Станіслав Лем*


фото: Igor Brejdygant

SZTUKA UPODLONA**

Видається мені трохи дивним, що майже повністю знищено ту штивну черговість, з якою крокували собі епохи парадигм у всіх видах мистецтв. Знавці достатньо голослівно стверджують, ніби ми живемо в добу декадансу, що є причиною знецінення поціновуваних раніше майстерності й смаку. Дедалі глибше занурюємося в купи щораз смердючішого сміття, повсюдність якого настільки очевидна, немов стоїть за цим невидима сила, змушуючи безоглядно шанувати все, що нам вирізблять, намалюють, напишуть або постягують зі звалищ особи, звані митцями.
Додаймо до цього ще секс, кров, кавалки трупів, руїни й велемовні проголошення абсурдності. У візуальному мистецтві, відверто кажучи, немає такого свинства, такого паскудства, такого смердючого блювотиння, якого не експонували б на виставках, не репродукували й не захоплювалися б ним, якщо не щиро, то бодай удаючи дещо критичне здивування.
Я не кажу, ніби людській бридоті, потворності, каліцтву чи тортурам не робили промовшину в минулому. Та зазвичай у підтексті подібної демонстрації ховалась уражена людяність, прикладом чого є, наприклад, знаменита серія Ґойї, що без прикрас зображає жахіття війни. Однак ніколи так переконливо і так настирно, як сьогодні, не демонстрували нам митці злочинної сутності людини виключно з метою викликати шок.
Прошу звернути увагу: якщо вікторіанська епоха надміру старанно прикривала тілесну наготу, ховаючи від публіки закулісся своєї розгнузданості, то сьогодні немає жодних (насправді — ж о д н и х) обмежень, жодних гальм, які б митець міг відчувати, чи принаймні мати на увазі, вибираючись на люди зі своїми витворами.
Дуже важко уявити собі радикальну спробу зміни подібного стану речей, уже настільки безсоромного, що найпатологічніші форми життя органіки ледь припудрюються й подаються як щось варте глибоких роздумів. Дійшло до такого аукціону бридоти, що кожний різновид турпізму*** знаходить собі турпізмознавців і п’єдестал. Замальовуючи постаті страхітливих калік, Бройґель все ж виражав безрадне співчуття поганьбленій екзистенції людини. Сьогодні ж у ціні не прекрасні оголені наречені, а голі, зморщені, покручені ревматизмом бабці, яких можна побачити на сторінках відповідних, чудово виданих часописів.
І тут дивує передовсім повна відсутність спротиву, будь-яких спроб відвернути цю лише своїми ромірами значну нігілістську тенденцію. Обуритися, висловити свою відразу, відмовити у виставці просто не випадає, так ніби це взагалі неможливо.
Зізнаюся щиро: я не сприймаю ані подібної бридоти, ані глибокоялових дискусій з її кураторами; тому змушений приховувати свої переконання, що подальший поступ, а радше — зіступ углиб каналізації з метою віднайти незнані й невисталені досі відходи, не лише сповнює мене байдужістю, але й бажанням відвернутися від такого мистецтва. Бо це поза сумнівами — вже не історія про голого короля. Для мене це лише смерть естетики й виправа в нікуди.
Мені з причин очевидних найближчим є мистецтво, що послуговується словом — література. Під кінець XX століття почав проявлятись і її занепад. Я не вважаю випадковістю, що Роберт Музіль залишив нам «Людину без властивостей» у вигляді уривків та фраґментів. Минулого року, вимучений читанням ориґінальної версії «Веселки ґравітації» (Thomas Pynchon) і грішачи на своє недостатнє знання англійської, я ґрунтовно взявся студіювати польський переклад. Незґрабність, дивакуватість і мікс як принцип композиції знеохотили мене до цієї відзначеної неабиякою читацькою пошаною книжки.
В останньому числі журналу «Spiegel» якийсь Marcel Reich-Ranicki викотив важку артилерію проти Музіля й ущент розгромив його найвідоміший твір. В свою чергу цього генералісимуса літературної критики наздогнало зафіксоване в польських архівах його ґебешне минуле. Це не знецінює самої нищівної рецензії, але складається враження, що критик із темним минулим просто накинувся на «темний» (бо незакінчений) літературний твір. У літературі перебуваємо в потоці слів, і щоразу важче виловити з нього тексти, які означали б щось більше, аніж претензії авторів на пантеон муз, який, у свою чергу, все більше нагадує засцяну громадську вбиральню****.
26 серпня 2002

* Станіслав Лем (р.н. 1921) — львів’янин-лемко за походженням, обиватель PRLю, мільйонер; автор кількох десятків книг, декількох нерозшифрованих текстів і однієї знаменної фрази: «Існують нині такі явища, як Дерріда, Лакан... Це психопатія» (1993).
** Текст друкується без жодної люб’язної згоди журналу «Przekroj» (№8.09.02). Збережено назву ориґіналу, оскільки четвергові полоністи не змогли запропонувати нічого, окрім майже дослівного, але неточного «скурвленого мистецтва» чи довільної й малостравної «апології бридоти».
***Турпізм — естетика огидного, бридкого. В польській літературі, особливо в поезії існував такий напрям (один із головних представників — Grochowiak), де предметом опису були речі негарні, відштовхуючі, як от: смітники, дрантя, уламки тощо. Це мала бути противага до естетики красивого. Показувати гидоту означало бути ближче до реальності, яка не складається лише з прекрасних речей.
**** В ориґіналі — «podtopione klozety welkomiejskie», однак нам видалося, що для українського читача зрозумілішими й ближчими будуть саме «засцяні громадські вбиральні».