Олесь СУМНИЙ

БІЛЬ

Холод пронизує тебе наскрізь. Ти відчуваєш його усіма фібрами свого тіла. Так моторошно... Страх витає над тобою; здається, він створює вихор німба над головою. Ні! Це вітер сильним поривом закрутив незрозумілий танок навколо тебе. Цей біль — найкращий біль, який ти коли-небудь відчував. Він стержнем сидить у твоїй плоті. Він ніжно стискає твоє обличчя. Його лещата поступово звужують простір свідомого. Тільки дощ, ні, січка (мжичка), повертаює тебе до реального світу. А ще холод, який раптом обпалює кінцівки та щоки. Знову біль, який перемагає меланхолійні пізньоосінні роздуми. Здається, ти єдина у цілому світі людина, яка знає, що таке біль. Оце одкровення, напевно, і є твоєю Найвищою місією, єдиним покликанням цього життя, істинною правдою буття, що є надбанням обраних. Більшість ніколи не дізнається правди. Твоя місія полягає у самотньому несінні цього хреста. Ти спокутуєш усі їхні гріхи. Як добре розумієш зараз Ісуса. Байдужі (стурбовані) погляди зустрічають (проводжають) тебе (Його). Біль (хрест) важким тягарем вказує на твоє (Його) земне (небесне) походження. Ти готуєшся побачити свою Голгофу. Вже недалеко. За один квартал — поворот у темний завулок із єдиною ознакою — світловим рекламним щитом, на якому написано: «Ласкаво просимо до нашої Голгофи». Ти йдеш туди сам, може, тому, що цей напис не давав тобі спокійно жити, можливо, біль змусив тебе знайти цю найближчу Голгофу. Сумніви полишили тебе вже давно, коли ти тільки в’їхав на своєму брудному залізному коні у цей Єрусалим. І перед тобою відкрилась прекрасна панорама міста, ти підсвідомо шукав цього завулка. Навіть проведіння у вигляді дорожнього знаку «тупик», що попереджав про невідворотність долі, не зупинило тебе. Це зовсім не випадковість — ти вперше заблукав у рідному Єрусалимі в погожу днину, коли твій кінь зупинився біля знамення Голгофи. Ти, напевно, знав що за тиждень будеш тут знову, але вже іншим. Ні кращим, ані в гіршим — просто іншим. Зараз ти усвідомлюєш — усе, що з тобою відбувалося з того часу, тільки прелюдія, підготування до сьогоднішньої події.
Тебе починає піднуджувати, у горлі наростає харкотиння страху, шкіра вже з годину вкрита червонуватого кольору плямами. Із усіх сил ти намагаєшся вирватися із тенет своєї долі: зупинитись, дременути кудись. Проте цей біль! Він як дюбель, яким тебе прибили, пристріляли до цього асфальту. Ти нерухомий. Усе, на що ти спроможний — витирати краплі дощу та відшмаркувати у зацофану хустину. Можливо, хтось користуватиметься нею по тобі. Хтозна?
Ось уже чітко видно кожну бруківку дороги догори, на Голгофу. Ця асфальтована стрічка, що принесла тебе сюди, зупинилась. Тут мене треба перетранспортувати на цю прадавню бруківку. Можливо, по ній ходив ще й сам Ісус! Ні! Тоді ще не було мого Єрусалиму. Я йтиму тут першим! Я йтиму гордо, як і належить іти першому. Мокрий прадавній камінь відчуватиме мій біль. Він як магнітофон запише кожен мій рух, кожну ґримасу мого обличчя, усе, щоб потім вічність відтворювати, розповідати невдячним нащадкам про мої пекельні муки. Адже я роблю це задля них!
Цей дюбель, який тримав мене на землі, пардон, асфальті, поступово зменшувався. У моїй голові могла зародитися думка про те, що, мовляв, «ЩЕ НЕ ЧАС!», але я завжди вмів випереджувати свої думки. Тому вирішив, що треба! Зараз! Вже! Тим паче, не дурно ти йшов сюди сорок и-и-и... вже вісім хвилин.
Той знак, знамення?.. Його не стало. Складається враження, що за тиждень тупик, який становили кілька будинків, два смітники та один несанкціонований ґараж, просто розсмоктався. Я ще можу повірити у те, що терористи підірвали будинки, власник ґаражу знайшов краще місце для його встановлення, десь у центральній частині Єрусалиму. Але смітники?! Ба, купи сміття. Вони не зникали ніколи. Здається, ці смітники стояли тут ще з княжих часів. Їх грабували поляки, татари, монголи зі своїми братами московитами. Але вони (смітники) встояли — як пам’ятник доблесті нашого народу, його слави та гідності.
Але ні! Тупик нікуди не дівався. Крізь туман видніються окреси несанкціонованого ґаражу. Це просто украли знак «тупик». Дюбель остаточно минувся. Ти механічно пройшов ще кілька кроків.
— Що я тут роблю? — опам’яталась твоя свідомість, але було вже пізно. На Голгофі на тебе чекали. Адже це ти зателефонував їм десь з годину тому і попередив, що час спасіння прийшов. Ти благально просив пропустити тебе поза чергою каторжників, які також чекали свого судного часу. (Але їхній біль недостойний твого. Вони просто каторжники, вони, звичайно, не можуть відчути твого витонченого д ю б о л ю.)
За п’ятнадцять п’ята! Твій годинник показував цей час ще там, унизу, коли ти тільки мав вознестися на цю кляту Голгофу. Во істину — ти обраний. Адже час зупинився в ту мить, як твоя нога ступила на бруківку історії.
— Добридень! Ми вас чекаємо, заходьте, — сказав міцний римлянин в обладунку, що охороняв тайну сповнення пророцтв. Він помітно хвилювався. Це було видно по тому, що дужий вояк докурював сиґарету і був змокрілий на обличчі.
Я зрозумів його сарказм стосовно доброго дня і на мить глянув на вологі губи римлянина. Він засмоктував сиґарету так, ніби хотів зробити їй приємне. Але зрештою, не тільки їй... Видихаючи дим, вологі губи створювали дивні геометричні фігури, ніби посилаючи мені поцілунок. Це був поцілунок Юди! Мої повіки здригнулись!
Його рівненькі білі зуби нагадали мені про біль, який миттєво повторив зі мною дорослу гру, про яку я писав на першій сторінці розповіді.
Римлянин глибоко затягнувся залишком сиґарети і вказівним пальцем лівої руки вистрілив недопалок у бік смітників. На диво, недопалок пролетів увесь шлях приблизно п’ятнадцять метрів і майже влучив у сміттєбак.
— Заходьте, — уже в наказовому тоні звелів Юда.
— Дорий инь, — спробував відказати я, проте сироватка правди, чи може харкотиння страху завадило мені це зробити! Тоді я швидко втягнув ніздрями холодне повітря, яке пройшло через носоглотку й голосно заспівало в гортані, і що було сили відхаркнув у напрямку польоту недопалка. Зелено-біла, як гуманоїд, субстанція пролетіла рекордну для мене двометрову відстань. І тут я знову зловив римлянина на зловтішанні із моєї фізичної слабості. Але я був сильніший від нього духом, тому проіґнорував його саркастичну посмішку. «Покайся» — прочитав Юда у твоєму погляді. Його обличчя зробилось по-дитячому простодушним.
Усередині на тебе вже чекали хрести. Реальні хрести. Тобі дають право вибору. Ти розгублено блукаєш поглядом їхньою довершеною формою.
— Добрий день, — чуєш у спину. «Ви запізнилися на п’ять хвилин», — продовжує приємний дівочий голос. Це, напевне, смерть говорить з тобою. Така гарцювата дівка, якій усе мало!
— Ще б трохи, — знову чується у потилицю, але ти губиш нитку розмови, розмірковуючи вже над сакраментальним «Ще б трохи» ...
— Ви випивший? — Перериває твої роздуми гарцювата дівка.
— Мене дуже боліло, — відказуєш. — Я...
— У такому разі прийдіть, коли протверезієте, — знову перебиває тебе симпатична молода жінка віком десь від двадцяти п’яти до тридцяти трьох років. Я сказав тридцяти трьох? Гм! Це ж вік Христа, який у цьому віці пішов на Голгофу, як я зараз. Не повертатися ж мені: «Ви неправильно зрозуміли, я... просто полокав...»
— Дивіться! — вже з меншим обуренням сприймає твоє існування симпатична смерть. «Наступного разу...» — намагається вона тебе повчати. Але ти знову поринаєш у себе: «Наступного разу... Чи буде той наступний раз».
Опритомнюєш від надмірного буття, екзистенції, що входить у тебе з її руками. Дюбель посилюється від трупних запахів і гудіння померлих грішників. Щось сакральне відбувається цього разу над тобою. Ти допускаєш цю юнку без будь-якого опору, без гри, загравання. Допускаєш до найпотаємніших закутків твого Я. Ще жодна дівчина чи жінка не була тут до неї.
Ця твоя цнота збуджує гарцювату дівку. Вона розкриває тебе усе ширше, входить у тебе із задоволенням. Ти відчуваєш її божествені форми, приємне дихання. Ти завжди прагнув цього болю!
— А-а-а! Твоя незаймана кров на її білосніжній накидці. Ця молода смерть уже там! Вона просвердлює тебе наскрізь. Ти як матка квітки захоплюєш її тичинку. Ти піддаєшся на кожен її рух. Слина витікає тобі з рота від задоволення.
— А-а-а! Усе більше її накидка скидається на багряницю. Але вона жінка. Для жінки кров — це природно. Напевне, вона вже до цього звикла. Це ж можуть бути її плями. Цікаво, чи у неї зараз місячні? Це, мабуть, було б фантастично, якби наша кров перемішалася на цьому білому тлі!
— А-а-а! — ти не стримуєш свого сакрального крику! Крапельки дощу, які ти так байдуже приніс сюди, наповнились сіллю твого життя. Часом вони об’єднуючись у складнішу молекулярну структуру, стікають по скроні вниз, де вливаються у слтняво-кров’яне море. Твоє око напружене від чекання нових вражень, сконцентроване на її плавних рухах поряд тебе і твого хреста. Ти обсервуєш її зі спини — це ще більше збуджує твою хвору уяву. Ось ця симпатична фортуна нарешті повертається до тебе обличчям. Ти готовий розірватися, вибухнути як пляшка шампанського або слоїк нещільно закритих грибів.
У красуні в руках ледь помітна голка завбільшки з безіменний палець. Голка настільки тонка, що, здається, відреаґує на найменший подих. Для мого витонченого болю ця бестія винайшла витончений інструмент. Але я готовий. Я прагнув такого кінця.
Зайнявши позицію, гарцювата дівка приготувалась завдати останнього удару по моїй цноті. Як тореадор готується проткнути пораненого бика, так і ця молода жінка прагне спустошити мене повністю.
Дістатися мого кореня непросто! Але для білосніжної смерті з червоними плямами на подолку, думаю, це не створить особливих труднощів.
Її руки ніжно, але міцно, ввійшли у мене, погляд межово сконцентрований. Ще рух — і п’янка мить мого болю обів’ється навколо цієї витонченої голки. Обів’ється востаннє, щоб ніколи вже не докучати моїй екзистенції, ніколи більше не відчувати злості, співчуття, ненависті, болю, насолоди, життя. Ніколи...
— А-а-а-а-а!..
Ти вистрілив. Ти зник, змінив форму буття. Як Фенікс — відродився знову молодим бамбуком, лілеєю в ранкову мить, новою зіркою, молодиком...
Ти інший. Ти... отримав найвище задоволення від болю.
Праведний піт виступив після цього вбивства. Ти живий по той бік дзеркала. Але відображення зворотне, тобі найкраще видно своє минуле існування.
Гарцювата дівка також отримала задоволення. Дивно, після переходу вона зовсім не змінилась. Не відкрила своє das wahre gesicht... Ну й нехай. Це її обличчя, яке зараз з гордістю зверхньо дивилось на мене, теж так нічого! Дурна фраза, правда? Але її завжди кажуть у такій дурній ситуації. Чувак! У тебе тільки що був інтим із цією кралею! Частину тебе вона тримала у руці. Ти (а саме твоя частина) поводився в її руці дещо невпевнено, якось ніяково. Відчуття дискомфорту не покидало твою частину, на відміну від її материнського тіла. Здавалося, що молода фея розділила тебе навпіл. Одна велика частина лежала зараз розп’ята на хресті (після воскресіння). Інша ж — навпаки, перейшла у власність тієї феї. Маленька частина, яка ввібрала в себе всю мою нервову систему, все уособлення тіла і незламності духу, життя, залишки якого ще жевріли в її конвульсивних рухах. Біль, який так раптово зник (у чому я вбачаю найвищу точку насолоди), можливо, також перейшов у частинку і зараз випромінюється з кожним конвульсивним рухом.
Проте гарцюватій дівці цього було замало. Вона скинула з голки мою, ще живу плоть, або взяла іншу подібну голку, не знаю, і знов увійшла всередину.
Її поступальні рухи привели весь механізм до дії. За допомогою цього витонченого інструмента юна леді вирішила помститися від імені усього жіноцтва за ту чоловічу твердь, що пролила чимало крові. Але я не чинив якогось опору, оскільки вже був знесилений з попереднього разу. Це ґвалтовне входження у мене наштовхнуло на думку про те, як жінка може стати чоловіком, а чоловік (себто я), щонайгірше, беззахисною жертвою. Мої сплюндровані нутрощі не відчували вже нічого. Її блискуча голка переможно вигулювала і гарцювала у темному каналі мого тіла.
— Усе! — перервала вона мої сумні роздуми. — Ще трошки і все буде готове!
Справді, ще кілька рухів, і я остаточно розслабився! Так! Це було здорово.
— Скільки то коштує, кицю?
— Для постійних клієнтів 10 доларів, для Вас — 60 гривень.
Гм! За таке задоволення лишень 60 гривень. Я підвівся і почав вишпортувати із задньої кишені заляпаних болотом джинсів гаманець. За таке задоволення... Не покидає тебе нав’язлива думка.
— Шістдесят гривеників, — завершуєш уже вголос лічбу, віддаючи їй останню десятку.
— Дякую! Заходьте ще! — у відповідь приємний жіночий голос.
— Неодмінно! — ховаючи гаманця, посміхнувся я. — Цього разу як постійний клієнт? Так!
— Побачимо, — сором’язливо усміхнулась жінка.
— До побачення! — вигукнув я, виходячи з вхідних, грайливо підморгуючи знайомому Юді, який знову докурював чергову сиґарету.
— Заходь-те! — ледь чутно пролунало навздогін.
— Обов’язково зайду, — пробормотів я сам до себе, адже це мій перший, але не останній, болючий зуб...