Олена УГРИН

ТАКІ СОБІ ІСТОРІЙКИ (3 szt.)

Sztuka перша:

Восьма година ранку. Місто захоплено невгамовними горобцями, ще десь до години дев’ятої воно повністю належить їм, а також самовпевненим котам у смітниках і діловитим бездомним собакам. Люди, підкоряючись законам періоду відпусток, сплять.
І все ж якась дивачка з важким ранцем за плечима суне ранковою вулицею, розлякуючи здивованих горобців. Ось вона заходить в маленький дворик. На щастя, вічні вартові його, бабусі в хустинках, ще не встигли вміститися на свої спостережні лавочки, тому подальші дії цієї особи так і залишаться для них невідомими.
Вона приходить сюди майже кожен ранок; то рідше, то частіше, але, принаймні, три рази на тиждень вона буває тут, це точно. Мені це відомо, бо ця дивна особа — я.
Я заходжу в ледь причинені двері, на яких хтось крейдою оптимістично написав: «Обережно висока напруга». Це місцева курилка. Стіни тут обписані актуальним народним фольклором, а підлога встелена захололими трупами сиґарет. Але це не привертає моєї уваги. Я йду далі. По мірі просування вузеньким коридорчиком посилюється запах сечі. Коридорчик закінчується старими зачиненими обмальованими дверима без клямки. Її я ношу в себе в наплічнику.
Отож, шановні панове екскурсанти, ми витягаємо дверну ручку з наплічника, кулаком забиваємо її в ту дірку, з якої колись видерли, далі припіднімаємо ручку вгору і, налягаючи всім тілом на двері, по сантиметру сунемо їх. Скрипить, шановні панове екскурсанти, скрипить жахливо, але кому яке діло — всі ж бо ще сплять.
На моє щастя даний трюк не відомий відвідувачам цієї курилки. Та й на їхнє щастя, зрештою, теж.
Отож, знявши рюкзак і втягнувши живіт, ми (тобто я) пролазимо в утворений отвір. Не забуваємо висмикнути ручку з дверей і налягаємо на них уже з іншого боку, поки не клацне замок.
Темно.
В такі моменти я завжди чомусь думаю про тих людей, що зараз сплять наді мною. Витягаючи навпомацки свічку з рюкзака і шукаючи сірники, я думаю про сонних людей на першому поверсі, про їхні ліжка, можливо, якраз над моєю головою. Черкаючи сірником і запалюючи свічку, я уявляю собі тих, що ловлять ранкові сни на другому поверсі. А на третьому вже, мабуть, прокинулися, варять каву і тихо слухають музику.
Ідучи вниз підземним коридором, я вкотре мрію про плеєр.
Поворот.
Я вже чую його запах. Такий запах має тільки він і більше ніхто.
Він же відчув мене давно, відчув і почув, як я зачиняла двері там, на початку коридору. Бо нюх, слух і зір у нього кращі, ніж у мене та усіх людей з першого, другого та третього поверхів, разом узятих.
Спершу я не знала про що з ним говорити. Я вже мовчу про дійсно нашу першу зустріч, що закінчилася моєю істерикою. Отож спершу я весь час мовчала і жахливо боялася. Тому говорив весь час він, розказував історії з власного життя, що скидалися на байки, і байки, що могли б бути його життям. Я слухала і потрохи звикала до нього. До його голосу, інтонацій, головне — до вигляду. Та й він, мабуть, теж до мене потрохи звикав.
Повітря сколихнулося не то стогоном, не то подихом: він вже чекав на мене, він нетерпляче на мене чекав.
Потім він попросив мене купити йому пляшку пива і сиґарет. Я здивувалася, бо просто не уявляла собі його з сиґаретою в зубах, не розуміла як (ну справді, як?) він може курити. І дійсно, все це виглядало дуже кумедно і досить повчально: ось бачите чому вони вимерли…
Він любив та й любить дорогі сиґарети і дуже ображається, коли я за браком грошей купую йому, наприклад, «Прилуки».
Ще один поворот. Глибокий вдих (О Господи!)
— Привіт.
Він виповз мені назустріч.
Так, я й справді вважала, що його вигляд більше мене не лякає, але коли отак у темряві раптом на нього наштовхуєшся… Словом, є цілком реальна можливість залишитися на все життя заїкою.
— Я не хотів тебе налякати.
— Чого ти думаєш, що я злякалася?
— Бачу.
— А…
Я вхопилася за тугий кінець його хвоста, і далі ми пішли разом.

Колись я навіть притягла сюди маленький магнітофончик з батарейками і кілька касет. Ми сиділи на старих ящиках з-під склотари і слухали неймовірно тягучу й медитаційну музику майже здохлих батарейок.
Я дивлюся на його величезну пащеку і два ряди зубів у ній. Моя голова йому на один зуб, в прямому значенні. А я вся, мабуть, зубів на п’ять.
Цікаво, чи їв він колись людей і чи їсть зараз, бо не можна ж справді думати, що він живе (і, до речі, не худне) тільки завдяки тим малюсіньким канапкам, що я йому ношу не щодня.
Я його ніколи про це не питала. Та й не буду. І зовсім мені нецікаво.
Батарейки, не витримавши лихої долі, нарешті здохли.
— Купи ще батарейок.
— Грошей нема.
— Зовсім?
— Зовсім. Ні на батарейки, ні на пиво, ні на сиґарети.
— Погано, — зітхнув він. В підземних коридорах утворилися повітряні вихори.
Ми йшли довгим підземеллям цього міста. Часом забредали в якусь воду, але я сиділа в нього на спині, і мені було сухо та слизько.
Ми часто гуляли цими безконечними тунелями, але я ніколи не могла запам’ятати доріг, якими ми ходили. Якби це чудовисько (мій найкращий друг) замислило кинути мене ось тут зараз, я б ніколи звідси не вибралася. Але навіщо йому робити таке зі мною?
Я приліпила свічку між двома виростами на його спині, і віск розтікався по ній чудернацькими візерунками.
Коридори вивели нас до великої кімнати. Високе склепіння її було наповнене мороком, але на підлозі посеред неї все ж горів вогонь.
Попід стінами стояли великі й маленькі діжки, різноманітні слоїки, баночки, акваріуми, з яких, в свою чергу, на мене дивилися рибки, риби, рибини, рибища…
Їхні брати і сестри різних видів і розмірів висіли на стінах.
Захопившись рибним видовищем, я не помітила ще одного експоната цієї зали. Біля вогню на акуратному стосику цегли, помішуючи щось у казані, сидів чоловік.
Побачивши нас, він, як не дивно, не злякався, а навпаки — привітно замахав рукою, запрошуючи до вогню.
— Хто це? — пошепки запитала я.
— Мій сусід. Божевільний, як і всі, хто тут живе. Я знайшов його тиждень тому. Він сказав, що я схожий на велику рибу з ногами. Це комплімент.
— Він мені не подобається. Він схожий на сушену тараньку.
— Йди. Може, він дасть тобі рибної юшки.
Я погасила свічку і злізла з дракона. Той божевільний підбіг до мене і потягнув до вогню, примовляючи:
— Гості… Гості на мою юшку. Так, дуже приємно… Гості… У вас руки холодні, як риби на дні… Дуже приємно…
Мій дракон десь зник, а я, чесно кажучи, зовсім не знала про що говорити з цим підземним рибним фанатом, від якого добряче тхнуло чимось несвіжим.
Та він постійно хихотів і повторював щось на зразок «Гості… Гості…» та «дуже приємно», і, здається, зовсім не потребував моїх реплік.
— Юшка, — сказав він, подаючи мені щось паруюче в заржавілій консервній банці з-під сардин. — Смачна, гаряча, правда, несолена.
— Дякую.
— Дуже приємно… Так… Як вам мої рибки? Я збирав їх роками, деяких зловив тут, деяких привіз здалеку. Он ту, на тій стіні, бачите? Так, ту, з відірваним хвостом. Я ловив її два роки, два роки я її ловив… Так… А потім віз у поїзді, щасливий, здалеку віз, так… І показав її, красуню, одному придуркові в купе… Придуркові, так… А він, коли я спав, витягнув її в мене і відкрутив хвіст. Сказав до пива. До пива!!!
Його обличчя наповнилося люттю, кулаки стиснулися, він скочив на ноги, і юшка, що стояла в нього на колінах, вилилася на підлогу, ледь не обхлюпавши мене.
Я подивилась чи не повернувся мій дракон. Мені ставало дедалі тривожніше.
— Пийте юшку. А он та, — він показав на велетенське корито під стіною, — найбільша з моїх. Я зловив її тут недавно…
— Тут водиться риба?
— Так! Так! Тут повно риби!
Він знову скочив на ноги, розливши залишки юшки.
«Повний псих» — подумала я. Дракон все не повертався.
— Так... Ріки і озера… Так… Але це ще крихітка. Тут живе куди більша риба. Я бачив, я знаю. Я зловлю її, я обов’язково зловлю її…
На мить стало зовсім тихо, тріщало полум’я, юшка гріла руки…
— О, чуєш? Чуєте?!
Звісно ж, я нічого не чула.
— Це вона! Це вона! Я чую її! Ходімо!
Він схопив мене за руку і спробував потягти за собою.
— Та я не…
— Йдемо! Йдемо!
— Я не хочу! Пусти!
— Ходімо!
— Пусти мене, ти, псих!
Та він не слухав і тягнув мене кудись у бічний прохід, повз риб у трилітрових банках. Ми звернули вправо і знову вправо, аж поки вбігли у великий зал. Тут він нарешті пустив мою руку і рушив по колу, запалюючи приліплені до підлоги свічки.
Коли кімната освітилася достатньо я побачила досить великий отвір у підлозі, по периметру якого власне і були розставлені свічки. З отвору долинали звуки води, що плещеться об стіни, так наче там був невідомий підземний басейн.
— Там, вона, там! — прокричав божевільний, підбігаючи до мене і даючи мені запалену свічку. — Подивись!
— Не хочу! Ві…
Та він підтягнув мене до краю отвору, а тоді раптом відпустив і відійшов на кілька метрів назад. Я теж ступила крок назад і озирнулась. Мій божевільний знайомий стояв за кілька кроків від мене, замислено втупившись поглядом у стіну і, здавалося, цілком забувши про моє існування.
Я обережно присіла й опустила руку зі свічкою трохи вниз, цікавість все ж…
Відчула тільки сильний удар в спину і вниз головою полетіла в чорну невідому і холодну воду.
Випірнула і почула над головою божевільний сміх та щось на зразок: «Ловися рибко». Потім сміх зник. Було тихо, холодно і страшно. Я впала у щось подібне до колодязя, округле і з гладкими стінами. Жаба в колодязі. Їй не вибратися.
Раптом щось холодне проплило піді мною в чорній воді, доторкнувшись до ніг, живота і грудей. Я закричала з жаху.
Вгорі знову дико зареготали, і в якусь мить я побачила божевільного риболова, що летів у воду з чимось на зразок списа в руці і шахтарським ліхтариком на голові.
Він намагався реготати навіть у воді, але кілька разів ковтнув її і замовк.
Я бачила мотузку, якою він був прив’язаний і яка тяглася нагору. Якщо вхопитися за неї, то…
Щось холодне знову торкнуло мою ногу, і в ту ж мить той псих у воді дико заверещав. Велетенська риба відкрила свою пащеку, і там, серед сотень зубів, на нього вже чекала помста за всю спійману, смажену, варену, солену рибну братію його життя.
Я кричала і скребла стіну нігтями. Раптом переді мною виринула ще одна чорна риба, намагаючись схопити мене своїми страхітливими плавниками. Я закричала ще голосніше і провалилася в темну холодну пітьму.

Я лежала на чомусь твердому, і лівий мій бік гріло полум’я, від чого правому бокові було ще холодніше. Спробувала поворушитися і повернутися до вогню правим боком. Мене одразу ж перевернули.
Розплющила очі, навколо мене були стіни нашої підземної кімнати, вогнище, дракон… Все таке звичне і безпечне. А як же…
— Я не знав, як краще тебе зігріти, сам не міг — я ж завжди холодний. Але ти ще досі цілком мокра, і я не знаю…
— Чекай, а як же…
— Того гада з’їла риба. Якби вона цього не зробила, я б його сам з’їв.
— А друга риба?
— Яка друга риба? То був я.
— То це ти…
— Впав у воду і витяг тебе, а потім довго не знав, як зігріти.
— Чому ти лишив мене з ним?
— Вибач! Вибач! Він здавався таким дивним і… безпечним, нешкідливим. Я думав, тобі цікаво буде з ним поговорити. Я ж не знав…
Я заплющила очі. Гарячого би чаю зараз, сухий одяг, тепле ліжко… Привіт запалення легень і кошмари по ночах.
— Додому…
— Я ж не знав…
— Хочу додому…
Він протяжно зітхнув, і з ніздрів пішов димок з іскрами. Я глянула на мокрий годинник: через «курилку» зараз не вийти, там повно народу, а до темряви ще кілька годин…
— Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися?
Я пам’ятала. Тиждень до першого вересня. Спека. Нудьга. Без грошей, ідей і настрою ми тинялися остогидлим містом. Ми ненавиділи його, ми ненавиділи себе, власні розмови, телевізори і домівки. Ми ненавиділи час, що жахливо мучив. Нам хотілося пригод.
Серед руїн цитаделі знайшовся отвір, що вів під землю і якраз відповідав нашому настрою та бажанням. Ми мали пачку сірників, запальничку й одяг, якого не дуже шкода. Ми полізли вниз.
— Пам’ятаю.
— Ти мені тоді зразу сподобалася.
— А ти мені ні…
— Я знаю. А чого ти прийшла другого разу?
Мені холодно, мені мокро, я хвора, мене морозить, я хочу на сонце, я хочу сухий одяг, я хочу в тепле ліжко, я хочу гарячого чаю, я хочу таблетку Cold Fly, я хочу бути подалі звідси, я хочу забути це все і в житті більше не торкатися риби… Ти, тварюко товстошкіра, хіба не бачиш, як мені погано???
— Не знаю…
Не знаю. Пройшов тиждень після першого вересня, і спека вже спала, і шок минув, і повернулась нудьга... Не знаю…
— Ти був…
Без грошей, без ідей і настрою я й далі після пар тинялася остогидлим і таким знайомим і вивченим містом. І все думала, думала, думала…
— Ти був чимось новим для мене…
(як же мені холодно)
— … чимось невідомим і страшним, і таким… Не знаю, як це сказати.
Мене знову повернули лівим боком до полум’я.

Застуда минула, кашель зник, пройшов навіть остогидлий нежить. Я змогла без огиди дивитися на рибу і купатися в ванні. Я купила нові батарейки…

В моєму житті є одна маленька таємниця. Я думаю про неї, коли сиджу на парах або їду в трамваї; я думаю про неї, коли запихаю ручку в заржавілі двері; я думаю про неї, коли вони скриплять. І, черкаючи сірником у темряві, я теж про неї думаю.
Поворот. Я вже чую його запах. Він знову виповз мені назустріч.


Sztuka друга:

Квиток на електричку, 25 гривень — і вона два тижні може жити в монастирі.
Монастир цей, якщо вірити старій пожовклій фотографії, розташований в мальовничому куточку гір.
Від того місця (містечка), де вона висіла з електрички, туди було сім кілометрів гірської дороги, а, отже, сім кілометрів суцільного гірського задоволення. Хтось з її знайомих казав, що мріє залізти високо в гори і там, на неймовірній висоті, серед недоторканої природи «на повну котушку» включити якусь шалену рок-музику. Хай дивуються дикі карпатські звірі.
Фотографія не обманула: монастир справді виглядав мальовниче. Біла його будівля не була стара, але й новою не здавалася. Будівля поза часом. Маленька церковця поряд, прибудови. Але поза тим, навколо цього, і тут, і там, і всюди лише гори, гори, гори.
Монастир виявляється був чоловічим. Це ж треба, а вона навіть не уточнила такої важливої деталі. Смішно…
Відчиняєш важкі дубові двері і потрапляєш в довгий освітлений коридор, обшитий деревом (Карпати ж!) Відполірована дерев’яна підлога місцями скрипить. Вражає атмосфера якогось спокою й утихомирення.
Її кімната маленька і затишна. Стіни, як і всюди, обшиті деревом, дерев’яне ліжко з досить-таки м’яким матрацом (треба ж), дерев’яний стіл і стілець. Все. Невеликі дверцята ведуть в просто-таки мацюпусіньку кімнатку, де знаходяться унітаз, умивальник і душ. З крана тече навдивовижу жовта і холодна вода, що годиться хіба для перебування в бачку унітаза. Навряд чи хтось наважився б при здоровому глузді пити її. Мабуть, воду для пиття всі набирають з джерела, що майже поряд з воротами монастиря. А як треба теплої, то, напевне, дружно гріють її маленькими кип’ятильниками. У Віки теж був такий в рюкзаку. Була і пляшечка із залишками мінералки. Віка допила мінералку і вирішила взяти з собою пляшечку, коли йтиме на трапезу.
Це був досить-таки екстремальний вчинок з її боку: на два тижні покинути місто, його звичну метушню, друзів, розваги, довгі телефонні розмови, телевізор, улюблену музику, сиґарети… Божевільнішим за це міг бути лише стрибок з парашутом, на який Віка поки ще не наважилася.
Крім неї та монахів у монастирі ще жили пані Ліда — товста і, мабуть, неодружена дама з вічно сумним виразом на обличчі, пані Ганя — подруга пані Ліди, одружена, але не менш сумна і товста цьоця. Якийсь високий і худий чоловік з довгим немитим волоссям. Його Віка бачила лише під час трапези і за весь час свого перебування в монастирі не перекинулася з ним жодним словом. Була ще дівчинка Оля.
Трапеза, чому б вона не дорівнювала: сніданкові, обіду чи вечері, завжди проходила однаково. Побажавши одне одному смачного і прочитавши молитву, всі мовчки їли, а якийсь монах (кожен раз інший) читав уголос щось із Святого Письма.
Трапезували вони, тобто пані Ліда, Ганя, Оля, Віка і той невідомий пан з довгим волоссям звісно ж окремо від монахів.
Після сніданку Віка пішла набрати води з джерела. Там вона вже застала Олю з кількома дволітровими пляшками, в які набиралася вода. Закінчивши, Оля заходилась зосереджено пити зі складених долонь. Віка присіла на камінь неподалік. Вона роздивилася Олю ще під час трапези. Це була, мабуть, єдина людина з усієї монастирської компанії, з якою Віці хотілося познайомитися краще.
Виглядала Оля трохи старшою за Віку; худенька, невисока, з русявим волоссям, зібраним у хвостик, і сірими очима. Як вже згодом помітила Віка, в Олі були вічно невиспаний вигляд і постійні темні кола під очима.
Це була людина в скриньці, що з невідомих причин притягала Віку і інтриґувала.
Нарешті Оля напилася і почала складати свої пляшки у велику сітку.
— Тобі буде цього мало, — раптом сказала вона, кивнувши на пляшечку в руках Віки. Тоді поклала біля неї дволітрову пляшку з веселим написом «Живчик», повернулася й пішла геть.
Віка жила в монастирі вже тиждень, і душу її поглинули якісь просто нереальні спокій і утихомирення. Вона майже весь час сиділа в своїй кімнатці, виходячи лише на трапези; зрідка гуляла навколо монастиря. Зрештою, тут так робили всі, крім ченців, — у них було своє власне таємне життя.
Віка намагалася щось писати, але слів не було. Майже весь час вона просто сиділа й дивилася на фантастично красивий гірський пейзаж. Думала…
Тільки один раз за цей тиждень вона наважилася вийти далеко за межі монастиря — на другий день по приїзді пішла по гриби, що тепер гнили і смерділи на підвіконні. Йшла лісом, намагаючись не заблукати, і пила воду, набрану з джерела. А коли пляшка спорожніла, повернулася назад.
Вода тут (окрім тої, що текла з крана) була неймовірна: смачна, солодка, якась просто казкова. І її дійсно завжди було мало, всім. Вийшовши у будь-який час до джерела, там можна було зустріти пані Ліду чи пані Ганю, Олю і навіть того дивного чоловіка з довгим волоссям, що миттєво зникав при наближенні Віки. Тільки монахів біля джерела ніколи не було. Може, у них десь існувало ще одне, власне.
Отож Віка сиділа біля вікна, дивилася на гірський пейзаж, чула, як дзвонить дзвін на церкві, бачила ченців, що йдуть на службу, пила воду, думала і дуже часто засинала. Спалося тут так само легко, як і пилося воду. Можливо, гірське повітря у всьому завинило. І сни тут снилися просто неймовірні. Навіть у ранньому дитинстві Віка надзвичайно рідко літала у снах, потім це і зовсім припинилося. Але те, що вона переживала тут, Віка ще не відчувала ніколи.
У сні вона плавно підіймалась, а потім шугала в вікно, літала над горами і річками або ж повільно пропливала плутаними коридорами монастиря.
Монастир. Він був присутній у кожному її сні, навіть ширяючи над горами, вона знала, що він десь недалеко. Проста біла будівля поза часом і простором.
Віка намагалася записати свої враження про ці сни і не могла: слів, які, як здавалося їй були б достойними для цього, просто не існувало.
Разом зі снами, що ставали все реальнішими, з’явилась якась дивна дисгармонія рухів. Часто Віка робила крок, проте нога залишалась на місці. Доводилось повністю і чітко осмислювати свої дії, щоб уперте тіло рухалося до мети.
Не раз вона залишалась ніби позаду і, повертаючись, на якусь мить бачила за собою себе. Та мить ця була настільки короткою, що Віка ніколи не була впевнена повністю. А, може, примарилося? А, може, знову сон? Вона влаштувала полювання на мить, але дичина була надто швидка, а мисливець надто недосвідчений.
Тепер Віка часто оглядалася і смикалася від кожної постаті, що з’являлася поблизу неї.
Проте одного дня Віка таки зловила швидку і бистрокрилу мить. Вранці, йдучи коридором на першому поверсі і якось так замислившись, Віка пройшла вже більшу частину шляху, коли нарешті за звичкою озирнулась. І побачила себе на сходах з піднятою для кроку ногою. В той же момент Віка з коридору опинилась на сходах і плавно опустила ногу на підлогу.
Вона сиділа біля вікна і думала. До джерела стежкою йшла пані Ліда. («Що це зі мною діється? Я ніби роздвоїлась і ніяк не можу приєднати одну половинку до другої»). Пані Ліда несла в руках п’ять пляшок. Якась із них постійно падала, пані Ліда нахилялася, щоб підняти її, тоді падала інша, і так без кінця.
Віка читала колись літературу про виходи за межі себе . Але в кожному з описаних випадків люди або довго перед цим тренувалися, або ж приймали сильнодіючі медичні препарати. І це здавалося правильним та логічним. Бо ж справді не може людина раптово вилітати з себе, як маля з завеликих маминих черевиків.
Рипнули двері. До кімнати зайшла Оля.
— Привіт.
— Привіт.
За ті півтора тижні, що Віка жила в монастирі, Оля ще жодного разу не заходила до неї в кімнату. Правда, і решту жителів гостинами не набридали. Ось тільки першого дня по обіді приходили пані Ліда з Ганею, принесли букет напівзів’ялих ромашок, сказали, що вони дуже раді поповненню в своїй маленькій компанії, та й пішли собі.
Оля сіла на ліжко. Скинула шльопанці й підібгала ноги по-турецьки.
— Тут гарно, правда? Я сюди вже третій раз приїжджаю. Взагалі би тут і залишилась, але… — Вона потерла в повітрі три пальці, що мало означати брак грошей.
— Там все несправжнім здається, люди, машини… Ти як звідси поїдеш, то зрозумієш. А тут гарно. Та-ак. Тут би й жила.
Оля підняла голову і посміхнулася Віці.
— Слухай, а ти була на Волошковому Полі? Я завтра йду, хочеш?
— А це де?
— Тут. Хм. Недалеко, хочеш?
— Та ні… Я нікуди… Щось не хочеться нікуди йти.
— Я теж спочатку не хотіла, боялася. А тепер… Мені треба вже їхати післязавтра, а я не можу. Там все несправжнє. Ну ти знаєш.
І Оля тихо пішла. А Віка звично заснула прямо на столі біля вікна.
Зранку їй захотілося нарешті кудись піти. До трапези була ще приблизно година. Віка постукала в кімнату до Олі. Тихо. Вона відчинила незамкнені двері. Маленька кімнатка, така ж, як і в неї. На столі букетик якихось синіх квіточок. Пусто.
Вона поклала в рюкзак пляшку з водою і помалу пішла в напрямку містечка. Це ж треба, коли вона ще тільки їхала сюди, їй здавалося, що буде надзвичайно важко висидіти два тижні на одному місці. Вона знала, що буде цілими днями гуляти горами. А ось як трапилося.
Купила в містечку пачку сиґарет, сірники і повернулася назад.
Була ніч. Віка сиділа біля вікна і дивилася на місяць. Повний місяць в горах, можна поеми писати, якщо нахабства вистачить.
Віка думала про Олю. Оля вмерла сьогодні вранці. Коли Віка заходила до її кімнати, вона вже, мабуть, була мертвою. Знайшли її просто пізніше. Оля сиділа на землі, спершись спиною на камінь. Сиділа дуже задумана і мертва. Завтра, мабуть, приїдуть батьки, лікарі, міліція — чи кому ще там слід приїжджати. А, може, й ніхто не приїде: тут таке герметичне місце, що думка, ніби хтось може приїхати сюди, здається просто нереальною.
Рипнули двері. Зайшла Оля.
— Привіт.
— …привіт.
Оля як і перед тим сіла на ліжко і підтягнула під себе ноги.
—Я на Волошковому Полі була.
— Ти … померла?
— Звичайно.
Оля мовчала. Віка також.
— Там дуже гарно, коли світить місяць. Там взагалі… Знаєш, я тільки в одному тобі тепер заздрю — ти можеш пити воду з нашого джерела. А я вже ні…
— Ти померла… Ти Бога бачила? Бог є?
— Є Волошкове Поле, а Бог… Ходімо, сама все взнаєш.
— Ні!
— Це все вода. Ти ще замало випила… води.
І Оля пішла.
Віка курила і намагалася ні про що не думати. Тягла з пачки сиґарету за сиґаретою. Заважало лише маленьке і в’їдливе слово «чому». Чому, ну чому померла Оля? Чому прийшла до неї зараз? Чому її, Віку, це не лякає? Чому її власне життя так змінилося? Чому вона взагалі сюди приїхала? Ну чому?
Раптом разом із хмаркою диму, що випустили її легені, Віка піднялася під стелю й повисла там. Під собою вона бачила себе, в руці повільно тліла сиґарета, попіл осипався на стіл… Ось тільки набридливе слово «чому» піднялося разом із нею.
Сиґарета дотліла й торкнулася червоним жаром пальців. Тої ж миті Віка повернулась до Віки. Ось так, у найкращих традиціях літератури про виходи з себе: вічний біль, що миттєво повертає заблудлу душу до тіла.
Сонце застало Віку біля воріт монастиря. Вона виливала воду з пляшки назад у джерело. Вода, мабуть, дуже дивувалася, бо тільки хвилину перед тим її в цю ж пляшку набирали.
Віка акуратно поклала порожню пляшку біля джерела. Тут вона, напевне, комусь знадобиться. Віка повернулася й пішла до містечка.
Вибач, Олю, вибач. Але, розумієш, у кожного є власне Волошкове Поле. Я своє ще не знайшла.


Sztuka третя:

ТАКА СОБІ ІСТОРІЙКА

Квартира Лук’яна — на третьому поверсі. На сходовій клітині, величезній, наче танцмайданчик, було ще троє дверей. Лук’ян казав, що його сусіди завжди уважно спостерігають за тим, коли і з ким він приходить. Я уявила собі окуляри з грубими скельцями, що припадають до вічок дверей.
«Тут живуть лише старі діви з довгими носами», — казав Лук’ян. Лише старі діви і він. Куди ж їм ще пхати свої носи, як не в його справи?
Лук’яна це не дратувало. Сусідки були частиною глядачів у театрі кожного його дня. А без глядачів Лук’ян не міг.
Поки ми підіймалися, сходи романтично скрипіли.
Я люблю старі брами. Мешканка нових районів, я відчуваю якусь побожність, наче в храмі, від їхніх запахів (і смородів), австрійських написів під радянською штукатуркою, і просто облуплених стін, від розмальованих і прозорих стель, від стертих обдертих дверей. Інколи я уявляю, яким новим і гарним це було колись. Але найчастіше сприймаю все як є.
Можливо, моя любов до старих і понищених брам пояснюється тим, що я ніколи в такій не жила і не відчула цієї екзотики на власній шкурі. Не знаю, але руїни брам старої частини міста були хорошим середовищем для моєї душі.
Ми сиділи на кухні. Лук’ян варив каву, припалював мені сиґарету, щось розповідав, сміявся, пускав бісики. Це була своєріда вистава. Проте виступав він не тільки для мене: в захопленні від його таланту стояли табуретки, висіли кухонні шафки, в шафках товклися горнятка, виделки, тарілки, чайні і столові ложечки…

Ми пили каву, розмовляли, а я все чекала, коли Лук’ян врешті вирішить, що відповідний момент настав, і покаже те, заради чого я прийшла.

Посеред кімнати, вікна якої були завішані чорними фіранками, стояв акваріум з черепахами. Але вражали не позбавлена світла таємничість кімнати, не величезні розміри акваріума і навіть не кількість істот у ньому. Вражали тіні. Лампи біля акваріума були розташовані так, що по стінах, стелі і підлозі хаотично рухалися тіні черепах.
Лук’ян із задоволенням стежив за моєю реакцією. Крім акваріума, в кімнаті нічого не було.
— Скільки їх у тебе?
— Всього двадцять.
Сотня тіней заперечливо бігала по стінах.
Лук’ян хотів, щоб я прийшла ще й завтра. Казав, що сьогодні видовище неповне, бо бракує ще однієї детальки. А якої, він мені не скаже. Завтра, завтра, тільки завтра. Десь о першій. Ой. Він може трохи спізнитися. Що ж робити? А. Ось мені ключ на всякий випадок.
Я насторожилася: що ще за авантюра організовується? Проте ключ взяла.
Три пильних ока спостерігали за нами, коли, вийшовши з квартири Лук’яна, ми зачиняли двері. Я уявила собі, як завтра відчинятиму ці ж двері під їхнім пильним наглядом сама, і посміхнулася. Мені здалося, що Лук’ян по черзі кивнув у кожне вічко. Ми побігли сходами вниз хто швидше. «Хоч, може, там нікого і нема за тими дверима…» — думала я, перестрибуючи через сходинки, — «… хоч, може, там і нема…»
Лук’ян прибіг перший.
Назавтра він і справді спізнився. Марно помордувавши дзвоник, я встромила ключ у замок. Той піддавався туго, і в мене було враження, наче я роблю щось злочинне. Двері нарешті піддалися.
Я покликала Лук’яна, хоч і знала, що його немає. Роззулася й одразу пішла до черепах. Потім принесла з кухні табуретку, вилізла на неї й схопила першу-ліпшу черепаху з акваріума. Лук’ян такого в житті б не дозволив, тому, тримаючи, в руках тваринку, що й далі думала, ніби пливе, я отримувала особливе задоволення.
Проте черепаха, здавалося, хотіла мене вкусити.
— Не кусайся, а то зроблю з тебе черепаший суп. Теж мені Тортила, блін.
І черепаха повернулася в акваріум.
В куті кімнати стояла розкладайка із зім’ятою подушкою і коциком. Вчора її тут не було.
Пішла на кухню, незбагненний порядок. Чим зайнятися?
В животі жалібно бурчало. От Лук’ян, блін, скотина. Хоч би поїсти що залишив! Зазирнула до холодильника, там на тарілочці самотньо лежали підозрілого вигляду котлети. Спробувати їх я не наважилася.
Незлим тихим словом згадуючи Лук’яна, я знову повернулася до черепах.
Стоп. У нього тут що немає ванни й туалету??? Коридор, кухня, кімната. Все. Та такої квартири просто не може бути!!!! Лук’ян що, до сусідів потреби справляти ходить? Дурня!!!
І тоді я зрозуміла. Лук’ян, що найбільше любив повимахуватись, навіть зробив собі для цього окрему квартиру.
Показуха! Це все показуха! Він тут не живе!!!
Я присіла на розкладайку. Як можна було цього відразу не помітити. Завжди була неспостережливою, але ж не настільки!
Лук’ян, напевно, вчора від душі з мене посміявся. Черепах побачила, вуха розвісила! Від цієї думки мені захотілося вчепитися зубами в коц.
Так от чого він сюди мене притягнув. Щоб я побачила!
Ну побачила. Ну і що. Який в цьому всьому сенс? Зробив чувак квартирку для двадцяти тортил, в якій навіть попісяти ніде. І що?
Я, чесно, не хотіла гримати дверима. Так сталося.
Назавтра Лук’ян не зателефонував. Післязавтра теж. А на третій день у мене «поїхав дах». Моя квартира почала змінюватися. Спочатку мені здалося, що стеля стала наче трохи вищою. Я прокинулася вранці, подивилася в стелю й подумала, що вона дивно віддалилася. Потім почали блякнути шпалери у кімнаті. До обіду вони стали майже зовсім білі. Далі кімната почала ширшати, а коридор — навпаки, скорочуватися.
Сусідів, що жили поруч, не було вдома. Тих, що жили навпроти — також. Я притягла до себе стареньку бабцю, що жила в такій же однокімнатній квартирці, як і я. Бабця уважно вислухала все, що я казала тремтячим голосом, із розумінням киваючи головою.
— Благослови тебе Бог, дитинко, — сказала вона, побачивши шпалери, що майже повністю перетворилися на білу штукатурку.
— Всі ми колись помремо, дитинко, всі ми помремо… Благослови тебе Бог… Всі помремо…
А чого я, зрештою, від неї чекала. Хіба не вона, зустрівши мене якось влітку на сходах, питалася, чому я не йду до неї колядувати.
І бабця пішла.
До вечора кімната стала майже вдвічі більша. Холодильник у кухні, промандрувавши приблизно три метри по діагоналі, опинився в іншому кутку. Меблі зробились якимись прозорими, я боялася до них доторкнутися.
Ввечері, коли стемніло, я ганебно втекла з квартири, полишивши її божеволіти наодинці.
Ночувала у подруги. Вона, на щастя, ні про що не питала, бо я не знала, що і як розказувати. Та чи й варто?
Вранці квартира зустрічала мене майже повною пусткою. Всі меблі, крім кухонних, зникли. На підлозі в коридорі одиноко стояв телефон. Моя (чи вже не моя) кімната набула просто нереальних для приміщення у багатоповерхівці розмірів. Ну не буває тут стель заввишки чотири метри!!!
А як же сусіди наді мною?
Я побігла на поверх вище, подзвонила у двері і без запрошення ввірвалася в квартиру, коли мені відчинили. Все було на місці: стеля, підлога, підлога, стеля. Все було НОРМАЛЬНО.
Здається, за мною зачинили двері, на сходах мені стало погано, в очах потемніло, а в вуха бив якийсь дивний шум.
Потім було тихо. Не знаю скільки часу.
Я зрозуміла, що сиджу на сходах, прихилившись до поруччя; у будинку панує тиша, тільки десь дзвонить телефон. ВНИЗУ ДЗВОНИТЬ МІЙ ТЕЛЕФОН!!!
То був Лук’ян. Голос веселий і життєрадісний.
— Ні, ні, нічого.
— Ні. З тобою все добре.
— Ні. Не божевільна.
— Я знаю.
— Я вірю.
— Я знаю.
— Ні.
— Не плач.
— Так.
— Так.
— Їдь до мене.
— Чекаю.
— Їдь.

Спочатку він налив мені повну склянку чогось міцного. Можливо, коньяку. Так, мабуть, то був коньяк.
— Квартира перетворюється… Так. я знаю. Це вірус, кицю, просто вірус. Я тобі поясню. Гм… розкажу все спочатку. Так от. Десь два місяці тому один мій друг, та який, блін, друг! Коротше, один мій знайомий привів мене до себе додому. Там я побачив кімнату, в якій не було нічого, крім величезного акваріума з черепахами. Акваріум підсвічувався лампою і по стінах бігали неймовірні тіні. Те ж саме ти бачила і в мене. Я був у захопленні, навіть не помітив, як мій знайомий непомітно вийшов і залишив мене самого з черепахами. П’ять хвилин, більше не потрібно. Потім він повернувся, ми ще трохи поговорили, і я пішов. А через кілька днів моя квартира почала змінюватися. Зникали меблі, туалет, ванна… Зникла навіть одна кімната. Так… Я теж бігав як навіжений, думав, що божеволію…
Потім посеред кімнати, що залишилася, почав рости акваріум. Спочатку був як сірникова коробка, через кілька годин став завбільшки з телевізор, і черепахи в ньому плавали розміром з горошину.
А в тебе вже є акваріум?
Я заперечно похитала головою.
— Ну то значить десь зараз створюється.
Він налив нам ще коньяку.
— Вибач, кицю, що так з тобою повівся. Розумієш, моє життя перетворилося на кошмар. Зникло все: речі, одяг… Абсолютно все. Тільки дебільні черепахи посеред квартири!!!
Той знайомий мені потім все пояснив. Це вірус, який заражає квартири, а переноситься їхніми власниками. Для цього треба лише кілька хвилин побути самому в кімнаті з черепахами і все — ти влип! Твоя квартира перетворюється на незрозуміло що, зате квартира, яка перед тим була заражена вірусом, помалу повертається до нормального стану.
Але є люди (і їх досить багато), що мають щось на зразок імунітету. Вони приходять, дивляться на черепах — і нічого. Вони стійкі! Їх неможливо заразити!
Лук’ян залпом випив свій коньяк.
— Я не хотів робити це з тобою. Ти була останньою, кого я… Але, розумієш, я водив і водив сюди людей, проте нічого не змінювалося. У них у всіх був імунітет! От тільки нам з тобою не пощастило…
Лук’ян просив вибачення і пропонував поки що залишитись жити у нього. Завдяки мені, казав він, тепер з’явилася ще одна кімната, і я можу жити там скільки забажаю. Поки не знайду потрібну людину, того, хто поверне мені мою квартиру.
І як ви думаєте, що я зробила?
Ні, я не залишилася в Лук’яна і не стала шукати «потрібну людину». Тобто трохи не так. Людину я все-таки знайшла і навіть дуже потрібну, тільки не в тому напрямку, в якому Лук’ян пропонував.
Його звали Славік. Біолог, поведений на черепахах, зміях і інших байдужих холоднокровних істотах.
Виявилося, що черепахи, які наче кара з’явилися у моїй квартирі були дуже рідкісного, а отже, і дуже дорогого виду. Неймовірно, що люди платили такі гроші за чотириногу істоту в панцирі. Але… Я купила нову квартиру.
Проте трапилася ще одна дивна річ: після того. як останню черепаху забрали з акваріума, моя квартира повернулася до нормального вигляду. Ось тільки стеля, порушуючи всі просторові закони, залишилася невиправдано високою.
Не знаю, чому так трапилося. Може, я просто сподобалася тим черепахам, і то був їхній прощальний подарунок. Справді не знаю.
Той, хто любить щасливі закінчення, хай поставить тут для себе крапку в цій історії.
Крапка.
The End

Для тих же, кому «гепіенди» обридли як солодка жуйка, існує постскриптум.
Отож P.S. Мене заарештували за контрабанду рідкісних і вимираючих істот. І ці рядки я пишу вже у в’язниці.
Ось тепер усе ?