ҐОНЗО*

Нафта залишається головною метафорою всього. Переставши бути чиїмось капіталом, вона перетворюється на підводну загрозу. «Престиж» лежить на океанському дні, з його тріщин піднімаються димоподібні, звивисті — як чорні текучі перли чи як сукні провідних модельєрів — порції безкоштовного енергоресурсу. В таких сукнях повинні були вийти фіналістки «Міс Світу» в Ніґерії, але вийшли в Лондоні. В Ніґерії через них почалася локальна вулична війна. Загинуло понад сотню чоловік. Згоріло кілька редакцій. Справа в тому, що ці редакції некритично й на західний манір почали промовшн конкурсу, згадуючи вроду учасниць, дружин пророка Муххамада (хай благословить його Аллах і хай вітає) та вільно цитуючи Коран. Юрба на вулицях не вгомонилася, поки остання перелякана «міска» не сіла в літак. Третій світ вчергове залергував на розваги світу першого. Карикатурний «ісламіст» щойно входить у роль головної небезпеки для ніжної, мазохістської свідомості європейця. Російською на цю тему оперативно видана «Платформа» Вельбека. А ось комар, який розносить «білу малярію» в Ніґерії, залишився. З кожним роком він обживає все ширші ареали. Це через потепління клімату. А теплішає клімат через промисловий ріст у зовсім інших країнах, саме там, де так бояться «ісламіста». Ріст обумовлений конкуренцією потужних корпорацій. Ріст споживання — обов’язкова обіцянка політиків будь-якої партії. Ну а далі ви все розумієте й без мене. В комара непогані шанси взагалі витіснити нас із планети, тому що норма його споживання постійна, він не переймається рекламою.
Ближче до наших широт розповсюджується НАТО, а не якась там комаха. В Ризі ті, кому це не подобається, перебравшись робітниками-селянами й лікарями-вчителями, тягли на собі картонний танк із лялькою Буша, що стирчала з люка. Ніхто цих мирних людей не чіпав. У той же час по всій Латвії спецслужби затримували, допитували, робили обшуки, тицяли ордери і тимчасово блокували всіх, запідозрених в «активніших формах протидії». Найбільше дісталося лімоновцям, річ ясна. За ґрати з різними звинувачуваннями потрапило понад десяток чоловік. Кажуть: знайдені тротил, детонатори, вогнепальна. На товариша Абеля, вишуканого, до речі, поета, естета й літературного денді оголошено інтерполівський розшук. У нього тритолову забавку знайшли в сидінні крісла перед комп’ютером. Можливо, йому вірші так краще вдавалися. А може, ризькі органи знову таки, щоб бути ближче до Північного Альянсу, переймають тамтешній передовий досвід, ну, наприклад, північноірландський, де, коли не знають, що робити з якимось розумником з ІРА, то знаходять у нього все, що потрібно, і йому залишається перекваліфіковуватися із політичних активістів у зірку британського шансона. Реально атвєчаю за базар. Хитрість цього викрутаса в тому, що махінації спецслужб у таких випадках офіційно визнаються не раніше, як за 20 років, коли «відповідальні» вже давно на кладовищі, або звільнились, або їм якраз час іти на пенсію.Поки в Ризі всіх шмонали, лімоновці оті самі в кількості двох добралися до Праги, де НАТО якраз засідало на тему глибини просування дранґ наг остен. Народовольці Бахур і Нечаєв зареєструвалися на підсумкову прес-конференцію від газети «General Line» (кому ж там було знати, що це «Лімонка» після заборони тепер так називається?) і закидали помідорами генсека Північного Альянсу як раз під час фінальних аплодисментів. Під піджаками двох помідороносців виявилися, річ ясна, пов’язки з нехорошою символікою, вигукувалися, природно, образливі лозунґи. Добре протестувати в Празі. В тому сенсі, що обидвох, скрутивши й випхавши, тут же й відпустили. Дорога тільки надто дорога. Товариш Нечаєв, аби отримати задоволення жбурнути помідор у головного натовця, продав пальто й купив собі квиток до Чехії. Бахура я пам’ятаю юним, в кепці, пролетарським хлопчиною, що приїхав до Москви, точніше — в лімоновську редакцію. «Коли у нас у Запоріжжі я побачив екологів, які висіли на фабричних трубах, то зрозумів: життя минає надаремно», — сором’язливо сміючись, оповідав він. Пізніше режисер Михалков бив його блискучим мештом по обличчі, поки двоє охоронців тримали хулігана за руки. За півхвилини до цього в Михалкова влучило яйце, кинуте влучною рукою. В Михалкова, до речі, був день народження, і Костя Ернст подарував йому кулемет «Максим». У робочому, між іншим, стані. Так що наступного разу на яйця із залу режисер може відповісти кулеметною чергою, як мріяв Сід Вішез. А Ернст добре зробив, що подарував: навіщо тобі кулемет «Максим», якщо в тебе є перший телеканал?
Стосовно НАТО: хтось пам’ятає, як так сталося, що одним країнам дозволяється мати атомну зброю, а іншим ні? Була така, сьогодні «морально застаріла», домовленість типу: ті, в кого зброя є, будуть потихеньку синхронно роззброюватися, поки воєнний атом не закінчиться, а решта на цій підстві — китаї там всілякі, північні кореї, іраки з пакистанами — не будуть в себе витворяти з ураном нічого «такого». Тільки тепер капітолійський пагорб цю справу переглянув. Боротьба, розумієш, із тероризмом: жодних скорочень, новий план зоряних воєн, односторонній вихід із попередніх договорів і взагалі рекордний за останні 15 років військовий бюджет. Громадськість заспокоюють тим, що нові види ядерного озброєння будуть не типу Гіросіми (тобто щоб накривати цілі міста), а точкові, класу «гелфайр», аби будь-якій «локальній терористичній групі» влаштувати персональну апокаліпсу. Кожен свазиленд, дивлячись на це паскудство, замислюється, звичайно: що там конкретно креслили академіки Курчатов і Сахаров і скільки це коштує, якщо купувати «з рук»? Тому товариш Бахур має рацію, коли кидає в НАТО помідор. Принаймні він зробив, що міг (не знаю за всєх астальних), і зарахований іноземною пресою до «антиґлобалістів», бо ж до кого ще?
Щодо «антиґлобалістів» і «ґлобалізації». Взагалі-то є два базові способи мовної маніпуляції юрбою: називати старі неприємні речі новими приємними іменами, або навпаки — іменувати нові цікаві явища старими заяложеними термінами. В двадцятому столітті всі вивчили, що «імперіалізм» — це фак і шит, та й саме слово ввели до лексикону ліві, аби викрити транснаціональну владу капіталу у всій різноманітності форм. Сьогодні замість «імперіалізму» етикет вимагає говорити «ґлобалізація», і для кого вона погана, а для кого мати рідна — мине ще років сто, аби доперти. А от її ворогів, як і вчорашніх «борців із імперіалізмом», виявилося знову до біса. І коли «антиґлобалістів» нам починають по-простому розтлумачувати, починається казка про те, що «ну, молоді, вони завжди проти» і що «це відродження нових лівих, як у 68-му». Все це повна херня хоча б тому, що в акціях прямої дії сьогодні беруть участь всі прошарки суспільства, а не лише «заморочені Сартром студенти» (цитую де Ґолля), як у 68-му, й існує «рух рухів» по цілому світі, скоординований через Соціальні Форуми, що відбуваються все частіше. Бахура з помідорами заступили в Празі фермери: палили сіно на цетральному майдані, кидали картоплю в вікна міністерств. Це від того, що після вступу в ЄС всім фермерам настане триндець. Єдиний ґлобалістський світ віддає перевагу дешевому, генетично модифікованому лайну, вирощуваному в гігантських агрокомплексах, бо все інше — нерентабельне й збиткове. В Мехіко одночасно з чехами селяни з мачете в руках і свинями на повідках взагалі увірвалися в приміщення Конґресу і розігнали на день усіх мексиканських парламентарів. У них там та сама фіґня — «нерентабельність» більшості населення. За остаточної ґлобалізації відсотків 60 людства виявиться нерентабельним, тобто абсолютно непотрібним світовому ринкові в силу своєї мізерної долі в процесі виробництва-споживання. Молодий італієць Карло Джуліані розумів усе це і тому поліз із вогнегасником на карабінерів під час відомих сутичок в Ґенуї. Щойно італійський суд виправдав офіцера, який застрелив Джуліані. Батьки Карла виступають тепер на мітинґах під червоними прапорами. Хоча їхній син з родиною не спілкувався й принципово жив із собакою в парку. Система не здає своїх. Юрба любить мертвих трагічних героїв. «Любов, яка не продається — це ненависть», — як справедливо писав Гарик Осипов.
Сепаратист Радуєв помер у в’язниці. Сепаратист Закаєв знову на свободі й обіймається в Лондоні з троцькісткою Ванессою Редґрейв, також акторкою. В ґрозненському театрі, перш ніж податися в чеченську революцію, Закаєв переграв усі ролі, включно з Гамлетом. Шарм у поєднанні із драматичною приреченістю всіх цих командирів із зеленими стрічками на головах полягає в тому, що вони намагалися виступити на прю зі світом цим, тобто з усе тією ж ґлобалізацією, спираючись на Коран, релігійну солідарність й особисту зневагу до буденного життя під знаменом «національної автономії». Як показує досвід, «автономія» ця нічого не дає, крім нагоди красиво загинути зі словами Пророка на вустах, бо політично вона умовна, а економічно неможлива. Дмитро Корчинський переконливо писав, що чеченці середини 90-х — це «нація, яка живе за Бакуніним». І не дуже, мабуть, перебільшував, от тільки довго утримувати такий романтично-партизанський стан у національних кордонах неможливо. У Східному Тиморі рік тому став президентом лісовий партизан і командир, тамтешній Че Ґевара і в’язень сумління, який усе життя поклав на вівтар боротьби за незалежність від Індонезії. Всі фанатіли з радості. А сьогодні тиморські студенти влаштовують збройні демонстрації, стріляючи по президентських вікнах під всенародне схвалення. Вчорашній партизан ховається в пивниці. Ґлобальна система унеможливлює локальну незалежність будь-якого колективу, тому залишаються дві крайнощі: особистий джигад шахіда проти всього світу або участь у всесвітній мережі ґлобального опору.
Непогано розумів усе це Мішель Фуко, судячи зі збірника «Інтелектуали й влада», недавно перекладеного. Котрий вже день розглядаю обкладинку. Фуко, поголений, в квадратових окулярах, вимагає щось у вишуканий мегафон. Поруч у простому кожушку обережно прислуховується Жан-Поль Сартр. Відразу видно: він не любить легко погоджуватися навіть із найближчими соратниками. Ще кілька облич довкола: редакція «Ліберасьєн» і паризькі маоїсти, в той момент багато з них були на нелеґальному становищі, сьогодні ж — зірки цілком леґальної публіцистики. Їм було щось потрібно тоді — свідчить це фото початку 70-х. Нещодавно один із них вітав успіхи в розшифруванні щурячого генома, що відкривають фінішну пряму до невизначеного довголіття. Справді, хочеться відкласти смерть, відсунути старість років десь на двісті й дати людям шанс бути кращими, ніж тепер. Щоб вони, живучи осмислено і довго, як до біблійного потопу, згадували минуле, примовляючи: «Ну, тоді ще старіли-вмирали, продавали-купували». Щоправда, найімовірніше це призвело б лише до продовження телесеріалів. І до всього того, про що писав Вельбек у своїх «Елементарних частках». Не давши мені оптимістично, прогресивно й пафосно закінчити, приходить мій приятель кіберпанк із синім дротом на голові й сміється над цим текстом. Він каже, що зовсім не нафта є метафорою всього; що я мислю індустріально, в категоріях минулої епохи; що Вельбек описує тупик, тому що для нього надто важливі біологія та старомодна антропоморфна сексуальність; що існує лише самопізнавальне число, а комп’ютер це так собі — розширений доступ до нього. Із самопізнавальним числом нічого не вдієш, адже реальність, як і ми у ній — усього лиш частковий і неповний варіант цього числа. Життя і смерть — це незначні коливання його математичного тіла, цифровий вітер і шумовиння хвиль. Серйозне ставлення до африканських комарів, американських корпорацій, провінційних сепаратистів etc трапляється серед нерозумних ґеймерів, які втопилися у грі. І всі названі мною проблеми — лише констатація власної неповноти в порівняні із безліччю можливостей присутності й відсутності, кліпанням ОКА. Є тільки ОКО, про яке для таких лохів, як я, популярно пише Ґібсон. Але я не люблю універсальних позицій, які неможливо заперечити. Моя неповнота сприймається мною як головний привілей і особливість, і тому вона мені дорожча від найабсолютнішого абсолюту. І пальнувши приятеля по красивому дроті, я відсилаю до редакції цей текст.

*Друкується з люб’язної згоди автора й редакції журналу «НАШ»