Ксенія Ахекян

НОТАТКИ З БАУЦЕНУ

Всі дійові особи «Нотаток…» вигадані,
будь-якіспівпадіння випадковимі


День Перший. Це сталося.

На дворінестерпна спека. Лінивий вітер огортає гарячим, немов із сауни, повітрям, пилюкою і смородом (адже недалеко привокзальний базар). Сьогодні — до Німеччини, в Бауцен, до мовної школи, після повернення майже відразу до Чехії, а потім канікули закінчаться, і знову на пари. Жодної надії найближчим часом поніжитися у прохолодній воді, вилізти на Карпатський хребет, об?їстися чорниці чи проспати двадцять годин підряд. Усе літо доведеться конспектувати лекції, робити домашні завдання, щось вчити, напружувати пам?ять, забивати собі голову...
Це несправедливо!!!
Я оголошую страйк, бойкот, голодування, подаю на них до суду. Мій адвокат зателефонує вам! Побачимось у суді!
До біса все!!!
Хочу морозива, холодного соку і великий кондиціонер!
Кимось закинуте подвір?я виконує роль автовокзалу для міжнародних автобусних рейсів. Жодної лавки, жодного дерева, а тим паче кондиціонера. Від приголомшуючого сонця можна сховатися лише в тонкій смужці тіні, що налякано тулиться до кам?яної стіни. Всі новоприбулі відразу заповзають у цю оазу порятунку. Але тінь — це ілюзія, марево міста. Тут так само нестерпно, як і на сонці. Лінуєшся навіть говорити. Всі терпляче чекають на автобус.
Протилежну стіну підпирає гора пластикових ящиків з-під пляшок. З третьої сторони простір обмежує вищерблена рампа, на якій купами іржавого брухту лежать демонтовані металеві секції. Звичайний постіндустріальний міський краєвид. Це нормально.
З потертого розмовника вчу німецьку фразу «мені потрібно два квитки до Бауцену» — суцільний набір не зрозумілих мені звуків. На випадок, якщо мене касир щось запитає, треба ще вивчити «найдешевший» — це про квиток і «я не володію німецькою» — це про все інше.
Людисьок все більшає, хоча ще година до відправлення. Напевно, абсолютно всі бояться, що їхні законні місця (затверджені актом купівлі квитків з чіткою і візуально ідентифікованою нумерацією «пасадачних мєст») обов?язково хтось займе. Чи то керуючись вибором кращого місця, чи може, як завжди, незважаючи на «європейськість» автобуса, рейсу, міста відправлення, місця призначення, смайлу водія і взагалі... квитків буде продано вдвічі більше, ніж оцих «мєст». Або, навіть ще гірше, автобус від?їде раніше — без них! Повітря, вагітне параноїдними думками оточуючих, гусне як кисіль.
Мій професор старий перестрахувальник. Він відправив мене сюди на дві години швидше — «про всяк випадок» і, мабуть, з тих самих міркувань. Його піклування, звичайно, не безпідставні, бо саме на мене покладена дуже важлива місія. Відсьогодні я стану святим Сусаніним і Матір?ю Терезою в одній іпостасі для його внука, сонечка, ясочки, чада, майбутнього світила філологічних наук, помазаника, спадкоємця всіх титулів, нагород і володінь і одночасно мого одногрупника Олександра Андрійовича або просто Сані. Амінь.
Так, це я, тендітна дівчина, мушу зайняти нам наші місця в автобусі. Маю, як справжня Берегиня, стерегти їх від злих дядьків, які тільки для того і їздять до Німеччини, щоб прокатитися на чужих кріслах. Я маю виправдати надії, які плекають щодо мене моя рідна кафедра і пан професор. Протягом двадцяти днів (з дорогою), а це чотириста вісімдесят годин, або ж двадцять вісім тисяч вісімсот хвилин, і я вже не рахую скількох секунд, я маю проявляти людяність і дружню турботу стосовно Олександра. Яка честь!!! Яка довіра!!! На очі нагортаються патріотичні сльози. Слух починає пестити щось середнє між «Gaudeamus» і «Shche ne vmerla Ukraine».
Цвай фаркартен нах Бауцен. Цвай фаркартен нах Бауцен, біте. Цвай фаркартен нах Бауцен, біте шьон. Майже по-німецьки.
Якимись повільними рухами в моєму полі зору з?являється автобус. Він ніби пливе по розпеченому асфальті вздовж паркану, дуже обережно, ніби на пальчиках, заїжджає на подвір?я, зупиняється й відверто розчиняє свої двері та розпашілі баґажні відділення. Народ відживає. Він із діловим поспіхом починає броунівських рух між купами валіз і автобусом. Галас, метушня, сварки, бурхливі прощання, материнські благословіння.
Нарешті з?являється Сашко зі супроводжуючими його особами. Я отримую останні рекомендації та настанови щодо годування, лікування, вигулювання й доглядання за своїм підопічним. Останні цьомки-бомки, і ми занурюємося в прохолоду євросалону.
Автобус, переповнений ентузіазмом пасажирів, рушив з місця, але відразу різко загальмував. На задрипане подвір?я влетіло «захекане» авто і перегородило нам виїзд. Воно навіть не встигло зупинитись, як з нього вже вискочила розпашіла жінка. Вона несамовито розмахувала руками і волала на все горло, біжучи до автобуса. «Астанавітє карусєль, тобто автобус!»
— Теж мені Анна Карєніна, — роздратовано сказав водій, відчиняючи двері.
Жінка влетіла в салон, і поміж рядів залунав її гучний сварливий голос. Водій казав щось про корабель, який відчалює, і що його вже не можна повернути, але пані й слухати того не хотіла. Вона голосно перераховувала всі нещастя, які могли звалитися на голову земних мешканців, і особливо такого немудрого шофера, якби вона не встигла. Нарешті гамір вщух. Пасажири заспокоїлися. Жіночка з переможним виглядом зайняла своє місце.

— Сподіваюся, що кожен з нас доїде до свого кінця, — сказав водій, і автобус рушив.
Так розпочалася подорож до Німеччини.
— Вас всіх у цьому житті цікавить, я впевнений, тільки одно, — продовжував шофер, — це туалєтна комната. Вона в нас є (пауза для аплодисментів), але прошу нею не користуватися. Якщо ви не витримаєте, то запам’ятайте: там є два включателі — один спускає воду, інший закриває двері. Світла там нема, зато є смітник. В нього можна викидати тіка бумагу, ну і в кого там шо...
Водій кинув у салон автобуса лукавий погляд хлопчиська, який думає, що вже все на світі знає.
— А на зупинках, десь на природі, кожен своє сміття виносить з автобуса сам, щоб ми тут не їхали в бруді, як свині… А!!! Ледь не забув. Вас вітає водій автобуса підвищенного комфорту, можна так сказати «бізнес клас», Анатолій Кузьменко. Другий водій мій тьозка. В смислі не Анатолій, але теж Кузьменко.
— Дякую, Анатолію. Мене звати Василь Северинович. Я автентичний німець, тому нічим не переймайтеся. Я знаю німецьку, російську й українську мови вільно, розумію інґліш. За спеціальністю я ветеринар, але закінчив відповідні курси, тому, якщо з вами щось трапиться — можете без вагань звертатися до борт-лікаря. Я до ваших послуг.
Від цих теплих слів вагітну дівчину з першого сидіння перекривило, вона міцно обхопила руками свій животик, показуючи всім своїм виглядом, що народжувати вона тут не буде ні за яких обставин. Василь посміхнувся до неї двома золотими й одним срібним зубами.
— Не переживайте. Вагітним ніхто не залишиться. У мене приймати роди — це мрія від дитинства. Я навіть у сім років нашому козлу сам зробив кесаревий розтин.
— А для дітей на квитки в нас є суттєві знижки, — додав Анатолій, дружньо посміхаючись. — Сервіс, панімаєтє.

Вже за півгодини автобус під’їхав до кордону.
— Зараз ми вам роздамо декларації, щоби ви їх заповнили. Пишіть розбірливо, не поспішайте, перед нами п’ять автобусів черги.
— Скажіть, будь ласка, а якщо я на ПМЖ виїжджаю, то мені яке громадянство писати? — запитався худорлявий рудий молодик з кінця автобуса.
— А ким Ви себе в душі відчуваєте?
— Арійцем.
— Ну то так і пишіть.
— А чому в мене декларація на івриті?
— Мамаша! От ви і розкололися. Як Ви знаєте, що це іврит? — хотів ужалити Василь.
— Я високоосвітчена людина! — зі смертельною образою в голосі сказала громадянка Байцер-Ростова й вип’ятила нижню губу.
— А можна вийти покурити? — почулося з гальорки.
— Куріть, хлопці, куріть…

В автобусі ставало нестерпно задушливо. Надворі стояла жахлива спека. Навіть ні. Вона відверто розляглася територією цілої нашої держави і пашіла всім своїм розігрітим тілом.
До вбиральні стояла величезна черга. Склеротична бабуля, яка давно забула вмерти, посміхалася клієнтурі за методом Дейла Карнегґ й за кожних п’ять сантиметрів туалетного паперу вимагала одну гривню. В кого не було гривень, міг платити в євро за курсом один до одного. Слухняні пасажири, керуючись порадами досвідчених водіїв (чит. також професійних перекладачів та віртуальних акушерів), почали виносити із салону сміття (і звідки його стільки взялося за ці тридцять хвилин?!). Але оскільки смітників ніде не було, вони тихенько клали порожні пляшки за колеса автобусам, а обгортками від цукерків прикрашали навколишні берези. До Різдва було далеко, але в душі багатьох відчувалося свято! Ми їдемо за кордон!!!
В тіні колеса сиділи два дреди.
— А знаєш, що би я зараз хотів? — примруживши очі, процідив крізь дим перший хлопець. — Я би хотів, щоби на даху цього автобуса була ванна… можна з душем… Щоби я там зверху їхав, і як Папа Римський всіх кропив свяченою водою.
— Теж мені статуя «Пісяющій мальчік», — відповів другий, — от якби…
— Але він не встиг договорити, бо чоловік у формі з подвійним підборіддям закомандував усім вертатися на свої місця. Наспівуючи під ніс славнозвісну «You in the army now», дреди повільно підвелися, зробили по останній затяжці й посунули до спекотного автобуса.

Невелика кімната була заповнена людьми, як ощадбанк у день степендії. Підходячи до митника, кожен намагався якось по-дитячому наївно посміхнутися і з ґалантною легкістю підняти й поставити на стіл усі свої плєцики, торби, кравчучки, п’ятитоннки, авоськи, кульочки, пакетики, валізи на коліщатках та чомусь непідйомні портмоне. Мила бабуля — бальзаківський вік помножити на два — на тиждень перебування у Німеччині взяла для власного використання три торби з ліфчиками. Причому різних розмірів. Професор МҐУ, який їхав з нами до Бауцену на літню мовну школу, рівно півтори години проводив з митником дискусію на тему: «Чи необхідно росіянинові два ящики пива далеко від матінки-Батьківщини за умови, що він покидає її рівно на двадцять днів.» У кінці митник, переконаний наведеними арґументами, здався. Викладач завжди має рацію.
Фейс-контрол проходили напружено-серйозно, так, що обличчя робилися ще страшніші, ніж на фото в паспорті. Тільки дредасті хлопці нестримно реготали. Підійшовши до віконечка, вони все-одно ніяк не могли заспокоїтися, тому кривили перевіряючому кумедні пики. Митник, певно, у відповідь, теж якось страшно усміхнувся й запитав першого:
— Серія Вашого паспорта?
Дред глибоко втягнув у себе повітря, закліпав очима, пошкробав коліно, але нічого не допомагало. Не промовивши ані слова він потупив погляд, уникаючи пронизливо-допитливих очей митника.
— Не знаєш? А треба знати, як те, що вісімнадцять помножити на двадцять один буде 287. Поняв?
Дред усе зрозумів.

Польщу перетинали вночі. Всі потихеньку стали вмощуватися на своїх кріслах. Пані Байцер-Ростова вдягла на очі темну пов’язку і блаженно посміхнулася. Але щастя її тривало недовго, тому що російський професор почав хропіти, а ще за хвилину його розумна голова впала їй на груди. Ззаду автобуса гиготіли дреди. Вони на пальцях вираховували різні математичні дії, але коли дійшло до 1879 помножити на 2023 та відняти 49518, вони потомилися й на тому позасинали. Майбутня мама перевдяглася у футболку з Леонардо ді Капріо, і його нижня половина голови сильно розтягнулася по фіґурі вагітної. Пасажири потроху позасинали.

День Другий. Ми все ще в дорозі. Маленькі костели з довгими шпилями. Вони ніби вказують середнім пальцем в небо. Схід сонця червоний, буде холодно.

Німеччина міцно пахла МакДональдсом. Не допомагали навіть вітрові електростанції, що стовбичили на схилах пагорбів і мали на меті видувати всі аромати на територію сусідньої Польщі. Вони виглядали несправжніми, ніби інстальованими на тлі захмареного неба. Ми проїхали кілька невеличких селищ, радше подібних до дачних районів, із гарно помальованими будиночками, казковими дитячими майданчиками та чудовими квітниками.
На обрії з?явилися обриси міста з вежею на горі. Чим ближче ми під?їжджали, тим краще могли роздивитися середньовічний замок і палац у романському стилі, що коронували пагорб міста. Навколо них павутинкою розходилися старі вузенькі вулички, будинки яких ще мали віконниці й на ніч заплющували свої числеyні очі.
Всі вулиці були прикрашені жовто-синіми прапорами. Як мило з їхнього боку! Але ж у мовній школі будуть не тільки українці?! Чи то тиждень України? Але все одно шалено приємно! Ой ні! Тож у них і герб жовто-синій. Який плаґіат! У будь-якому разі зроблю світлину на фоні прапорів — скажу, бачите, як мене в Німеччині зустрічали!
На приміщенні вокзалу написи Bauzen німецькою і Budysin серболужицькою. Це що, тонкий натяк на двомовність? Чи ж насправді всі мешканці, навіть не серби, володіють лужицькою? Чи то я вар?ятка, приїхала до Німеччини, не знаючи німецької, зі сподіванням вивчити верхньосерболужицьку і зі всіма порозумітися? Це називається «далі буде»…
Саня дуже серйозний, майже не посміхається: хвилюється перед відповідальним моментом. Він уповноважений передати щирі вітання завідувача кафедри слов?янської філології, тобто свого діда, директорові мовної школи докторові Шену. Подумки він проговорює визубрений текст, так що губи при цьому кволо рухаються, а погляд блукає між будинків. Я навсібіч роздивляюся. Ми прямуємо по якійсь там штрасе до пункту нашого призначення.

В гуртожитку Сербської ґімназії помалу збиралися люди. Там були солідні вчені-славісти зі стажем і повні аматори-початківці. В приймальній економіст із Новосибірська Аркадій Холопкін вимагав рушник:
— Панімаєтє, Ви мнє нє далі палатєнца… палатєнца… витірацца…
Паралельно він розмахував руками, але сурдопереклад йому не вдавався. Шістнадцятирічна серболужичанка нерозуміюче дивилася на нього й якось співчутливо посміхалася. Невідомо, скільки б ще йому довелося мордуватися, але до кімнати, розштовхуючи інших учасників фіріального курсу серболужицької мови і культури, зайшов «вєчна маладой і вєчна п’яний» московський професор.
— Я Аркадій Халопкін із Навасібірска, мнє нє видалі палатєнца…
— Ви дали товаришу неукомплектований набір білизни. Там бракує такої необхідної в наш економічно скрутний час речі, як рушник, — сказав по-серболужицьки, затинаючись після кожного слова, професор.
Ганка продовжувала ніяково посміхатися:
— Ми не даємо рушники. В туалетах висять одноразові.
— Што, нєту? — перепитував Холопкін. — Тоже мнє сервіс.
Отримавши свій комплект білизни, професор ліниво покурсував до виходу. Аркадій поспішив за ним.
— Тоже мнє сервіс, — не заспокоювався він. — А на каком етаже у Вас комната?
— На втаром, — недбало прогугнявив професор.
— Нада же! А у мєня на чєтвьортам, — аж образився економіст з російської глубінки.
— Я — ПРОФЕСОР! — смакуючи кожну літеру, пояснив москвич.
Холопкін зіщулився й хвилину йшов мовчки.
— А што здєсь? — з примиренням у голосі спитав він, вказуючи на двері в кінці коридору.
— Тут мужской туалєт. Што, нє відіш, «Хєр» напісана?! — авторитетно заявив професор.
Аркадієві знову зробилося ніяково, але він швидко знайшовся.
— Ви відітє, какоє інтернациональнає слова?! Как жаль, што я нє лінґвіст. Етому можна било би посвятіть целую дісєртацию!!!

На другому поверсі був гінекей. Дівчата, жінки та давно вже жінки розпаковували валізи. Ті, що швидше впоралися, йшли в розвідку вивчати місцину. З першого погляду можна було зрозуміти, що тут під час навчання живуть хлопці. Кімната українки Мар’яни та росіянки Маші за головну окрасу мала дарц і багато дірок у стіні як наслідок. У нашій кімнаті, де, окрім мене, жили ще полька Аґнєжка та юґославка Даніца, хлопці наксерили свої обличчя, й тепер вони красувалися над ліжками. Пізніше у відповідь ми наксерили їм свої дупи й бюсти і повісили поміж їхніми обличчями на згадку. Двері тайанки Фен-Фан (у побуті Фунь-Фань) та італійки Джулії прикрашав неоднозначний колаж: еротичні блондинка з брюнеткою в обіймах, семеро ґномів, козел без рогів та хор червоних шапочок співає «Хаба дагіру».
Коли я зайшла до своєї кімнати, було біля третьої по полудні. На одному з ліжок хтось спав. Я трохи ніяково привіталася, мовляв, «добри джєнь». Хтось довго потягувався, позіхав десь там під ковдрою й нарешті вислизнув зі сну в реальність. «Добри джєнь», — повторила я, ладно посміхаючись зі всією щирістю, на яку була спроможна за таких обставин. Засмагла дівчина сонно усміхнулася у відповідь. Так я познайомилася з Даніцею. Коли до нашої кімнати ввійшла русява трохи клаповуха й прямолінійна Аґнєжка, ми вже мило розмовляли з Даною кострубатою, зрозумілою лише нам, англійською. Таке собі Еспіранто для слов?ян. Аґнєжка випалила своє «чещчь», і мені вже не треба було питати, звідки вона приїхала. Мій словниковий запас із польськї моментально випарувався, й окрім «фантастичнє», я не могла нічого з себе видавити. Але Аґнєжка не комлексувала, і вже за годину я виконувала роль штатного перекладача з польської через українську на англійську.

Погода була тепла, але хмарна. «Фан-клуб» Лужиці помалу збирався на вулиці перед гуртожитком. Вчора в Будишині цілий день падав дощ. Листя й трава набрякли й обважніли. На дорозі ще зранку лежало багато фіолетово-сірих слимаків, які були вимушені рятуватися від води, а тепер сохли на асфальті як випрані шкарпетки.
— Я Аркадій Халопкін, — вітався з кожним росіянин. У нього була обвітрена шкіра й відросле волосся. На собі він мав картату сорочку, сіру плетену безрукавку й коричневі штани.
— Я Міхаль, — посміхаючись на всі тридцять два, знайомився лише з дівчатами лисий поляк в окулярах. — Насправді я математик, а нижньолужицьку я вивчаю самостійно.
— Тут всьо ращітана на фізічєскає развітіє, — бідкалася білявка Маша Міхальові, — двері відкриваються туго, на крани треба натискати, щоби потекла вода…
Міхаль російською не розумів ані слова, але його самооцінку настільки піднімала розмова із симпатичною кучерявою блондинкою, що він відповів:
— Я всіх слимачків з дороги переніс у траву, щоб їх ніхто не розчавив.
Маша теж не занадто розуміла польську, але вирішила, з шкурного інтересу, обов?язково всім нав?язувати контакти.
— А на кухонному столі я знайшла величезну здохлу муху! Уявляєш, у тому гуртожитку навіть мухи мруть!!!
— Мухи? — почув знайоме слово Міхаль. — Вони тут такі живучі! Мало, що всюди літають, так ще й кусаються. Аж до синців! Просто фашисти якісь!!!
Він став підкочувати джинси вище коліна, щоб підтвердити Маші правоту своїх слів. Але вона несподівано зробила різкий крок убік і задавила слимака, що поважно вилазив з трави.
— Я вбила огидного плазуна! — радісно повідомила вона зблідлому Міхальові, що з жахом дивився на фіолетову пляму, яка ще секунду тому могла повзати і радіти життю.
— Я Аркадій Халопкін, — як луна чулося з різних закутків подвір?я.

День Третій. Найбільше з лужицьких свят мене захоплює «кокот» або «лови півня». На зеленій луці ставлять великі дерев?яні ворота, обвиті дубовим листям. Згори вішають мертвого півня, якого хлопці мають зірвати скачучи на коні. Першим королем стає той, хто відірве півневі голову. Другим і третім стають власники крил. На церемонії нагородження дівчата вдягають переможцям дубові вінки.

На першому занятті кожен розказував про себе, свою родину та звідки він родом. Почав словак:
— Мене звати Мілан. Я одружений і маю песика. Два місяці тому йому відтяли хвоста. Я за ним дуже сумую. За своє життя я пережив дві психічні кризи: коли їхав на роботу до Німеччини, і коли з роботи повертався додому. Одного разу на летовищі мене зупинив кореспондент і поцікавився, звідки я прилетів. Я кажу — з Братислави. А він мені: «А, знаю, це в Чехії.» Ось такі необізнані люди зустрічаються.
Наступною про свою родину розказувала українка:
— Мене звати Мар’яна. Я живу окремо від своєї сім’ї у Львові. Квартира в мене невелика: одна кімната, коридор і балкон.
— Чи маєш ти також ванну? — поцікавився Мілан, який краще від усіх володів верхньолужицькою й дуже тим пишався.
— Так. Але я не маю гарячої води.
— О, а я в своїй хаті в Німеччині не маю ванни. В мене є душ, але він у шафі. Тому або миєшся у повній темряві, або вся кімната мокра.
Всі дружно засміялися. Мабуть, кожен думав, що в інших країнах немає таких проблем. А тут ось тобі й маєш! Далі говорила Фунь-Фань. Вона потішила аудиторію, переплутавши всі слова, в результаті чого вийшло, що вона з Убонратчатхані до Будишина прийшла пішки. Довгоочікуваний виступ восьмидесятидворічного француза-славіста П’єра Кретьєна (в народі Луї де Фюнеса) був дуже лаконічним. На всі запитання він відповідав лише «женекомпромпа» і мило посміхався. Молоденька викладачка довго пояснювала йому зміст запитань, перекладаючи їх всіма відомими їй мовами, але зауваживши, що мсьє де Фюнес спить, змирилася і продовжила бесіду далі. Австріячка Ґертруда (з таким ім’ям навіть псевдо важко дібрати) довго і жваво щось оповідала про себе німецькою...

Після вечері кнені Пальманова вчила охочих співати лужицькі пісні. Народному масовому настроєві найбільше відповідала пісня зі словами: «Приходьте до мене, хлопці, бо нікого нема вдома.» І як рефрен: «Дай мі єдно яйко (тричі), дай мі, любий, дв?є.» Хоча також досить популярною стала мажорна пісенька, де хлопець питається в матері своєї нареченої: «Люба мамо, де Ваша донька? Траляля, траляля, де Ваша донька?», на що мати так само весело відповідає: «Її немає вдома, бо вона померла. Траляля, траляля, бо вона померла.»
Через дві години лужицьких співів людям було дозволено співати свої народні пісні. Українська співоча душа розгорнулася й ні за що не хотіла згортатися! Пан Андрій (зовні копія Леніна), український еміґрант з Канади, без перерви проспівав пісень сім і вже взяв дихання на восьму, але його брутально перебили поляки. Коли вони закінчили, Едмонтонський бандурист знову взяв ініціативу в свої руки. Проте ззаду йому постійно заважав Холопкін, який намовляв Машу заспівати «Катюшу». Натомість Маша в жодному разі не хотіла співати «такой папси», а конче хотіла явити на суд публіки пісню: «На полє танкі ґрахаталі». В результаті росіяни почали співати «Нічєво на свєтє лучше нєту», яка з нашою допомогою вже з другого рядочка зазвучала як: «Долі кращої не відшукати, як по світу білому блукати».
Вечір української пісні закінчився пізно вночі. В залі залишився Андрій Горняткевич та Луї де Фюнес, що міцно похропував йому на плечі.

День сьомий. «Дай собаці гавкати і пройди, сміючись», — кажуть лужичани. А ще кажуть: «День за днем сонячно, і колись це почне набридати».

Поступово долався мовний бар’єр, дружнішими ставали стосунки, з пальців несподівано зникали обручки. Все це виглядало природним і абсолютно нікого не дивувало.
Разом з тим перші враження від знайомства та нового місця зблідли від рутини щоденних пар та кропіткої роботи в бібліотеці. Життя почало здаватися манною кашею, яку їж, бо вже зварив і взагалі треба харчуватися, а задоволення з кожним ковтком отримуєш все менше. Тому в неділю від самого ранку всі нетерпляче чекали обіцяної Шеном поїздки до Нижньої Лужиці.

— Чи ми будемо сьогодні купатися? — млосним голосом запитала полька Малґожата в професора Шена й напружила відсутність наявності своїх грудей.
Якби якийсь занудний психолог чіплявся до мене з дурнуватими асоціативними запитаннями, то я намалювала б Малґожату яскраво-червоним помідором. Хоча на смак вона, як на мене, радше нагадувала терпкий шоколад. Це була дуже холерична і наполеглива кобіта, яка намагалася встигнути абсолютно всюди, проявити себе у всіх напрямках, взяти участь у всіх обговореннях та «акціях» і не зважати на те, що подумають про неї люди.
Міхаль, що стояв поблизу, голосно сковтнув.
— Бо я не взяла зі собою купальника, — трохи тихіше продовжувала полька, зробивши до Франца Шена завойовницький крок.
— Ні, купання програмою не заплановане, — відступаючи від Малґожати й намагаючись поводитися природно, ніяково посміхнувся Шен.
— Але я можу й топлес, — знову зробила загрозливий крок на професора Франца полька.
Збоку Міхаль голосно кліпав очима.
— Там зовсім мілко, — виправдовувався професор і вже відверто задкував.
— Тут дуже спекотно, — невинним голосом сказала Малґожата й скинула з себе сорочку, під якою залишився напівпрозорий топик. — Може ми все-таки організуємо купання?
Кнєз Шен про всяк випадок зробив ще один крок назад і боляче наступив на Міхаля. Той скривився, аж окуляри йому запріли. Стрибаючи на одній нозі, Міхаль хотів сісти на камінь, але доктор Шен схопився за нього, як за рятівне коло.
— Вибачте, я не хотів, дуже перепрошую…
Шен підтримував Міхаля під лікоть і вів до лавки. Роздратована, але із жевріючою надією, Малґожата сунула за ними.
— Як Вам тут ведеться? — сподіваючись на довгу відповідь, поцікавився Шен, весь час косячись на свою попередню співрозмовницю.
Міхаль відповів дуже коротко: «Спекотно» й взявся протирати окуляри. З одного боку Міхаля дуже тішила нагода поспілкуватися з самим директором мовної школи, але з іншого йому кортіло побачити мокру Малґожату.
— Я теж кажу Францику, щоби організував нам купання, — вередливим тоном, але з ноткою сподівання сказала Малґожата.
— Хіба якщо хтось впаде з човна, — нарешті випалив Шен. Він подивився на Ганку і зрозумів, що чинить правильно.
Малґожата все зрозуміла, але не подала вигляду.
— Так що, Міхалю, вважайте, — злісно посміхаючись попередила полька, яка була готова їх обидвох скинути в найогидніше болото. Піднявшися з лавки, вона, вихляючи стегнами пішла до фіна Еєра. Невдоволене самолюбство чи азарт, точної причини своєї поведінки вона не знала. «Певно, інстинкт», — подумала вона.
— Я питала в доктора Шена, чи в нас сьогодні дуже насичена програма, — підійшла впритул до своєї чергової потенційної жертви Малґожата. — Тут дуже спекотно, — сказала вона, дмухаючи собі в майку.
Фін кивнув головою. Спокусниця відчула себе на сьомому небі й криво посміхнулася в бік Шена. Той міцно тряс руку нещасному Міхальові.
Еєр — суцільний шарм і чарівність — втягнув живіт, дістав із кишені дорогий гребінець і старанно зачесав свою лисину. Він був високий на зріст, відвертий і щирий за натурою, не вихвалявся тим, що працює головним перекладачем при фінському президентові, і зі всіма тримався дуже просто.
Малґожата просто танула від блаженства. На її обличі засвітилася зваблива усмішка, а очі зробилися великими й трішки кокетливими.
— Шен такий молодець! — несподівано перевів розмову фін. — Організувати таку чудову школу, запросити людей з різних країн. Я дуже пишаюся, що знайомий із такою надзвичайною людиною!
Малґожату пересмикнуло. Вона аж кипіла від люті, що доктор Франц її так негарно відшив, а тут її новий обранець так його хвалить!!!
— У нього дружина, діти, а він як останній романтик намагається воскресити давно неживе! Хай би краще про родину думав, — хмикнула полька.
Фін хіба тільки нерозуміюче на неї дивився. Розмову було закінчено. Всю екскурсію Малґожата була в поганому гуморі й усім жалілася на жахливу спеку. Фін натомість весь час крутився біля неї, намагаючись якось потішити, але панна Малґожата була непохитна.

Нижня Лужиця нагадувала Венецію, помережану неглибокими каналами. Ледь жовта вода з довгими коричневими пасмами водоростей здавалася пелехатою на дотик. Я опускала туди руку, і це нагадувало приємність м?ятної цукорки.
Вздовж каналів жили люди. Для них було не дивно годувати курей в курнику на протилежному березі. Кожен дорослий мешканець мав човен, адже для них він був основним засобом пересування й такою ж необхідністю, як ноги. Біля будинків у воді обов?язково лежала сітка для зберіганя живої риби.
Лужичан абсолютно не дивували туристи, які монотонно пропливали повз їхні будинки, помальовані в національні кольори. Вони займалися щоденними побутовими справами, їли, порпалися на маленьких клаптиках городу і зовсім не зважали на нас.
За якийсь час канали почали нагадували автобани. Вода несла наші ґондоли, численні човни, катамарани. Дітлахи в байдарках носилися наввипередки, розлякуючи зграї гусей та качок.
Але мене страшенно нудило. Від тихих водних прогулянок мене захитувало ще більше, ніж від поїздок гладенькими трасами. Тому продовження історії могло б виглядати як «Нудота» Ж.П.Сартра. Ціла поїздка для мене нагадувала нескінченну медитацію, протягом якої я з?їла всі жуйки Фунь-Фань. Решту були задоволені.

Після такої надзвичайної прогулянки учасники мовної школи якось морально віджили, й цілу дорогу назад автобус нагадував своїм гулом бджолиний рій.
Найбільше поталанило Міхальові, бо він цілий день мав вдячного співрозмовника. Він не відходив від професора Шена й розповідав йому про своє життя. Життя ж у нього виявилося, м’яко кажучи, не надто цікавим, але Франц Шен зі своєї тактовності не міг прямо про це сказати. Тому він був приречений на прослуховування радіоверсії серіалу на кшталт «Санта Барбара», «Альф» і «Міхальова голова» одночасно.
Коли ж нарешті екскурсія закінчилася й усі пішли спати доктор Шен подумав: «Це як битися головою в стінку, завжди приємно, коли перестаєш».

День Дев?ятий. У Борковах є парк, закладений нещодавно в лісі недалеко від реабілітаційної клініки. Парк став відомий завдяки фіґурам, зробленим талановитими руками скульптора Віктора Панкау. Тут можна зустріти старих слов?янських богів, героїв лужицьких казок, історичні постаті. Але найбільше полюбилися відвідувачам двійко ґномів, що ніби дістають каміння з-під землі. «Це мої діти», — з любов?ю каже про них творець.

Одного ранку в Будишині зникли всі ґноми. Мешканці міста розгублено ходили маленькими чистими вуличками і не могли нічого пояснити. Люди заглядали одне одному в очі, але там були тільки пригніченість або роздратованість. Куди зникли ґноми, ніхто не знав.
Треба сказати, що лужичани, як і німці, великі естети. Тому їхні садочки радше нагадують оази, ніж квітники: старанно підстрижена травичка, невеликий водограй, альтанка, заплетена плющем, декоративні вітряки, стилізовані горщики для квітів. Саме тут і стояли ґноми, доповнюючи феєричність пейзажу. Якоїсь практичної функції вони, звичайно, не виконували, але педантична душа не могла змиритися з такою втратою! По цілому місті оголосили траур. Найкращі загони міліції прочісували невеликі квартали. Діти не пішли до школи й голосно ревли в садах. Телепередачі постійно переривали прямі включення із місць подій, доповіді офіцерів, скарги постраждалих. Мер закликав людей не панікувати.
Сказати, що я якось хвилювалася з цього приводу? Абсолютно ні. Зрештою, що мені до тих ґномів? Для мене нічого не змінилося. Як завжди, до мене ввечері прийшов Саня. Як завжди, перепитав, що нам задано. Як завжди, здивувався, що зробив зовсім не те. Нічого не загрожувало моєму мирному існуванню в Будишині. Я побажала Аґнєжці «добраноц» і Даніці «лаку ноч».

День Десятий. Насувається буря.
Колись мешканців нижньолужицьких сіл виселили, а на місці їх будинків вирили великий котлован, який через десять років мав стати озером і рекреаційною зоною. Односельці отримали сатисфакцію, їх любязно, за власним бажанням, розселили по різних містах та селах Саксонії…Тоді в повітрі так само пахло дощем. Але він так і не випав…

Наступного дня ситуація в місті не поліпшилася. Мешканці Будишина розпочали страйк. Переодягнувшись у костюми ґномів демонстранти пройшли головнимй майданом до будинку мера. Там перед воротами частина активістів розпочала голодування. Мер був у розпачі. Ще з вечора йогоу дуже боліла голова, тому єдине, про що він мріяв, так це про спокій. Він навіть гадки не мав, де ділися ті поганці. Кава не допомагала. «Буде злива,» — подумав мер. Знадвору гудів натовп. Вдома теж хтось постійно нив. «Сховатися,» — тільки й промайнуло в його нещасній голові. Гамір роздратованих демонстрантів наростав.
За годину він таки не витримав і потай чкурнув своїм авто подалі від роз?ятреного міста. Репортери поспішили за ним. Виїхавши за місто, мер відірвався від переслідувачів і довго ще їхав під захистом дерев у невідомому напрямку.
Трохи заспокоївшись, мер зупинив машину біля невеликого озера. «Я міг загинути, як Леді Діана,» — промайнуло йому в голові. Він витер піт з чола, глибоко вдихнув свіже повітря та пішов до води. Там, для повного рілексу, він закотив костюмні штани до колін, уявив себе чаплею і довго ходив по березі, розмахуючи руками. «Яка в мене все-таки нервова робота…»
Раптом він зупинився у шаленому здивуванні! На протилежному березі озера стояли ґноми. Біля кущів, під деревами в червоних та жовтих капелюшках, у синіх і зелених штанцях, сумні й веселі, великі та малі. А посередині стовбичила дерев?яна табличка, яка закликала: «Повернімо ґномів у їхнє звичне природне середовище!»
Мер був просто-таки приголомшений. Починав накрапати дощ, а він усе стояв нерухомо й дивився на ґномів. «Теж мені «Green Peace», — роздратовано подумав мер, але з полегшенням зітхнув.

Національне свято тривало, як добре гуцульське весілля. На всіх будинках висіли транспаранти «Ласкаво просимо», «Вдома завжди краще» або «Матуся погодує свого пестунчика».
Під час розслідування з'ясувалося, що це справа рук компанії планокурів. Вони після чергової обкурки вирішили, що люди — це нікчемні рабовласники, під жорстоким ярмом яких у злиднях існують інші живі істоти. Тому було поставлено за мету звільнити всіх псів, котів, папуг, канарок, хом?ячків, морських свинок, білих щурів, рибок, черепах, тритонів etc. Операцію розпочали з ґномів. Адже ці розумні істоти могли б цілком стати повноправними членами нашого суспільства.

День Чотирнадцятий. Лужицький католицький весільний стрій дуже відрізняється від нашого. Молода вбрана в чорну сукню, великий білий комір, а на голові вінок із рути. В молодого чорний костюм, обов?язково циліндр, а в кишені вишита молодою хустка з його ініціалами.
А діти навесні святкують «пташине весілля». Всіх малих вдягають у костюми різних птахів, дарують їм солодощі, що має на меті закликати справжніх птахів вертатися на батьківщину.

Така подія, як повернення ґномів, не могла не заторкнути мовної школи. До свята учасники —надцятого феріального курсу підготували сценку. Сто десять кілограмів тіла Ґертруди вдягли в білу сукню та мережані підколінки, що мало перетворити її на Білосніжку. П?єр Кретьєн після Луї де Фюнеса отримав нове амплуа головного ґнома. Міхаль мав роль принца, який мусив завоювати серце «юної» Ґертруди, тобто Білосніжки. Проте чарівна Білосніжка не купилася на сумнівну вроду та незаконно нажите багатство принца й залишилася вірна Кретьєну. В кінці прозвучала фінальна пісня «Дай мі єдно яйко», а Ґертруда, піднявши маленького ґнома, смачно поцілувала де Фюнеса у вуста. Андрій Горняткевич із-за куліс поставленим голосом кричав: «Гірко!» Всі дружно аплодували. Лише Аркадій відмовився брати участь у цій феєричній події. «Я приїхав сюди вчитися, а не в театр бавитися!» — бурмотів він собі під ніс. Але на нього ніхто не звертав уваги. Свято вдалося на славу.
Після такого бадьорого дня ми дружно позасинали. Не знаю, що наснилося мерові, але я проспала міцно до самісінького ранку переглядаючи кольорові дитячі сни.

День П?ятнадцятий. «Сербська мова не зробить тебе сорбом, якщо в тебе серце не сербське».
Цікаво, як це бути сорбом? Жити в німецьких містах, слухати німецьке радіо, дивитися німецьке телебачення, дихати німецьким повітрям і усвідомлювати, що ти — сорб, а значить не німець. Не гірший, не кращий, а просто інакший.

Коли філологічна атмосфера занадто в?їлася в свідомість, Маша згадала про свій культурологічний диплом. Надолужуючи згаяний час, вона активно взялася до справи. В неї виникла ґрандіозна ідея: захистити диплом на тему, якої до неї ще ніхто не торкався.
Вона написала список нецензурних слів і діставала всіх, щоб їх переклали різними мовами. Приїхавши додому, Маша збиралася залишок літа присвятити їх досконалому вивченню.
— Розумієте, я ж зможу приїхати до будь-якої країни, щось сказати, і мене всі зрозуміють.
Про що саме вона збиралася говорити з іноземцями, Маша ще не знала, тому список слів був достатньо довгий.
— Я не розумію, як можна не знати різниці між fuck you та fuck off! — переживала Маша свої перші невдачі. — Він би ще сказав, що зі всіх матюків знає хіба ліфчик!
— Ну, не всім же цитувати Подерв?янського в ориґіналі, — заспокоювала її Мар?яна. Маша не зрозуміла, але для вигляду голосно засміялася.
— А правда, що маленький стільчик українською буде «підсрачник»? — не заспокоювалася «юна культурологиня».
— Це хто тебе такого навчив? — скептично спитала Мар?яна.
— Що, правда! Правда! — тішилася Маша. — А ще я знаю «Голодранці, гоп по сраці!» Прікольно, правда?
— Ні, не правда! Це все погані москалі на нас попридумували.
Мар?яна і без того була в поганому гуморі, а після таких фраз узагалі надулася як хом?як і зробила вигляд, що занурилася в читання.
— А що, ви дійсно нас москалями називаєте? А ми вас хахламі, а поляків ляхами, — щиро раділа росіянка (москалька) і смикала Мар?яну за рукав. Та вперто мовчала.
— У нас москалів не люблять, — кинула тезу Аґнєжка. — У нас кажуть, що який російський канал не включи, то все Путін про демократію та свободу вибору розказує.
— Неправда, неправда! — запротестувала Маша.
— От і я кажу, що неправда, — меланхолійно процідила Мар?яна.
— А анекдоти у вас про росіян є ? — кипіла цікавістю Маша.
Вона ще й не знала, на що наривається. Анекдотів про росіян, тобто москалів, виявилося чимало. Дівчата одна за одною згадували все нові та нові. Маші ставало нецікаво.
— А в нас нема про вас анекдотів, — врешті промовила вона. — У нас є тільки про чукчів. А у вас з чукчів не сміються?
— Ні, — безапеляційно сказала Мар?яна. — Тільки з москалів.

Під вечір для того, щоб ми повною мірою відчули серболужицьку атмосферу, нас розділили на маленькі групи і повезли в гості. Наша група відвідувала молоду лужицьку художницю, картини якої можна було розглядати з будь-якого боку, як по вертикалі, так і по горизонталі (важка абстракція).
Першим, кого ми побачили, був цапок, який вибіг нам назустріч і голосно замекав. За ним з?явилася господиня і запросила нас у гості. Її будинок був витвором мистецтва, можливо навіть більшим, ніж самі картини. Незважаючи на те, що зовні він виглядав як типова німецька чотириповерхова будівля, облаштування кімнат було незвично цікаве. В найнесподіваніших місцях можна було знайти брили розмальованого каміння, на стінах висіли фіґурки, склеєні з клаптиків газети «Serbske nowiny», на підвіконнях стояли криві глиняні глеки з висушеними квітами, на полицях лежали мушлі. Сходи, що вели до майстерні художниці, були заляпані фарбою, зрештою, як і її чоловік.
Після перегляду робіт нас запросили до столу . Почастувавшись пивом, московський професор розпустив язика, він питався бідної художниці про щось таке, чого ніхто не розумів. З кожним його запитанням розмова дедалі більше заходила в глухий кут. Усі почувалися незручно і йорзали на своїх кріслах.
Знадвору чулося мекання, і раптом мені закортіло втекти з будинку. Втекти від цих занудних дорослих на свіже повітря, побавитися із цапком. Несподівано, активно жестикулюючи, професор рукою зачепив гальбу й розлив на себе її вміст. Скориставшись метушнею, я з полегшенням непомітно вислизнула з будинку та пішла надвір.
Молодий цапок разом із баранцем паслися біля річки поміж яблунь. Зелений сад, червоні яблука, білі тварини. Не вистачало тільки жовтих кульбаб, які, напевно, відразу були б з?їджені. Коли я наблизилася, баранець дикувато вирячився на мене і нізащо не хотів датися погладити. Проте цапок лащився не гірше від порядної кицьки.
Чоловік художниці, який не знав лужицької і для якого вся та розмова не мала ніякого значення, втік за мною. Він був високий і мав поруділі від сиґарет вуса. Німець широко посміхався й чіхрав баранця по спині. Той трохи пручався, але згодом став сумирний. Мені закортіло дізнатися, чому вони тримають тварин, які не дають молока. Але господар знав тільки дойч і дуже погано інґліш, тому на мої запитання він лише хитав головою. Нарешті, якось порозумівшись, німець, поплескуючи баранця по спині, радісно повідомив:
— Фуд !
— Цвай? — перепитала я.
— Найн! Дас іст доґ! — усміхнувся господар, хитнувши головою на цапка.

Було нудно, тому при першій нагоді ми втекли назад до гуртожитку.
За вечерею всі обмінювалися враженнями. Виявилося, що інша група відвідувала композитора. Він був серболужичанином лише за походженням, лужицькою говорити він не вмів і тому свій виступ читав з паперу, часто затинаючись і дуже ніяковіючи. Найнесподіванішим моментом для нього стали дати, які при перекладі залишилися написані цифрами. Тисяча дев?ятсот дев?яносто восьмий рік, знаменний виходом у світ його першого альбома, він прочитав як один дев?ять дев?ять вісім, а потім на всі роки казав «пізніше». Через це він залишився собою дуже незадоволеним і не захотів роздавати автографів.
Ще один вечір…

День Сімнадцятий. «Добре літо громами багате».

Дні пролетіли непомітно. Погода дедалі псувалася. Дощі продовжували лити на мокру і без того землю. В повітрі запахло повінню. Програма мовної школи вичерпалася.
На завершальному вечорі урочисту промову виголошував доктор Франц Шен. Він із гордістю вручив кожному диплом, побажавши подальших успіхів у вивченні серболужицької мови.
— У цій залі є люди, які до приїзду в Будишин ніколи не чули лужицької мови, — розчулено хвалився Шен репортерам. — Я попрошу їх встати.
Таких людей виявилося чотири, тобто насправді п?ять, але де Фюнес мирно хропів у дві дірочки, притуливши до грудей почесний диплом. Репортери побігли робити знімки. Фунь-Фань попереду, за нею Маша з Аркадієм і на задньому плані Ґертруда.
— Звідки ви приїхали? — поцікавився лужицькою кореспондент.
— Я Аркадій Халопкін, — ні з сього, ні з того відповів той.
— Це ж треба, — жалілася Аґнєжка. — Він два з половиною тижні провчився на курсах, а й досі питання «як тебе звати?» не відрізняє від будь-якого іншого.

Завтра я їду додому. Я відзвітуюся професорові про своє перебування за межами стін рідного університету. Я попрошу: «Цвай фаркартен нах Львів, біте шьон». І ніхто не знатиме, куди це. Завтра я їду додому. Починаю писати лист Дані. Вже сумую за нею. Даніца — вранішня зірка по-сербськи. Завтра нах Львів.

День Вісімнадцятий. Невже happy end?

Учасники від'їжджають додому. Великі та малі торби, валізки, наплічники, сумочки, коробки, кульки та один «Єрмак» розляглися на подвір?ї гуртожитку, перепочиваючи перед дорогою. Рожеві сльози, блакині слинки, фіолетові шмарклі. Розчулені лавреати Шенового диплома висять одне на одному, не в стані розпрощатися. Маша активно махає всім хусткою, Аркадій роздає вирвані із зошита кавалки паперу зі своєю адресою, Ґертруда міцно притискає до себе Кретьєна, лагідно нашіптуючи йому щось на вухо, Андрій Горняткевич мугикає Мар?яні тужливий романс, Еєр ґречно до всіх посміхається і обіцяє Малґожаті обов?язково заїхати до неї в гості, Міхаль зі сльозами на обличчі дякує Шенові, професор МҐУ після пляшечки пива безтурботно спить на травичці…
Обіймаю Дану.
Пиши, дзвони.
Па-па!
Я їду до Львова.

Дорога додому завжди приємна штука, бо, окрім речей, везеш із собою різноманітні спогади, враження, мрії та досвід. Або навпаки. Дорога додому завжди неприємна річ, бо, окрім вражень та спогадів, везеш зі собою купу брудних речей. А ще, звичайно, книжки для бідної кафедри.
Ніч в електричках, і о сьомій вже в Перемишлянах.

День Дев?ятнадцятий, Останній.

В автобусі всі свої. Лунають уривки розмов:
— Ви уявляєте, її знайшли ще теплу…
— Я раніше зі свого Яремча не виїжджала. А то ж таке село. А тепер вчуся ви Львові, їжджу до Польщi. Стала цікавитися модою, почала розбиратися в політиці…
— А він був директором м?ясного цеху. А вони гроші шукали. Він їм усьо віддав, а вони все одно пальці йому поскручували і вбили. Коли знайшли, він ще теплий був…
— Що Ви кажете?..
— Та невже?..
— А ото дві сестри було. Одна гарна, а друга їй заздрила. І привела хлопців. А вони її мордували та й вбили. Отаке в світі робиться…
— Дівчата, що то ви в тих сумках везете? Може ми з вами познайомимося?..
— А вона його полюбила. А він пив. А вона за ним волочилася всюди, вже в положенії була. То він її заманив у ліс і там убив. Сама бачила. Коли знайшли, вона ще тепла була…
Я набираю SMSку. Чуєш, ще трішки, вже майже…
— Що то ти таке пишеш? — питає в мене п?яненький вуйко.
Я мовчу у відповідь. Що то його обходить. Знову виїхали із зони досяжності. Всі мої старання даремні!
— Шо то ти робиш, га? Ото мій сусід мав таку бздуру, стіко грошей йому з?їло! Нашо тобі, бля, то писати?! — доскіпується далі.
Я мовчу, як партизан. Знову з?явилося UMC. Пишу скорочений варіант попереднього листа.
— Все одно в тебе нічого не вийде. То всьо обман — далі бурмоче мені на вухо надокучливий сусід.
Якогось біса SMS не відсилається. Я зла, як чорт. Але чемно мовчу.
— Ач яка вперта! Дай сюда, бо зара його викину через вікно! Шо то ти, бля, то зновa пишеш?
От дістав!!! А шо Вас гребе? Ні. Щось занадто неввічливо, ще дасть мені зараз в голову й додому не доїду. I don?t understand you . Ні, так він точно не зрозуміє.
— Пшепрашам?
— О пані, я си бардзо вибачєю. Я сі не знау. Пишіть, пишіть…

Простір уздовж дороги розходився, пропускаючи нас уперед. Пахне брудними шкарпетками і часником. Автобус дуже трясе.
Я вдома.