Ярослав Могутін*

ТЕРОРИЗМ У ЛІТАКАХ
тероризм — клопітка робота
вантажна машина з вибухівкою — вірний супутник романтика
могутін, кращі груди переможця

тероризм у літаках — пиздата затія
ідея взяти заручників мене завжди збуджувала
літак — ідеальне місце для терактів
люди в літаку беззахисні мов щенята ткнув йому в писок самопискою — і його вже можна
брати голими руками (лежить лапками догори)
почати з того що демонстративно гортати фотоальбом присвячений життю і творчості
адольфа гітлера із приголомшенням виявити феноменальну подібність між євою браун і поліною
потім схопити стюардесу за сраку
урочисто оголосити початок кінця
взяти на себе відповідальність за всі найкривавіші злочини в історії людства

П’ятий розтягує міхи, як культурист на тренуванні.
Шостий стріляє батогом, повітря йому підвладне.
Сьомий дме у кларнет, що бекає, наче баран.
Дівчат — дванадцять: у коралях, мережках, із блискучими очима.
Дівчат — двадцять чотири.
Дев’яносто шість дівчат ледве вміщаються в хаті.
Тисячі яскраво намальованих дівчат кружляють довкола голів музикантів, поки ті грають.
(26.02.93)


ЗАРАЗ, КОЛИ ПОВОЛІ РОЗСЛАБЛЮЮТЬСЯ М’ЯЗИ
Стою в пітьмі над рікою.
Увесь перетворююсь на слух.
Увесь перетворююсь на нюх.
Ще пахнуть трави, чутно голос птаха, кумкання жаб.
І людський регіт з боку рекреаційної зони.
Я — отруєна риба.
Скалічений лось.
Хотів би, щоб на Землі, окрім мене, не зосталося
жодної людини.
Хоч знаю, як цінуєш інше тіло
холодної ночі, під голим небом.
Або там, де цілий натовп танцюристів,
де кожна самотність буяє і множиться
в дзеркальних інтер’єрах заль.

Хотів би оселитися в норі серед лісу
із псом, борсуком і вівцею. Позбутися дзеркальця,
як давно вже — з полегшенням — викинув гребінець.
Занедбати кореспонденцію. Митися водою й піском.
Я на власній шкурі спізнав усі доброчинства епохи.
І знаю: немає шпарини, у котрій можна сховатись.
(17.01.94)


ХОЛОДНА ЦЯ ЗЕМЛЯ
Вологим є листя, котре беру до рук,
холодною — земля, тулячись до якої,
сплять наші коні. Вдалині хтось співає,
хоч і не повинен, небом раз у раз перекочується вогонь.
Живемо, як звірі, у норах, нами ж виритих.
Нема у нас жінок. Нема у нас дітей.
Давно вже перестали ми розуміти цю війну.
В лазареті замість ліжок розвішено гамаки,
вмираючих колишемо, як немовлят.
(15.04.93)

проголосити себе головою земної кулі
примусити пілотів до протиприродних зносин
десь підлітаючи до берліна викинути вниз пару-трійцю особливо нервових і
вийобистих пасажирів — в якості непотрібного баласту і для переляку решти
панночко ви куди летите дозвольте дізнатись а ну злізай сука кому кажу а ти мудак що
розсівся як щодо того щоб подихати свіжим повітрям schneller schneller йобаний в рот
зжерти всю їжу на борту навіть м’ясиво й молочне
роздягнути догола стюардес і стюардів потім всіх інших поголити всіх наголо примусити
випорожнюватися привселюдно залишаючись на своїх місцях націоналізувати золоті зуби та інші ювелірні брязкальця всіх хто знаходиться в літаку
дітей пустити по руках влаштувати імпровізований аукціон маленьких засцяних
невільників (осінній розпродаж!)
оточити себе тими хто б шестерив створити ієрархію та інфраструктуру репресій і атмосферу
тотального терору і контролю як у концтаборі чи на зоні
прибирати незадоволених і непокірних не своїми руками а руками їхніх братів по
нещастю (друзів близьких і родичів коханих чи персональних тренерів
компаньйонів чи секретарок однокурсників і колеґ по роботі) хоча час від часу
демонструвати й особистий приклад відзначаючись кожного разу зразковою витримкою й жорстокістю, від якої мороз по шкірі
перетворити своє ім’я в священний символ розплати
найкрасивіших пасажирів переселити в бізнес-клас для фотографування у всіх видах і
позах а також для інсценування деяких особливо улюблених сценок із книг маркіза де
сада із пазолінівського «сала» і зовсім вже дешевих витворів на кшталт «салону кітті»
«останньої орґії ґестапо» «берлінських армійських снів» та «чіччоліни і коней» не
брати участі просто дивитись як тріпочуться
ще я хочу подивитись як вони почнуть убивати одне одного тельбушити і каструвати за право побути моїми фаворитами хоча б на кілька хвилин перед тим як здохнути самим у бридкому місиві цього ганебного анатомічного театру
оргія рятувальних жилетів і кисневих масок: маско я вас знаю ми з вами хуї смоктали в туалеті
на летовищі в делегації з арабських еміратів за свідченнями очевидців небожителів і провидців

тероризм — це поклик
тероризм — це талант
талановито кидати бомби й зі смаком тримати в страху натовп зможе далеко не кожен
з чого починається тероризм?
з малюнка в твоєму букварі?
чи це просто від нестравлення шлунка?
чи він поступово визріває в людині мов гнойовик доки врешті не лусне принісши
визволення накопиченому всередині гноєві?
і на кого найчастіше вихлюпується цей гній?
(я переконаний що жертви терору — це якась особлива категорія людей каста
вибраних котрим судилося померти саме так а не інакше)
звичайно це справа смаку але особисто я з усіх існуючих тероризмів (ісламський мусульманський ірландський etc) віддаю перевагу чеченському

І ЗАСИНАЄМО
Лідка перестає пам’ятати. Блакитні троянди її очей
огортає целофан сну. Кілька наступних годин думки їй
будуть непотрібні. Добре бути сплячим дівчиськом.
Інструментом невикористовуваним, знаряддям, залишеним у комірчині.

Добре також звучати, бути знаряддям у русі,
гострогубим рубанком, коли вистрілює він язиком стружки, вигнутим,
наче скрипковий ключ,
або холодним мечем, прикладеним до чола точилові.
Увечері краще однак не торкатись нічого.

Ані черевиків, хоч лівий тулячись — на правій, а правий удає лівого.
Ні посуду — поміркований безлад може навіть потішити око.
Хай тиша буде твердою, як дубова деревина,
як гробова дошка, якою присягає Любов.
(4.11.91)

НІЧ № 128 — ЗВІРЯЮ МОЇ ВУСТА КВІТАМ
Вмикаю світло, кольори спурхують з речей, як птахи.
Дивлюся на фото, де ми стоїмо удвох з Міреком Пукачем.
Цокотить цикада будильника, часом прогуркоче потяг.
Завтра прийде Павка, й ми розмовлятимемо про поезію.
Лідка поміняла квіти у флаконі, занурюю в них обличчя, вуста мої повні барв.
Хвилі Чуйности прокочуються під моїми фудьми.
Я ніколи не помру.
Я помер чотири місяці тому.
Вірш витягає з мене таємниці, як відра води з колодязя.
Тремтить губа під тягарем рожевої пелюстки.
Я помру, я знаю.
(18.11.90)

СВІТ НА МОЄМУ БОЦІ
«Осідку Божої слави, вищий над ангельські глави,
чеснійша поміж жонами, Діво, зглянься над нами».
Мій голос відлунює й швидко зникає в шпарах підлоги,
в трухлявих колодах стін. Молінний, розімлілий,
виходжу на подвір’я, роблю тих кілька кроків,
що відділяють мене від нужника з серцем, вирізаним у дошці.
Нужник похилий, попідпираний прутами, а світ усередині — зовсім інший.
Коли маєш досить часу, ритм життя встановлюється сам:
щоразу о тій самій порі встаю й лягаю до сну, їм і випорожнююсь,
їм. Що кілька годин витягаю з криниці відро на ланцюгу.
Ввечері рубаю дрова, приношу баньку молока, розпалюю в печі.
По вівторках і п’ятницях, трублячи, проїжджає селом крамниця на колесах.
Після кожної прогулянки лісом слід визбирати кліщів
з усіх закамарків тіла. Глузд диктує чинності,

здається моє ім’я досі вписане в їхніх розстрільних списках
зізнаюсь чесно: приємно бути російським салманом рушді приємне усвідомлення того що якщо я виявлюся слабаком і так нікого й не вб’ю в своєму житті то запросто можуть вбити мене
не раз і не двічі я уявляв себе пійманим на ікла гарячих східних джиґітів
адже в цій грі — як в S/M: або ти раб або ти майстер або ти жертва або ти кат або ти «тварина тремтяча або маєш право»
крок від першого до другого зовсім не такий великий як здається непосвяченим
о я так мрію про день Х коли від теорії я нарешті перейду до практики!
я знаю напевно що цей день не за горами
блядь хто б знав як у мене чіхаються руки!
тероризм тероризм тероризм
яке красиве слово!
але на хуй слова час перейти до справи!
посмертні лаври злодія в ефектному й жахливому кінці
ошмаття мого прокопченого м’яса що метляються в натягнутому повітрі як святкова ілюмінація прокляття матерів і близьких моїх невинних жертв як музика ніжать мій згасаючий слух на шляху до сліпучо яскравого тунелю і святий адольф із божественною свастикою на рукаві зустрічає мене з розпростертими обіймами і говорить:
ТИ ДОБРЕ ПОПРАЦЮВАВ СИНУ МІЙ!
ТИ БУВ БЕЗДОГАННОЮ ЗБРОЄЮ БОЖОГО ПРОМИСЛУ!

15 листопада 98, лондон-берлін
(в літаку british airways #984)
Із книги SS: Sверхчеловеческие Superтексты (New York, 2000)


ДЕКЛАРАЦІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Блерові
познайомитись у туалеті на летовищі
поставити штампи й підписи на всіх анкетах і деклараціях
сургуч на свіжі рани
пройти всі металодетектори і детектори брехні
брехати про все від і до
мчати похилими поверхнями каліфорнійських гайвеїв
туди де на мене чекає смяглявошкірий хлопчик готовий заради мене перевтілитись у в дівчинку в нерозумне мексиканське дівчисько
ранковий туман як зникома молочна галюцинація коли я прокидаюсь в маячні без тебе
на набережній скейтбордери з напівспущеними штаньми охоче демонструють перехожим свої худі стегна і животи
обмацають тебе поглядом намагаючись залізти під спідницю
з криками і свистом будуть перетинати дорогу сподіваючись захопити твою увагу
мріючи піймати твій погляд
а ти лише поправиш перуку на вітрі і хрипко зарегочеш позираючи на мене
підпишемо декларацію незалежності від усього мудацтва
незалежності від усіх декларацій

життя диктує умови. Вчора я знайшов на Мурці п’ятнадцять їх,
більш чи менш налитих. Ось одинадцятий.
Вірніше — буде, ближче до полудня. Слухаю шум дерев
і птаха по той бік Дороги, того, що завше. У нього там гніздо, бо інакше що б
його у тім місці тримало?
На чиєму боці був ти, мече, що витяв два шрами на її щоці? Я все ще розмріяний.
Надвечір збираюся до Анни Ямель, знахарки.
З хворим плечем. З хворобливою цікавістю. Сонце протирає очі
тампонами купчастих хмар і поглядає на землю
по-травневому побожно. Цвітуть мільйони квітів.
(5.05.95)


Повітря після дощу. Птах над моєю головою
несе у дзьобі важку, невиразну здобич.
Шумить і пахтить багаття. Сушиться одяг.
Мої старі батьки живуть далеко звідси.
Стовпи диму й повітряні мости до високих гнізд
перехрещуються на мапах, ще ніким не накреслених.
(6.05.95)


Є, НЕМА, Є
шанс, якого нам не дано. Є
очікуючий погляд Мурки. Є
приготована для мене в небі ряса в різнокольорові трикути,
що вигляд її, може, утішив би трохи наших Матерів. Є
граматичне правило, що дозволяє здрібнювати найстрашніші іменники, і є,
однак, винятки з нього: смерть, гортань, думка. Є
багато тіл, що відлетіли у безкраї. Є
дещо матеріальніше — кілька мільйонних банкнот у правій кишені штанів. Є
твоя спасенна близькість. Є білий кіт, що з’являється й зникає на
пішохідному переході. Є
у бєлґрадському шпиталі маленька хвора на водянку Саня, котра
помре, якщо не виконати спеціальної операції. Є
якийсь Бог, що не має нічого спільного з мисленням, осудом, системою
покарань і винагород. Є
планета, котрій загрожують навіть ефірні фреони, котрі носимо під пахвами. Є
тутешній павук, чиє життя вже має інший сенс з тієї миті, коли
ти взяла його до рук, а потім вереснула, бо він вліз тобі в рукав, щоб згодом
бути витрушеним на травник. Є
хрипіння топлених, душених, калічених, розстрілюваних, спазматичний зойк землі. Є
поклик, який чую постійно, хоч і старішаю. Є
молода кров, котру черпаю з тебе, наче з відра. Є
місце в моїй уяві, куди прямують озброєні вершники й цигани на возах. Є
матерія, що може зродити, як квітку, так і багнет. Є
німе промовляння вод і рослин. Є
можливість, що дається кожному, навіть ненародженому, можливість, що
дається усьому. Є
(15.04.93)

у шекспірівському саду під платаном
вп’ємося соєвим молоком зі special k
знаєш у тебе найкрасивіша пизда
найсмачніша і найкрасивіша
ти це звичайно ж знаєш
німий докір материнству
впадаючи в дріж від дешевого коксу навпіл зі спідом
з гуркотом падаючи з ліжка роздираючи одне одному горлянки і ребра
виснажуючись і задихаючись
ти не смієш старіти покриватись щетиною ти не смієш змінюватись твої тонкі ноги пласкі груди все твоє безволосе тіло смаглява рівна шкіра мозолі від черевиків не за розміром
моліньєрівська красуня
вони накинуться й роздеруть на шматки
вони будуть знущатись і шкірити зуби
вони будуть рвати з тебе вату відгризуть темний хуй
нікчемні люди під владою нікчемних інстинктів
адже ти цього так хотіла а ну відповідай дурна лялько
куплені мною колготки розірвані на шматки помада розмазана по холодних щоках
сукня перука — все в якомусь гівні
моя ідеальна ґерлфренд
ще хоча б на одну ніч
хоча б на один іще трах
березень 01, сан-франциско-нью-йорк

ГІВНО ГААГИ

гівно леґалізуйте наркотики
нашийники на тваринах що звуться дітьми
сральні в могильниках ваших худих богів
гівно правильно верещав ґінзберґ всі постанете перед міжнародним трибуналом в гаазі

гівно леґалізуйте мою проститутку-ґерлфренд і мене-проститута
леґалізуйте нас що ми куримо опіум у проміжках між клієнтами
знов накидали паперу тепер унітаз забився
гівно
гівно

гівно леґалізуйте наркотики
народ вимагає котиків
підлітки мнуть хуї
крізь адідасівські штани

гівно леґалізуйте
гівно леґалізуйте
гівно гааги

ВИСОКО, БЛИЗЬКО
Я — приманка, знада; ваблю смерть навіть
коли заплющую очі, завмираю й затамовую подих,
немає в мені жодного потайного гачка чи петельки,
смерть не пристане до мене назавше;
відкладе своє темне цятковане яйце й полетить далі,
я для неї — приманка. Гніздо, русло, похила ринва,
я нічого не втримую в собі надовго.
Я — півострів, несміливо висунутий у порожню безвість,
потилиця, обернута супроти хвилі, збирач громів.
Ще я — окреслене місце на зрубі сосни, у котре ввійде лезо,
і кожне інше місце, де сполучаються протилежності,
непевний знак рівності.

На мені більше світел. Більше страждань і зворушень. Більше тихих розмов
під небом, підрізаним рівно, як жіночий нігтик, і рожевим, як він.
Більше проблем зі собою, з щоденним життям, із заробітком,
більше пісень і голосінь, щоб м’яко було
лемешеві смерті, коли він вгрузне у мене
і стрімко рушить вперед, відкидаючи скибу.
(22.03.91)


РЕЧЕННЯ, ХВИЛІ
Покинуті мапи ще схрещують шпаги Доріг, сорти чаю схрещуються
у моїй склянці, птах, широко розкинувши крила, провадить небом свій хресний літ - - -
І бачу дивного кота, що танцює на вістрі огорожі, а потім
в стрибку випростовує серп спини і спадає на землю, як важка крапля чорнила - - -
Втихомирене дитя повітря, раптово віддзеркалене в собі, починає славити
безіменне і грає йому на бубнах будинків - - -
Мені спокійно, ніби після прочитання строфи із Книги Мудрости, я знаю своє
ім’я й не бунтую проти нього - - -
Є в школі неподалік романтичне шістнадцятирічне дівча, чия присутність у
цьому вірші просто справить мені радість - - -
Є в її хлоп’ячому обличчі подібність до померлого рік тому брата, і залікує її
хіба що час - - -
По млявій розмові з її батьками, що мають серця перервані, наче квитки в
кіно, заспокійливе зілля вірша втамовує мій хижий смуток - - -
І якщо б я не розмовляв навіть тією єдиною мовою, якщо б ще злішим був і
нерозсудливішим, то все ж Любов зберіг би - - -
Так часто думаю про смерть - - -
І пливуть, пливуть думки й речення крізь тихі затоки мого чола й розбиваються, наче - - -
Те витолочене місце, зім’яте покривало, той слід у мені - - -
Царські дари самотності, смутку й безрадності перед обличчям таїни; і дар слова - - -
Існують палаци, маєтки, мовчання білих будинків. Заморожені напої на
мармурових столах, посеред холодних покоїв - - -
І все ж, пишучи про них, Роберт Блай додає: Добре також бути бідним і слухати вітер - - -

невагомість
безтілесність
леґалізуйте веселість
і безпосередність

леґалізуйте потворність убогість
леґалізуйте поганки й мухомори
заштрики піпетки
розчини відлітання в нікуди

гівно леґалізуйте зачаття через дупу
клонування хлопців з нереальними тілами
генних інженерів з хуями по коліно
нову естетику: хлопчиків з пакетика

гівно леґалізуйте нелеґалів
гівно леґалізуйте вбивство лягавих
гівно леґалізуйте джанк
і джанкі з проткнутими руками

леґалізуйте кайф і вмазатись
аптечних ковбоїв
помиї блювотну кишкову слизоту
ледь помітну лінію обрію

товстозаді поліцейські
кривороті мікі мауси
кривопикі міліцейські
гівнодави і гівнопродавці леґалізуйте

озлоблені й продажні
ви як і кожен
ви думаєте що вас покарати не можна

чоботом по яйцях
розжарену праску на живіт
паяльною лампою по п’ятах
всі руки в крові і гівні

наслідіть у пам’яті недоумків-нащадків
леґалізуйте мордобій у кривавому році
хай весь світ сяде на хуй
хай весь світ сидить на голці

серпень 01, барселона

Бачив учора по телевізору місячний краєвид людської шкіри під мікроскопом — волосини,
як бамбук, багновища поту й жиру, що надають шкірі приємної шовковистості - - -
І ось на плоту мого ліжка спить Лідка, екзотична, як корал, я слухаю її подих і
далекий гавкіт псів, поскрипую ручкою по папері і знову слухаю сюїту її подиху - - -
Перед обідом відпроваджую її до автобуса, вона показує мені шлях, яким скрадалася до мене
вчора, прогулюючи лекції, і теплий вітер солодить її слова - - -
Знаходимо на лавці стосик рекламних календариків з портретом чоловіка, що
хоче бути президентом - - -
Коли смуток стояння у вікні починає підмивати фундаменти дерев і коріння
будинків, міцна кава знову ставить усе на ноги - - -
Скажи мені, дванадцята годино, скажи, дне, скручений, мов батіг, чи добре це — жити - - -
Білі прямокутні коні простирадел лопотять на мотузку й ковтають цей теплий вітер - - -
У хвилю розпачу будь при мені, шовковистий, як жіноча шкіра, аркуше
крейдяного паперу - - -
Сум підмиває встромлені в мене білі палі костей - - -
Долоня задля гри лягає на руків’я ножа - - -
Білі прямокутні долоні самотніх жінок з нігтями, лакованими кров’ю - - -
Непритомно йдучи між проваллями, я не знав, що той безіменний залізний
кіготь притягує, наче магніт, небайдужий вміст мого «не знаю» - - -
(16—17.11.90)


(...........) Для мене бути поетом не означає жодної міси. Бути поетом — це просто писати вірші. (...........)
(...) Я охоче розпорошуюся, та й власну творчість розпорошую на величезну кількість текстів. У мене нема потреби створитиu геніальний вірш. Мене цілком задовольняє такий стан речей, коли мої вірші залишаються у вигляді часто незакінчених, дещо хаотичних нотаток. (..)
(...........) Поза очевидною потребою писати у мене є ще й звичка писати. Це така ж хвороба, як і будь-яка інша, а може, й краща. Не така шкідлива, а ще й до того запобігає багатьом іншим болячкам. (...........)
(...) Я не плачу на кіношних мелодрамах, але найкічевіші історії, якщо не ввімкнути відповідної системи самозахисту, викликають у мені таку півсекундну судому, ніби плач у скороченні. Думаю, це відрухово, механічно. (.........) Не думаю, щоб хтось зміг вигадати чи оповісти мені історію, в якій ішлося б про щось, чого я раніше не знав, чи щось, що я вважав би неймовірним. Якось мені вдалося їхати потягом і цілу дорогу дивуватися зеленяві дерев за вікном. (...........)*


З польської переклав
Остап Сливинський

Я ЛЮБЛЮ

Я люблю дивитися на холодні хмарочоси
Вони не мають душі як і я
Вони мої великі й сильні брати в яких я завжди знаходжу захист від всілякого дрібношерстого гівна

Я люблю летовища
Море бездарних голів без мізків
Літаки гордовито трясуть хвостами
Один перед одним і переді мною

Я люблю каліфорнійські гайвеї і німецькі автобани
На них можна забутись і забути про все
Я люблю пустелю невади
Я оголосив священну війну підлим вітряним млинам

Я люблю марокканський гашиш
Гавайську траву
Колумбійський кокс
І пітерські гриби

Я люблю велосипедні доріжки амстердаму й берліну
Стадіони і спортивні зали тренажери й турніки
Я люблю спортивні шорти і тренувальні штани кросівки і кеди
Я міг би запросто стати олімпійцем я міг би стати триатлетом

Я люблю стрільбища й тири
І військову форму
Я класний стрілець я міг би стати снайпером а хулі
Я міг би стати терористом найманим вбивцею
Я міг би стати викрадачем літака
Я міг би стати наркоторговцем
Утримувачем підліткових притонів
Приборкувачем отруйних тритонів
Власником ресторану ГОЛОКОСТ на мадаґаскарі
В найгіршому випадку порнозіркою
Аґентом охранки
Хірургом інженером людських туш
Вождем бридкого культу
Який з мене на хуй поет

Вересень 01, сан-франциско
Із циклу «ГОВНО ГААГИ». Новые гипертексты.

З російської переклав Сергій Жадан

 

* Привіт, Іздрику,
я Тобі переклав Могутіна, не знаю, може, це наслідок авітамінозу, невдячна справа, звичайно, — перекладати з російської, майже те саме, що перекладати з української на українську, ну та в тебе в Четверзі і не такий кумар друкується. Я про нього, про Могутіна, почув уперше — ще в іншому житті, років п’ять тому — від Андруховича. Юрко щось говорив про корпоративність і клановість в літературі, ось, — говорив він, — як вони своїх тягнуть, наприклад, є такий російський поет Могутін, який уїбав до Америки (ну, ОК — Андрухович не говорив «уїбав», це вже я від себе), і про його книгу Ґінзберґ написав дуже схвально, відгукнувся, так що я потім спеціально знайшов ті вірші й перечитав, все-таки цікаво, про кого Ґінзберґ, Царство йому Небесне, схвально відгукується. Це була ще давня його книга, здається, «Вправи для язика», повний «отстой», така собі відрижка московського концептуалізму, та й узагалі — відрижка, якщо Ти розумієш, про що я. Вже потім мені трапилось шикарне інтерв’ю Могутіна з самим Ґінзберґом (ну, бачиш, — ось вона, корпоративність), потім прочитав кілька книжок його прози, потім з’явилися нові книги його віршів, справді гарні американські вірші, написані, щоправда, російською, і я собі подумав, ну добре, треба було б його перекласти, але хто надрукує, а тут і Ти повернувся до суспільства, так що давай, брате — стартуй. У нас тут закінчилася війна з Іраком, і вже плюс 15, хоч я підозрюю, що ці суки знову все зіпсують. Тримайся, SADDAM FORZA!
Сергій Жадан, 13.04.03

Дорогий Сергію,
я й справді не знаю, нафіґа Ти перекладав цього Маґутіна-Мудіщєва. Справа зовсім не в тому, що безсенсовно перекладати з російської на українську (тема окремої бесіди), а в тому, що, подібне комерційне жлобство (є така домінанта в контемпорарі-арт, чув, мабуть?) не варте жодних перекладацьких зусиль, тим більше — Твоїх. Бракує Тобі вітчизняного жлобства й національної чорнухи? Читай частіше Четвержок: тут принаймні вся ця бридота не така прорахована й попсова, як у «московських концептуалістів». Ліпше б Ти вже сам зробився заручником «sztuki upodlonej», але upodlonej власним талантом і власною дикцією. Бо якщо українська література й потребує заповнення якихось незайнятих ніш, — асенізаторських, скажімо, — то нехай уже хоч лайно буде наше рідне, жовто-блакитне. Чого-чого, а цього добра... Підримуймо вітчизняного виробника, нє? Бо московський сморід і так стоїть довкола — своїх бздунів не чути.
Все ж друкую цього мудака (який, схоже, і в підари записався лише тому, що так легше продаватися: якщо раніше вистачало бути негром чи нацменом, то нині вже або зад треба підставляти, або гендер студіювати, а найнадійніше — підчепити AIDS: тут тобі й призи, і ґранти, і гробівець (без)коштовний з х***єм та п***ою). Друкую, чесно кажучи, сам не знаю нащо, ризикуючи між іншим остаточно закріпити за Четвергом такий формат.
Однак для чогось же Ти це перекладав... А запитання «нафіґа?» можеш залишити без відповіді. Хай уже читачі самі вирішують. Сподіваюся, це не буде їхньою останньою спробою взяти Четвер до рук.
Іздрик, 14.04.03