Руслан Ярошенко

ІРИСКА, ЧЕБУРЕК
& others


ДЕНЬ зранку «прокинувся» оптимістично налаштованим, літню спеку ще з ночі розчинив прохолодний вітерець, і, принаймні, не доводилося дихати густим, немов желе, розпеченим між сонцем і асфальтом повітрям. Повз мене проходили ранкові люди, хто усміхнений, хто стурбований, а хто (категорія окрема, сезонна) із веселенькою засмаглістю — із тих, котрим все ж таки пощастило певний час пров'ялити на пляжі своє тіло, занурюючи його раз по раз у нудотно-теплу воду.
Загальний настрій міста нічим не відрізнявся від учорашнього чи минулорічного, але я нездужав, і я знав чому — вчора вже втретє виходила моя авторська передача на місцевій радіостанції, але раптової популярності (на що досить самовпевнено сподівався) чи хоча б якоїсь зацікавленості «споживача» я так і не помітив. І намагався дослідити, що ж не так. Певна річ, хитринка таїлася у мені самому — десь чогось не врахував, не домислив, просто проґавив. Намагаючись бути ближче до народу, я запровадив із першої ж передачі розмови у прямому ефірі, навіть назвав передачу «Балаканина», та рейтинґ поки що був за всіма показниками зі знаком мінус. Телефонували хіба що мої друзі, котрих я попередив заздалегідь, та ще зо два рази намагалися почути директора м'ясокомбінату (різниця між його номером телефона та студійним всього якихось нещасних 5 цифр, я перевіряв}. Редактор, стурбований таким станом речей не знав що робити — чи погрожувати мені закриттям проекту, чи їхати у відпустку. Врешті-решт, переконував я його, рейтинґ та популярність одразу не завойовуються, екстрені дії, потреба у яких виникне сама по собі, якщо вона має виникнути, будуть диктовані лише часом і лише ним. Але редактор мене одразу просік, побачивши, що я сам у розпачі, і просто сказав, щоб я йому не пудрив мізки, мовляв, він сам віднайде гідний вихід із ситуації. Я думав, що він таки гайне у відпустку, але прикро помилився. Мене просто приголомшив той вихід із ситуації, котрий віднайшло моє начальство.
Зайшовши вранці до кабінету редактора, я одразу побачив чималенького розміру пачку плакатів, досить непоганої поліграфії, із знайомим (я його бачив уранці, коли голився) обличчям, закутаним у навушники та рекламні, на півобличчя, написи. Мені перехопило дух, а виконуючий за сумісництвом обов'язки рекламного менеджера редактор, що зайшов у кабінет одразу ж після мене, просто з порога захоплено прогримав:
— А, вже принесли! Добре, добре. Ну, як тобі?
— Що? — я все ще не міг второпати, навіщо йому плакати з моїм зображенням.
— Ех, не розумієш ти нічого у рекламі! Сьогодні підеш, — він подивився на годинник, немов у особистий щоденник, — термінових справ все одно у тебе поки що нема, і розклеїш оці афіші на стовпах, зупинках, туа... ні, там поки що не треба. Ну, ти зрозумів, так? Щоб тебе всі знали. Ось тут вказано і час виходу передачі, й телефон...
— А... а як же я тепер...
— Усе буде в порядку, нам головне, щоб тебе кожен пес надворі знав. І телефонував до нас. Ну, все — він всучив мені у руки плакати, дав грошей на клей, — біжи, потім поговоримо.

І ось я йшов, спостерігаючи за усміхненими і не дуже людьми, засмаглими і аристократично білуватими, та несучи біля тридцяти примірників самого себе у плакатному варіанті. Тепер мене дійсно буде знати кожна собака у містечку, тепер я не зможу перейти вулицю як простий перехожий чи запитати «котра година», щоб мене не запідозрили у співпраці із секретною аґентурою. І навіщо мені здався цей «промовшн»!
— Клац.
Біля мене щось клацнуло. Я повернув голову і побачив дивного хлопця, що сидів на траві із циферблатним секундоміром у руці. Він, здавалося, не звертав на мене жодної уваги. Але отой його «секундомірний клац» перервав увесь хід моїх думок. Я пройшов повз, намагаючись пригадати, про що думав перед цим, та, так і не згадавши, почав клеїти афішу у найпотаємнішому закутку зупинки, що причаїлася поміж дерев.
Мене заспокоювало те, що на плакаті я був у темних окулярах і трохи із коротшим, чомусь зеленкуватим волоссям (редактор використав, навіть не порадившись зо мною, минулорічну фотку), тому впізнати мене, я сподівався, було практично неможливо. Щобільше, одразу увагу звертали на зміст реклами, а не на хлопця, котрий її розповсюджував. За дві з лишком години я встиг розклеїти більше половини всієї кількості афіш. Ті, що залишилися, я розклав гарненькою купкою на пустирі і підпалив, ледве втамувавши потяг потанцювати навколо багаття. Вистачить і тих, на стовпах та зупинках, аби сплюндрувати моє чесне, майже не займане шоу-бізнесом ім'я.
Коли із задоволеним виглядом ішов назад, то знову побачив на тому ж самому місці, обабіч доріжки, дивака із секундоміром, але цього разу він не клацнув своїм лічильником. Хлопчина щось ретельно записував у великий зошит із цупкою палітуркою. На нього ніхто не звертав уваги, але моя природна цікавість просто примушувала підглянути у той зошит, я навіть стишив ходу. Хлопець, коли я про те подумав, раптово закрив зошита і невимушено почав копирсатися у своєму рюкзакові. Я пройшов трохи далі і зогледівся — дивак знову щось старанно занотовував.
Редактор був на сьомому небі, він вважав, що проблем із рейтинґом вже не існує. Та він щось надумав умисне, чи так вийшло, що мені у той день довелося оббігати із дорученнями чи не усе місто, оббиваючи один за одним безліч порогів. І кожен раз, проходячи повз центральний парк, я бачив на одному і тому ж місці хлопця із секундоміром. Він то сидів, щось записуючи у свій зошит, то лежав у траві, мугикаючи собі під носа якусь мелодію, то стояв, немов без жодного подиху, розвівши руки в боки. Ні взяти, ні дати — дивак. Його високі черевики, незважаючи на спеку, були зашнуровані під самісінький верх, проте вище пояса він був роздягнений, навіть голова поголена. Маленького зросту, і засмагнути, як каже мій дядько, він намагався десь у погребі. Власне, як і я. На його грудях можна було розгледіти безліч якихось медальйонів та амулетів, а широколисті вуха та обличчя прикрашав рясний, але дрібний і не дуже помітний пірсінґ.
Увечері, коли я, зголоднілий і виснажений біганиною, повертався додому, не помітити дивакуватого незнайомця було просто неможливо — він стояв на голові, заздалегідь підклавши під неї свого рюкзака, і все на тому ж місці. Я проходив повз, вирішивши не звертати на нього уваги, як і всі перехожі, коли просто поперед мене випірнула рука із секундоміром і почулося тихе, немов зрадницьке:
— Клац!
Мене це вже обурило, мила цікавість стосовно цього телепня зникла безслідно, коли я відчув, що «клац» якимсь чином спрямовано для (на) мене:
— Що ти тут клацаєш... інших справ у тебе немає?
Хлопець відреаґував спокійно. Він опустив свої черевики на тротуар, ледве не зачепивши мого носа, і витираючи свого лівою рукою, правицю простяг мені:
— Будьмо знайомі. Мене називай як хочеш, тебе я вже знаю. — він багатозначно кивнув головою у сторону найближчої зупинки.
Я, не думаючи, потиснув його руку і, трохи не в своєму стилі, єхидно запитав:
— То тебе можна таки називати як завгодно?
— Так. Лишень добре подумай, бо прізвиськам властиво чіплятися, а їхнім носіям — бути схожими на свої прізвиська, тож мені не хотілося б, щоб твого приятеля називали, припустімо, Крокодил Гена.
— А чому ти вирішив, що ми будемо з тобою приятелювати, Чебурашко? — мені ставало дедалі цікавіше.
— А тому, що ти мене нагодуєш, прилаштуєш на ніч. — на «Чебурашку» він відреаґував, оком не змигнувши. — От тільки спочатку я хотів би повести тебе у кіно. На останній сеанс. Як вважаєш, ми встигнемо?
— Що?! Ти мене з кимсь сплутав.
Але він, здавалося, не зважав на мої слова і поліз до свого рюкзака:
— Ну, добре, добре, зараз уже збираюся.
На нього дуже важко, практично неможливо було сердитися. Він усім своїм єством був такий справжній, без зайвих викрутасів. А коли начепив окуляри із товстими лінзами на носа, то здався щонайменше початкуючим вченим-атомником. Та мене все одно не покидала жорстка підозра щодо його уподобань та орієнтації, і перше, що він сказав, назавжди розвіяло усі мої сумніви:
— Навіть якби я був геєм, то ніколи б не спокусився на твої худорляві принади, друже.
— Гм, — ця заява застала мої думи навіть у дещо розгалуженому стані, — скажи мені тепер таке. Навіщо тобі було сидіти отут цілий день? І чим ти увесь цей час займався, клацаючи своїм хронометром?
Він засміявся, але раптово посерйознів і просто-таки продекламував, затягнувши на рюкзакові останнього ремінця:
— Моделював різновиди одиниці концепцій творення.
— Яких концепцій?
— Процесів творення.
— Творення чого чи, може, кого?
— Ходімо в кіно, скоро ти сам зрозумієш.
Заперечувати я не став, тим більше мій новий приятель Чебурашка (а прізвисько дійсно причепилося до нього одразу) вже заплітав своїми ногами в бік кінотеатру. Як казав мій дядько, до спини звертатися — не поважати людини, котра стоїть до тебе спиною. Але я міг не піти із цим, неповнолітнім на вигляд, «кренделем» у кіно. А може й не міг, але зазирнути одним оком до його зошита мені кортіло. Річ у тім, що я таки пішов і потім жодного разу, крім деяких винятків, не пожалкував.
Кіно було втіленням безглуздя з самого початку. Я почав сонно кліпати очима, у той час, як мій напарник зосереджено вдивлявся в екран і — ані пари з вуст. Окрім нас, у кінотеатрі знаходилося ще зо троє людей, і здавалося, що всі, окрім мого нового знайомого, прийшли сюди винятково для приємних двох годин сну під широкий екран. Але виявилося, що не всі.
Десь на одинадцятій хвилині «захоплюючої» мелодрами від сусідів ззаду почулося шарудіння. Так можуть шарудіти лише продуктові пакети, і я не помилився. На хвилині тринадцятій по залові простягся пречудовий шлейф запаху свіжої здоби і копченої курки. Я завовтузився у кріслі, Чебурашка не відреаґував ніяк, а сусіди ззаду (і чому вони сіли так близько!) почали смачно чавкотіти. Поки я збентежено ковтав слину на хвилині тридцять другій, а мій шлунок підспівував у такт, сусіди почали гризти кістки, від чого зал наповнився специфічними «хрусткими» звуками. Мій компаньйон, як завше, не реаґував ні на що, але я вже навіть оглядався, чомусь почуваючи себе безпардонно. Сорок п'ять хвилин фільму — хлопець із дівчиною «знешкодили» на двох великий пакунок йоґурту із кукурудзяними паличками і, закинувши ноги на спинки передніх сидінь, запалили по сиґареті. Я терпіти більше не мав наміру — ухопивши Чебурашку «під пахву» (він не сперечався), миттю вилетів із кінотеатру і десь на п'ятдесят третій хвилині сеансу вже стояв у найближчому гастрономі біля прилавка. Чебураха улесливо посміхався до великого шматку сиру, постійно мусолячи свої окуляри, немов поправляючи їх (мені цей хлопчина стовідсотково вже був схожий на Чебурашку. Чи Чебураху, чи Чебурека, як вам завгодно). Я ж накупив усього...
Ми йшли з ним вулицями міста і лящали тими частинами тіла, що знаходяться трохи позаду вух. Проковтнувши чергову порцію продуктової мішанини, я нарешті запитав:
— То які ти там процеси моделював на галявині?
— Я вже пояснював і, здається, досить дохідливо, — Чебурашка не переставав молоти жорнами, — не процеси, а лише деякі одиниці, дрібні частки процесів творення.
— І що ти створив до цих пір?
Чебурашка зупинився, приголомшено дивлячись на мене, але невдовзі рушив знову, із байдужим виглядом відриваючи зубами шматок від свого складного бутерброда:
— Шкода, а я думав, що ти одразу все зрозумієш.
Я не знав, що йому відповісти, відчувши себе старшокласником, котрий ще не вивчив таблички множення. І що я повинен був зрозуміти? Він сам продовжив припинену розмову:
— Усі процеси давно змодельовані і без нас, якщо хочеш знати. Я лише їх досліджую, порівнюю та аналізую. А також, — він зробив паузу і підніс вказівною пальця ледве не під мого носа, — я їх використовую, що найголовніше.
Для мене то було повною абракадаброю. Я не витримав і зупинив Чебурашку, ставши навпроти нього:
— Ти повинен мені усе пояснити більш популяризовано. По-перше, процесами творення чого ти користуєшся. По-друге, — я загинав пальці, — чи є якісь інші, більш зрозумілі назви цим твоїм процесам, по-третє, що ти там записуєш у своєму зошиті, і...
— Хто мене цього навчив, так?
— Так.
— Так-от, друже. Загалом я тобі нічого не «повинен». Та чим більше я буду намагатися тобі щось пояснити, тим більше у тебе виникне запитань, на які ні я, ні хтось інший у цій реальності не зможе тобі відповісти. Я переконаний, що не пізніше, ніж узавтра, ти сам мені багато чого зможеш пояснити.
Мене такий варіант не влаштовував, але я нічого не міг вдіяти і просто буркнув у відповідь:
— Зрозуміло. Тобі самому зрозуміло, що тобі нічого не зрозуміло. Так виходить?
— Можливо, можливо. Але зараз, ось уже, — він глянув на секундоміра, — біля сімнадцяти секунд я поза межами... е-е, просто не працюю вже. Краще ходімо спати. До речі, у тебе вдома повинні бути табуретки.
— А куди це ми йдемо спати з моїми табуретками?
— Куди-куди, до тебе додому, звичайно. — і я покірно, як примусовий гість, пішов услід за Чебурашкою до себе додому.
Я розстелив йому на дивані, а сам влаштовувався лягти на підлозі, коли Чебурашка заявив, що буде спати лише на трьох табуретках з кухні, без ковдри і подушки. Що ж, слово гостя, як казав мій дядько, повинно сприйматися як наказ командира. Нарешті умостилися, але мені не спалося.
— Чебурашко, а ти звідки?
— Сьогодні і для тебе — з центрального парку. Спи.
Я посміхнувся — таки мені подобався цей хлопчисько — і заснув. А прокинувся від блідого повномісячного сяйва, що нахабно зазирало через вікно мені в обличчя, навіюючи різні жахи. Я засмикнув фіранку і краєм ока помітив сплячого (напевне) на табуретках Чебурашку. Його руки були схрещені по довжині, а дихання не було чути взагалі, не виключено, що він і справді не дихав. І тут мені надійшла одна ідея. Я тихенько підкрався і витяг з-під його тіла середню табуретку. Все було так, як я і думав — Чебурашка залишився у тому ж стані, що і раніше. Лише лежав він тепер тільки на двох табуретках, одна — під головою, друга — під ногами. Дивина, та й годі! Виникло бажання витягнути ще одну табуретку. Я так усе й залишив, лягаючи під свою ковдру знову, геть забувши про Чебурашчиного зошита. Коли засинав (а може то лише причулося), до мене долинуло тихе:
— Дякую.
На кухні шкварчало і варилося, парилось і смажилось, коли Чебурашка у фартухові, кухарському ковпакові і з великим ополоником в руках прийшов, щоб запросити мене на сніданок. А заодно і розбудити. Настрій мій був надзвичайно піднесений, незважаючи на всі негаразди та прикрощі на роботі. Фартуха і ковпака Чебураха, як пояснив згодом, завжди носить із собою у рюкзакові, про всяк випадок. І виявився мій новий знайомий досить непоганим кухарем, навіть дещо кулінаром, хіба трохи мовчазним. Своє взуття я знайшов поруч із його черевиками. Як одна пара, так і друга блищали, вичищені, як каже мій дядько, немов у кота... гм-м (дядько мій — великий дотепник). Я почав щось заперечувати стосовно такої послуги з його боку, Чебурашка ж мене мало слухав — просто-таки вирядив мене у путь, тицьнувши у руки пакунок із бутербродами, і побажав рейтинґу моїй передачі на радіо.
Хто він, цей Чебурашка? Я цього не знав напевне, але знав одне — він не якийсь квартирний злодій чи притула від випадку до випадку. Та у мене в квартирі, власне, і брати особливо нічого. Я відчував — дядькова собака була закопана набагато глибше. І я був налаштований у всьому розібратися самотужки, так би мовити.
Увесь день я готувався до вечірнього ефіру. Редактор ходив із задоволеним виглядом, потираючи руки. Він постійно мені підкліпував очима і по-батьківському тріпав по плечеві.
— Тепер усе лише за тобою. Все залежить від твоєї красномовності та невимушеності у спілкуванні із телефонними співбесідниками. Побачиш, тепер від них не відіб'єшся. Станеш популярним, дівчата за тобою будуть табором ходити. Згідно з деякими моїми підрахунками, рейтинґ популярності нашої «Балаканини» підскочить лише за один сьогоднішній вечір на сорок шість, чотирнадцять сотих і кілька тисячних відсотка. Реклама — велика, могутня сила, — мрійливо продовжував він, — вона, як то кажуть, греблі рве... Чи я щось наплутав? А-а-а, — він ляснув себе долонею по чолові, — таки наплутав. Про греблі — то стосовно води щось там сказано...
І у такому дусі редактор пробомкав язиком цілісінький день. Він сам намагався себе переконати, що кілька рекламних плакатів будь-що змінять ситуацію на краще. Йому таки це вдалося, і він бігав тепер по студії, заражуючи увесь персонал своїм ентузіазмом. Наслухавшись балаканини від редактора, я вже не хотів нічого — ні рейтинґу популярності своєї «Балаканини», ні взагалі виходу в ефір. Та надійшов час і я, підперезавши голову навушниками із мікрофоном, без особливої упевненості, але відчуваючи тягар покладеної на мене відповідальності, почав «заводити» радіопубліку, вдаючи із себе першого парубка на селі у червоній сорочці, як каже мій славнозвісний дядько. Усе йшло, як і три минулих передачі — я крутив музику, їздячи у перервах по вухах радіослухачів. Пішов перший рекламний блок, а дзвінка не було ще жодного, навіть «клакерського», заздалегідь заготовленого. Редактор почав хвилюватися, його впевненість у ефективності «такої-безпрецедентної-рекламної-витівки» дедалі здувалася вітрами реальних подій. Я подзвонив другові, прохаючи його подарувати телефонний дзвінок «Балаканині» із якимсь банальним запитанням чи вигаданою історією. Потім із тим же проханням звернувся до подруги, вона теж поставилася до справи із усією серйозністю, і раптом під час музичної композиції загорілася лампочка на обладнанні, що свідчило про чиюсь спробу до нас зателефонувати. Мене аж підірвало на ноги, звукорежисер (він же — режисер програми та звукооператор) на радощах навіть максимально стишив звук і просто одразу (не зважаючи на те, що, може, статись, хтось знову намагається добитися до директора м'ясокомбінату) «перекинув» телефонного гостя на ефір.
— Доброго вечора, — я хвилювався, як маля, — на протилежному дроті «Балаканина». Поздоровляю Вас із тим, що Ви таки до нас додзвонилися, адже наша лінія постійно перевантажена від величезної кількості ваших, любі слухачі, дзвінків. Маєте для нас і нашого споживача щось цікаве? Але спершу познайомимося. Як Вас кличуть? — звукорежисер вже подавав мені знаки, щоб я закруглявся із промовами і дав змогу сказати щось телефонуючому.
— Привіт. Називайте мене як завгодно, — я одразу ж упізнав Чебурашчин голос, — і я дійсно маю для вас дещо цікавеньке.
— Так-так, продовжуйте, дуже приємно познайомитись, пане Інкоґніто. — мені було цікаво, що ж це він там придумав.
— Річ у тім, що ось зараз, буквально через дві секунди я розіб'ю каменюкою вітрину ювелірного маґазину.
— Навіщо? — мене облило власним потом, й одразу ж в ефірі почувся звук падаючого на асфальт скла.
— До нових зустрічей в ефірі! — Чебурашка поклав слухавку і радіопростір наповнився специфічними гудками. Звукорежисер збагнув що до чого і швиденько врубав щось із «проґресивної металурґії» десятилітньої давності.
Я був приголомшений. Редактор прибіг зі свого кабінету і спочатку мовчки витріщався то на мене, то на звукорежисера, немов підозрюючи нас обох у якійсь, йому не відомій змові. Поки звучала музика, він підступився до мого пульта і задав досить складне запитання:
— Ти що, хочеш, щоб нас з'їли з усім нашим ефірним лихом? — він побуряковів, що не віщувало нічого доброго. — Мені, звичайно, подобається твоя ідея щодо квакерства, чи як воно там, але ж мають бути якісь межі!
— Але-е-е... Я дійсно нічого про цей інцидент не знаю. Це хтось пожартував...
— Ну та й нічого собі «пожартував». Жарти знайшов — розбити вітрину у ювелірці, та ще й перші, хто про це дізнався, — персонал нашої студії та кілька сотень-тисяч слухачів станції.
— Та я справді нічого подібного нікому не замовляв! — я дозволив собі підвищити голос до начальства, переконуючи останнє у своїй невинності. І якраз у цей момент знову загорілася червона лампочка. Режисер проплямкав губами «поїхали» і махнув рукою (музична композиція якраз скінчилася), запрошуючи мене привітати телефонуючого. Мені перехопило дух, коли я знову почув Чебурека:
— Привіт, як у вас там справи? — я навіть не встиг вставити слова. — Я сподіваюся, ви там без мене не сумували. — Чебурашка узяв на себе роль ведучого передачі і спочатку повністю перехопив ініціативу. Але мені потрібно було віднайти вихід із ситуації.
— А, то це ти, бешкетнику, — я намагався вдати, що той бешкетник зовсім не мій знайомий (як перед редактором, так і перед слухачами, особливо — представниками правоохоронних органів).
— Так, я. Дуже радий, що мене ні з ким не сплутали.
— І що Ви, пане Інкоґніто, збираєтесь втнути новенького? — я бовкнув, не подумавши, і сам себе одразу нарік телепнем — адже виходить, що я його провокую на злочини «на вухах» усієї аудиторії. Редактор постукав, кривляючись до мене, себе по макітрі кулаком, а режисер почав сміятися, затуливши долонями обличчя.
— О, Ви знову не помилилися! — голос був Чебурахів, але контраст його поведінки за останню добу і непослідовність вчинків мене просто вразили. — Я саме зараз маю залізти на плечі пам'ятника Котовському та трохи поспівати своїх улюблених пісень. Всі бажаючі — на концерт!
Я забув усі перестороги і викрикнув у прямий ефір:
— Ти що, здурів? Ану злазь звідти... вірніше, не лізь на Котовського, кому сказав!
Звукорежисер покотився від сміху, але встиг перемкнути допотопного інтерфейса, щоб я, бува, не ляпнув ще чого зайвого. Пішов рекламний блок, а редактор був зелений.
— Поясніть мені, що відбувається? З мене досить ваших витівок! Ви можете хоча б тиждень нормально попрацювати? Я не можу піти у відпустку, бо боюся залишати усю «кухню» на вас! І от тобі, маєш — при живому редакторові таке витворяти... таке витворяти у прямому ефірі! А ти, — він глянув на мене своїми кров'яними очима і вказав пальцем, немов будьонівець із давньої патріотичної пропаґанди, — ти усвідомлюєш, як ти мене підставляєш? Під кулі!
— Але я... я...сам нічого не розумію...
— Досить з мене! — у редактора виявився доволі професійний фальцет. — Я умиваю руки! Мене нема, розбирайтеся тут самі! Я оформлюю відпустку заднім числом і... Завтра до мене у кабінет, обоє! Але ні, — він два рази плямкнув губами і, маючи на увазі мене, прокричав до рекламного плаката із моїм зображенням, що залишився для оформлення редакції, — ти сам, лише сам, і більше нікого, окрім сам!
Коли редактор гримнув дверима, режисер (він поставив дві композиції поспіль), констатуюче прорік:
— Пережує, не дивлячись на нутрощі.
Мені залишалося лише зітхнути і попросити у режисера сиґарету, хоч покинув я їх смоктати ще у п'ятому класі. Я ледве не вдавився першою затяжкою, коли побачив вогник, що свідчив про черговий телефонний дзвінок. Звукооператор одразу ж. грайливо-байдуже підморгнувши, вивів мене на лінію:
— Доброго вечора, Ви в ефірі. — я, особливо не замислюючись над своїми словами, заціпеніло очікував голосу Чебурашки. Але, попри всі мої переживання, замість голосу Чебурашчиного я почув голос літньої, напевне, жінки, чомусь із інтонаціями Шапокляк у голосі — один в один:
— Доброго і Вам, молодий чоловіче, — обличчя режисера у той момент набуло обманутого вигляду, — я слухаю вашу передачу з самого початку...
— Хто Ви, представтеся, будь-ласка.
— То не має принципової різниці. Я лише хотіла Вам повідомити, що живу поблизу пам'ятника Котовського, тож про скло у ювелірці не знаю нічого, а на плечах у Котовського у даний момент і справді сидить якийсь хлопчина і горлопанить пісні.
— Так, продовжуйте. — я з острахом очікував розповіді про те, як Чебурашку знімають з пам'ятника правоохоронці із пожежниками вкупі, та ще й у присутності швидкої допомоги.
— А ще, мені чоловік розповідав, як на минулому тижні у лазні чийсь величезний пес покусав двох військових. Я так думаю, що військових, бо чоловік казав, що один був у чоботях, а другий із годинником на руці. А у моєї сусідки нещодавно рвонуло каналізаційну трубу, і вода потекла аж до першою поверху. То поки приїхали пожежні, чи той... хто там вони приїхали, то вже і гасити не було що. Лише какашки плавали по під'їзду.
— Зачекайте, зачекайте, що ж пожежним там було гасити, коли трубу рвонуло?
— Не знаю, я в цьому все одно нічого не розумію. Молодий чоловіче, не прискіпуйтеся, хіба є у цьому принципова різниця? Я краще розповім Вам, як я у молодості їздила у Київ, це дуже цікава історія.
— Я не сумніваюся, але буде краще, якщо на честь усього почутого ми послухаємо наступну композицію. До речі, ви, шановні слухачі, — я власноруч від'єднався від Шапокляк, — можете самі зателефонувати і сказати, що то була за композиція і хто її виконує, а заодно і розповісти нам що-небудь із останніх неофіційних подій у місті. Ґарантую виконати замовлення чергової пісні. Пам'ятайте, найкращу розповідь, точніше її власника, ми заохочуємо призом сьогоднішньої програми. Поїхали!
Режисер знову кліпнув до мене одним оком, я узявся за голову. А лампочка мигнула знову. Поза ефіром я вияснив приблизну спрямованість дзвінка (як називається композиція, телефонуючого не піклувало, бо радіо на даний момент він не слухав — просто бачив на зупинці рекламний плакат із часом та телефонами передачі), і знову почалась балаканина:
— Ви назвете себе?
— А чому б і ні? Мене знайомі називають Ґризлі і не дарма називають, бо шию скручу тому, хто понаписував фарбою по всьому місті «ґризлі-лох». Зрозуміло?! Попереджую перший і останній раз — упіймаю художника — на шматки розірву...кру...кру...кру...
— Вельми цікава розповідь, — в ефір потрапили кілька гудків-наслідків кидання слухавки, роздратований Ґризлі забув замовити композицію на свій смак, але він все одно нас не чув, — чекаємо на ваші дзвінки. Дзвоніть, розповідайте, слухач уже пожвавився і радий вас вислухати.
Вельми вчасно я зорієнтувався дати можливість слухачеві вгадати мелодію, бо за численним миготінням лампочок-дзвінків та відсутністю досвіду я вже не встигав за цим вслідкувати. Черговий кандидат представився державним службовцем і повідомив своїй доньці, котра, напевне, повинна була слухати «Балаканину» десь у авто свого приятеля, а також усім слухачам, що «якщо на світанку, то додому вона може не повертатися». Потім ще хтось розповідав про голого дядька на підвіконні дев'ятого поверху будинку в районі залізничного вокзалу, а потім ще зателефонували і підтвердили, що, почувши по радіо і спеціально виглянувши у вікно, вони теж побачили того дядька. Називали номер будинку, запрошували усіх бажаючих приєднатися до оглядин.
Наступний дзвінок з'єднав нас із вродливою і досить незалежною (про це вона усім нам повідомила у першу чергу) дівчиною, яка правильно вказала назву та автора попередньої композиції і замовила для свого татка пісеньку «Світанок на двох» у виконанні вже не пам'ятаю кого. А потім, назвавшись вільним художником, якийсь хлопчина запевнив усіх, що «ґризлі таки лох, і не тільки» і те вже написано на його (Ґризлі) вхідних дверях.
Загалом те було якимсь небезпечним безладдям, нам таки загрожувало отримати по шапці, але безперечно — запальником бомби, що мала вибухнути принаймні наступної програми. Рейтинґ популярності ріс на очах.
Редактор швидко прорахував усі втрати і прибутки і, вже широко посміхаючись, знову потирав руки. Він сам кудись дзвонив, заохочував рекламодавців та спонсорів, «не відходячи від каси». Також я знав, що штат скоро поповниться телефоністкою-другою. Програма промайнула, немов одна мить, приз за найкращий дзвінок отримала одна панночка, котра у прямому ефірі освідчилась своєму, як вона зізналась, нареченому з паралельної групи в дитсадку. Я був виснажений і мав намір підв'язувати, коли мою увагу знову привернув вогник на старенькій «чудо-техніці». Він був якийсь надто яскравий, не такий як усі, причому — один-єдиний. І я, попри усі режисерські «руки навхрест», ризикнув.
— Сьогодні мене ще звуть Чебурашка. Треба декого вкрай побачити. На старому місці, після завершення програми. Бувай здоровий.
І все. Я не встиг промовити жодного слова. Режисер на пару із редактором докірливо, але мирно похитали головами.
— От, що то вчасно про себе заявити! — поки я збирався, редактор танцював круг мене колами. — Я знав, що ці плакати на вулицях міста стануть справжнім проривом. Усе, з завтрашнього дня, чуєш, підбери когось на телефон. Доручаю особисто тобі, не забудь. А я вже маю непоганого спонсора. Та тепер за рекламою у «Балаканині» будуть в черзі стояти! Пустимо «Балаканину» кожного вечора, розширимося, прикупимося...
— Допоб.
— Ти щось казав?
— Сказав «до побачення», скорочено.
— Так, я люблю побалакати, — він зрозумів натяк, — ти ж знаєш. Добре, йди відпочивати.
Хто такий Ґризлі, вже було написано і на дверях нашого корпункту. Я поспішив до центрального парку і невдовзі побачив неподалік алеї Чебурашку, що сидів на Ірані і, пожовуючи стеблинку, заглядав у секундомір, немов у дзеркало.
— Привіт.
— Хай буде так. — Чебурашка відверто демонстративно не підводив ні голови, ні погляду, продовжуючи бути зосереджено зайнятим.
— Ти молодець, Чебурашко. — мені хотілося на радощах зачавити його. — Я спочатку, було, розсердився, і редактор, але потім...
— Я про все знаю.
— Ти слухав програму?
— Навіщо? У мене є оце. — він вказав на свій секундомір.
— Ти найнеперевершеніший дивак.
— Ти думаєш? — Чеб підвів погляд і посміхнувся.
— Так, я це бачу, знаю, відчуваю. Давай підемо до мене, повечеряємо, ти мені будеш розповідати...
— Ні, залишилось усього півтори хвилини. Невдовзі я мушу піти.
— Куди?
— Цього я ще не знаю, якраз зараз над цим працюю.
— Ага, моделюєш деякі концептуальні процеси, правильно я розумію?
— Майже так. На жаль, ти насправді так і не зрозумів, що те саме було й у випадку з тобою.
Я на мить замислився, а потім раптово (не хотів, все ж таки, із ним прощатися) зпилив, про що одразу ж пожалкував:
— Такий собі хлопчик-помагай-через-поле-через-гай. Одному рейтинґ програми підніме, другого через дорогу переведе, кому шнурівку зав'яже, де добре слово скаже, і називайте мене усі, як хочете! І чим закінчується? Купа запитань та твоя неминуча потреба зникнути і рухатися далі? Я хочу почути у цифрах...
— Котра година, скажіть, будь ласка. — навпроти нас стояла дівчина і ледь помітно, навіть для самої себе, колихала стегнами.
Чебурек, не відводячи погляду від секундоміра і не глянувши навіть на дівчину, відповів:
— Сорок дві, сорок одна, сорок секунд, але це не ти, а твоя знайома, вона десь поблизу.
Ми, дівчина та я, здивовано подивилися спочатку навкруги, потім одне на одного, і вона, оскільки у мене годинника не було, фиркнувши, пішла геть. Я сів поруч Чебурахи і мене розперло сміхом — таких диваків, як той, що сидів біля мене, я ще просто ніколи не бачив. Вже через якихось півхвилини до нас приступилася інша красуня і після того, як Чебурашка клацнув секундоміром (я вже знав, що то буває не часто і виключно у особливих випадках), почала тендітно та пишаючись стиха до нього муркотіти:
— Ви мені, будь-ласка, вибачте. Я хотіла лише взяти Ваш автограф, мені дуже подобається радіопрограма, яку Ви ведете.
Я витріщився на цей цирк, а Чебурашка, напустивши на себе вигляд справжнього ведучого (моєї) «Балаканини», самовдоволено промовив:
— Я автографів не даю, але з радістю запишу Ваш телефон.
— Ого! — я не втримався, бо дівчина дійсно була більш ніж привабливою. Вона скрутила трухляву, як каже мій дядько, посмішку у мій бік і знову засяяла, заглядаючи у вічі Чебурашки. Я мав нагоду спостерігати, напевне, за одним із Чебурекових процесів творення — він закохував у себе ту дівчину просто зі швидкістю світла.
— Звичайно, ось. — вона своєю рукою накреслила кілька ієрогліфів у Чебурашчиному зошиті, в якого мені так і не довелося заглянути, і промовила із емоціями гарно обслуговуваної клієнтки у перукарні:
— Дякую, буду чекати.
Вона пішла, а я досі стояв із пришелепкуватим виглядом і спостерігав, як Чебурашка в'яже свої ремінці на рюкзакові, точно, як і вчора раніше. Він простягнув мені руку і посміхнувся:
— Мені дуже подобається, як ти мене називаєш. Побачимось.
Мені хотілося заплакати, як колись у дитсадку, коли мама вранці залишала мене там і на моїх очах ішла на роботу. Я не сказав жодного слова на прощання, але був дуже радий, що придбав собі такого друга, хоч він і персонаж із мультика (який він сам собі і малює), довго на одному місці не засиджується. Я так зрозумів.
З тих пір минув деякий час. За рейтинґом популярності моя передача, як казав мій дядько, стояла у позі Наполеона, побивши усі рекорди місцевого радіомовлення. На відміну від мене, редактор у відпустці так і не побував.
Іноді сиджу наодинці із Чебурашчиними концепціями на тому ж місці у центральному парку і намагаюся моделювати процеси творення. Іноді хтось спитає «вогню», та нічого особливого у реальному часі майже не трапляється.

Я знаю, ти сказав би, що дев'яносто дев'ять відсотків подій і подійок і подійочок я не помічаю навколо себе, через що і не можу повною мірою сконцентруватись на використанні... чого, врешті-решт?! ситуації? збігу обставин? загальної ідентичності взаємодоповнення різновидних одиниць процесів творення? Дечого я просто не розумію, але,

Чебурашко, повертайся, мені без тебе та-а-а-к сумно.

* * *

ЯКИЙ гарний настрій вихідного дня. Я завжди переконуюсь у дивній закономірності — коли вранці нікуди не треба поспішати, то прокидаєшся обов'язково дуже рано, причому добре відпочивши, енергійний та «свіженький». Але коли потрібно вчасно прокинутися і встати на роботу — сон, немов насміхаючись, солодкими щупальцями проникає у мозок і наспівує своїх колискових пісень, примушуючи людину сперечатися із самою собою — «йти не в ногу» із бажанням стати під душ. Так сталося і того дня, лише розбудило мене не м'яке сяйво рожевого світанку у вікні, а настирний, дещо навіть хазяйський дзвонище телефона. Я не встиг ще очі відкрити, піднісши слухавку до належного місця, як звідти пролунало дзвінке, ні з чим не зрівняне:
— Я сподіваюся, що не розбудила тебе, братику.
— Привіт, Іриско, — то була моя старша сестра, штучка ще «із тих», — сподівайся, але таки розбудила.
— Приношу свої співчуття, та мені терміново потрібна одна твоя невеличка послуга.
— Я на інше і не розраховував, бо ти завжди дзвониш, лише тоді, коли тобі щось потрібно.
— Знала, що ти мені не відмовиш. Зараз буду.
— Стривай! — я аж підскочив на дивані (м'якому й улюбленому), але простір провідникового світу вже наповнився монотонними, повторюваними десятиріччями у кожному із телефонних апаратів, одними і тими самими гудками покинутої слухавки.
От і маєш, відпочив. Я знав наперед, що сестричка приголомшить мене одним із своїх диких прохань (поїхати в інше місто у її справах, марнуючи свій вільний час; поспівати весільних пісень протягом десяти годин на весіллі її подруги, як було в останній раз; зганяти за плівкою для її коханого фотоапарата чи навіть просто застебнути ліфчика), та дійсність виявилася набагато жорстокішою. Іриска з порога заявила:
— Моя-подруга-нещодавно-вийшла-заміж-а-а-а-ти-ж-у-неї-був-на-весіллі-до-речі-усім-сподобалися-бабусині-пісні-ну-у-і-розумієш-їм-із-її-новим-чоловіком-він-виявився-такою-лапочкою-треба-поки-вони-куплять-нову-квартиру-бо-стару-поміняли-на-автомобіль-десь-перегніздуватися-медового-місяця-розумієш-діло-молоде-е-е-е. О!
Отже їй потрібно було у мене пожити. Скільки триватиме медовий місяць її подруги та «лапочки», вона, звісно ж, не знала. Ну і слівце — «перегніздуватися». А щоб жити з моєю сестрою в одному домі треба мати або міцні нерви... або бути її братом, але нерви треба мати в цьому випадку сталеві. Так, усе сходиться — я попався.
— Іриско, але ж твоя робота... — шансів було мало.
— Не турбуйся, я про все подбала. — вона зробила переконливий жест рукою і, виглянувши за двері, свиснула через два пальці на увесь під'їзд. — Заносьте, хлопці! І усі відповідні документи я вже переоформила на тимчасовий термін.
Я підбіг до вікна у великій кімнаті і визирнув на вулицю. Перед сходами стояв фурґон і троє чоловіків методично діставали із нього один за одним ящики і коробки та заносили їх до моєї квартири. Мене це трохи обурило, врешті-решт куди мені подіти заради сестрички своє особисте життя?
— Ми так не домовлялися. Ти, не порадившись зі мною, усе вирішила сама, бо я твій добрий молодший братик. І тільки не кажи мені, що ти хочеш влаштувати у мене вдома студію і водити сюди день і ніч своїх моделей та клієнтів!
Мені одразу стало жаль Іриску за те, що я на неї нагримав. Вона присіла біля дзеркала і захлюпала носом:
—Ти мене не лю-ю-ю-биш.
Я присів поряд і тільки-но почав її заспокоювати, як вона жвавенько підхопилася і затараторила знову:
— Я знала, що ти мене послухаєш. — ця нахаба чмокнула мене у лоба і пішла до кімнати. — Отут я почеплю картину, дивана потрібно переставити сюди, на вікна накинемо важкі ґардини, щоб не було зайвого світла, свої речі та одяг можеш забрати. Телевізор теж. Ґітара, усе оце електричне причандалля до неї, свічник, крісло-гойдалка та плед у клітинку нехай залишаються для декорації. — вона пильним оком окинула кімнату і заявила, руки в боки. — Наче все. Далі я розберусь сама.
Іриска почала розпаковувати свої коробки, попросила молотка і вже забивала гвіздки у стіни. Хлопець-кокетка, на якого я був схожий із помадною печаткою на лобі, не наважувався сказати щось проти. Щоб сестричку, бува, не образити. Вона ж подарувала мені яскраву посмішку, і через якихось вісім-десять хвилин я вже розташувався на постій у власній кухні. Що ж поробиш, не можу я їй відмовити, практично ні в чому не можу! Попри те, що вона моя сестра, їй вдалося стати для мене ще й ідеалом дівочої вроди. Характер дещо «підгулявший», але Іриска — фотограф, дещо художник — людина творча, і на це все списувалося, як іноді й мені, до речі. Задля неї, якби вона попросила, я міг би наробити багато дурниць. Не раз себе ловив на такій думці. Вихідний почався препаршиво.
Через дві з лишком години моя сестричка, практично без сторонньої допомоги, облаштувала в моїй кімнаті, котра служила зазвичай спальнею, свою фотостудію (для чого, окрім всього, їй довелося розмалювати нашвидкуруч дві стіни, ненавмисне розбивши одну глиняну посудину, майже витвором (її власного виконання) мистецтва і почепити вогнегасника). Й одразу ж сіла видзвонювати та попереджувати про свою зміну дислокації своїх клієнтів. Чи моделей, бо різниці, як їх правильно назвати, особливої не спостерігалося — навіть ті, хто випадково приходив фотографуватися на паспорт (Іриска вважала, що коли її прохають сфотографувати на документ, то тим виказують неабияку неповагу до її здібностей художника), дуже скоро опинялися у тенетах творчості митця, виступаючи в якості фотомоделі, іноді — освітлювача. Іриска мала в собі якийсь особливий магнетизм — їй не тільки я не міг будь в чому відмовити. Таких прихильників у неї налічувався цілий табір серед жінок, а особливо — серед чоловіків. Але у її характері спостерігалася одна риса — вона всіх використовувала і нічого на замін (із того, чого деяким клієнтам хотілося б) не давала. Лише фотографії. Не один вже «дядя-на-мерседесі» надламав на ній зуби. А ще — вона жодного разу не запропонувала мені побути її моделлю, припустімо, для обкладинки якогось видання. А чому б і ні? Каже, що її розпирає від сміху, коли вона собі це уявляє. Я не ображаюся.
От така собі Іриска — енергійна, аж занадто, особа. І де вона взялася на мою голову!
Після славної ночі у кріслі на кухні, під постійне вовтузіння та жваве шарудіння у новій студії моєї сестрички я відчував себе розбитим ущент. Не забарилася й Іриска. Вона протиснула голову у щілину між одвірком та дверима (немов ширше їх не можна було відчинити) і проспівала:
— Привіт, сонечко. Я півночі працювала для одного солідного видання, до речі, у мене дуже цікава клієнтка, якось познайомлю, ти не міг би нам зварити кави? Будь-ласка, щоб я тебе тут не турбувала на кухні.
— Звичайно. — А що я їй міг сказати? Ситуація була передбачуваною, адже, наскільки мені відомо, Іриска нічого не тямила не те що у кухарстві, а, напевне, і у користуванні газовою плитою. Тож обов'язок нагодувати сестричку ліг на мої плечі. Цікаво, хто цим займався до мене? І чи не доведеться мені ще й прати її білизну?!
Тепер доводилося бігати на обід додому, щоб примусити Іриску відірватися від об’єктива камери і закинути в себе чогось їстівного, бо вона про те постійно забувала. Я і раніше часто чув від неї, немов у неї щось трапилося у животі, і бідолаха ніяк не могла збагнути, що їй просто треба вчасно їсти.
Квартира перетворилася на прохідний двір. З раннього ранку до пізньої ночі (будь-який реґламент був відсутній повністю) дзвонили, стукали, приносили квіти, чулися захоплені зойки, а також обурені нарікання (тих, хто не вийшов обличчям) на халтурну зйомку.
Майже одразу кухні, моїй теперішній спальній кімнаті, присвоїли статус зони відпочинку. Іриска встигала все — і працювати, і тарабанити язиком із кимсь на кухні, добре хоч із чашкою кави. Після роботи я намагався якимось чином «зашаритися» — варити їсти чи читати у ванній книжку під хлюпіт води, але сеструня всюди мене знаходила із своїми проханнями-дорученнями. Відвідувачі заходили і виходили із квартири, коли заманеться. Над вхідними дверима Іриска почепила фанерний, нею ж оформлений щит із інформацією про салон та великим написом «Відчинено!». Скрізь стояли стільці та ослінчики, усі, що були у мене в квартирі, всюди попіл, сиґаретний дим та свіжі анекдоти. Сусіди мовчки терпіли, мені теж доводилося. Навпаки, допомагав сестрі чим міг. Пройшло усього кілька днів, а в одній із місцевих газет на першій полосі вже красувалася величезна реклама фотостудії «Іриска»:
«Ви ще не знаєте, що таке справжнє художнє фото. Фото-відеозйомка для особистої колекції замовника, портфоліо для початківців...
...і таке інше за моїми адресою та телефоном.
І рекламою займався теж я (виготовленням, розміщенням), на прохання моєї любої сестрички, щоправда, на відсіч відмовився рекламувати салон у своїй передачі на радіо.
Друзі перестали мені дзвонити, тепер вони усі приходили без попередження, лише не до мене, а до Іриски. Мені здається, що мене стали сприймати лише як брата Іриски, а ліпше того — секретарем, бо основну масу записів та замовлень часто доводилося занотовувати мені, чи швейцаром, бо я відчиняв двері тим, хто не зайшов без дзвінка, гірше — служкою, коли я гасав з кухні в кімнату з кавою, печивом та міняв попільниці для «потрібної» відвідувачки салону. У туалеті хтось постійно сидів — у моїй уяві вже навіть виник образ «людини в туалеті». Неприємний тип, я вам скажу.
Потім я навчився сам тікати з дому, там ставало дедалі тісніше й гамірніше від богемних тусовок, яких я колись так бажав у своєму домі. Маю тепер. Зануди вони усі
— музиканти, художники, поети. Хоч я і сам трохи граю, трохи малюю, трохи пишу. Мені тоді стало ясно, що я теж зануда, лише втроє безпорадніший.
Отже, я перейнявся проблемами творчого пошуку своєї сестри і навіть трохи занедбав свої справи на роботі. Редактор скреготів зубами, але мої запізнення, постійну роботу поза студією та телефонні переговори він також відніс до митецького пошуку, вважаючи, що це скоро минеться, і велика йому за те подяка.
Одного разу я запросив Іриску на свою авторську програму в якості гостя, і в слухачів, напевне, ледве не попухли вуха і не порепали животи. Ні-ні, жодної нецензурщини, її стильок напрочуд відповідав характеру і назві моєї програми, просто коли у Іриски забирають із рук фотографічний апарат, то вона вмикає на повну потугу свій мовний, який і так постійно перевантажений за будь-яких обставин. Іриска дуже вдало виступила рекламою самої себе.
Та редактор був людиною дещо консервативних переконань і міркувань. І головний із спонсорів виявився теж. Важко сказати, наскільки останніх кілька моїх програм створили позитивний рейтинґ радіостанції серед вушномовного населення містечка, але Керівництво, напружено розміркувавши, вирішило терміново відправити мене у відпустку, так як «... наступний сезон обіцяє бути надміру напруженим, а тоді не буде можливості надати тобі відпустку...» і таке інше. Інакше кажучи, мені порекомендували далеко не щезати і трішки відпочити: пошукати, покопати (тільки щоб не довелося тоді глибоко відкопувати), чогось почитати-пописати, зняти із себе стару шкіру, поїсти солоденького і (це мені порадила секретарка Керівництва, досить помітна, я б сказав особа) — підстригти волосся у носі. Я не прийняв близько до одного місця її «штрик», але волосся у носі таки підстриг того ж вечора, ледве не відтявши собі шмат носа. А коли увійшов до сестри, перше, що побачив — прискіпливий погляд Іриски на собі і немов зацікавлене:
— Ти що, підстригся?
Я стояв ще із ножицями в руках і перш за все потурбувався:
— А що, дуже помітно?
— Ні-ні, постривай, — Іриска взяла своє підборіддя білою від глини рукою, замурзавши його та зробившись схожою на молодого, але сивобородого художника-аванґардиста минулого століття. — У тобі щось змінилося.
Іриска оглянула мене з ніг до голови, відтягнула мої нижні повіки на обох очах, замурзавши глиною й мене, і шелепнула себе долонею по лобі.
— Зрозуміла! У тебе ліва шкарпетка надіта навиворіт.
Через мить вона знову занурила руки у свою глину, а я дійсно констатував факт виверненості шкарпетки.
— Не засмучуйся, друже, доклавши деяких зусиль, усе можна виправити: викликати підйомний кран чи просто надягти шкарпетку іншого кольору. Одну, замість вивернутої.
— А до чого тут підйомний кран? — питання виникло одразу, хоча обидва варіанти вирішення моєї (ледве не головної життєвої) проблеми видалися мені трохи несподіваними, м'яко кажучи.
— А щоб більше було гур-р-коту, бряз-з-коту й усілякого дринчання. Мені зараз це так потрібно, хоч би хто тарілкою у стіну чи петарду в коси. — її зачіска дійсно була схожа на розтріпану стріху. Іриска зім'яла напівсвідомо виліпленого колобка й присіла долі, склавши коліна докупи.
Я не спостерігав за своєю сестрою раніше нічого подібного. Вона захлюпала носом, немов п'ятирічна дівчинка. Мені стало одночасно і радісно і незрозуміло сумно, а ще — я милувався Ірискою — вона була така тендітна і вимурзана глиною, котра навіть на її волоссі встигла засохнути, перетворюючи дівчину на поступово оживаючу скульптурну богиню. Чи може я перебільшую, але, присівши, біля неї запитав:
— Ти що, закохалася, дурепочко моя?
— Та-га-га-га-ак! — Іриска розродилася щедрими потоками солоної рідини з-під своїх напівпрозорих повік й одразу ж полізла рачки під стіл.
— Так ось ти де! — Іриска із кимось під столом вже розмовляла, залишивши мене наодинці зі своєю задньонижньою частиною.
— Іриско, ти насправді переконана, що це сильне почуття, а не чергове захоплення, яке коштуватиме тобі багацько розповідей потерпілої подругам і у найкращому випадку — кілька зниклих сотень одиниць грошових знаків?
— Не хочу більше нічого чути і пояснювати, — не вилазячи з-під столу, до мене чи до свого підстільного мовчазного співбесідника промовила Іриска, — але усі, так названі тобою захоплення мої знаходяться у цій кімнаті, або у межах квартири. І тебе це не стосується, не тішся!
— Може я знаю котрогось, кого це стосується? — то був голос не мій і не Ірисчин.
Сестрині стегна стали ворушитися і давати задки, а я, повернувшись обличчям до дверей, помітив молодого чоловіка із букетом ромашок (улюблених квітів Іриски). Не забарилася й верхньопередня частина тулуба моєї сестри. Вона (сестра) випірнула з-під столу із старим брудним шпателем у руці і, дивлячись на нього, невідомо до кого промовила:
— Я тебе так давно шукаю!
І рачки, не встаючи, проповзла з півтора метра, зникши за ширмою, котру вона зазвичай використовувала як фон чи відсвітлювач.
Так, подумалося мені, Іриска добряче влипла. Повторюся, жодного разу не доводилося бачити її такою... дивною, чи що? Я (геть забувши, що розбілений глиною по всьому обличчі) підійшов до гостя і, перш ніж представитися (він був трохи старшим), запитав, більше піклуючись Ірискою, ніж взагалі, сюжетом дії:
— Давно ти тут милуєшся цими квіточками? — я кивнув на стіл, з-під якого щойно вилізла Іриска.
Гостя мій тон трохи знітив, він навіть сховав ромашки за спину і дав досить тлумачну відповідь:
— Не так давно, щоб це комусь нашкодило. Мене, до речі, звуть Паша. — новий знайомий простяг руку для привітання і ледь стримався, щоб не засміятися.
Я, звісно, відчув себе хазяїном становища, потис руку гостю і замість того, щоб назвати себе, подивився на його годинник і голосно промовив, щоб дійшло до Іриски:
— Ірино, ти ж, сподіваюся, пам'ятаєш, що о дев'ятій вечора у тебе важлива зустріч із тим учорашнім імпозантним дядечком? — останні слова прозвучали майже в обличчя новому Ірисчиному кавалерові.
Іриска, все ще із білою бородою, визирнула з-за ширми і докірливо та красномовно подивилася на мене. Але на таку відповідь я навіть і не сподівався:
— Так, звичайно. Наведи, будь-ласка, того великого будильника і поклади мені у сумочку. Дякую.
Ірисчин кавалер навряд чи сприйняв мене надмірно всерйоз, але він був зацікавлений тим, що тут коїлося у цій квартирі до його приходу. Він пройшовся поглядом по кімнаті у пошуках вази для ромашок. Ірисчині глечики його на догляд за понівеченими рослинами не надихнули, а я просто зник, аби не втратити марку, бовтнувши якусь дурницю.
Гаразд, вони посидять десь у забігайлівці, чогось вип'ють, Іриска «запхне»1 в себе півпачки сиґарет, засвітиться зі своїм новим дружком перед десятком-другим знайомих і, швидш за все, удома не ночуватиме. Що я міг зробити, щоб усе було хоча б так, без особливих ускладнень? Адже сестра така вразлива, хоч і вдає із себе ґранітну вежу. Я нашвидкуруч накарлюкав на шматкові паперу послання для очманілої Іриски, узяв клаптик скотчу і став у коридорі, підстерігаючи обох. Нарешті «молодята» (яке бридке слово стосовно сестри) вийшли у коридор. Іриска натягла на себе якогось пошарпаного комбінезона, напевне, улюбленого. Я відчув момент, коли Павло повернувся до мене спиною і, немов дружньо, поплескуючи його по спині, застеріг, одночасно наліпивши на його куртку записку для Іриски:
— Друже, я, з усією відповідальністю за подальшу долю і самопочуття моєї сестри...
Але Іриска підхопила свого кавалера і зникла із ним разом і запискою на його спині. На ній, до речі, зазначувалося: «Вийшовши із квартири із цим молодиком, не забудь вимкнути емоції, зайві почуття, а також газ, світло і воду». У домі батьків на дверях маячила схожа записка. Там не було лишень нічого про молодиків, емоції та почуття, але це не заважало Ірисці постійно заливати сусідів знизу чи зо два рази на рік висадити віконну рамину на кухні у повітря разом зі склом та більшістю кухонних пристосувань, забувши про газ, який вибухав після того, як хтось вмикав світло. Добре, хоч усе поблажливо миналося.
Пам'ятаю, гур-р-ркіт, бряз-з-зкіт і дренчання їй подобалися завжди, як і таткові (от два чоботи, то вже пара). Коли до Іриски приходив якийсь хорошист допомагати засвоювати пройдені матеріали, наш тато підпирав двері шафкою. То був такий жарт (мабуть, над мамою). Тоді як Іриска чи її хорошист хотіли вийти з кімнати, шафка постійно падала, роблячи чимало гур-р-ркоту. Причому траплялося це десь близько опівночі. Я того майже ніколи не чув, бо зазвичай у такий час дренчав на ґітарі собі в навушники у своїй кімнаті. Проте мама наша раз за разом вискакувала у нічнушці у коридор і спросоння запитувала, чи будуть дітки пити чай із печивом. Це усе мені розповідав, регочучи кожного разу тато, чіпляючи шафку на Ірисчині двері. Його це так захоплювало, навіть надихало. Вони із мамою — лікарі. За покликанням — психологи, за призначенням і фахом — зубні техніки. То ж на зуби ми з Ірискою ніколи не скаржилися — боялись.
Того дня у моїй оселі було напрочуд тихо, аж дивно. Напевне, Іриска попередила усіх знайомих і нероб, котрі постійно ошивалися навколо неї. А можливо — сама доля про все подбала. Я визирнув у вікно і побачив, як новий Ірисчин «хорошист» сів за кермо і вирушив назустріч своєму щастю. Але, знаючи, куди Іриска його потягне, я зателефонував знайомому барменові і попередив, що скоро до його закладу завітає моя чарівна сестра із другом, тому його обов'язок — приглянути за ними.
У дев'ятій вечора в дверях з'явився імпозантний дядечко, якого я вже бачив тут учора. Він дуже засмутився, дізнавшись, що Ірина Анатоліївна поїхала десь до бабусі чи ще куди і, передавши їй букет ромашок (служба інформації зі мною на чолі працює справно), зник, як потім виявилося, назавжди. Ситуація виходила за рамки будь-якої контрольованості, коли зателефонував бармен і заявив, що жодної Іриски і жодного схожого на її кавалера він за весь вечір так і не встеріг. Мабуть, вирішив я, Іриска стала дорослою, нехай навіть у свої 26. Отже, мої мужні сподівання щодо її цнотливості можна було вважати наївними ілюзіями.
Десь гриміло і блискало, але небо у полі зору було чисте. Я узяв якусь минулорічну газету і спробував зосередитись, але і тут мене чекали суцільні розчарування — бджоли виявилися прибульцями з іншої галактики, і основною метою їхньої цивілізації було захоплення планети Земля та перетворення людської раси на рабів. Точніше, ми вже давно на них працюємо, а... ду-у-уже відомий голандський вчений-еволюціонолог В.Д.М. фон Ґольдман, дослідивши слизисту оболонку жаб, довів, що у ранньому палеозої ці корисні й леґендарні створіння жили на території теперішньої Мексики і споживали виключно молоді кактуси, за його твердженням, чим і обумовлена зміна піґментації (з червоного на звичний зелений) цих дуже важливих для популяції та правильного еволюційного розвитку комах створінь. Суцільні просто розчарування — я був дещо іншої думки про бджіл, шкреків і комах. Та ще й французів, котрі мені симпатизують, наприкінці було звинувачено у змові, спрямованій на порушення правильного еволюційного розвитку комах. Біда та й годі! І де воно лазить, оте руде у комбінезоні! На виключено навіть, що в її стрепіхатій зачісці залишилася засохла глина.
Отак я собі міркував і не зчувся, як заснув, а прокинувся вранці від шарудіння у коридорі. Я добряче залежав шию, задрімавши на всю ніч у не розкладеному кріслі, і вийшов у коридор, немов щойно знятий із петлі, пардон за яскраве порівняння. Сестра зі своїм дружком намагалися потрапити до студії (о, Господи, я сказав «студія»?!), але я кмітливий хлопчина і звечора замкнув кімнату на ключ, який був у одному екземплярі лише у мене. Варто сказати, що замок у дверях пережив копирсання у собі ключем не одного покоління польських маґнатів, а потім ще хтозна-кого. Мене запевнив у тому продавець в антикварній лавці, примруживши свої лисячі очі, коли я купував у нього того замка за п'ять гривень. Я дуже пишався тим замком, але річ не в тім — як моя родичка, так і її бойфренд були з ніг до голови замурзані болотом, хоча надворі не спостерігалося жодної калюжі. Я не встиг промовити і слова, коли десь глухо задзижчав будильник. У Ірисчиній сумочці, звісно.
— Майже вчасно, — Іриска ледь посміхнулася, а потім, зітхнувши, оглянула себе та свого провідника і посміхнулася, розвівши кросівками в руках на боки.
Я махнув рукою і продовжив розтирати шию, давши їм ключа від сту... від кімнати.
— Що трапилося і чому ви схожі на свиней?
Іриска відчинила двері у кімнату, взяла халат і побігла до ванної, а Хорошист почав плутано, бо захоплено розповідати історію про двох дорослих дітлахів, котрих я вирішив відтепер ні на мить не залишати без нагляду. Хоча, за моїми прикидками, усе, що могло статися, вже сталося десь, мабуть, посеред здоровелячої калябатини.
— Щойно виїхали за місто, як лийнув дощ. Я помітив, що над містом і хмаринки нема, а всього за кілька кілометрів — немов з відра ллє.
— І ви всю ніч спостерігали, чи дійде дощ до міста?
Але настрій у Хорошиста був відмінний. Він не звернув на мої підколки жодної уваги і продовжив, немов розповідав сюжет захоплюючого кінофільму:
— Так от, ми зупинилися біля кемпінґу, знаєш, там, біля заправки, і замовили вечерю.
— У номер.
— Так, у номер, бо у ресторані було накурено і галасливо.
— Ну, я розумію, — ми перемістилися на кухню, я поставив чайника, а Хорошист зняв куртку, штани і, залишившись у мокрих спортивних трусах, намагався відмити руки за допомогою засобу для миття посуду. Одяг мокрою купою лежав на підлозі.
— А коли я спустився донизу, щоб замкнути авто, то замикати вже було нічого — його хтось свиснув.
Історія цікавила мене дедалі більше. Хорошист же радів, немов йому подарували автомобіль, а не навпаки:
— Уявляєш, а там документи на машину, телефон, деяка грошва. Ну, я при собі мав трохи — заплатити за вечерю і за дзвінок у місто. — Паша умив обличчя, голосно булькаючи у долоні, від чого в усі боки летіли бризки.
— За нами через якийсь проміжок часу заїхав мій колеґа з аґентства, але він дуже поспішав. І поїхав якимись найкоротшими шляхами через поля та лісосмуги. Сталося те, чого й слід було чекати — ми загрузли у багнюці ледве не по самий дах автомобіля. А дощ лив і обіцяв продовжувати. Спробували викликати якогось трактора чи транспортера, передзвонивши чи не на усі СТО в окрузі, але нам порадили чекати, поки хтось буде їхати, бо ми не змогли точно вказати своє місцезнаходження.
Хорошист (Паша дійсно був схожий на одного, хто мені запам'ятався як «хорошист Ірисчиної юності») зупинив свою розповідь і зачаровано, аж рота відкрив, дивився на тендітну Іриску, котра у своєму халаті і з мокрим волоссям була схожа на... на... Загалом — зі знаком якості! Мене поперло гордістю за рідню, а Іриска, дурепа закохана, теж не могла намилуватися своїм улюбленцем. Я подумки махнув рукою — нехай краще вже Хорошист, ніж імпозантний (точніше просто — пузатий) дядечко.
— Я виперу твій одяг. — Іриска зібрала Пашині речі і понесла до ванної, залишивши мене у стані глибокого шоку. Таки закохана, але навряд чи дурепа, це вже схоже на щось серйозніше.
— Отже, ми сиділи у машині, — згодом продовжив Хорошист, — спостерігаючи за тим, що дощ зовсім не асфальтом стелить, а перетворює шосейку на суцільну багнюку. Товариш ще пробував кудись телефонувати, аж поки не скрутив телефонові в'язи. Не знаю, що там трапилося, але реальної допомоги не запропонували жодного разу. Лише одна дама, телефон якої мій колеґа нашпортав у своєму нотатничку, цупко узялася за справу, допомагаючи нам, як вона заявила, психологічно (не виключено, що у неї платний номер), примусивши нас виконати її умови і врівноважити дихання за спеціально щойно розробленою нею системою. За її твердженням, це мало нам допомогти не втратити рівновагу за таких складних обставин. Ми хвилин зо п'ять дружно подихали за її системою, але коли в очах почало мрячити, зрозуміли, що автомобіль все одно залишається загрузлим у болоті. Тож колеґа перервав зв'язок. Добре, хоч та дама не порекомендувала пройти нам прискорений курс уринотерапії. За щойно розробленою нею спеціальною системою. Довелося сидіти без дій.
Колеґа вже запізнився на усі призначені зустрічі, але коли дощ почав рідшати, він підкотив свої штани по коліна і зробив вилазку. Авто сиділо на череві посеред здоровелячої калюжі, і коли відчинилися дверцята, до салону натекло чимало води.
Хорошист так захопився розповіддю, що не помітив, як до кухні увійшла Іриска. Вона притулила пальця до уст, щоб я її не видав, взяла на поличці цигарку і зникла у невідомому напрямку в межах квартири. Скоро почувся реактивний шум фена.
— Колеґа обійшов навколо автомобіля і через деякий час приніс із лісосмуги оберемок сухого гілляччя. Мені теж довелося вийти з машини, а Іриска пересіла за кермо. Гілки кинули під задні колеса, загуркотів двигун, і нам вдалося, ледве не несучи машину на руках, пропхнути її на метр чи два. Але та ж ситуація — колеса знову загрузли у багні. Ми з колеґою були схожі на двох лісових мавок — з-під коліс гнало багнюку і вся вона, шар зашаром, заліплювала наші персони. То було схоже на якесь дике графіті чи скажений боді-арт. Довелося трішки перепочити, Іриска навіть заснула. Я виступив ініціатором пішого походу до міста чи до найближчого населеного пункту. Колеґа був налаштований пасивно-байдуже, а Іриска підтримала мене одразу ж.
Скільки ми так ішли, грузнучи ледве не по коліна у болоті, я сказати напевне не можу, але щойно почало світати, ми натрапили на перепускний пункт якоїсь військової частини. Нас зустрів веселенький прапорщик із пишними вусами та типовим запашком з-під них. Він нас уважно вислухав, і мені здалося, навіть зрадів, що у його компетенції нам допомогти. За традиційну півлітру прапорщик зголосився послати на місце пригоди якусь технічну одиницю. Уяви, в якому ми були стані, коли цією одиницею виявився танк. Мало того — прапорщик сам сидів за важелями і, висунувши голову в оглядове вікно, запропонував нам скласти йому компанію. Іриска була у захваті. Прапорщик рушив і так «дав сажі», що нас розкидало по усьому салоні. Словом, «проковбасило» нас тими полями добряче. Колеґа як побачив наступаючий на нього танк, спросоння нічого не зрозумів, вибіг і став перед автомобілем, затуляючи свою механічну власність тілом. Заспокоївся, лише побачивши нас, а прапор одразу ж узявся за справу. Після транспортування на буксирі колеґа ладен був віддати цьому найдобрішому серед раніше бачених військових усю готівку, але той виявився людиною поміркованою і дві гривні усе ж таки залишив колезі «на розплід». На вулицях міста на авто зглядалися, немов на лижника на пляжі. Така-от пригода — класно погуляли!
Я на мить замислився, а потім виникло запитання:
— А як же машина?
— А що машина? Її помити...
— Я маю на увазі твою машину.
— Дійсно, — тепер замислився Хорошист, — слід звернутися у міліцію. Але зараз треба добряче виспатися.
Хорошист так солодко потягнувся, що я аж позіхнув. Він виявився все ж таки непоганим хлопцем, я навіть одразу ж прийняв його як родича. Нехай буде як є.
Паша сам зробив чай і, підморгнувши мені, поніс його до кімнати. Через півгодини я тихесенько прокрався і зазирнув у напівпрочинені двері до кімнати — Паша з Іриною спали на підлозі, постеливши ковдру. Вони були схожі на двох котенят, котрих завжди було безліч у домі батьків. Я ледве сльозину не пролив, констатувавши, що в Іриски нарешті з'явився справжній захисник і порадник.
Ввечері Іриска заявила, що Паша (він пішов до міліції) буде жити з нами, так як у нашому місті він знаходиться у довгостроковому відрядженні і знімає номер у готелі. А там незатишно і тиняється багато усіляких довгоногих, з ким йому не варто мати будь-яких стосунків. Так вирішила Іриска, Хорошист був ще не в курсі справ. Я лише махнув рукою — куди вже подінешся, гуртом тепліше.
Варто сказати — Іриску немов підмінили. Вона увесь час бігала по квартирі, хапалася за все, немов хотіла наздогнати втрачене і переробити усю хатню роботу. Навіть її фотоапарат залишився за цілий день непорушеним. А коли з'явився Хорошист, вона не відставала від нього і на крок (мені б уже набридло), постійно то ззаду за шию йому учепившись, то намагаючись умоститися у нього на колінах, коли він чистив картоплю. І взагалі — поводилася, немов мала дитина.
Хорошиста запевнили, що не мине і року, як його авто знайдуть у розібраному вигляді покупці на прилавках автобазару, тож йому піклуватися вже нема про що.
Тусовки у нас вдома припинилися так раптово, що у мене від тиші ледве не порепали барабанні перетинки, не заходив навіть сусід-шаховий маніяк. Я нарешті сказав сестрі і нашому новому родичеві про свою на необмежений термін відпустку, звісно ж, за свій рахунок.
— Так їм і треба! — сказала Іриска, а Хорошист знизав плечима, дожовуючи бутерброда.
Наступного дня Хорошист приволік у двір старого горбатого «Запорожця». Сусіди посміювалися, собаки гавкали, Іриска у захваті витанцьовувала навколо того «Запорожця», а Хорошист заглядав до нього з усіх боків, підкотивши рукави, і був задоволений. Бідолашне авто само не пам'ятало, якого воно року випуску, але було швидше за все раде, що його не за кіло сала віддали. Хорошист відтягнув того «запора» до СТО і придбав проїзний на автобус.
А потім трапилося найстрашніше — якось увечері пролунав телефонний дзвоник, такий бридкий, як здалося! Іриска довго когось заспокоювала у слухавку і, завершивши сеанс телефонотерапії (що то досвід!), зайшла до мене на кухню. Я саме дописував це оповідання, як вона, мнучись і вагаючись, таки запалила сиґарету.
— Знаєш, тут у мене така справа...
— У нас має хтось кілька днів пожити? — я сам не знав, наскільки помилявся.
— Ні, навпаки. Ми із Пашею будемо жити у мене — моя подруга розбіглася зі своїм «лапочкою». Щойно дзвонила, шмаркалась у слухавку.
Я був приголомшений такою звісткою. Як це так? Так не можна! Залишити мене самого, коли... коли... у мене знову з'явилася родина.
— От і добре, — я вдав, що мені байдуже, — нарешті я від вас відпочину. — мені стало у своїй квартирі так незатишно, ніби зі стін повідклеювалися шпалери. Іриска присіла, підклала долоні під підборіддя і тихо промовила:
— Мені так не хочеться... точніше мені так хотілося б залишитись.
Я розчулився, підійшов до Іриски і, обійнявшись, ми так сиділи мовчки, аж поки не прийшов Хорошист. Іриска одразу ж скочила йому на шию і проспівала:
— Пашуню, ми перебираємося до мене!
Хорошист, як завжди, прореаґував спокійно, але ідея йому сподобалася. Ми влаштували прощальну вечерю, потім вони складали до опівночі речі, а я довго не міг заснути, пригадуючи, як не міг спати, коли Іриска до мене щойно переїхала.
Вони обіцяли заходити у гості, коли фурґон із пожитками та Ірисчиним студійним обладнанням вирушив, тепер я вже знаю точно — назустріч їхньому спільному щастю.


* * *

ЦЯ ІСТОРІЯ почалася з нічого, власне й завершилась вона невідомо чим, але той проміжок часу, що носив на собі перехрестя деяких обставин, розтягувався раз за разом від шаленства миті до безмежжя вічності. Все-таки почалося, мабуть, з того, що я придбав собі нового піджака, і відсотків дев'яносто моїх думок кружляли навколо нього. Мовляв, який я у ньому стрункий, широкоплечий та самозакоханий. Я так перенапружився, подумки вихваляючи нову річ та себе-улюбленого, що після повернення з роботи вирішив будь-що відпочити, від'єднав телефон, натягнув на вуха навушники, поставив компакт-диск на «кільце», щоб ніхто не міг до мене дістатись протягом того невеликого залишку ночі, та відклав гоління на ранок (хотілось потім виглядати цілий день свіжим і начебто впевненим у собі). Тож, щоразу пізньої ночі, перед відходом до сну я пригадую у найменших тонкощах всі свої відчуття та дії, ситуації прожитого дня, аналізую, порівнюю...
...крізь сонливо-туманну примару я з дурнуватою, так мені зараз здається, посмішкою знову переживав останні дві години життя. Спогади поволі перенесли мене до вестибюля нашого корпункту, я знову попрощався із охоронцем, викликав телефоном таксі і вийшов на ґанок. Мене потішила думка про те, що я у той момент мріяв познайомитися із розумною, чи хоча б вродливою дівчиною, подумав лише, що нехай би вона була навіть таксисткою, як з-за рогу блимнуло фарами авто. Я заціпенів, як побачив, немов у блакитно-сяючому ореолі, привабливу дівчину за кермом таксі. З тих пір я бурмотів щось непевне, а вона щебетала всю дорогу до мого будинку і весело сміялася. Пам'ятаю, коли дивився вслід зникаючому автомобілеві, захотілося запропонувати їй зайти до мене, випити кави... та було надто пізно. Втомлений балаканиною у вечірньому ефірі і вражений несподіваним знайомством (як її звати, я так і не запитав), я тихо підіймався сходами, щоб, бува, сусід зверху не почув моїх кроків, бо, бестія, вдень спить, а вночі постійно знаходить якийсь привід поговорити, заодно нав'язує мені пару-трійку партій у шахи, яких я просто терпіти ненавиджу, і так до ранку. Отже, я лежу і прокручую не тільки події, що мали місце, а й те, чого не було, але могло бути. Сподіваюсь, ви розумієте, про що я. Відчуваю шостим відчуттям, що у двері стукає, дзвонить і злиться сусід із шахами під пахвою, показую йому язика, коли він підіймається по сходах на свій поверх, і раптом — немов відро холодної води на оголений мозок — по дорозі додому я забув у таксі всі документи разом зі своїм новим піджаком. А отже, про паспорт, посвідчення з місця роботи, пухкий нотатник — результат багаторічних наполегливих знайомств, гаманець зі своїми кількома останніми гривнями та чотирма з половиною сотнями, зібраними з колеґ на подарунок редактору до дня народження, дві фотки, дублікат ключа від квартири і, щонайголовніше, про мій улюблений куций, з обідком від постійного домагання зубами, олівець Т-26 — все те, що мені вкрай потрібно буде узавтра на роботі — можна було забути.
Піт лийнув з мого тіла так інтенсивно, що аж пересохло у роті, якось рефлекторно я підхопився на ноги і швидко одягнув протерті на колінах домашні джинси, футболку та кросівки на босу ногу. Спантеличена свідомість, перекрикуючи калатаюче серце, одночасно поставила лише кілька запитань: що робити далі, куди бігти, кого шукати і, взагалі, що це коїться? І одразу ж якийсь солоденький голос, дуже натхненно позіхнувши, прошепотів у середньому вусі: «Не потрібно нікуди бігати, все одно нічого не знайдеш, про доброзичливість громадян (навіть таксисток-красунь, якщо вона була саме тою, ким хотіла себе видати) краще забудь, лягай знову в ліжко і займи себе єдинокорисною о третій годині ночі справою — спи, тобі завтра робити досить об'ємний матеріал». Та, щоб не сваритися із самим собою, я все ж таки налаштувався досить оптимістично, впевнено відчинив двері, вийшов на поріг, із розрахованою роками силою штовхнув двері і кинувся на них усім тілом, із силою нерозрахованою, аж стукнувся носом у одвірок. Я почув, немов у сповільненому варіанті, як із гвіздочка на дверях зіскочили ключі і прогриміли по підлозі. Таки сталося — уперше в житті забув, виходячи із квартири, ключ від неї. Клятий замок, і я — нетямущий. У пошматованих старих кросівках та штанях в стилі «ґрандж», сидячи на сходах, я думав, розтираючи кров із носа по щоках, що ще можна зробити такого, щоб аж самому жахнутися знову? Варіант сусідської допомоги я відкинув одразу ж — бути залежним від його шахових домагань у мене не вистачить сил, та і чим він може мені допомогти! Рішення визріло майже одразу — позичити на кілька годин у сусідки з першого поверху велосипед і вирушати на пошуки таксі. Досить безглуздо, але, як мені тоді здалося, — єдиноправильно.
Немолода жінка у нічній сорочці прочинила двері, наділа окуляри і злякано відсахнулась.
— О, Господи! Що з тобою, синку?
— А-а-а... Річ у тім... Ви тільки не лякайтеся, зо мною все гаразд, власне, майже усе. Мені потрібен Ваш син, вірніше, точніше його велосипед.
Сусідка відчинила двері ширше, запрошуючи увійти до квартири, і чомусь побігла будити чоловіка. Я стояв на порозі, відчуваючи себе телепнем — від вуха до вуха закривавлений, у потертих джинсах, немов виліз з-під потяга, що проїхав по мені. Не забарився й хазяїн дому, і знову те саме:
— Що трапилося, потрібна допомога? — кремезний батько власника велосипеда протер очі і, побачивши моє обличчя, зібгав руки в кулаки.
— Та ні, дякую, — я не знав, що кому пояснювати, — мені просто потрібен велосипед. На кілька годин. Вранці поверну, треба терміново з'їздити... е-е-е... в одне місце.
Сусідка трохи зніяковіла і обережно промовила:
— Сина немає вдома, він із друзями пішов... ну, як завжди, нічого мені не пояснюючи. То я навіть не знаю...
— Нічого, нічого, я зрозумів, зараз виведу тобі велосипед. — хазяїн вчасно перехопив ініціативу і суворо подивився на раптово принишклу дружину.
Раніше я не звертав уваги на велосипеди взагалі, навіть у дитинстві добре ніколи не вмів на них їздити. Тож осідлавши того куцого, з маленькими колесами безрамного потворця, я сміливо і впевнено вирушив на пошуки таксистки. І як же її звати, чорт забирай!
Доїхавши до першого перехрестя, ваш покірний слуга зупинився, подивився навкруги, прикинув на око деякі відстані й поїхав до місця найближчої стоянки таксі навпростець, через чагарники, що нахабно займають чималеньку територію біля ставу, на березі котрого знаходиться мій будинок. Я рішуче виїхав на добре знайому стежину, розігнав свого залізного віслюка по доволі крутому схилові і навіть оговтатися не встиг, як від шаленого удару по лобі злетів із нього просто навзнак. Чи варто й говорити, що гепнувся я добряче, ще й за щось зачепився ногою. Подер лоба, спину, забив сідниці і взагалі відчув себе паршиво. Так не таланити протягом усього якоїсь години могло тільки мені.
Велосипед ще деякий час прямував без мене — спочатку на задньому колесі, а потім полетів шкереберть униз по берегові і хлюпнувся у воду. А я вставати не поспішав — відновити та більш-менш врівноважити дихання вдалося не одразу, та й боявся, що коли встану, то більшість моїх кісток виявиться у подрібненому стані. Звичайно, від несподіванки та відвертого переляку я наплів собі усіляких там нісенітниць про завершення короткого, але такого яскравого та плідного життя... Хоч і не мав на те права — потрібно було край віддати велосипед, вже не згадуючи навіть про таксистку у моєму новому піджаку!
Кістки були неначе цілі, шкіра на лобі, ліктях та спині частково здерта. Кров сильно не йшла, мабуть, ліміт її вичерпався ще коли розбив носа об одвірок. Першим ділом захотілося оглянути той чудовий пристрій, котрий так вдало розлучає велосипедистів із їхнім транспортом. Звичайно, гілка верби над головою ні в чому винна не була, але ж я... Котрий ходив цією стежкою сто вісімдесят чотири (дякуючи сьогоднішній подорожі — з половиною) рази! До цих пір не можу втямити, як це я примудрився стукнутися об гілку головою, а потім, майже виконавши акробатичний трюк, так боляче забити об ту ж саму гілку ногу. Аж потім знову прийшла згадка про велосипед, чужий велосипед у ставку, можливо, на глибині кількох метрів. Я раптом відчув, що втомився.
Чудернацько ж мені сьогодні поперло — думав тоді бідолашний я, знявши одного кросівка, розтираючи посинілий великий палець на нозі, та сидячи на високому березі ставка. Жаби з мене глузували, надриваючи свої міхурі, а судячи з положення місяця на небокраї (годинника я не ношу до цих пір, щоб не загубити), вже було близько четвертої години ранку. Трохи жвавіше заспівала якась пташка, над водою підіймалась ледве вловима зором, немов дим, сиза пара. Вже збиралося на світанок, а я все не міг примусити себе зняти другого кросівка, штанів, футболки і зайнятись пошуками потопленика, точніше ненавмисно потопленого засобу пересування.
Не знаю, скільки б я отак сидів, якби не щира випадковість (до чого я на той час уже звик) — ззаду підбіг величезний доґ і почав, м'яко кажучи, претендувати на м'які частини мого тіла. Він гавкав і кидався на мене, бризкаючи слиною. А коли я на це ніяк не відреаґував, він зовсім оскаженів, мені навіть здалося, що якщо він ще так трішечки полається, то впаде, бідний, просто знепритомнівши від перенапруги. Я таки не витримав і вирішив прогнати цього пса геть. Не довго думавши, я схопив першу-ліпшу ломаку, що лежала поруч, і зірвався з місця, загрозливо гарикаючи у відповідь. Здійнявся суцільний лемент, я вже сам не міг розібрати, хто з нас собака, а хто — доґ. Я хоч і був уже досить злий на події сьогоднішнього дня, та наміру фізично кривдити хвору тварину не мав. Так, думав, лише трішечки полякаю, як я вмію, та сам наче мов розважуся чи щось таке... І, звичайно ж, результату довго чекати не довелося — з-за кущів вийшла чималенька тітонька у кирзових чоботях і, оцінивши загрозливу для її вихованця ситуацію, хутенько затулила бідолашного песика своїм кухвайчастим тілом і так шелепнула мене якось знизу вверх, що я навіть не зрозумів, чим і куди вона поцілила, бо і без того вже боліли усі члени. Але сторонньому спостерігачеві, коли б такий був, мої подальші дії видалися б дуже ефектними — я, за всіма законами траєкторії руху стрибунів у висоту, неумисно вигнув понівечене тіло у дугу і шубовснув у воду, з деяким запізненням наздоганяючи свій велосипед. Де поділась тітонька, я особливо не цікавився. Чутно було лише її віддалену лайку з-за кущів стосовно якихось там бомжів та улесливе кавчання дурнуватого собаки, поки я, випірнувши, відхаркував воду та орієнтувався на місцевості.
Глибина виявилася поблажливою, якраз мені по груди. Я хутенько намацав ногою велосипед (здалося навіть, що він вже встиг покритися мулом) і почав своє сходження на берег. Це вдалося не одразу, завдяки чому я добряче замусолився багнюкою. Спочатку я думав, що мій другий (той, що був на нозі) кросівок загинув смертю хоробрих у водяній безодні, але невдовзі побачив його на тому ж місці, де я востаннє перед польотом відчував під собою твердість. Взувати знову кросівки я не став, з футболки я викрутив літрів зо п'ять води, але що робити далі — знову не знав. І все-таки рішення надійшло блискавично — якщо стільки перепон та невдач на моєму шляху до улюбленого піджака і щасливого олівця Т-26, то будь-що-будь мені потрібно їх знайти сьогодні. І я був правий. Сівши на велосипед (він, до речі, майже не постраждав), я продовжив свій шлях назустріч рожевому світанкові.
Щойно мені пощастило виїхати на більш-менш асфальтований шлях, я чимдуж вирушив до найближчого місця стоянки таксі, куди і запланував на початку подорожі. Моєму подиву не було меж, коли просто у мене попід носом через перехрестя промчав автомобіль білого кольору із фішкою «таксі» на дахові. Марки не довелося роздивитись, та я був більш ніж упевнений, що мені нарешті посміхнулася доля — автомобіль був той самий, а за кермом сиділа (я переконав себе у тому) дівчина у хвацькій косинці. Нарешті я її хоч побачив! Педалі муляли у босі ноги, та єдине, що мені тоді не сподобалося, — крутий підйом нагору. Мій велосипед коливало зі сторони в сторону, немов скажений маятник, а кермо ледве не чіпалось раз за разом дороги, коли я, висолопивши язика і не скидаючи темпу, долав чергове випробування. З горем навпіл мені це вдалося, але сил продовжувати переслідування не вистачало. Я зупинився, переводячи дихання, а автомобіль зник безслідно.
Черговий раз я побачив його всього через якихось 5-10 хвилин (мені відверто почало щастити), коли прямував через площу, неподалік автостанції. Те дівчисько, немов насміхаючись з мене, повільно їхало назустріч, а коли я почав розмахувати рукою, раптово збільшило швидкість і зникло у не відомому мені досі провулку. Слід визнати, що швидкість моя була чималою, тож, намагаючись загальмувати і розвернути свій транспорт на 180 ґрадусів одночасно, я проїхався по свіженькому, щойно встеленому асфальтові найболючішими частинами свого змученого тіла, а саме — коліньми та ліктями. Такого відчуття від самого дитинства не пам'яталось давно. Велосипед проторохкотів по дорозі, я стрімко підхопився. Плигаючи навколо самого себе, я намагався пригадати психологічні методи відволікання від болю, але у мене нічого не вийшло — дрібненькі камінці де-не-де стирчали зі шкіри на моїх суглобах. Я підійшов до велосипеда і тицьнув його ногою по баґажнику, від чого він (велосипед), випендрившись, крутонувся на педалині і штурхнув мене кермом у ногу. Певно, залізні віслюки не любили мене не менше, аніж я їх. Вихлюп емоцій стався так раптово...
Більш-менш заспокоївшись, я зняв велосипед з невисокого деревця, що одиноко стояло біля зупинки, і вирушив далі.
Надворі вже було видно, як удень, щоправда, надійшла невеличка хмарина, трохи покропила землю дрібним дощем і зникла у південно-західному напрямку. У вікнах запалювались вогники, почали з'являтися окремі перехожі, в основному на майданчиках для вигулювання собак. Я поволі їхав вулицями міста, особливо не розбираючи маршруту. І таки побачив знову біле таксі. Із нього саме виходив пасажир. Але нас розділяли два металічних парканчики обабіч доріг. Я кинув велосипедом об землю і поліз через перший паркан, надривно волаючи і свищучи. Водій звернув на мене увагу, заглушив двигуна і повільно опустив бокове скло. Я нарешті підбіг, ухопився за двері і заклякло зупинився поглядом на обличчі водія — то був круглощокий середнього віку чоловік у кепці, із чорними вусами. Він збентежено почав заводити стартера, але я вчасно віднайшов сили проскороговорити на одному диханні напівсипом:
— Не-їдьте-будь-ласка-вибачте-мені-я-маю-щось-Вас-запитати.
Водій, що спочатку прийняв мене за потенційного клієнта, а потім, побачивши мій непривабливий, навіть «потерпілий» вигляд, піддався на провокацію і запитав, стишивши голос:
— Що трапилося, хлопче?
— Де дівчина? — я хитався, немов п'яний.
— Яка дівчина, що ти верзеш?
— Дівчина, що їздить на цьому автомобілеві.
— Ти, мабуть, щось переплутав, або вже того, багацько випив. Не заважай мені працювати. — Водій крутнув вусами і знову потягся до ключа. Я ухопив його за плече і знову випалив одним духом:
— Я-півночі-розшукую-таксі-білого-кольору-і-постійно-їжджу-за-Вами-на-велосипеді-думаючи-що...
Мені не вистачило повітря, я жадібно вдихнув і, стогнучи, сів на асфальт поруч автомобіля, похнюпивши голову. Вусатий дядько висунувся по плечі зі свого авто і вже зацікавлено запитав:
— То це ти ганяв на великові за мною ледве не по всьому місту?
Я ствердно кивнув головою, і він просто вибухнув реготом.
— А насправді тобі був потрібен інший?
Я знову кивнув, і вусань ледве не захлинувся власним сміхом.
— Молодеееццццссссь... — давлячись, вичавив із себе таксист.
Не відносячи себе до людей, котрим властиво ображатися, я встав і, нічого не кажучи, втомлено побрів у бік покинутого велосипеда. Таксист перестав сміятися, вийшов із авто і гукнув мені навздогін:
— Гей, хлопче, зачекай.
Я, не думаючи, виконав команду і повернув до нього своє виснажене обличчя Він же стурбовано стулив брови:
— Що трапилось, ти шукаєш таксі саме білого кольору? Може я знаю того, хто тобі треба?
— Може й знаєте. — мені вже було все одно, я зібрався іти геть.
Таксист, напевне, перейнявся моєю проблемою і йшов поряд, трохи позаду мене.
— Слухай, пацан, а чому ти не подзвонив на комутатор і просто не викликав те таксі чи хоча б поцікавився, де вона знаходиться, твоя таксистка. Я можу, до речі, зараз зв'язатися...
То для мене було повною катастрофою. Вусатий дядько ще щось розповідав, але я, ледве притомний, побрів геть на зватнілих ногах і вже нікого й нічого не чув — рій думок з такою силою увірвався до мого мозку, влаштовуючи там танці, що я чув лише скажений їхній свист, змішаний із громом. Виходить, я марно розбив собі носа і взагалі покалічив тіло, змок до нитки і залишок ночі проїздив, як телепень, на чужому, майже дитячому велосипеді по місту?! Ой чи доведеться мені колись поважати себе знову! «Кепський дядько» поїхав, знизавши плечима, а я... а я... я не знав навіть, що можна так інтенсивно ображати себе подумки. Невже я такий тугодум-невдаха. Так покалічитись, та ще й марно. Все міг вирішити один-однісінький дзвінок телефоном. Дуже просто — набираєш номер служби таксі, викликаєш потрібного тобі абонента, забираєш свій піджак, домовляєшся із таксисткою про побачення... Поки оце все думав, я не зогледівся, як дійшов до місця паркування свого (сусідського) транспорту, і зупинився, переборюючи втомлений каструльний гуркіт у своїй голові. Коли отямився, констатував черговий факт сьогоднішнього невезіння — велосипед мій здимів, вірніше хтось йому пречудово у цьому допоміг. Мене це вже навіть не здивувало, я сприйняв аспект зникнення дуже спокійно, волаючи на все горло. Звісно ж уваги до себе не привернути я просто не міг — на вулицях з'являлися люди, поспішаючи на роботу чи повертаючись із неї.
Так, певно, було і з худорлявим (поки що) міліцейчиком-молодшим сержантом, що випірнув, звідкіля не візьмись, перед моїм носом, при повному обмундируванні, з величезною портативною рацією на грудях. Подальші події можна було передбачити. Я голосно (тепер вже) видихнув і сів просто на тротуар (практика такого сидіння надувалася з кожною хвилиною) навпроти нього. Його лице набуло поважної всевладності наді мною, він пройшовся язиком по своїх кутніх зубах, від чого його ліва щока на якийсь час надулася пухирцем. Ноги мого чергового нещастя, трохи згинаючись у колінах, робили дивні викрутаси, переминаючись із носків на п'яти. Формена кепка, хвацько закинута на потилицю, козирком підпирала небо. Мені знову раптово чомусь стало смішно і так само раптово, до гидоти під грудьми, сумно. І тоді я мав нерозум втнути чергову за сьогоднішню ніч дурницю. Маючи на увазі лише себе самого, звівши очі до неба, обірваний, побитий і босий, мокрий, замурзаний і, виходячи з усього, дуже втомлений хлопчина неголосно промовив:
— Поздоровляю, Шарику, ти — дурень.
— Шо-о-о?
Міліцейчик, звісно ж, прийняв фразу на свою адресу. Він ухопився за дубінатор і загрозливо насупив брови:
— Ану, вставай, кому сказав! І морду за голову!
Він, щоправда, перед цим не промовив ні слова, але я покірно підвівся на ноги. І тут у мені закрутило професійною гордістю, лихо було б із нею:
— Молодий чоловіче, форма одягу не вказує на Вашу належність до складу патрульно-постової служби. Спочатку, як годиться, відрекомендуйтеся, а потім запитайте про наявність документів у мене. Я-то вже свої права знаю!
Я зрозумів, що той молодий міліцейчик майже нічого не зрозумів, але мені пригадалося, що і документів при мені ніяких немає. Бо якби вони були при мені, то мене тут якраз би і не було. А хлопчина не розгубився і винайшов, на його думку, дуже вдалий вихід із ситуації. Він уперіщив мене своїм знаряддям праці по спині, перервавши хід моїх думок, і примусив мене тим скластися щонайменше втроє.
— Хочеш іше, п'яндилиго? Кармани вивертай!
Відповісти я не наважився, тож підвівся, переводячи по дорозі дух, заклав руки за голову і повернувся спиною до форменого сміливця.
— Отак-бо, герой. Зара ми подивимося і на твої документики, та заразом моє і ше шо найдеця. — він єхидно скрутив губи, відверто собою пишаючись.
Після ретельно-прискіпливого шмону міліцейчик витер хусточкою із моєї задньої кишені замурзані об мене руки і трохи невдоволено чи просто за родом діяльності пробурмотів:
— Нема вобше нічо. Ну, то добре, зара визвемо бобика та й поїдемо кататися. Повний набор — бродяга, сопротівлєніє правоохранітільним органам та заразом моє і ше шо найдеця...
— Зачекай, зачекай! — мене кинуло у піт, адже кататися на «бобику» у мене не було часу — через якихось кілька годин мені потрібно було робити репортаж про відвагу нашого відділка міліції, проявлену при затриманні особливо небезпечного...
— Шо-о?
— Зачекайте, будь ласка, товаришу патрульний. — я знову набрався сміливості і навіть повернувся до «правоохранітільного органа» обличчям. — Річ у тім, що я сам до певної міри потерпілий, у мене щойнісінько вкрали велосипед.
— Шо вкрали? — він потягся до рації, і звідти почувся ефірний шурхіт. — Ти мені баки не забивай, велосипедист, ще не такі, як ти, їх забивали. Не переживай, ше розберемося, хто і в кого шо вкрав.
Мені вже було все одно. Розуміння того, що на міліцейському «бобику» таки доведеться сьогодні покататися, додало якоїсь іронії до того, що зо мною сьогодні відбувалося. Люди, проходячи повз мене, схвально видивлялися на доблесного патрульного і поглядом «туди-тобі-й-дорога» зазирали у моє подерте, неголене обличчя із темними колами під очима. Я знову сів на тротуар і почав відверто клеїти дурня:
— Видно, тобі ті баки надміру «крепко» позабивали. Мабуть, щоб у хаті гарно
було, як ти вважаєш?
— Гарно, гарно тобі зара буде у нас в хаті, не сомнівайся. — він продовжував
прислуховуватися до шурхоту радіостанції.
Я, звісно, жодної хвилини в тому не сумнівався, але порятунок намітився так само раптово, як і все, що трапляється у житті найприємніше. Міліціонер-початківець (я сподіваюсь, що у нього ще все попереду) вже налаштовувався начепити мені на руки кайдани, як з-за рогу випірнуло таксі білого кольору. За кермом сиділа, ясна річ, дівчина у блакитній косинці.
Поки я з роззявленим ротом спостерігав, як вона повільно проїжджає повз, їй таки заманулося подивитися спочатку на правоохоронця, а трохи згодом перевести погляд на мене (куди вже подітись від жіночої цікавості). І таки впізнала, як потім виявилося, обох! Дівча зупинилось, спочатку оглянуло себе у дзеркалі, а вже потім відчинило дверцята.
— Привіт, хлопці! Чого це ви там не поділили?
Міліцейчика неначе трусонуло струмом високої напруги. Він раптово підтягнувся, хотів віддати честь, але вчасно передумав та ще штурхонув із невимушеним виглядом мене своїм черевиком.
— Та ось, зловив особо опасного вредітєля, жду подкріплєнія. На таку реакцію таксистки я не сподівався — вона просто зайшлася реготом, що примусило мене здивуватися, а мого мучителя зніяковіти.
— А що ж він накоїв? — дівчина не переставала сміятись (напевне, більше з мене, пошкрябаного та брудного, аніж із ситуації взагалі).
— А ми в отділєнії розберемося. — такий упевнений у собі спочатку (чи то він хотів лише таким здатись), бідолаха вже не знав куди подітись від хвилювання. Наручники впали долі, той навіть не помітив.
Зате я помітив, що дівчисько у проміжках сміху і ще якихось там запитань (лише до міліціонера) намагається мені підморгнути та натякнути на щось мімікою свого чарівного обличчя. Аж після того, як вона підняла застережник на задніх дверцятах, я зрозумів, що їй від мене було потрібно. Вона хотіла, щоб я у потрібний момент ускочив до її авто. Ти дивись, яка!
І коли вона побажала професійних успіхів, я так зрозумів, своєму знайомому міліціонерові, не виказавши навіть, що знає мене (і де мій новий піджак)... Отже, коли вона завела двигуна й увімкнула передачу, я одним стрибком, черговий раз порадувавши себе своїми акробатичними здібностями, опинився біля її машини, а через лічені долі секунди — усередині салону. Одразу ж мене притиснуло до сидіння — раптово набираючи скажену швидкість, автомобіль переплюнув усі свої паспортні технічні дані. Міліцейчик так і залишився, бідний, позаду і, мабуть, до цих пір не може збагнути, що то воно було і яка мотивація злочину.
Викрадачка та співучасниця, ведучи авто через якісь нікому не відомі провулки, підморгнула мені через дзеркало заднього огляду, а я, нахилившись до неї, прохрипів одне лише слово:
— Піджа-ак.
Рятівниця вирішила, що мені погано. Врешті-решт вона була недалеко від істини. А коли авто зупинилося у тупику і дівчина вибігла надвір, відчиняючи дверцята з моєї сторони, я цього вже майже не усвідомлював, бо провалювався у глибочезний, як ніколи, тунель сну, навіть не опираючись тому.

Отямився я все в тому ж автомобілі, лише на затишному березі ставка, увечері. Моєї таксистки поряд не було, я заметушився, визнаючи себе безпорадним прогульщиком роботи, що цілу ніч безглуздо їздить містом на велосипеді, а вдень спить по чужих автомобілях. Цікавим фактом при пробудженні виявилась відсутність на мені моєї ґранджевої джинсні та вицвілої під багаторічним сонцем футболки. Вони були розкладені на капоті авто, випрані та вже повністю сухі. Але де ж таксистка? Думку про те, що вона покинула свій автомобіль, лише щоб зникнути із моїм піджаком, я одразу ж зарубав на корені — досить вже було самого себе перед собою виставляти дурнем. А от того, що вона вирішила просто порибалити, поки я сплю, збагнути не зміг. Спочатку я почув свист із очерету, а потім помітив серед нього тендітну постать зі спінінґом у руках, у доволі відвертому купальному костюмі. Я встиг натягнути штані лише до своїх поранених колін, на яких позапікалась кров, коли почув веселий оклик і запрошення скупнутися, бо вода, чи бачиш, тепла, немов свіже молоко. Що буде далі, я вже здогадувався, навіть аналізуючи власні настрої...

Дійсно, під час чудового відпочинку біля вогнища на березі річки (моя таксисточка виявилась досить запасливою стосовно їжі, легких напоїв та туристичних атрибутів), я почував себе дедалі краще. Нарешті ми познайомилися, і у неї виявилось прекрасне ім'я. Ім'я, котре, мені здавалося, я кохав цілу вічність (яке? та навіщо воно вам).
Що ж, замовляв таксистку — будь ласка, і мені вона дуже сподобалась. Я нарешті віднайшов те, що мені було потрібно, — я закохався (чесне слово), але... трапилось так, що свого піджака я ніколи в її таксі не залишав. Ба більше, дівчина не взяла з мене грошей тієї ночі, я навідсіч тоді забув про сплату, зачарований веселим сміхом моєї (у мріях майже) нареченої. І тепер ми разом сміялися із того, як я пропедалив цілісіньку ніч на чужому велосипеді немовби за її авто (коли вона возила у цей час якусь клієнтку по усіх віддалених забігайлівках міста); сміялися з того, як той чужий велосипед врешті-решт відправився у країну втрачених речей; сміялися з її знайомого молодшого сержанта із бабусиного села родом, котрий вже деякий час намагається підбити до вродливої таксистки кілочки; сміялися з того, що я проґавив ефір і не зробив замовлений репортаж, але я не посміхнувся жодного разу, коли згадував свій (чи вже й не свій) новий піджак і куций Т-26. Щоправда, я встиг із ними попрощатися вже сотні разів, і коли моя подружка висадила мене аж наступного ранку біля мого під'їзду, я чавив таку приємну посмішку, що по вікнах будинку від блиску зубів літали промені. Я вже знав усі її координати (абсолютно усі). Але коли вона від'їхала, мені пригадалося, що про свою безпорадність із замкненими дверима я просто забув.
Та нічого не залишалося, як піднятися на свій поверх і, сівши на сходи, поміркувати про свої подальші дії, вкотре за невеликий проміжок часу, що, як я вже казав, розтягувався від безмежжя вічності до шаленства миті. По-перше, міркував я, потрібно зайти до сусідки і вибачитися за втрачену, таку цінну, навіть рідну для мене річ — велосипед. Лишень мені прийшла у голову та думка, як почувся скрегіт ліфтових дверей і просто переді мною з'явилася сусідка.
— Синку, що трапилося? Я вже з ніг збилася, думала у міліцію заявляти. Слово «міліція» я переніс відважно і, витримавши себе у покірному тоні, запинаючись промовив:
— Не потрібно «у міліцію», хоча... у мене вкрали ваш велосипед, і я обов'язково поверну Вам гроші чи куплю новий.
— Не потрібно нічого повертати. — сусідка полегшено зітхнула і мило посміхнулася. — Річ у тім, що мій син, повертаючись із гульок учора вранці, знайшов свій велосипед у центрі міста, замурзаний багнюкою і трохи подертий. Його це здивувало, тому він подумав, що велосипед хтось поцупив і покинув. Він преспокійно сів на нього і поїхав, адже велосипед був безперечно його власний, свою річ він упізнав одразу.
Тепер настала моя черга полегшено зітхнути. Невже із велосипедом усе таким гарним чином влаштувалося?! Чудово! Я аж потер долоні від несподіваної звістки. Аж тут відчиняються двері моєї квартири і звідти виходить заспаний шаховий маніяк у моєму новому, але доволі пожмаканому піджакові із величезним, на півбатона бутербродом. Коли він мене побачив, то вивернув того бутерброда на мого піджака і кинувся швидкомовно пояснювати:
— Розумієш, коли я позаминулої ночі почув е-е-е, шо ти повернувся додому, то, думаю, ти б із радістю не відмовився від партійки-другої у шахи, ну-у, після робочого дня, як завжди. Але двері не відчинялись, телефон не відповідав, а-а-а на ручці дверей сусідської е-е-е квартири висить твій піджак, думаю, із усіма документами, грошима і ключем від хати... Шо я мав діяти? Забрав його до себе додому, думаю, поверну раненько. Але ти все не відчиняв і не відчиняв, думаю, мо' сталось шо. Тож е-е, думаю, зайду подивлюся, шо там, думаю, у холо-о... е-е-е, чи чого не трапилося, думаю...
Я розцілував їх обох. Адже я нічого, виходить, не втратив! Навпаки, придбав величезне, я сподіваюсь, кохання, думаю (тьху тобі з цим «думаю»)! Але свого улюбленого малого Т-26 я так і не знайшов...
Взагалі у мене є кілька версій. Крадієм міг бути сусід, бо від того можна сподіватися такої диверсії; або редактор, бо у нього був день народження, а йому так нічого і не подарували; або його забрала сусідка у якості компенсації за подряпаний вeлик, коли олівець випав на підлогу, а я не помітив, розціловуючи сусіда; або... або...
А що ви про це все думаєте?

* * *

Та-а-ак! Ні, стоп! До чого тут мавпа з клітками? І що за дивний колір напою? Ти хоч знаєш як виглядає мідний купорос? Це ж, напевне, якась отрута. Навіщо? Щоб мавпу отруїти? Ні, мавп труїти на самому початку оповідання не треба, точно не треба.
Ага, мовляв, проти мавп він нічого не має. Так, добре.
Хто такий «він» взагалі? Імен, окрім «він», «я» і подібних займенників, не можна застосувати, чи що? Ну, добре-добре, головне взяти себе в руки. Руки в ноги, ноги за голову, голову у діжку з водою. Маячня якась. Треба щось захоплююче з самого початку. Інтриґу запустити у читаючі маси таку, щоб аж подих перехопило і у носі закрутило. Наче мав пчихнути і забувся. Серйозніше поставтеся до справи...


ШКЕРЕБЕРТЬ

Безлад у домі і повне небажання щось вигадувати далі. Іриска із Хорошистом поїхали на південь — отримувати щедрі порції ультрафіолету та взаємних пестощів. Я ж, після зникнення таксистки, не можу знайти собі місця (й не було ні на роботі, ні вдома), шукаю учорашнього дня, постійно знаходжусь у квартирі, почав знову палити і навіть не завжди відкидаю ґардини на вікнах, її сусідка наплела якихось напіввигаданих дурниць, редактори газет просто-таки створили проти мене коаліцію, а у міському Будинку культури затхнувся мертвий сезон — робота не те що не кипіла, а замерзла взагалі — бо ж творчі так звані відпустки.
Кілька рядків клацнув на своїй потерпілій, пошарпаній роками стенографічної служби машинці (залишивсь лише один-єдиний, та й той чомусь із обгорілим краєм аркуш), і закинув її припадати пилом у кутку. Двері намагався не відчиняти, підглядаючи за тими, хто терзав дзвінка через вічко. Щоправда, останні кілька годин до мене намагалася пробитись якась невідома, наче не бачена раніше постать у крислатім капелюсі. Мене не заінтриґував навіть той капелюх — якийсь потенційний, напевне, покупець квартири у будинку, в якому я живу, або «цінитель» антикваріату.
До речі, про будинок варто було б сказати кілька слів. Побудована на початку-середини-кінцятого століття, наша триповерхівка мала стелі на кожному поверсі до чотирьох метрів і широкі (мені вдавалося навіть спати на них упоперек) підвіконники. У квартирі поверхом нижче, у Шахового, зберігся не діючий, але справжній панський камін. А на дах років з п'ятдесят точно ніхто не лазив. У моїх планах на чергові півстоліття обов'язково намічався екскурс на мансарду, бо ключа саме мені урочисто передав колишній власник, який сам прожив у тому будинку усі півстоліття і виїхав на історичну, як вони полюбляють говорити, батьківщину.
Почерк натискання на кнопку дзвінка того, у крислатому капелюсі, я вже вивчив, тож не звертав на його марні намагання жодної уваги. Аж потім, через деякий тихий проміжок часу помітив за вікном якусь метушню. Дивак у крислатім капелюсі підігнав під будинок спеціалізований автомобіль із бриґадою електромонтерів і, залізши у кошик, вже підіймався до мого вікна. Спочатку з'явився солом'яний капелюх, потім знайомі як deja-vu такі ж крислаті вуха із масою металу на них, а потім і увесь тулуб — у квітчастій сорочці, із великою торбою за плечима та руки у кишенях.
Поки я придивлявся до непрошеного візитера, він вже встиг неабияк мене заінтриґувати, чого раніше йому не вдавалося, спокійно, немов на ескалаторі (а не на висоті біля шести метрів), переступив на підвіконня і заліз через прочинене вікно до кімнати, махнувши електромонтерам рукою.
Чебурашка (то був таки він) скривився, коли я його назвав Чебурашкою, але радий був мене бачити безперечно і передусім клацнув своїм секундоміром, котрий традиційно висів на його шиї, як і два місяці тому.
— А ти чого не відчиняєш, Моля Писарчук?
— А ти звідки знав, що я вдома і не відчиняю?
Чебурашка не відповів, а пройшовся по квартирі, заглядаючи «запаходом» до ванної, кухні, комірчини та безперестанно жуючи і надуваючи бульками дивного кольору ґумку. Він підійшов до моєї друкарської машинерії, зосереджено довго читав маячню на вкладеному аркуші і голосно тріснув булькою, повернувши до мене обличчя, щоб я ту бульку побачив.
— Ось такого кольору мідний купорос, недотепо.
— Я чудово знаю якого кольору мідний купорос, Чебурашко, просто... криза. Творча криза. Навіть ґітара з рук випадає.
— О-о-он воно як, — протягнув замислено Чебурек і упав у крісло-гойдалку, — будемо лікувати.
— Не допоможе, я вже усі методи...
— Тс-с-с. — Чебурашка притулив пальця до своїх губів і, взявши секундоміра у руку, клацнув ним навздогінці мусі, котра пролітала повз. — То що ти там казав про кризу?
У нього був дивний вигляд, він зняв окуляри, але, напевне, сам відчув, що якось скрадався очима, немов не хотів, щоб я про щось дізнався, тож натяг окуляри на носа знову й усім виглядом показував упевненість та байдужість. Закинув ногу на ногу, запхнув «по лікоть» пальця у носа і таке інше.
— Від розповідей про мої депресії краще нікому не стане, розкажи краще, де ти пропадав.
— Я, — махнув рукою Чебурек, — визволивши сплячу красуню і стявши кілька голів драконові, нічим серйозним більш не займався — трохи покрутив шашні із Брітні-як-її-там-не-пам'ятаю-вже, та ще раз чи зо два змотався на південні береги. От і все.
Навіть не знав, вірити йому чи ні, бо пересвідчився, що від Чебурашки можна чекати всього, що завгодно. Не встиг я навіть переварити отриману інформацію, як у двері хтось постукав, причому постукав Ірисчиним «кодом». Трохи сполохавшись, я побіг відчиняти двері, і через мить до квартири залетіла Іриска, котра, навіть не поздоровкавшись, пронеслася у кімнату і першою чергою кинулася до моєї друкарської машини. Хорошист посміхався на тридцять два, опираючись на милицю і виставивши уперед заґіпсовану ногу.
— Здоров був, друже, погано виглядаєш. — Хорошист просунув одну милицю, розмальований у Ірисчиних настроях олійними фарбами ґіпс і розпочав епохальний перехід через поріг.
— Я радий, що ти виглядаєш дуже ефектно, дещо навіть стильок змінив. Тобі із милицею під пахвою личить, але що коїться, ти можеш мені пояснити?
Іриска вискочила із кімнати і поцілувала брата (мене) десь у висок:
— Привіт, сонечко, не звертай уваги на бідолаху, він упав... Точніше, випав із літака.
— ??
— Ти ще як розкажеш! — Хорошист махнув рукою і пошкутильгав до кімнати.
— Усе правильно я розказую — стрибав із парашутом на води в авіаційному клубі і так захопився керуванням, що поцілив точно у воднолижника. Паші, порівняно із тим хлопцем, ще пощастило. А ґіпс я нашвидку розмалювала, щоб не такий помітний був. — Іриска, як завше, в одну фразу спромоглася помістити ледве не трилогію про відпочинок на південному узбережжі.
— А тепер мені то велосипедист у нього в'їде, то дверима, зачиняючи, хтось дасть. У Іриски все вийшло — непомітний...
— Дозвольте, — Чебурашка вийшов на візню у коридорі і, знявши капелюха, ледь показав Ірисці свою маківку із клаптем зеленого волосся (брови та вії у нього теж: були фарбовані у зелений), неумисно дзенькнувши кульчиком у одному із своїх крислатих вух, і клацнув, звичайно, секундоміром.
— Так, познайомтеся, це мій приятель — Чебурайко. А, власне, називайте його як хочете.
— Який типаж, — Іриска потисла Чебурашці руку, передавши її по естафеті Хорошистові. — Людина із секундоміром, я від Вас не відчеплюся, поки не зроблю кілька нарисів і фото.
— Буду радий вважати за честь працювати з Вами.
— Та перестаньте дурня клеїти, буде ще час у вас обох.
Хорошистові хід не сподобався, він хмикнув і побрів далі, попросивши мене попросити мого приятеля допомогти мені занести речі із «Запорожця» у квартиру. Значить, вони збиралися залишитись у мене. Виявилося, що подружка Іриски знову витягла свого лапочку із ліжка якоїсь «дівки» і сидить із ним на квартирі Іриски, лікуючи того ловеласа від... від... блудоглядства.
Хорошист відійшов від друкарської машинки і сказав до Іриски:
— А мені це подобається, я навіть бачив такого кольору напій — блідо-зелений. Іриска подивилася на мене якось дивно, а потім заперечила Хорошистові:
— Мідний купорос червонястий.
— Так-так-так, ану розповідайте, що це ви тут від мене приховуєте. — Трохи дратувало те, що усі мали справу до моєї писанини.
Іриска знітилася, Хорошист утік відчиняти двері, бо у них хтось загримав ногою, немов утікав від маніяка, а Чебурашка знизав плечима, відкопиливши нижню губу, і клацнув (неумисно, але сам відсахнувся) секундоміром:
— Молю, слово втраченої ще за юнацтва честі — я взагалі тут ні причому.
— Заберіть його від мене, — до кімнати увірвалася Санка, показуючи пальцем на голову Шахового сусіда, котра щойно визирнула з-за одвірка, — він стоїть на сходовій клітині і пристає до всіх зі своїми шахами. Люди бояться вже навіть з квартир своїх вийти.
Шаховий сусід зібгав брови до центру лоба і якось жадібно ковтнув слину:
— А може все ж таки партійку-другу? Іриско, Моля, покажу кілька нових, ексклюзивних, можна сказати, комбінацій.
Чебурашка клацнув секундоміром, щось нашвидкуруч записав у нотатнику й махнув головою напрямком до коридору.
— Ходімо, — промовив він і повів кудись сусіда. Через мить почулося шарудіння, і Чебурашка увійшов, обтрушуючи одна об другу руки, — я зачинив його у туалеті. Думаю, хвилин десять витримає — я увімкнув світло, щоб він міг ексклюзивно партійку-другу сам із собою перекинутися. Чи, принаймні, унітаз складе йому гідну партію, ґросмейстер-такий!
Слово «ґросмейстер» прозвучало у виконанні Чебурашки як матюк.
— Де ти пропадала, Санко? — я кволо чмокнув губами у підставлену щічку й отримав відповідь, на яку і слід було очікувати:
— Якщо ти хочеш, щоб я що-небудь вигадала, то краще зроби це сам. А хто оці всі?
— Знайомся сама, у мене не вистачає сил і бажання. Здається, кожен із присутніх, починаючи із тебе, Санко, намагається мене надути. Лише не розумію, яку мету ви переслідуєте.
Санка вже крутилася біля друкарської машинки й оглянула усіх надмірним поглядом:
— Мідний купорос без кольору, запаху і смаку, я то вже напевне знаю!
Чебурашка хмикнув, Іриска із Хорошистом перекинули між собою невидимий для оточуючих (але не для мене) «міст взаєморозуміння і сокровенності», а шаховий сусід загримав у двері туалету й звідти почулося слиняве:
— Він кольору клітинок на моїй шаховій дошці!
Усі зацікавлено прислухалися, а Санка підперла талію руками і голосно запитала:
— Яких саме, маніяку?
— Відчиніть — покажу! —унітаз в унісон із сусідом зашелестів водою. Або я починав з'їжджати з глузду, або вони усі щось знали і приховували від мене. Навіть здалося, що вони усі знайомі між собою, бо спілкування між ними усіма почалося так бурхливо і невимушено, і я був переконаний, що вони усі... «А хто — усі вони?» — виникло доречне запитання. І чому вони тусуються постійно біля моєї друкарської машинки? Стривайте-но, я в усьому розберуся і тоді розкажу вам якого кольору мідний купорос і де раки червоніють.
Через дві години шахового сусіда випустили з туалету. Він притих, але поглядав із-під лоба на присутніх, немов замислюючи якусь страшну помсту. Так і не дізнавшись усієї правди про «мідний купорос», я помітив, що коли виходив із кімнати, то там постійно зав'язувалася якась жвава суперечка. Коли ж я повертався, усі робили «морду цеглиною» і продовжували нудьгувати. Мене це вже навіть не дратувало — просто загризала цікавість.
— Гей, приблуди, — не витримало моє єство, — якщо через півгодини я не дізнаюсь усієї правди, то я... я... так розійдуся, що навіть котам на даху тісно стане. Іриско, ти знаєш, що може бути.
Чебурек голосно зітхнув і захитав головою, підібгавши губи. Він зняв секундоміра із шиї і відкинув його вбік. Хорошист засунув велику двопалу виделку, котру взяв на кухні, під ґіпс і зосереджено чухав ногу, із насолодою позойкуючи, немов його взагалі більше нічого у цьому вимірові не турбувало. Шаховий маніяк продовжував дути щоки і з-під лоба поглядати по черзі на присутніх. Санка сиділа на акустичній системині, ховаючи очі за темними окулярами, а Іриска вийшла на середину кімнати, взяла свій стрункий стан у руки і промовила у пустоту, як мені здалося:
— От що, друзяки! Якщо ми не розповімо Молі усього, то, скоріш за все, нічого так і не зміниться, судячи з того, який у нашого писаки настрій.
— Продовжуй, доню. — я розбещено колихався у кріслі-гойдалці й закинув ноги до стелі, відчувши, що стаю хазяїном не тільки оселі, а і якимсь чином становища взагалі.
— Значить так, — Іриска на хвильку замислилась, — коли Моля почав писати про нас оповідки, мені це навіть подобалося спочатку. Думаю, всі помітили, що...
— Деякі сюжети почали втілюватися, навіть не те — деякі — навіть...
— Навіть переважну більшість часу, і воно б наче і нічого, але...
— Але усе пішло ШКЕРЕБЕРТЬ, коли він перестав писати взагалі...
— І отой його мідний купорос, — усі захитали головами, — він вже ночами сниться...
— А я нічого, окрім хотіти у шахи грати, не можу робити...
— А я не пам'ятаю, в якій аґенції працюю, і постійно — як не олії замість соку нап'юся, то лижникові у зуб ногою...
— А я заблукав у гіперпросторі. Уперше за два останніх тисячоліття...
— І нічого не клеїться, лише липнуть якісь казуси...
— Тож, Молю, ти — або пиши що-небудь людське, або не мели дурниць про мідний купорос і замордованих у клітці тварин. — закінчила ж таки Іриска, й усі знову схвально захитали головами.

Я спочатку нічого не зрозумів, думав — жартують наді мною. Але, глянувши на стурбовані обличчя Санки, Іриски, Хорошиста, Чебурека і навіть шахового сусіда...
— ©©©???... }} — № уш У©ос НЄ ЕУЗ_<-> л <-Т->4г К р® ЗНС2Н5ОН 0% <=> ® <=її=>и * ^ = з-з-з-з <? е>Тп/оо V Чди ІЯ,ц я=3,14*+ЛА,#$;_&... — лише зміг я відповісти самому собі подумки і, шокований до краю свідомості почутим від друзів, так само подумки додав — :::))) + (((::: =
Опа-па! Підхопившись у роздумах на ноги, я нашкрябав у кишені одне-єдине, минулорічне і кілька разів випране соняшникове зернятко і, з'ївши його, панічно шукав в мозкові потрібну звивину — що мені з ними усіма робити далі? От-так-так!
— Але ж я ненавмисне...
— Молю, подивися на ситуацію тверезо. Якщо вже так сталося, то — продовжуй, сонечко, продовжуй у дусі «Дивака» та інших. Якщо ні — ми тебе зв'яжемо і...
На Іриску «зацикали», і вона замовкла.
— Гаразд, — настав час блискавичних рішень, — я буду писати по абзацові про кожного з присутніх, але ви будете мені допомагати. То як? Все віддаю у ваші руки.
Усі погодилися і почали створювати творчу обстановку. Вони так гадали. Я, звісно, трохи лукавив, проте ніхто цього не помітив, а Хорошист підшкутильгав на своїй милиці до мене і дружньо поплескав мене між лопаток:
— Друзяко, виручай, бо, куди ж воно оце годиться, — він багатозначно вказав на свій розмальований ґіпс і тихо додав, — ти там за мене слівце замовиш, як за родича, у першу чергу, ok?
Довелося лише знизати плечима. Наступною була Іриска. Вона покликала мене на кухню і прошепотіла у вухо:
— Сподіваюся, Моля не забув про свою любу сестричку? Наступна зйомка тобі... тебе... твоя...
А потім — Санка із закинутою, ледве не на вухо мені, ногою:
— Після того, як напишеш кілька слів (про мене, само собою) можна буде гайнути на ставок. Порибалити і таке інше... (Гм... «таке інше?!»)
— Обіцяю не діставати шахами, якщо... — упіймав мене в коридорі сусід. (Над цим варто подумати).
— Подарую свій хронометричний маятник разом із синхронізатором і усім причандаллям вкупі. — останнім пообіцяв Чебурашка, і я, врешті-решт, вибухнув:
— Ви усі — купа егоїстів, яких я бачити не хочу, не те що писати про них щось. Тим більш, ви виступили лише прототипами моїх персонажів, а не героями. Я не винен, що так сталося. Змотую вудки, умиваю руки і... і... лягаю спати. До завтра. Чи до осені. Чи взагалі — назавжди.
І гепнувся на диван, аж шибки задзеленчали, а старенький диван-бідолаха кашлянув курявою пилу-пороху.
Усі притихли, лише Хорошист заявив, що йому набридло усе це і він їде в готель. Іриска сиділа надута на підлозі, мені подумалося навіть, що вона має або луснути, або злетіти під стелю. Але не встиг Хорошист покинути квартиру, як почулися зойк і гупотіння на сходах.
Бідолаху занесли назад до квартири через добру годину після відвідин лікарні із заґіпсованою ще й рукою. А в другій він мужньо продовжував тримати навпіл розламану милицю. Просто розпирало сміхом від одного його вигляду, але я маскувався настільки вдало, що у вухах не забарилося позакладати від натуги. Іриска одразу ж заходилася оформляти новий ґіпс олійними фарбами. Сміх, та й годі. Для повного комплекту розмалювати ще й голову Пашкові!.. хоча ні, йому і того вистачить.
Першим хоч якусь ініціативу виявив Чебурек. Він, поки швидка транспортувала постраждалого Хорошиста, зосереджено порався на кухні, тарабанячи каструлями, і скоро запросив усіх до столу. На мене поглядали з-під брів, але я тримався відверто байдуже. Іриска намагалася запхнути у Хорошиста хоча б ложку дивного варива, котре мало у своєму рецептурному складі потроху продуктів з мого холодильника (помідори, кокосова стружка, сир, гриби, оселедець й інші цитрусові та ще безліч не сумісних, навіть і не на перший погляд, компонентів), причому усіх дрібно нарізаних (щедро залитих кефіром, майонезом, пивом та ще Бог знає чим), інтенсивно протушкованих і перемішаних. «Мідний купорос якийсь» — подумалося мені і, напевне, більшості присутніх. Санка в'яло копирсалась виделкою у тому, і на вигляд і на запах, добряче пригорілому скаженому салаті, Ірисці так і не вдалося накормити занаркозованого Пашу, я лише понюхав диво-страву, Чебурек взагалі не сідав до столу, а шаховий сусід підмів усе, що бачив, і попросив добавки, облизуючи ложку. Довелося йому самому шукати якісь рештки у холодильнику і він ще довго чавкотів, тоді як Чебурашка отримував від компанії порції їдко-саркастичного «ні, дякую», знизуючи плечима.
І я знову гепнувся на диван, аж колихнулася стара люстра, а мученик-диван, образно кажучи, заскреготав зубами.
Дзвінок у двері проголосив прибуття чергового нервоїда. Але я трішки помилився — Іриска відчинила, і просто до кімнати двоє здорованів занесли (ледве, варто наголосити, занесли), хекаючи і відсапуючись, величезну штанґу. Справжню професійну важкоатлетичну штанґу. Вони кинули її на підлогу, аж дім здригнувся, витерли спітнілі чола, і мовчки зиркнувши, пішли геть. Колеґія (окрім Хорошиста, звісно) одразу ж обступила те диво, а Іриска продовжувала вдавати із себе ведучу:
— І хто замовив оцю купу металобрухту?
Навіть якби я її і замовив, то одразу ж сказав би, але усі вперто мовчали, а Хорошист хмикнув, подавши ознаки розумової діяльності, уперше за останніх кілька годин:
— Кому ж вона ще, ця штанґа, окрім мене може бути потрібна?
— Мені вона не потрібна, — Санка одразу ж втратила цікавість до важкоатлетичного знаряддя праці, — якби це були хоча б спінінґи чи колінчастий вал...
— Або, — перебив її Хорошист, — ґравітаційний пристрій для невагомості, котрий мені зараз не завадив би...
— То це він і є. Лише навпаки — для ще більшої «вагомості», — із розумним виглядом додав Чебурайко, — а от як його переконструювати? Тре' подумати.
Шаховий підійшов ближче, розіпхав усіх вбік і, закотивши рукави, перекреслив здогадки попередників:
— Це я попросив хлопців по телефону, щоб вони принесли штанґу до Молі, бо я поки що не збираюся нікуди звідси іти. А от що я із цим роблю, зараз покажу.
І він упірвав ту штанґу і так рвонув нею, що Хорошист аж скривився й ухопився здоровою рукою за покалічену ногу, намагаючись десь її сховати. А шаховий (тепер виявилося — і штанґовий) маніяк підняв цей, може центнер, а може й більше, над головою, кілька разів відштовхнув від грудей і швидко набряклими кров'ю очима оглянув присутніх.
— І що ви на це скажете? — Іриска захоплено зааплодувала, її в'яло підхопила Санка, а Чебурек від подиву не міг навіть рота «заплющити». І тут трапилося таке...
Я спокійно переносив штанґові захоплення сусіда і продовжував валятися на дивані, коли новоявлений важкоатлет із занесеною над головою штанґою раптово почав мінятися обличчям. Немов його приперло щось зсередини. Він зойкнув, гучно перепоганив повітря і, не особливо цілячись, жбурнув штанґою навмання вбік на підлогу, й побіг, як виявилось, у туалет. Та так чкурнув, що і не помітив, як штанґа преспокійно, як цвяхом у молоко, проламала суху стару підлогу і звисла одним боком у того ж сусіда в квартирі зі стелі, виваливши добру половину тої. Що вже казати, коли навіть на нас згори посипалася штукатурка.
Хорошист заверещав несвоїм голосом, але лише від переляку, бо штанґа пролетіла у добрих двох метрах від нього. Тоді вже «заплющити» рота не зміг ніхто. Добре, хоч знизу виявилася квартира саме шахового, котрий вже дристав у туалеті Чебурашчиними комбікормами, напевно, далі, аніж сам бачив. Обережно підійшовши до краю діри, я заглянув донизу і побачив чорну за мастю, але білу від пороху очманілу кицьку, співмешканку шахового сусіда, котра сиділа на купі будівельного мотлоху просто під штанґою, флегматично вилупившись на неї, і не могла, мені так здалося, збагнути, звідкіля та взялася у неї вдома на стелі. Що накажете робити? Першим почувся сусідів голос із нужника, впереміш із типічно-проносно-туалетними звуками:
— Що, гм-м-м-© ...хилячки, притихли? Здивува-а-а-алися? Я ...ще й не таке-е-е-е-гек-к-к-к-к-к-к-к-к-к-к... можу вам показати. Зараз, лише з туале-е-е-ту вийду. Ох-хо-хо-о!
Я підійшов до дверей, за якими він працював своєю дупою і, швидко їх замкнувши, загородив ще й власним тілом.
— Сумніваюся, друже, що ти звідти вийдеш коли-небудь.
— Що правда — то правда, — сусід засміявся, не знаючи, якого лиха він накоїв, — мене так проносить! Ех-хе-хе-е!
Підійшов Чебурек. Він лише встиг промовити: «Що будемо робити, Молю?», коли з кімнати почувся гуркіт. Сусід після підняття штанґи перебував у гарному гуморі, хоча й продовжував срати:
— Що, ...хилячки? Хотіли повторити мій рекорд, та впустили штанґу? Не проламайте лишень підлоги. Я передбачував, що ви здивуєтесь. Не всім дано так... Ох-хо-хо-о-о-о! Ех-хе-хе-е-е-е!
Це вже точно. Ми вибігли на гуркіт і побачили, що штанґа зірвалася донизу зі свого ложа у моїй підлозі і точно так само зависла вже в підлозі сусідовій та у сусідчиній стелі в квартирі знизу. Я схопився за голову, очікуючи найстрашнішого, але, заглянувши донизу, побачив, що ще більш очманіла сусідова кицька вже заглядає через діру до квартири знизу, придивляючись до папуг у клітці, котрі зняли лемент.
Компанія ще перебувала у стані глибокого шоку, коли Хорошист почав сміятися. Так сміятися, аж сльозами заходитися. Чебурек підхопив, дзеленькаючи металом у вухах, потім Іриска, Санка і я. У паузах, щоб дух перевести, почулося пискляве сусідове, теж через власний сміх, з туалету:
— Вам смішно. Ех-хе-е-е-е! З мене, мабуть, регочете! А мене, знаєте, як крутить всередині? Не можу підвестися. Ох-хо-хо-хо-о-о-о-о-о!
Регіт раптово припинився тоді, коли у сусіда в квартирі настирливо задзвонив дзвоник. Усі на хвильку замовкли, а потім знову пирснули кожен собі в кулак чи за пазуху. Лише чувся сусідів сміх із туалету. Він так розходився, сам не знаючи із чого, що це не могло залишити будь-кого спокійним. Не додзвонившись, сусідка знизу піднялась на поверх вище. Довелося їй відчинити, бо сусідів сміх і оте «ех-хе-хе» та «ох-хо-хо» було чути аж на сходовій клітині. Сусідка, чемна жіночка, протиснулася повз мене й одразу ж заглянула до кімнати та обережно поцікавилася:
— Молю, у Вас, випадково, немає цього, як же його, дай йому, Боже, здоров'я?
І показала двома вказівними пальцями вниз (стосовно мене) і догори (стосовно себе), на уявне місцезнаходження Штанґового. Хорошист лежав на дивані, яким оперативно затулили дру, Санка з Ірискою порались біля нього, а Чебурек стояв у навушниках і з натягнутою на плечі ґітарою. Він клацнув рубильником і голосно щось задеренчав у глибокому драйві. Сусідка затулила вуха, а Чебурек на хвилю перестав терзати інструмента, зняв навушники і прокричав:
— А вам теж чути?!
Всі пришелепкувато один на одного витріщилися, поки він накрутив щось на пульті.
— То я зроблю тихіше! — і так дав сажі, на повну потугу, що стало важко дихати від вібрацій акустичних систем.
Я ще щось намагався прокричати, коли підлогу під диваном затрясло, як ґрунт на Байконурі під час запуску ракет...
...Хорошист «стартував» разом із диваном крізь підлогу донизу, пролетів близько чотирьох метрів, трохи із запізненням наздоганяючи штанґу, і гепнувся об підлогу у сусідовій квартирі. Чебурек нічого не помітив — він ще дубасив по струнах, викобелюючись всім тілом.
Сусідчині очі ледве не покинули орбіти. Іриска стояла спиною до стіни, широко обхопивши її (стіну) руками, Санка тримала старого комода, щоб той, бува, не посунувся в отвір на пів-підлоги. Чебурек, начебто нічого не збагнувши цілком, перестав врешті-решт гриміти і захоплено клеїв дурня далі:
— То як, вдалося відправити Хорошиста у відкритий космос, чи лише на орбітальну станцію?
— Що у вас тут коїться? — сусідка просто не витримувала таких ударів долі. — У мене ж там, мабуть, уже вся стеля обвалилася!
— Не хвилюйтеся, дамочко, — почувся Хорошистів голос, немов із погреба, — будинок міцний, ми його полагодимо. Ну і пригода!
Хорошист не встиг договорити. Усі присутні якраз наважилися подивитися у дірку, коли потерпіла від штанґи підлога у Шахового почала хрускотіти й осідати під диваном.
— Усе заплановано, прошу хвилину уваги, — Хорошистові, напевне, сподобалося, — дія друга, поїхали!
Він демонстративно шарпнув за якусь мотузку і полетів донизу, голосно верещачи. Коли гепнуло об підлогу у сусідки на першому поверсі, Хорошист розігнав здоровими рукою та ногою пил і через тунель прокричав нам знизу:
— Це краще навіть, ніж з парашутом стрибати!
Ні, таки його ще не відпустив наркоз — таке витворяти! Якби ми не підхопили сусідку, то вона гримнулася б слідом за штанґою. Чи за диваном. Чи за Хорошистом.
Дружньо, з подачі Шахового серуна (він так і тужився принишкло в туалеті, почувши неладне), ми утворили пробоїну в стелях на увесь стояк. Стіни старого дому дійсно були міцними, а от перетинки... не витримали, бідолашні, знущань. Сусідка довго не могла прийти до тями, Хорошист залишився у неї вдома зі своїм диваном стерегти речі та купу глини, у якій, власне кажучи, він і сидів. Шахова кицька не постраждала, але опинилася разом із Хорошистом у квартирі знизу і вже намагалася ухопити одного із папуг із розламаної клітки за хвоста. Ніхто довго не міг зробити навіть припущення щодо подальших дій. Лише Хорошист лаконічно посміхався й увесь час теревенив про кайф польоту на дивані.

До правоохоронних органів не дійшло. Прийшов з роботи сусід — господар оселі на першому поверсі, спокійно оцінив ситуацію, хоча і довго відсапувався від побаченого, довго про щось домовлявся із Хорошистом та Чебурашкою (останній натхненно запевняв і переконував сусіда у корисності пробоїн на палубах старого судна), зібрав своє сімейство, деякі пожитки (не дорахувався, щоправда, одного папуги, найбільшого і найбалакучішого), та й пішов ночувати до тещі.
Пройшов на мажорних тональностях залишок дня. Над вечір Чебурашка ще раз спробував приготувати попоїсти, тепер вже звичайних гарячих бутербродів — дуже привабливих на вигляд та смак. Ми злегка перекусили і скоро позасинали просто долі, хто у коридорі, а хто — на кухні. Але не я — прокинувшись уночі, взяв свою машинерію, чисті аркуші (їх знайшов у Чебура в торбі?!) і спустився по драбині (ту про всяк випадок приніс сусід) до оселі Штанґового. Там мені ніхто не заважав, і я до ранку, у прискореному темпі (намагався якнайтихіше), чеканив чергову історію пригод своїх друзяк. Ліг спати, коли місяць сховавсь за будинок. А потім краєм ока підглянув, як одне за одним приблуди попідтягувалися до пачки паперу і схилилися над моєю писаниною.
Ледве не забув! Штанґовий так і просидів у туалеті до ранку, розповідаючи сам собі анекдоти. Він так і не дізнався, бідолаха, протягом ночі, що там за ґвалт здійнявся.

Що, телепні, прочитали? А тепер майте на увазі — більше й слова про вас не напишу! Нехай там що. Дякуйте Шаховому, що він проламав стелю-підлогу , а то я взагалі не знав би, що із вами усіма робити. І лягайте спати, не надумайте розбудити мене до завтра (чи до осені) дебатами про важливість кожного із персонажів.

От вам і мідний купорос...
...і клітка з мавпами, котрих звуть: Іриска-Сестричка, Ok.Санка-Таксистка, Чебурашка-Зеленосвідомий, Хорошист-Родич, Моля Писарчук та Шаховий-Штанґовий-серунець-пердунець.
У останнього ще й найбільше титулів виявилося. Лишень подивіться на нього!