикуті до цього несподіваного трупа, уникаючи на нього дивитися і все ж таки мимоволі кидаючи чимраз довші погляди. Ніхто не смів відійти; стояв і я, хоча мені, власне, лишалося йти якихось кілька хвилин. Люди згадували Господа; одна жінка, перехрестившись, сказала якусь бридоту. Навіть не згадаю слів; щось на тему «Ну й не треба під трамваями лазити». Всі з нею мовчки погодилися: так, правда, хто тій людині винен, що вона така неуважна? Ось і має тепер.
На поясі в людини сумно запищав мобільний телефон.
Жінка (не та, вже інша) пробурмотіла: «Ну ось, людини вже нема, а телефон дзвонить». Та перша жінка відвернулася, просичала крізь зуби: «У, буржуї!» й пішла. Вона була перша, хто на це наважився; за нею почали розповзатися й інші. Телефон не вмовкав; хтось на тому кінці передзвонював знову й знову, видно, йому дуже потрібна була ця неактуальна вже людина.
— Виключіть ви ту штуку, — невпевнено порадив пан у сірому піджачку й відразу відступив назад, сховався за спинами більш рішучих. Нікому не хотілося переривати цей останній посмертний гімн наполегливих дзвінків на той світ. А мені подумалося, що, якщо абонент на тому кінці аж настільки прагне поговорити з мертвою людиною, то вона, в принципі, могла б і ожити.
— І пристойна ж людина, — говорив хтось на задньому плані, — ніби на алкоголіка не схоже. І чого таких несе під трамвай? Жити б і жити таким людям... Діти, напевно, сім'я...
Тут людина не витримала й відкрила очі. У ріденькому натовпі запанував звук «о». О, казали люди, о, та ця людина зовсім і не померла, а ми тут розкисли. О, дивіться, очі відкриті, значить буде жити.
Людині почали щось говорити, вже не боячись наблизитися до її перемазаного кров'ю, але таки живого обличчя. Її питали про щось дуже важливе, але вона тільки дивилася; зрештою, це все сталося в місці компактного поселення глухонімих, отже нічого дивного. Хтось висловив таку думку, серед присутніх почали шукати глухонімих, але не знайшли. А телефон усе дзвонив.
— Дякую, — раптом сказала людина. Тихо так.
Кому — хтозна. Людина, напевно, знала, кому дякувати.
Десь там уже під'їжджала швидка допомога, а залишки найстійкіших пасажирів розсували заклопотані міліціянти. Вже заплакана (коли вона встигла розревітися?) винуватиця трафунку підписувала якийсь протокол. Вже, зрештою, не лишилося нікого, крім мене, а я заворожено дивився, як людина легенько всміхається й поволі підносить руку, тягнучись до маленького осередку життя й оптимізму в себе на поясі
ПОЧУТТЯ ГУМОРУ ВСТАВНЕ
(інструкція)

ПОЧУТТЯ ГУМОРУ ВСТАВНЕ (далі ПГВ) — продукт, ліцензований Міністерством охорони здоров'я України (2000) та рекомендований для вживання Асоціацією стоматологів (та інших лікарів) України.

Виготовлений з екологічно чистої духовної матерії та броварського свинячого інсуліну, продукт рекомендований для постійного внутрішнього вживання особам, що з тих чи інших причин не мають природного почуття гумору (інвалідам гумору), а також хворим на синдром набутого гумородефіциту (СНГД). ПГВ не становить жодної безпеки для здоров'я та життєдіяльності, має необмежений термін використання та зручний дизайн. Особам, у яких природне почуття гумору атрофоване внаслідок невеликих навантажень, вживати ПГВ не рекомендується, оскільки перехід на ПГВ може призвести до повного зникнення залишків гумору природного.

ПГВ розповсюджується у мережі державних та приватних аптек та на гуртівнях медикаментів. Інвалідам гумору І та ІІ груп надається 50%-ва знижка. У рамках передвиборної кампанії А.Садового ПГВ роздаєтсья інвалідам гумору безкоштовно разом із комплектом презервативів «Ґумка для кохання — щоб стояв у кожній хаті, а такі як ви не розмножувались». Вплив ПГВ на потенцію ще не до кінця досліджений, проводяться постійні експерименти з контрольними групами людей, білих мишей та макак резусів.

Для нормального функціонування ПГВ слід:
1.Тримати його подалі від тупих та закруглених предметів.
2.Берегти від дії прямого сонячного світла.
3.На ніч виймати те зберігати в склянці з дещо підсоленою водою.
4.Вранці перед встановленням протирати спиртом (бажано непитним).
5.Отвір для ПГВ заклеювати на ніч лейкопластирем.
6.Застромлювати ПГВ в отвір обережно, повільно і з задоволенням.
7.Не перехиляти голову назад, щоб ПГВ випадково не випало.
8.За появи найменших розладів у функціонуванні ПГВ звертатися до лікаря.
9.Якщо в силу особливо тяжкої інвалідності ПГВ не діє відповідним чином, на додачу до нього можна придбати «Кишенькову енциклопедію гумору».
10. Протягом першого року вживання ПГВ щотижня проходити тест на гумор, що складається з таких пунктів самоконтролю:
— Чи шкода вам Куючку, яку кинув хлопець?
— Чи хочете ви переконати беременную Зверем, що ми не помрем?
— Чи обурює вас обговорення ЖИДОВ?
— Чи асоціюється у вас слово «кацап» з російською нацією?
— Чи не забуваєте ви ставити смайлики, коли жартуєте?
— Чи не здається вам, що Чуґайстра образили незаслуговано, а насправді він нікого не зомбує?
— Чи здається вам плаґіатом переставлення фраз у чаті?
— Чи не ображаєтеся ви на system, коли він бреше, що ви не хочете привітатися?

Наприкінці першого року вживання ПГВ 99% пацієнтів нарешті відчувають настання певного полегшення у сферах, де необхідно застосовувати почуття гумору.

Щасливого вам сміху, дорогі друзі!

Примітка:
Особливо рекомендується ПГВ тим пацієнтам, чиєю першою думкою після прочитання «Інструкції» було: «Це в тебе самого, суко, таке...»

* * *

Убити когось нумератором, убити когось нумератором, убити... убити когось, убити нумератором! Нумератором!
Ну
ме
ра
то
ром!
Убити! Назовсім!..
Я ніколи не звільнюся від цього маленького примарного бажаннячка, що живе десь у мені з того моменту, коли я вперше торкнувся до тієї залізяки. Покрутив її в пальцях, відчув міцні сталеві краї і (http://smith.lvivnet.com/article.php?aid=1536) зрозумів, як би прекрасно було вбити, вбити, вбити когось нумератором. Розмахнутися й опустити його на голову якійсь мразюці.
Ось lipton, автор статті http://smith.lvivnet.com/article.php?aid=1536. Він сидить за комп’ютером, вдивляється в клавіатуру, вишукуючи букви...
Натискає на «Написати», вписує свій нік і пароль (латинські букви шукає набагато довше)... а я вже підходжу, повільно, тримаючи нумератор у руці ніжно і міцно. Я це вмію.
Він пише в тексті статті — так повільно, літера за літерою — «прівєт всєм», і погляд його настільки міцно прикутий до клавіш, що він не бачить тіні на стінці перед собою... Один доторк до мишки... курсор торкається кнопки «Відіслати»... і ось..... удар! Нумератор, якщо добряче вдарити, застрягне в черепі, проламавши його. Буде багато крові. Ні, звичайно, я так не вдарю, заслабкий, одначе хоч трошки, хоч би дістати до мозку, якщо він там присутній... Цікаво, він би щось бовкнув, перш ніж померти?... Навряд чи. Якби нумератор залишився в черепі, я б навіть і не витягав його — залишив би на добру пам’ять, навіть із відбитками пальців. Адже жоден справедливий суд не визнав би мене винним у вбивстві, прочитавши http://smith.lvivnet.com/article.php?aid=1536 (це я вам правду кажу).
А ще ліпше — не вбиваючи людину на смерть, вбити кацапа в людині. Бо кацап живе в кожному з нас, і в тобі теж, він тільки спить. Ось, здається, ти живеш звичним життям... Прокидаєшся вранці, наливаєш собі духмяної кави, можна навіть заварної. Лазиш по квартирі, збираючи розкидані ввечері речі. А він спить, розкинувши свої немиті лапи, спить міцно, сп’янілий від своєї предковічної сивухи, але колись він таки проспиться! Поворухнеться раз... Випростається... І ось уже одне твоє око нічого не бачить, а перед іншим тьмяніє світ... І тобі б видерти свої очі, бо ще мить, і вони зникнуть на все, твої прекрасні, чисті вкраїнські очі, і на їхньому місці проріжуться каламутні, сиві ґлаза. А поки що дивися на свої руки! Ну дивися!!! Ось вони, твої пальці, пальці, пальцііі, пальціііі...ці...ціііі...цііі..ц...ц...ы...цы....паль...цы.... пальЦЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫЫ. І вже берізка за вікном, яку ти бачиш — ще очима чи вже ґлазамі — видається тобі на диво рідною, і хочеться вибігти на вулицю, кинутись до неї, загнати свої міцні звірячі зубЫ в її ніжну кору і смоктати, смоктати, смоктати, САСАТИ цей свіжий сік, кров його рідної тундри, що невідомо як запливла сюди, кров... І поки ти смокчеш, оболонка твоя руйнується кінцево, сиплеться, злізає, як стара шкіра з рептилії, оголюючи могутнього, дикого, первісного похмільного кацапа. Але, може, ти ще встигнеш його вбити? Почитай: http://smith.lvivnet.com/article.php?aid=1536 уважно... простягни руку... візьмися за чорне пластмасове руків'я... номер — десь там за 508 тисяч... тобі буде спокійно... там... убити когось нумератором, так.