Маркіян Філевич.


КРЕДЕНС
Із книги «Діти і Патріархи»

Тепер, коли знову намагаюсь вдягнути, загорнути креденс у слова, розумію всю безпорадність, усю марність моїх спроб. Слова теперішні і слова тодішні — то зовсім різні мови. Позбувшись первісних досконалих слів, я недолуго замінюю їх якимись епітетами. Знову і знову погоджуюсь з тою сумною дійсністю — тодішній креденс, вбраний у тодішні слова, втрачений. А те, що пишу отут, це жалюгідні спроби відтворити те, що ніколи не відтворюється цілком. Це як пригадування сну.
Про креденс я намагався писати ще тоді, в дитинстві, бо вже тоді, підсвідомо, мабуть, розумів, що втрачаю його, але таки не позбудусь його цілком. Хіба що через писання. Мої тодішні письмові спроби побачила двоюрідна тета. Вона сказала, що кожен твір мусить мати свою зав’язку, кульмінацію, розв’язку. Але в історії з креденсом не було жодних зав’язок. Спочатку я хотів їх вигадати — якогось давнього столяра, котрий витісує, витворює давній одразу (бо він ніколи не міг бути новим) креденс.
Але це було фальшиво. Креденс не міг мати початку, зав’язки не могло бути. Була постійна кульмінація. Загострені дзьоби життя, вирішальні ситуації, ніколи не повторювані слова діялися навколо креденса. Але було зрозуміло, що це не люди, але сам креденс зумовлює їх до такої поведінки, такого життя.
Що ж до розв’язки історії з креденсом, то кожен витворює її сам. Кожен у свій спосіб позбувається креденса. Або не позбувається. Спочатку я думав, що креденс можна спалити. Але це безглуздо. Потім вирішив покинути дім, але це також не допомогло. Креденс довгими щупальцями, що тяглись через усе дитинство, діставав мене у найвіддаленіших кутках міста-всесвіту. Тоді я повернувся до цієї своєї дитячої спроби — написати креденс.

* * *
Особливо взимку й особливо в лютому ми переставали ходити назовні, у вузьке подвір’я і засипану снігом вулицю. Тоді жили лише на кухні. У покої ходити не можна було та, зрештою, вони майже завжди були закриті й холодні, ми намагались тішити себе думкою, що там немає нічого особливо нам цікавого. І хоча не дуже й вірили цій думці, але, поступово заворожуючись забавками на кухні, ми забували про покої.
Про кухню важко сказати щось, що не було б відоме з інших кухонь. Мабуть усі кухні мають ту одну спільну рису — окрім їжі, там завжди готується ще й інше вариво — життя. У нашій кухні мене вражав простір — вона здавалась величезною, як церква. А ще в ній існували запахи. Вони манили, відганяли, спокушали. Це залежало від того, хто і що там варив.
Головною, а може, і єдиною забавою кухні, був звичайно ж креденс. Він стояв на видному місці, навпроти столу. Кожен, хто заходив до кухні, передусім бачив його — темного, з напівповибиваними шкельцями дверцят, з латунними ручками і поїдженими шашелем орнаментами. На тлі його шухляд і поличок творилось кухонне життя. Він був немовби чоловіком кухні. Для нас, дітей, він був кораблем, крамницею, трамваєм і міським майданом. Але найчастіше він бував будинком. Геометричних форм, з квадратовими віконцями і численними дверцятами, він був дуже схожий на якусь лялькову споруду, збудовану спеціально для нас тут, у кухні, аби лютневі дні минали так само весело, як і всі інші.
Але тої зими, про котру оце пишу, креденс перестав бути звичайним будинком. Історії наймолодшого татового брата штовхнули наші забави в інше, ще цікавіше, русло. Наймолодшого татового брата всі називали братом, і навіть нам дозволялося називати його братом, але, звичайно, ми не наважувалися. Брат не жив з нами, приходив іноді попити зеленого чаю на кухню і поговорити з бабцею, прабабцею і прапрабабцею, хоча прапрабабця ніколи не відповідала на його запитання. Вона взагалі не любила говорити і рухатися, проводила ціліські дні на вузькій канапці коло братрури.
Брат завжди сідав спиною до креденса і нас, говорив дуже голосно і хекав після того, як сьорбав чай. Моя сестра (майже найменша, та, котра ще не навчилася ходити) зачаровано нюхала поділ братового підрясника. У ньому ховались якісь не-кухонні запахи. Я ж любив розглядати великий темний силует братової постаті на світлому фоні вікна. Я уявляв його на могутньому коні, широкі подоли ряси розвіваються ззаду — він їде боротись з монголином. То був початок якоїсь казки, в якій клірик на початку побоїща вбиває наймогутнішого з ворогів. Татів брат дуже пасував до тої історії. Мою впевненість у його войовничому минулому довершували ті оповідки, котрими він страшив бабцю, прабабцю і прапрабабцю. Прапрабабця була найхоробріша. Вона навіть не зойкнула, навіть не кліпнула, коли брат ефектно закінчив свою страхопудію.
Цього разу він розповідав про цвинтарних злодіїв, що останнім часом занадились до нашого цвинтаря. Вони виривали плити родинних гробівців і нишпорили за золотими зубами, обручками, годинниками. Зі свіжих покійників здирали навіть одяг…
Від того дня креденс перетворився на могилу. Ми були цвинтарними розбійниками, шукаючи за золотом у шухлядах для столового срібла, на полицях тарілок, чайників, цукерничок. Бабця й прабабця спочатку фиркали на таку нашу забаву, але ж вони не могли пустити нас надвір, не могли дозволити бавитись у кімнатах… Наші креденсово-цвинтарні забави продовжувались.
Однієї суботи, коли мама була вдома, бабця затіяла пекти якийсь несамовитої складності цвібак. У важливий момент кулінарної алхімії була потрібна мамина допомога, вона ж у той момент якраз колисала нашу най-наймолодшу сестру, котра з’явилась у нас зовсім недавно. Усі поверхні кухні зайняті, а бабці треба помогти негайно, зараз, саме в цей момент, бо у моменті наступному буде запізно і цвібак несамовитої складності не відбудеться. Мама витягає креденсову шухляду зі скатертинами й кладе туди нашу найнаймолодшу. Для нас, цвинтарних розбійників, це було відкритям нової епохи — усі речі креденса, усі ці сільнички, цукернички, виделки, ніколи не вживані ножі, вицвілі знимки родичів і ґлянцеві образки святих, що їх продають на трамвайній зупинці німі, все це може бути покійниками!
Вже наступного дня всі виделки й ложки отримали свої імена (здебільшого ті імена колись належали покійним родичам або ж сусідам). Спочатку я хотів уживати також імена живих людей, але моцно дістав по варґах від прабабці.
Найменше клопоту було з образками святих. Вони були схожі на людей, та й імена вони вже мали свої, непридумані. Мій не зовсім найстарший брат того разу був начальником цвинтаря, бо він уже вмів трохи читати.
— Ім’я… Архангел, прізвище — Михаїл, ім’я — Николай, прізвище … Мир…лік… ський, ім’я — Святий, прізвище — Дух.
— Ну, нє, це пташка, — казав я.
— Ну й що, в нас буде людина, — казав брат.
Я відчував, що так просто не можна покинути суперечки.
— Ну, а… а виделка — то також не людина.
— А в нас людина — цілком спокійно казав брат, відчуваючи свою зверхність, — дивися, тут голова, о, і навіть танцювати може.
Виделка і ніж в його руках крутилися в якомусь безмузичному танці.
— Ну най вже буде, — погоджувався я, усвідомлюючи свою сумну безпорадність перед дивним умінням читати букви й танцювати виделкою та ножем.
Мабуть, креденс залишився б у наших дитинствах цвинтарною кодифікацією, якби не інша, занесена ззовні, історія. На жаль, я не пам’ятаю хто приніс її і звідки, тому це місце в оповіді доведеться вигадати.
Наймолодша мамина сестра ще вчилася в школі, здається, в останніх класах. Вона, не знати з якої причини, дуже любила розказувати нам усе почуте в школі, починаючи від туалетних пліток і закінчуючи алгеброю та астрономією. Звичайно ж, більшу половину тих оповідей ми не розуміли, але це не заважало нам зачаровано вибалушувати очі і настовбурчувати вуха. Здається, вона була єдина особа, котра говорила з нами. Говорила довго і так, майже на рівних (якби лиш не вживала усяких незрозумілих слів).
Одного разу вона розказала нам про мумії, що їх роблять десь в Африці. Історія була страшна, і я не міг заснути до півночі, але на ранок ми всі були переконані — наші виделки, сільнички та образки будуть тепер муміями.
Мумії — це такі давні люди, що їх інші давні люди загортали у якийсь спеціальний матеріал і клали у спеціальних могилках. А потім, через багато-багато років, інші (мабуть, такі ж цвинтарні злодії, як і ми) могилки ті відкривали і знаходили там живих людей-мумій. Мумії зовсім нормально ходили їхнім африканським містом, говорили з іншими людьми, але спати вони все ж любили у своїх могилках. А ще вони дуже не любили, коли з них знімали обгортки (певне, в тих обгортках була якась чародійна сила).
Цілий ранок пішов на виготовлення мумій. Найкраще їх було робити зі столового срібла, бо інші речі чомусь не дуже добре загортались в газети. Тепер, коли ми мали мумій, ми могли тримати на нашому цвинтарі живих. Виделки, ножі, ложки дістали імена усіх нас, включно з бабцею, прабабцею і прапрабабцею. Коли ж бабця, почувши, що вона знову зарахована до мерців, грізно подивилася на мене, я розказав їй про мумій. Звичайно, вона не повірила мені, але коли історію повторили всі інші, вона знизала плечима і знову повернулася до столу чистити ренети.
А креденсовий цвинтар набув нового життя, кожен тепер мав свого двійника, ми могли тепер просто говорити один з одним, а могли говорити як мумії і як мумії ми мали своє місце в креденсі. Цвинтарні злодійства припинились — адже ми були муміями, а мумії не можуть бути грабіжниками власних могил.
Усі родичі також дістали по мумії. Бабця була дуже червоним яблуком-ренетом, прабабця порцеляновою сільничкою, прапрабабця була дерев’яним орлом. Його було найтяжче завити в газети, він постійно розмотувався, і тому ми залишили його в спокої напівзавитим на верхній поличці креденсу. Тато був годинником. Він дуже інтенсивно тіктакав, але завжди показував якусь не таку годину, яку всі сподівалися на ньому побачити.
Ми все ще існували посеред нашого вбогого і несуттєвого життя, їли кашу й повторювали фрази, почуті у фільмах, але разом з тим було щось інше… Був інший вимір життя, котрий пробивав фанерні стінки щоденщини. Налякані, ми боялися зазирнути у ці діри наших життів. Молили невідомо-чи-існуючого Бога, щоб позбавив нас від цього... від Креденса.
Десь на початку я вже згадував — кожен з нас творив власну розв’язку історій з Креденсом. Але надто багато непотрібно витраченого часу і місця займе переповідання усіх цих розв’язок. Краще вжити якусь модну в данім часі систему, оголошену нам черговим генієм, пророком або лицедієм. Тому можна спробувати поділити всі розв’язки на такі, що натхнені Танатосом, або ж Еросом.
Танатос: усі ми переставали бути людьми, перетворювались на кухонні предмети, цвіли своєю побутовою ужитковістю. Навіть тоді, коли проминув лютий, коли закінчились забави в мумій, коли нам знову можна було виходити назовні, ми вже не могли позбутись думок про цвинтар-креденс і мертво-живих нас.
Мене це мучило, дратувало, але змінити того, певне, не міг, бо, почавши дорослішати, не позбувся цієї інакшості, але навпаки — почав її стверджувати, декларувати відкрито. Причиною цього прижиттєвого вічного сну, цього постійного пробудження у позасмертне могло бути якесь глибинне, дуже давнє почуття хибності, власної неправильності, не хочу казати «потворності».Сам у собі я того почуття витворити не міг. Було воно привите креденсом. Але чому? Як? То, мабуть, назавжди залишиться загадкою. Почуття хибності також, певне, залишиться назавжди. Креденс, дім, люди дитинства, місто - все це змите часом, географією або політикою. Залишився я. У своєму сні-житті все ще ношу креденс-цвинтар, ховаюсь у нього, як слимак у мушлю. Ненавиджу його, як ненавидить каліка свої милиці. Люблю його, якщо все ще люблю себе...
Здається, не всі пішли за Танатосом. Інші визволились солодко-нічним нашіптуванням Ероса-життя. Було багато креденсів. Зрештою чи в креденсах справа? Креденси важливі настільки, наскільки важливий я. А я? Хіба я щось важу тут? Хіба щось залежить від мене? Все або ніщо.
Колись у дитинстві мені марилося, ніби я кухонний ніж зі шухляди креденса. Я млів, коли ніж падав зі столу, я криваво радів, коли ніж краяв свіже м’ясо. І сам я теж різав та встромлювався, затуплявся, загострювався, залежно від того, кого і що різав. Сотні разів я чув, що так не можна робити, що я роблю помилку, ріжучи по живому. Та хіба я зважав? Хіба ж можна відчувати життя, не ріжучи по живому?
Тепер, після стількох років, повернувшись у вже не таку простору кухню, я сиджу навпроти креденса, дивлюсь у його квадратові шухлядні очі — я знову тут, знову побожно зазираю до нього з невимовленим запитанням про долю смертних та вічних. А він, як справжній божок, чи оракул, мовчить. Тоді приходить якась така дика радість. Я душуся від сміху і заглядаючи ще раз у кухонно-меблеву руїну, запитую: «То я — ніж? А ти мій некрополь-дім? Вже ні. Ти струхнявіле дерево, а я... я ще зовсім не мертвий!»
Я відкрив якусь одну з численних його шухляд, колись там зберігались ключі від поламаних замків і замки, до котрих загубилися ключі. Я поклав туди оцю писанину. Креденс дерев’яний зустрівся з креденсом написаним, а я вискочив нарешті з цього зачарованого кола.