Яцек Подсядло

ХВИЛІ. ХВИЛІ. ХВИЛІ

Я взяв до рук вічний календар і відшукав рік мого народження - - -
Сьомого лютого була п'ятниця. І прокочується хвиля тепла під моїм обличчям - - -
Не мовиться нічого про те, чи кричала моя Мати, не описано долоні лікаря, котрий приймав пологи - - -
Відвертаюся до вікна і бачу все таким, як тоді, уперше: світ, небо й земля,
розмежовані вітром, стіни й дахи будинків, обкачувані в тертій булці снігу - - -
Бачу орла, що пливе, мов дельфін, у високості, бачу дівчину, гарнішу,
ніж верес, і незліченні самотні континенти існувань - - -
Мої власні слова несуть мене, як вірні — святого, або хвилі — корабель - - -
Хочу, щоб було мене почуто, але й не хочу заглушувати інших - - -
Сумирно опускаю повіки з думкою про кінець цього світу; востаннє
кладу голову на вітрі, що притиснутий до землі каменем неба,
одягаюсь у свіжий сніг і проникаю крізь горішній шар ґрунту - - -
Там — місто, котрим завтра пройдемо усміхнені, обнявшись серед свого першого дня на землі;
ти заведеш мене на цвинтар, де я зірву й устромлю тобі в волосся створену морозом квітку,
бо варто бути гарним - - -
Ніщо ніколи не закінчується, Лідочко, хоча й закінчуються вірші Павла Марцінкевича,
хоча й минають мікробів творіння, і гинуть планети - - -
Цей вірш колись у вічності розтане так, як на весняному снігу зникають заячі сліди - - -
Тож нехай запанує радість, бо не хочу жити вічно прив'язаним до води,
повітря, світла, слів, як невільник - - -
Зовсім поруч із нами, на відстані всього лиш у кілька космосів, живуть
твої брати; зараз вони — сузір'я Даніеля й Марціна, два споріднені види трав,
музичні інструменти - - -
Смерть — то лиш невеличка процедура деперсоніфікації, антибіотик,
поданий людині в її гарячці - - -
Якщо б каміння мало вуста, то помирало б з усмішкою - - -
Хотів би, щоб струмінь моєї мови підхопив і поніс зі собою ще більше - - -
Орел вирве мені серце й вкладе туди пташеня, або зернину, а безумці
нахиляться й скажуть: «помер» - - -
Хоча й немає межі між медом і сіллю, хоч світло й темрява не розділені - - -
Хай усе ж знак хреста запечатає мої вуста, передше затулені жменею землі,
а в ту ж мить хай з тріском розкриється плід каштана
угорі, над головами дітей.
(1.12.90)


МУЗИКА

Один б'є в бубон, аж вібрують мені кишки.
Другий водить смичком по струнах, товстих, як конопляні мотузки.
Третій танцює, зігнувшись, і кланяється нервово.
Четвертий ковтає птахів.
П'ятий розтягує міхи, як культурист на тренуванні.
Шостий стріляє батогом, повітря йому підвладне.
Сьомий дме у кларнет, що бекає, наче баран.
Дівчат — дванадцять: у коралях, мережках, із блискучими очима.
Дівчат — двадцять чотири.
Дев'яносто шість дівчат ледве вміщаються в хаті.
Тисячі яскраво намальованих дівчат кружляють довкола голів музикантів, поки ті грають.
(26.02.93)


ЗАРАЗ, КОЛИ ПОВОЛІ РОЗСЛАБЛЮЮТЬСЯ М'ЯЗИ

Стою в пітьмі над рікою.
Увесь перетворююсь на слух.
Увесь перетворююсь на нюх.
Ще пахнуть трави, чутно голос птаха, кумкання жаб.
І людський регіт з боку рекреаційної зони.
Я — отруєна риба.
Скалічений лось.
Хотів би, щоб на Землі, окрім мене, не зосталося
жодної людини.
Хоч знаю, як цінуєш інше тіло
холодної ночі, під голим небом.
Або там, де цілий натовп танцюристів,
де кожна самотність буяє і множиться
в дзеркальних інтер'єрах заль.

Хотів би оселитися в норі серед лісу
із псом, борсуком і вівцею. Позбутися дзеркальця,
як давно вже — з полегшенням — викинув гребінець.
Занедбати кореспонденцію. Митися водою й піском.
Я на власній шкурі спізнав усі доброчинства епохи.
І знаю: немає шпарини, у котрій можна сховатись.
(17.01.94)


ХОЛОДНА ЦЯ ЗЕМЛЯ

Вологим є листя, котре беру до рук,
холодною — земля, тулячись до якої,
сплять наші коні. Вдалині хтось співає,
хоч і не повинен, небом раз у раз перекочується вогонь.
Живемо, як звірі, у норах, нами ж виритих.
Нема у нас жінок. Нема у нас дітей.
Давно вже перестали ми розуміти цю війну.
В лазареті замість ліжок розвішено гамаки,
вмираючих колишемо, як немовлят.
(15.04.93)


І ЗАСИНАЄМО

Лідка перестає пам'ятати. Блакитні троянди її очей
огортає целофан сну. Кілька наступних годин думки їй
будуть непотрібні. Добре бути сплячим дівчиськом.
Інструментом невикористовуваним, знаряддям, залишеним у комірчині.

Добре також звучати, бути знаряддям у русі,
гострогубим рубанком, коли вистрілює він язиком стружки, вигнутим, наче скрипковий ключ,
або холодним мечем, прикладеним до чола точилові.
Увечері краще однак не торкатись нічого.

Ані черевиків, хоч лівий тулячись — на правій, а правий удає лівого.
Ні посуду — поміркований безлад може навіть потішити око.
Хай тиша буде твердою, як дубова деревина,
як гробова дошка, якою присягає Любов.
(4.11.91)


ВІСІМНАДЦЯТИЙ МІСТИЧНИЙ ВІРШ

Корова, полишена на ніч на пасовиську, волаюча на своїй самотній зірці.
Диктор нічної радіопередачі, що промовляє до нас зі своєї самотньої зірки.
Кілька персиків на самотній зірці тарілки.
Всі ті, хто спить зараз, самотній, кожен на своїй зірці.

Попри холод і пізню пору, я, повний туги, хоч і без особливих надій, зійшов до
поштової скриньки.
За великим «Шановному Панові» на конверті впізнав адресанта, Юзефа Рибовича.
Юзеф і Гелена Рибовичі в рік після смерті сина, на своїй самотній зірці в Лісій Ґурі.
«Дякуємо за листа і ту щирість справді людську яку ми б хотіли щоб така була
завжди між людьми»".

Дві риски навхрест, як дошки на дверях дому. І знову, третя строфа.
Фела Куті на самотній зірці Розбишацької Республіки*.
Ритмічні стопи, живі організми, прикладані до вірша,
як тіла тибетських прочан до землі
по Дорозі на святу гору.
Д
ва кроки — і впадь. Два кроки —і впадь. Увечері — чай
з маслом із ячого молока. Кроки, вечори, роки.
Свідомість повинна розчинитись у тих хмарах, у цьому чаї.
Обряди Ньябінґі, ритуал Кунапіпі, Великий Піст, Танець Сонця,
уся земля — в молитві, зосередженні, танцююча.

Визволені, окрилені, ми
розминаємось у тихому шумі сопел
наших ракет-носіїв, на космічних аренах:
корова, диктор радіо, Фела Куті, персики, Юзеф, Ян і Гелена.
(24.09.91)

*Фела Анікулапо Куті — ніґерійський співак і композитор, опозиційний до політики расизму та неоколоніалізму, політичний в'язень. У середині сімдесятих організував комуну («республіку»), що була двічі (в 1974 та 1977 рр.) атакована ніґерійською армією (прим, перекл.).


МОВОЮ НОЧІ

Свідчення небес. Реактивний літак креслить собою,
ніби крихтою крейди,
швидкогаснучий знак.
В мене є
перетикане темними жилами тіло,
вбоге свідчення того, що я існував.
(14.10.90)


НІЧ № 128 — ЗВІРЯЮ МОЇ ВУСТА КВІТАМ

Вмикаю світло, кольори спурхують з речей, як птахи.
Дивлюся на фото, де ми стоїмо удвох з Міреком Пукачем.
Цокотить цикада будильника, часом прогуркоче потяг.
Завтра прийде Павка, й ми розмовлятимемо про поезію.
Лідка поміняла квіти у флаконі, занурюю в них обличчя, вуста мої повні барв.
Хвилі Чуйности прокочуються під моїми фудьми.
Я ніколи не помру.
Я помер чотири місяці тому.
Вірш витягає з мене таємниці, як відра води з колодязя.
Тремтить губа під тягарем рожевої пелюстки.
Я помру, я знаю.
(18.11.90)


СВІТ НА МОЄМУ БОЦІ

«Осідку Божої слави, вищий над ангельські глави,
чеснійша поміж жонами, Діво, зглянься над нами».
Мій голос відлунює й швидко зникає в шпарах підлоги,
в трухлявих колодах стін. Молінний, розімлілий,
виходжу на подвір'я, роблю тих кілька кроків,
що відділяють мене від нужника з серцем, вирізаним у дошці.
Нужник похилий, попідпираний прутами, а світ усередині — зовсім інший.
Коли маєш досить часу, ритм життя встановлюється сам:
щоразу о тій самій порі встаю й лягаю до сну, їм і випорожнююсь,
їм. Що кілька годин витягаю з криниці відро на ланцюгу.
Ввечері рубаю дрова, приношу баньку молока, розпалюю в печі.
По вівторках і п'ятницях, трублячи, проїжджає селом крамниця на колесах.
Після кожної прогулянки лісом слід визбирати кліщів
з усіх закамарків тіла. Глузд диктує чинності,
життя диктує умови. Вчора я знайшов на Мурці п'ятнадцять їх,
більш чи менш налитих. Ось одинадцятий.
Вірніше — буде, ближче до полудня. Слухаю шум дерев
і птаха по той бік Дороги, того, що завше. У нього там гніздо, бо інакше що б
його у тім місці тримало?
На чиєму боці був ти, мече, що витяв два шрами на її щоці? Я все ще розмріяний.
Надвечір збираюся до Анни Ямель, знахарки.
З хворим плечем. З хворобливою цікавістю. Сонце протирає очі
тампонами купчастих хмар і поглядає на землю
по-травневому побожно. Цвітуть мільйони квітів.
(5.05.95)


Повітря після дощу. Птах над моєю головою
несе у дзьобі важку, невиразну здобич.
Шумить і пахтить багаття. Сушиться одяг.
Мої старі батьки живуть далеко звідси.
Стовпи диму й повітряні мости до високих гнізд
перехрещуються на мапах, ще ніким не накреслених.
(6.05.95)


Є, НЕМА, Є

шанс, якого нам не дано. Є
очікуючий погляд Мурки. Є
приготована для мене в небі ряса в різнокольорові трикути,
що вигляд її, може, утішив би трохи наших Матерів. Є
граматичне правило, що дозволяє здрібнювати найстрашніші іменники, і є,
однак, винятки з нього: смерть, гортань, думка. Є
багато тіл, що відлетіли у безкраї. Є
дещо матеріальніше — кілька мільйонних банкнот у правій кишені штанів. Є
твоя спасенна близькість. Є білий кіт, що з'являється й зникає на
пішохідному переході. Є
у бєлґрадському шпиталі маленька хвора на водянку Саня, котра
помре, якщо не виконати спеціальної операції. Є
якийсь Бог, що не має нічого спільного з мисленням, осудом, системою
покарань і винагород. Є
планета, котрій загрожують навіть ефірні фреони, котрі носимо під пахвами. Є
тутешній павук, чиє життя вже має інший сенс з тієї миті, коли
ти взяла його до рук, а потім вереснула, бо він вліз тобі в рукав, щоб згодом
бути витрушеним на травник. Є
хрипіння топлених, душених, калічених, розстрілюваних, спазматичний зойк землі. Є
поклик, який чую постійно, хоч і старішаю. Є
молода кров, котру черпаю з тебе, наче з відра. Є
місце в моїй уяві, куди прямують озброєні вершники й цигани на возах. Є
матерія, що може зродити, як квітку, так і багнет. Є
німе промовляння вод і рослин. Є
можливість, що дається кожному, навіть ненародженому, можливість, що
дається усьому. Є
(15.04.93)


ВИСОКО, БЛИЗЬКО

Я — приманка, знада; ваблю смерть навіть
коли заплющую очі, завмираю й затамовую подих,
немає в мені жодного потайного гачка чи петельки,
смерть не пристане до мене назавше;
відкладе своє темне цятковане яйце й полетить далі,
я для неї — приманка. Гніздо, русло, похила ринва,
я нічого не втримую в собі надовго.
Я — півострів, несміливо висунутий у порожню безвість,
потилиця, обернута супроти хвилі, збирач громів.
Ще я — окреслене місце на зрубі сосни, у котре ввійде лезо,
і кожне інше місце, де сполучаються протилежності,
непевний знак рівності.

На мені більше світел. Більше страждань і зворушень. Більше тихих розмов
під небом, підрізаним рівно, як жіночий нігтик, і рожевим, як він.
Більше проблем зі собою, з щоденним життям, із заробітком,
більше пісень і голосінь, щоб м'яко було
лемешеві смерті, коли він вгрузне у мене
і стрімко рушить вперед, відкидаючи скибу.
(22.03.91)


РЕЧЕННЯ, ХВИЛІ

Покинуті мапи ще схрещують шпаги Доріг, сорти чаю схрещуються
у моїй склянці, птах, широко розкинувши крила, провадить небом свій хресний літ - - -
І бачу дивного кота, що танцює на вістрі огорожі, а потім
в стрибку випростовує серп спини і спадає на землю, як важка крапля чорнила - - -
Втихомирене дитя повітря, раптово віддзеркалене в собі, починає славити
безіменне і грає йому на бубнах будинків - - -
Мені спокійно, ніби після прочитання строфи із Книги Мудрости, я знаю своє
ім'я й не бунтую проти нього - - -
Є в школі неподалік романтичне шістнадцятирічне дівча, чия присутність у
цьому вірші просто справить мені радість - - -
Є в її хлоп'ячому обличчі подібність до померлого рік тому брата, і залікує її
хіба що час - - -
По млявій розмові з її батьками, що мають серця перервані, наче квитки в
кіно, заспокійливе зілля вірша втамовує мій хижий смуток - - -
І якщо б я не розмовляв навіть тією єдиною мовою, якщо б ще злішим був і
нерозсудливішим, то все ж Любов зберіг би - - -
Так часто думаю про смерть - - -
І пливуть, пливуть думки й речення крізь тихі затоки мого чола й розбиваються, наче - - -
Те витолочене місце, зім'яте покривало, той слід у мені - - -
Царські дари самотності, смутку й безрадності перед обличчям таїни; і дар слова - - -
Існують палаци, маєтки, мовчання білих будинків. Заморожені напої на
мармурових столах, посеред холодних покоїв - - -
І все ж, пишучи про них, Роберт Блай додає: Добре також бути бідним і слухати вітер - - -
Бачив учора по телевізору місячний краєвид людської шкіри під мікроскопом — волосини,
як бамбук, багновища поту й жиру, що надають шкірі приємної шовковистості - - -
І ось на плоту мого ліжка спить Лідка, екзотична, як корал, я слухаю її подих і
далекий гавкіт псів, поскрипую ручкою по папері і знову слухаю сюїту її подиху - - -
Перед обідом відпроваджую її до автобуса, вона показує мені шлях, яким скрадалася до мене
вчора, прогулюючи лекції, і теплий вітер солодить її слова - - -
Знаходимо на лавці стосик рекламних календариків з портретом чоловіка, що
хоче бути президентом - - -
Коли смуток стояння у вікні починає підмивати фундаменти дерев і коріння
будинків, міцна кава знову ставить усе на ноги - - -
Скажи мені, дванадцята годино, скажи, дне, скручений, мов батіг, чи добре це — жити - - -
Білі прямокутні коні простирадел лопотять на мотузку й ковтають цей теплий вітер - - -
У хвилю розпачу будь при мені, шовковистий, як жіноча шкіра, аркуше
крейдяного паперу - - -
Сум підмиває встромлені в мене білі палі костей - - -
Долоня задля гри лягає на руків'я ножа - - -
Білі прямокутні долоні самотніх жінок з нігтями, лакованими кров'ю - - -
Непритомно йдучи між проваллями, я не знав, що той безіменний залізний
кіготь притягує, наче магніт, небайдужий вміст мого «не знаю» - - -
(16—17.11.90)


(...........) Для мене бути поетом не означає жодної міси. Бути поетом — це просто писати вірші. (...........)
(...) Я охоче розпорошуюся, та й власну творчість розпорошую на величезну кількість текстів. У мене нема потреби створитиu геніальний вірш. Мене цілком задовольняє такий стан речей, коли мої вірші залишаються у вигляді часто незакінчених, дещо хаотичних нотаток. (..)
(...........) Поза очевидною потребою писати у мене є ще й звичка писати. Це така ж хвороба, як і будь-яка інша, а може, й краща. Не така шкідлива, а ще й до того запобігає багатьом іншим болячкам. (...........)
(...) Я не плачу на кіношних мелодрамах, але найкічевіші історії, якщо не ввімкнути відповідної системи самозахисту, викликають у мені таку півсекундну судому, ніби плач у скороченні. Думаю, це відрухово, механічно. (.........) Не думаю, щоб хтось зміг вигадати чи оповісти мені історію, в якій ішлося б про щось, чого я раніше не знав, чи щось, що я вважав би неймовірним. Якось мені вдалося їхати потягом і цілу дорогу дивуватися зеленяві дерев за вікном. (...........)**

З польської переклав Остап Сливинський

**Фраґменти інтерв'ю Яцека Подсядла для часопису «Na przyklad» (№1-2,2000)