Юлія Гоголь

Р І З Д В О

Кажуть, на Різдво збуваються найзаповітніші мрії.
Мої батьки дуже хотіли мати дитину. І ось я, маленька-маленька дівчинка народилась на саме Різдво. Усі так раділи мені, так раділи. На Різдво у нас завжди була гучна забава — святкували мій день народження. Ось так на свої 5 років я одержала… рояль. Того дня до нас чогось ніхто не прийшов, і як тільки його настроїли, тато сів за інструмент і заграв таку тиху-тиху колядку. А мама співала. Я потім цілий рік училась, щоб на наступне Різдво заграти хоча б одну таку ж коляду.
Не судилося. До наступного Різдва мої батьки загинули в автомобільній катастрофі. Мене забрали у дитячий будинок, а нашу квартиру, нашу розкішну квартиру, наче викупив якийсь бізнесмен. От тоді й закінчилось моє дитинство.
В той час я дізналась, що таке голод, що таке холод і що означає нема де переночувати. Було важко, я навчилась курити, а коли мені було 14 — вперше закохалася. В місцевого наркомана. З ним вперше ширнулась травкою в якомусь підвалі. А потім він мене почав ласкати, я не пручалась. Так і втратила власну честь — бридко і болісно. І більше ніколи не ширялась.
Незабаром настав час покидати притулок, а в мене ні знань, ні професії (швачка з мене нікудишня). Тоді прийшов якийсь бізнесмен (він так приходив щороку і деяким випускникам пропонував роботу). Йому в око впала тільки я, тож можна сказати, фортуна врешті й мені посміхнулась. Я сіла з тим чоловіком в його розкішне авто і ми поїхали. Не так сталося, як гадалося. Першого ж дня він мене просто зґвалтував, сказав, що є робота тільки повії і вибору в мене немає. Вибору у мене справді не було…
Коли я зненавиділа світ, закінчилась і юність. Просто потворна, без смаку розфофирена й насмальцьована тональним кремом, я вийшла на свій перший робочий день, точніше — ніч, в ресторані готелю. Я була ніби офіціанткою, та мене можна було запросити на бокал шампанського в номер. Першим клієнтом була якась великопика свиня, яка мене називала Кісочкою, ляскала по моїх сідницях, була грубою й зовсім ні з ким не церемонилась. Мені було огидно до блювоти, але потім дозволили прийняти ванну, бо “Кісочка” добре заплатив. Потім він ще часто приходив і був не менш щедрий.
Я тішилась, що дозволяли хоч митись у ванні, і вже за тиждень мене знайшли там з порізаними венами. Відкачали, дали очунятись, а потім ще раз зґвалтували і відправили на роботу. В той день, в той день було Різдво, і я справді не хотіла помирати. Бо в той день я побачила в кутку щось особливе: там стояв рояль. Той самий рояль. Виявляється, я повернулась до дому. Я сіла й почала згадувати, що вчила в дитинстві. Під вечір навіть заколядувала. Потім мене ще часто просили щось грати, і це була моя єдина відрада.
Так і минали роки. Я хотіла втекти, але що я могла сама зробити у величезному місті, без документів, у місті, де є свої закони і свої правила, і свої мафіозі, і свої повії, які заробляли значно менше за мене. Врешті мене впіймали, вкотре поглумилися й відправили назад на роботу. Чим більше пручалася, тим гірше мені було.
Ось так було завжди. Я добре вивчила свою роботу, своїх клієнтів і їхні забаганки, але я старіла. Невпинно. У мене запалися очі, якось відразу з’явилося багато зморщок і опали груди. Я вже не та. Об мене просто почали витирати ноги. Я стала непотребом. І перед Святою вечерею я зібрала свої речі й пішла. Тепер мене вже ніхто не розшукуватиме. Тепер всі з полегшенням зітхнуть.
Куди ж було йти серед лютої зими. Я пішла до церкви. Там була Свята вечеря для бідних, мені дали ложку куті, як-не-як нагодували, а вже пізно ввечері я пішла до сповідальні. Я не бачила отця, і добре, я розповіла все, що було на душі, все своє життя й поневіряння. Отець простив мені, а коли вийшов зі сповідальні, я просто жахнулась — “Кісочка” в рясі.
З тієї злості і з того бруду я мчала щосили містом. Як я хотіла додому! Просто зіграти на роялі й заколядувати мамі й татові. Під моїм колишнім домом, чи то пак під проклятим готелем, мене й знайшли замерзлу наступного дня. Бізнесменові довелося ще й тишком-нишком похорон організовувати.
І от тепер я смажуся в пекельному казані, та все одно ніхто мені не заборонить мріяти. Мріяти про одного чоловіка на все життя, про затишну хатку й про двох дітей, яким я співаю, сидячи за роялем. Ми всі тихенько-тихенько колядуємо, адже сьогодні Різдво, а на Різдво збуваються найзаповітніші мрії.

КУПАЙЛО
Я вийшла заміж за Купайла.
Сьогодні я бігала полем, збирала ромашки й білу конюшину, підкидала квіти над собою і раділа своєму щастю. Я — обрана. Ще минулого року, ще минулого року Він мене обрав. Мене, а не когось іншого. Ще минулого року мій вінок на купальську ніч втопився — пішов до Нього. Тепер я йду до мужа свого.
Всі дівчата назбирали багато квіток і вирядили мене переважно в біле — я ж наречена. Прикрасили стрічками, вишивками і безліччю білих квітів. Ми співали як завжди — весільних пісень. Всі так за мене раділи і трохи навіть заздрили — я виходжу заміж за бога, за Купайла, за Купайла, за того, хто поєднує вогонь і воду, дарує людям родючість, дітей і кохання.
На поляні горить величезне вогнище. Вже другий день. Посходилися мавки. Єдиний час, коли мавка не чіпає людину — на купальські святки. Тут ми всі разом: відьми, мавки, навіть русалки вистрибують і приходять, лісовики, всі-всі шанують Купайла.
Вогнище сягає неба й розплавлює землю. Стрибати ще не можна, спершу я піду, спершу я піду, а тоді — веселощі. Стара Ведмедиха виявилася таки відьмою й приплила на святки на своїй березовій мітлі. Я вже назбирала квіток на вінок. Я не доплітаю його до кінця, а залишаю вінок розірваним. Розірваним, як дівочу юність. Так треба, я ж уже майже заміжня.
— Прощавай, моя мамцю!
— Прощавай, доню, радій із мужем своїм.
— Прощавай, мій неню.
— Прощавай, дочко, і хай Перун вас береже.
Тоді підстрибнула та стара відьма, взяла розірваний вінок, оплела мою шию й почала душити. «Прощавай, моя мамо.., повітря бракує, хочу жити, милий мій, холодно, мамо, мавки, я тепер буду мавкою... ... ...»
Потім вони ще більше прикрасили мене, і та відьма Ведмедиха зобразила на моїх вустах посмішку. Посмішку смерті: я ж на ложі в милого маю бути весела. Я весела. Мене просто несуть у вогонь, у купальський вогонь, який виганяє з людей усіх демонів світу й дарує їм щастя. Та тільки після того, як крізь нього я піду до милого.
Ну, ось він — андеґраунд. Мій коханий стоїть із піднятою до землі головою, і з його рота язиками вистрибує очищуючий купальський вогонь: його дихання — наше полум’я. Його тіло дивне таке, все голубе, з води, чи що? Я не стою, я якось пливу до нього. Він дивиться на мене вогняними очима, і його руки з морської хвилі наближаються, наближаються, наближаються... Його ложе схоже на велику колиску, яка причеплена до землі, а всюди навколо гасають лише марева мавок із різноколірними очима, пак колишніх дружин, і візії якихось демонів-прислужників... Мої білі квітки розчинились і перетворилися на безліч скарбів, які шукатимуть люди в землі, а мої стрічки сплелись у якусь предивну квітку й гайнули догори. Ось такий він — андеґраунд.
Ото я вже в тій колисці, мене огортають вогонь і вода, а на вустах розтікається смертельна посмішка. Мене мій милий заколисує-заколисує, як немовля, і тільки чути гуляння й веселощі зверху.

ВИКРАДЕННЯ
Це сталося. Був день 22 серпня 1911 року, і це сталося.
Він довго і клопітливо працював над собою, щоб це зробити. Він роками вставляв вікна і милувався тобою. Він фанатично марив це зробити.
Знаєте, Вінческо Леонарді, як він потім себе назвав, був як усі італійці дуже говірким й емоційним. А ще він був неабияким патріотом. А ти з нього сміялась. Ти завжди з нього сміялась, та й він не раз шкірив зуби до тебе, ти ж — улюблена повія.
Його діло було нехитрим — вставляти розбиті вікна. Та він навіть це робив з патріотичними-націоналістичними міркуваннями — треба ж зробити хоч якусь кар’єру в чужій країні. Він хотів зробити ЦЕ зі своєю куртизанкою й продумав кожен свій крок. Він хотів бути щасливим з тобою в Італії. А ти сміялась.
Він знайшов ще декількох патріотів на чужій землі, які допомогли йому (зокрема заволодіти повією, яка перебуває без прав і документів у Франції). Вже о 13-й годині ти належала йому. Без особливих труднощів він узяв тебе. Вінческо позбувся всіх прикрас і обрамлень — йому потрібна тільки ти. А ти сміялася навіть у процесі. Ти належала йому два роки і три місяці. Увесь цей час ти сміялася з нього.
Одного разу він вирішив продати тебе як останню шльондру. Відправити на батьківщину як рабиню вулиці червоних ліхтарів із невинно-янгольською усмішкою. Звісно, йому це не вдалось, і тебе знову ув'язнили в квадратовій залі. А ти сміялася. На прощання ти йому так посміхнулась, так посміхнулась...
Усіх вабили твої руки, риси обличчя, простота, розкішне волосся і начебто незіпсованість. Всіх вабила твоя врода і... Кажуть, коли тебе творили, то розповідали казку.
І ось, ти знову у своїй квадратовій камері. Тобою користуються як можуть. Всі шукають того, що побачив Вінческо, а ти смієшся. Ти непереборна оптимістка.
Знаєш, я вірю в розум і винахідливість. Я вірю в невмирущу вроду. Я вірю в італійське Відродження. Я вірю, що можна пів тисячоліття не сивіти. Я вірю в магію фарб. Я навіть вірю в геніїв. Та я не вірю, прекрасна Джокондо, що люди так довго сміються.

ХРЕСТИНИ

Свідомість концентрується в потилиці. Типова процедура: як типова нехристиянка підходжу до столу, витрясаю кілька (звісно, забагато на одну ніч) таблеток, кілька ковтків води і — в ліжко. Може хоча б сьогодні спатиму спокійно. Прагну постійного спокою.
Раптовий різкий біль. Холод. Холод поглинає все тіло, особливо руки і ноги. Сильне серцебиття. Увага зосереджується навколо сенсорів. Кров б’є у скроні, а потім у шию. Біль простягається далі, перетворюючись на електричний струм. Струм поглинає хребет — я не можу поворухнути жодною частиною свого тіла — повний параліч, холод у кінцівках, тільки прислухаюсь, як б’ється серце.
Біль, потилицю і переживання поглинає дивне Середньовіччя. Меншаю зростом, нерозчесане волосся сплітається у коси з пилом і тишею. Біжу довгу дистанцію. Втікаю від Бога. Біжу так хутко, наче це останній кілометр Марафону, а мене наздоганяють. Троє на конях. Двоє молодих, наче воїни, а третій старий, весь у білому, чимось нагадує сучасного священика і щось лепече не по-нашому. Стараюсь бігти ще сильніше, та босі ноги коле каміння. Болить у боці. Сильно стукає серце. Я от-от впаду, от-от впаду. Дуже мучить спрага. Хочеться хоча б ковток води. Вони мене зараз вхоплять за косу і поволочать за собою. Треба падати або бігти швидше.
— ОтрЬкаешся ли дїавола, вся силы его и вся аггелы его, и вся дЬла его?
І я впала. Кров на землі. Все лице розірване. Я не добігла свого Марафону.
— ОтрЬкаешся ли дїавола, вся силы его и вся аггелы его, и вся дЬла его?
Хочеться закричати, і я наче й кричу, та чогось нічого не чути, через спрагу, чи що?
Тут троє безцеремонних чоловіків починають мене рішати.
— ОтрЬкаешся ли дїавола, вся силы его и вся аггелы его, и вся дЬла его? — знову сердито запитався старий у білому.
Один із воїнів просто й безтурботно піднімає мене за косу, не зважаючи на мій дикий крик, що я відрікаюся, а інший витягує меча й відтинає волосся.
ОтрЬкаешся ли, невЬрная ?.. — знову заговорив той, що був старим.
Чомусь ніхто не чув мого крику. Але далі вояка своїм гострезним мечем поцілив мені просто по шиї...
Це, мабуть, вже погана традиція, що я в понеділок зранку прокидаюсь, а в моїй кімнаті психіатр. Сьогодні я всю ніч прокричала: «Відрікаюсь».


ВОВК
Він підстрибнув до Неї, повалив на землю і по-хижатськи вчепився в її серце. Вирвавши його, побіг. Серце ще билось. Воно хотіло жити, палати. Серце було молоде, воно обливалось кров'ю. Він не стерпів такої жаги до життя і розшматував його.
Їй часто доводилося слухати страшні оповідки й небилиці про те, як люди страждають, гинуть й помирають. Вона завжди співчувала, та мала на те свою думку: «Якщо маю дожити до старості, то й війна не забере, а як написано згинути в юності, то вовк у домі роздере. В кожного своя доля».
Був початок весни. Вона опинилась на узліссі і без вагань пішла в ліс — Вона була доволі сміливою. Та сама не зауважила, як заблукала в березняку. І тут несподівано з'явився Він. Вона не злякалась, а здивувалась: що Він, з іншого світу, зовсім далекий до Неї, робить поряд? А потім Вона уважно розглядала Його. У Нього були чи то сірі, чи то зелені, чи то сіро-зелені очі. А ще вони були голодними — Він їв поглядом. Зауважила: Він був міцної статури.
Він дуже хотів Її обманути, а Вона хотіла втекти. Вона відчувала небезпеку. Вона була уважною, а головне — хитрою. На жаль, це Їй не допомогло, бо зрозуміла, що в лісі зовсім сама, що нікуди тікати, що Він значно сильніший і жодні хитрощі тут не допоможуть. І в одну мить сама незчулась, як опинилась на землі.
Кажуть, на Неї напав Вовк. Тепер Вона живе без серця.

ВОГНЯНО-БАГРЯНА
Вогняно-багряна, веселково-чорна, мармурово-блискуча. Твоя і моя.
Я не люблю троянд — вони горді. Зате я люблю трояндово-ніжний схід сонця. Тоді, коли півні ще взагалі не співали і коли має силу уся чортівська сила. Коли ще відьми танцюють шабаш, мавки ходять поза плечі, я ходжу по краєчку прірви в очікуванні ранку. В такі миті небо має якийсь шалений колір. Ні, не голубий, це небесковий колір.
Так було і посеред літа, в той фантастично ніжний ранок. Ти прийшов до прірви, обняв мене тепло-тепло, а потім, невідомо звідки, наче з небескових очей, витяг квітку. Я споглянула на неї і мало не зомліла: ти, мабуть, приніс її від самого чорта. Вогняно-багряна, веселково-чорна, мармурово-блискуча квітка папороті.


МАДОННА
Він повісився. Помер як Юда, бо йому не було виправдання.

У неї були лукаві неспокійні очі, але якийсь святий погляд. Звідки ці очі? Де він їх ще бачив? Хтозна. Колись згадає.
За ці очі, вірніше за цей погляд, їй належали мало не всі чоловіки цієї планети. Може й не тільки цієї. Та вона цим зовсім не користувалась, а її серце було повне любові до нього одного. Найбільше в світі хотіла мати дитину, та він як дзік вперся через свої недоумкуваті ревнощі. О, його ревнощі — це щось! Це припадок так званої «нірвани», або краще сказати «рвани», коли він рве і мече всім, що попадає під руку.
Вона намагалася сказати щось важливе. І знову почалось. Вже вкотре. Він подумав, що мова піде про іншого чоловіка. Ось тут і почалаяь «рвана». Він ухопив перше, що попало під руки — ніж для риби, хотів, щоб вона подивилась йому в очі, а вона від сліз вже не бачила нічого. Тоді він встромив його у спину. Вона хитнулась, ще мить постояла і, на диво, впала горілиць. Останній погляд у вічність. Звісно, так дивилася лише рафаєлівська Мадонна.
Наступного дня вона йому сказала, що вагітна.