Славомір Мрожек

НЕ ТАКІ СОБІ ІСТОРІЙКИ (8 szt.)

© Переклад з польської «Весна в Польщі, «Процес» — Лесі Пізнюк; «Доля графа N», «Дірка в містку», «Провина і покарання», «Воля і дія», «Іменини», «Слон» — Ігора Пізнюка.

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

Весна в Польщі

Квітень того року був напрочуд теплий, і десь на початку місяця, перед полуднем, натовп, що простував Краківським Передмістям й Алеями, став свідком незвичайного видовища. Понад дахами в простому попелястому френчі, з портфелем під пахвою, у капелюсі, без допомоги будь-якого приладдя, хіба що легко рухаючи плечима, ширяв, ніби птах, якийсь чоловік. Він зробив коло над Клубом Міжнародної Праці та Книжки, раз навіть знизився, мовби щось уздрів на проїжджій частині, аж здивовані мешканці столиці, що стояли на тротуарах, мимоволі сахнулися — уже можна було виразно побачити блиск каблучки і стан підошов його черевиків, — але знову злетів, гостро й пронизливо квилячи, піднявся на попередню висоту і, ще раз зробивши маєстатичне півколо над середмістям, відлетів на південь.
Зрозуміла річ, цей випадок викликав численні коментарі. Попри те, що преса утрималася від повідомлень, — оскільки невідомо було, на яких засадах літав отой чоловік, — однаково весь край незабаром знав про все. У будь-якому разі подія надовго лишилася б у пам’яті, якби її не затьмарив ще один випадок, що трапився кілька днів потому. Властиво, знову мало не в тому самому місці з’явилися, швидко розсікаючи хмари та прямуючи на південь, двоє чоловіків з портфелями.
Ішла весна і з нею чимраз тепліші дні. А над Варшавою, згодом же і над містами воєводськими й навіть повітовими дедалі частіше з’являлися піднебесні силуети в плащах, з портфелями, по двоє-троє, найчастіше однак поодинці; вони шугали в повітряних піруетах, аби, врешті, зникнути на півдні.
Громадськість домагалася правди, утім приховувати її довше не було сенсу. Проголосили комюніке, у якому твердилося, що в зв’язку з підвищенням температури, весняним потеплінням і відкриванням вікон у різних конторах та інституціях у присутності державних службовців — багато, багато з них, скоряючись своїй орлиній сутності, полишають робочі місця й вилітають через вікна. Комюніке закінчувалося зверненням до всіх службовців та посадовців, аби ті, пам’ятаючи про високі завдання п’ятирічки, приборкали свій поклик крові й лишалися на місцях. Найближчими днями відбулися мітинґи, на яких працівники зобов’язалися боротися з собою і не вилітати. Так почався трагічний конфлікт. Незважаючи на свої найкращі бажання, число службовців, що злітали над столицею й іншими містами, не зменшувалося. Пурхали по білих хмаринах, беркицялися в сонячній блакиті, викачувалися на сонці, що стояло на вечірньому прузі, насолоджуючись потугою свого льоту, гналися поперед весняної бурі. То пірнали, то знову зринали на висотах, не досяжних для людського ока. Раз за разом на голови перехожих з неба падали черевики або ж окуляри, загублені в шаленому польоті. Праця в спустошених установах шкутильгала.
З Татрів надійшли тривожні звістки. Відділення гірської служби доповідали про масову появу на хребтах і вершинах службовців, які перелітали зі скелі на скелю та завдавали збитків тваринному середовищу. Множилися скарги. У Новотарську лише за один тиждень безслідно зникли двадцять вісім ягнят, у Мушині якийсь орел, у котрому впізнали віце-директора одного з управлінь, учинив нечувано зухвалий напад, викравши порося. Падали з неба, як блискавки.
Тим часом надходив травень, і у всіх установах відчиняли вікна. Серйозність ситуації посилював той факт, що найбільше випадків зорління помічено було серед вищих влад. Чим вища інстанція, тим більший відсоток цих королівських птахів. Потерпав від цього престиж, адже громадяни раз у раз бачили якогось сановника, до цього відомого лишень з трибун чи фотографій, котрий теліпав ногами у повітрі й котився, наче кулька.
Отож надійшло розпорядження зачиняти вікна в конторах та інституціях без огляду на температуру. Відтоді вікна закривали, але не багато це дало, бо справжній орел зуміє вилетіли навіть через кватирку.
Перепробували найрізноманітніші засоби. Деяким причіплювали до черевиків свинцеві кулі; даремно — відлітали в шкарпетках. Підозрюваних прив’язували до письмових столів мотузками, але вони роздзьобували мотузки. Знай зітхав якийсь службовець, ще опирався, почуття обов’язку змагалося в ньому з покликом природи, врешті-решт ставав на підвіконня, заклопотано кашляв і злітав, нерідко ще доїдаючи в польоті другий сніданок і допиваючи чай.
У таких умовах полагодження службових справ дуже ускладнилося. Службовець, який відлітав, здебільшого забирав із собою в портфелі всі документи підвідомчих йому справ. Я сам залагодив одну справу у референта Ґ. лише завдяки знайомим лісникам, які сповістили мене, що референта Ґ. бачили в околицях Морського Ока, де він зетявся з сарною. Відвідувачі організовували цілі експедиції до місць, де сподівалися знайти гнізда чи місця полювань потрібних службовців. Процвітав альпінізм, проте адміністративне життя краю опинилося під загрозою.
Лісові служби отримали наказ ловити втікачів. Але хто там їх зловить — летючих, спритних, швидких і сміливих! Неочікувано добрі результати дав лише метод наставляння тенет біля кас — перед першим. Цілими зграями зліталися вони тоді до фінансових відділів, підштовхувані сильнішим за них інстинктом, кружляли, видаючи пронизливі крики, сповнені збудження. Але зразу після першого зникали, а ті, кого щастило впіймати, або марніли, або тікали знову.
Так минула весна, так пройшло літо, спекотне, палахтіюче волею, повне злетів. І непомітно, як хвороба, з’явилася осінь, пригасила сонце. В горах дедалі важче було роздобути їжу. Остання шкільна екскурсія на Швініцу знайшла в розколинах скель якогось референта, першого, який не втік при вигляді людей, що наближалися, але дивився на них осоловілим поглядом. Бороду ховав у піднятому комірі тонкого, обстріпаного плаща, в якому, вочевидь, вилетів весною. Допіру коли вони наблизилися, дивись-но, пробіг незґрабно кілька кроків, проквилив хрипко, здійнявся у повітря і важко полетів у напрямку П’яти Ставків. Ковтнула його імла.
Сьогодні йде перший сніг. Мокрі клапті тихо опадають на ґонтові дахи Подгалля, на стріхи Мазурів. Одначе під дахами ллється пісня народна, зачудування повна, — про службовців різних, про оцих керманичів наших — орлів справжніх.


Доля графа N.
Аби зазнати відчуттів, що, зазвичай, становлять талан кожного здорового чоловіка, граф N. потребував збудників, які простолюдинові могли би здатися щонайменше театральними. Кожного разу, коли граф зацікавлювався кимось, з ким прагнув утворити малу алегоричну групу, починалися клопоти, що, безумовно, значною мірою виходили за межі кола приватного життя графа. Підходячи до теми дещо ближче, не вдаючись, одначе, до непристойностей, слід сказати, що графові був необхідний цілий комплекс одночасних обставин, з яких кожна вже сама по собі була складною.
По-перше: саме тоді за вікном мала проходити піхотна рота. Легко собі уявити, що якби граф покладався у цьому ділі лишень на щасливий випадок, його еротичне життя, річ ясна, мусило би бути дуже убогим, особливо в мирний час. Тут, однак, підходимо до справи достатньо істотної. Властиво, граф був наділений верховною владою в країні, і його посада дозволяла компенсувати оту характерність, якою обдарувала його природа, задоволеннями на суспільному ґрунті, які пересічному громадянинові навіть важко уявити. Отож — достатньо було одного дзвінка якомусь із підвладних генералів, аби під вікнами садиби з’явилася будь-яка кількість озброєних до зубів батальйонів, що марширували туди й назад. Варто, однак, визнати, що граф не зловживав своїми прероґативами верховного головнокомандуючого й не відволікав армію від того, що має бути її головним завданням — охорони кордонів від нападу. Він утримував лише спеціальну лейб-роту, котра перебувала в стані постійної бойової готовності. Служили в ній переважно селяни, що не сплатили податків і в такий спосіб відробляли свою повинність перед державою. Був це загін дисциплінований і добре вишколений. Не могло бути інакше, адже граф мав ще таку слабкість, що коли лишень котрийсь із солдат, дефілюючих під вікнами, у критичну мить збивався з кроку — граф одразу зазнавав компрометуючого конфузу.
Пояснити цю ориґінальність графа можна тільки сягнувши в минуле. Період дозрівання графа припав якраз на наступ Брусилова.
Другий елемент з комплексу обставин, обов’язкових для збудження графа, котрий, як видко, був людиною надзвичайно трудною, — це великий струнний оркестр, і то не тільки його виступи, а й передовсім презентабельність. Якщо графові, у випадку із солдатами, вистачало одного усвідомлення їхнього проходу, то щодо оркестру поряд з чарівливістю мелодії на нього впливав вигляд смичків. Легко собі уявити, які великі труднощі створювала синхронізація оркестру з маневрами війська. Не слід, однак, забувати, що усі засоби, якими володіла країна, а отже в особливо складних випадках й електронний мозок, перейшли у цілковите розпорядження графа.
Годиться лояльно зазначити, що цей музикознавчий нюанс графової психіки мав свій позитивний вплив на сукупність мистецького життя країни. Членам оркестру добре платили, та й грали в ньому великі артисти. Не раз і в хаті не одного музиканта траплялося, що коли зневірена жінка правила з нього гроші, чоловік-музика відповідав: «Не маю, але в п’ятницю йду до графа». Означало це, що вже в п’ятницю увечері родина митця буде мати що їсти. Тож нічого дивного, що в оркестрі домагалися місця. У колектив пробували втертися навіть художники чи літератори, які сяк-так уміли грати на скрипці, але граф досвідченим вухом виявляв кожного, для кого скрипка не була правдивим мetier, і такі спроби, що походили зі звичайного прагнення зиску, найчастіше закінчувалися поразками.
Усе це, одначе, було нічим у порівнянні з третім компонентом.
Так от, добре самопочуття графа вимагало, щоб насамкінець, у момент, коли за вікном уже гриміли кроки піхоти, а всі смички хвилясто здобували повну фразу, — на штучній скелі з’являвся ведмідь.
Ведмідь мусив бути диким, натуральної величини, справжнім. Тільки завдяки йому граф сягав апогею. Допіру при вигляді живого ведмедя, співучасті війська й артистів граф міг домагатися звершення святої таємниці буття, ставити спротив своєму чоловічому покликанню.
Справа була надзвичайно трудна, властиво з огляду на дикість цих тварин. Можна було би сказати: невже недостатньо утримувати одного ведмедя? Отож-бо, що ні. Кожен наступний ведмідь уже за першим разом діставав напад навіженості, ричав, намагався злізти зі скелі, ображав графа, і згодом його мусили застрелити. Нових ведмедів виписували з-за кордону, оплачуюючи високу вартість у валюті. Ведмеді вже стали рідкістю, і ціни на них постійно йдуть угору. Ось чому в періоди особливого графового натхнення держава зазнавала важких економічних криз.
І знову пояснень треба шукати позаду, ще в дитячій кімнаті графа, коли поміж сторінками книжок про подорожі, котрі змальовували пригоди та полювання, граф, тоді майже дитина в періоді статевого дозрівання, ховав від суворого погляду покійного графа-батька листівки з фраґментами corps de ballet. Не могло це не відбитися на м’якій ще тоді, як віск, вразливості хлопця.
Ось так граф здобував собі репутацію Дон Жуана. Стрільці марширували, лунали струнні концерти, ричали ведмеді. Цей стан речей закінчився б, вочевидь, природним шляхом разом з чоловічим віком графа, якби не революція.
Відтоді селяни й надалі не сплачували податків, але вже комусь іншому.
Через скількись там років після перевороту знаходимо графа, який після чергового оберту кола історії оселився у фліґелі одного зі скромних посесійних будинків, давно позбавлений будь-якої влади, вигнаний, а пізніше цілковито забутий.
Занепад графа може надати цікаву можливість дослідження взаємозалежності особистих почувань людини і її місця в суспільній ієрархії.
Шкода. Наскільки високопоставлена особа знаходиться мовби на п’єдесталі, і звідтіля усі її навіть найменші порухи чудово видно, попри те, що сама вона недосяжна, настільки життя звичайного громадянина значною мірою випадає з-під нашої уваги.
Тому неперевіреними лишаються чутки про двірника, котрий, найнятий за копійки, тупцяє по подвір’ї і співає «Піхота, ця сіра піхота», про «Скрипку для початківців», про таксу на шафі.
З усією, натомість, певністю можна ствердити, що поважний шпакуватий пан, яким став граф, у вільний від роботи час віддається заняттям й утіхам, здоровим і доступним загалові. Він відвідує філармонію, де особливо любить слухати скрипкові концерти — розвага культурна й гідна рекомендації. Під час державних свят, заховавшись у юрбі біля бордюра, він із задоволенням обдаровує оплесками дефілюючі загони.
Одначе в неділю він купляє квиток до зоопарку й довго, аж до моменту, коли дзвіночки закликатимуть відвідувачів залишити зоологічний сад, просиджує на лавочці перед кліткою з ведмедем.


Дірка в містку

Була річка, а на її берегах — по містечку. Ці два містечка з’єднувалися дорогою, яка переходила через міст.
Якогось дня в цьому мості утворилася дірка. Дірку треба було залатати, з чим громадська думка обох містечок погоджувалася, однак виникла суперечка про те, хто це має робити, позаяк кожне з містечок вважало себе важнішим за інше. Правобережне містечко дотримувалося думки, що дорога провадить передовсім до нього, отже, лівобережне містечко повинно залатати дірку, бо воно в цьому більше зацікавлене. Натомість лівобережне містечко вважало, що воно — ціль кожної подорожі, отже, рихтування моста в інтересах правобережного містечка.
Суперечка велася, й незле велося дірці. А чим довше велося, тим більше росла нехіть обох містечок її ремонтувати.
Одного разу впав у цю дірку місцевий жебрак і зламав собі ногу. Мешканці обох містечок заповзято допитувалися в нього, чи йшов він з правого берега на лівий, а чи з лівого на правий, адже від цього залежало, котре містечко нестиме відповідальність за нещасний випадок. Він, одначе, не пам’ятав, оскільки того вечора був п’яний.
Якийсь час потому проїжджав цим мостом подорожній в кареті, колесо потрапило в дірку, і зламалася вісь. Оскільки подорожній був проїздом в обох містечках, тож не їхав ані з першого до другого, ані з другого до першого, то мешканці обох містечок поставилися до випадку байдуже. Розгніваний подорожній вийшов з карети, запитав, чому дірка не залатана і, дізнавшись, чому, заявив:
— Купую цю дірку. Хто її власник?
Обидва містечка зголосилися одночасно.
— Або ви, або ви. Та сторона, котра володіє діркою, мусить це довести.
— А як довести? — запитали хором представники обох ґмін.
— Це просто. Тільки власник дірки має право її залатати. Куплю в того, хто поремонтує міст.
Мешканці обох містечок взялися до роботи, подорожній у цей час курив сигару, а його візник міняв вісь. Умить поремонтували міст, після чого з’явилися по належну суму за дірку.
— За яку дірку? — здивувася подорожній. — Не бачу тут ніякої дірки. Давно роззираюсь за якоюсь дірою, аби купити, навіть готовий заплатити за неї добрі гроші, але ж ви не маєте жодної дірки на продаж. Кепкуєте з мене, чи що?
І він сів у карету й поїхав. Так між містечками настало перемир’я. Мешканці обох тепер одностайно чигають на мосту, і щойно над’їде якийсь подорожній, то зупиняють і б’ють.


Провина і покарання

Тиха бузкова дитяча кімната. У ліжечку, не змовивши молитви, солодко засинає маленький хлопчик. Збоку — зганьблений, з рум’янцями сорому, ховаючи обличчя у долонях, — безпорадний янгол-хоронитель.
Хлопчик знову весь день робив як не одне зло, то інше: виїдав варення, горбився, був неуважним і бігав. Янгол даремно огортав його благальними подмухами крил, шепотів вказівки щодо життя доброчесного та праведного. Від горблення до горблення, від біганини до біганини, від збитого коліна до роздертого костюмчика котився малий нещасливець. Ніщо не могло його спинити: ані нагадування, що татусь так не робить, ані посилання на Пйотруся Покровського, малого героя, ані тихе наспівування лагідних пісень, ані зіштовхнення в урвище відомого в околиці горбаня, що мало позбавити хлопчика поганого прикладу.
Янгол-хоронитель почувся безсилим. Оце вичерпав він усі засоби, доступні янголам-хоронителям. Доброта, м’якість, лагідні вмовляння, заспокоювання, тиша... Намарно. Ось лежить цей, непохитний в омані своїй, у писі, молитви не проказавши, глухий до голосу добра, засинає, гадкуючи про те, либонь, як він оце завтра буде горбитися.
І раптом ураза пойняла янгола. Як же це так? Хіба Закон в усій своїй погідній величі нічого не значить у стосунку до волі одного дітвака? Хвиля глибокої пошани до Закону пройняла його і здійняла таку ж хвилю неприязні до зла. Надійшла мить, коли мале серце служителя з любові до Справи забилося сильніше, аніж велике серце самої Справи. Через любов до Закону він порушив Закон. Це — межа жертовності.
Відірвавши руку від чола, він тихенько підійшов до ліжечка й з усієї сили вгатив хлопчика у вухо.
Той підхопився, наляканий. Під впливом удару хутко проказав молитву й, буркнувши щось незрозуміле, ліг і заснув.
Янгол, тремтливий і сповнений захоплення, довго та непорушно вдивлявся у ніч.
Настав ранок, свіжий і бадьорливий. Сон зітер з хлопчикової пам’яті спомини учорашнього вечора. Подали йому сніданок. Як звикло, не хотів пити молока. Від молока йому було недобре. Враз відчув дошкульний копняк. Зрозумів. Мовчки випив молоко.
Попрощавшись із матусею, він рушив до школи. Ґречно переходив вулицю, не зупинявся, не роззирався. Був насторожі. Одначе не мав ще певності. Коли опинився сам на порожній алеї, порозглядався й блискавично згорбився. Сильний духопелик в чоло відразу отямив його. Не могло бути сумніву. Це бив янгол-хоронитель.
Доброму духові припав до смаку новий метод. Легкість, з якою він тепер досягав того, що раніше було недосяжне, попри великі витрати доброї волі й терпеливості, вразила його. Незабаром він з’ясував, що метод можна значно вдосконалити, диференціюючи удари й знаходячи у цьому задоволення, подібне до того, яке відчуває побожний органіст, коли вправно натискає відповідну клавішу органа. Отож: за недоїдений обід — так званий кручений штурхан, за горблення — духопелик в чоло, за непроказану молитву — товченик, за біганину і спітніння — хук, за ходіння по калюжах — хук зліва, за галас, коли татусь працює, — бухан головою в живіт та інші.
Метод, очевидячки, давав чудові результати. Приниження вже не заганяло янгола-хоронителя вечорами в кутки, де би він мусив ховати обличчя у долонях. Навпаки — зручно всівшись, масажуючи праву руку або тарабанячи пальцями по столі, він із задоволенням наглядав за послушним і швидким проказуванням молитви. Інколи охоплювала його навіть якась нудьга, і тоді він із подвоєною чуйністю слідкував за хлопчиковими починаннями, прагнучи одним майстерно підібраним ударом нагадати йому про переваги добра над злом.
Кілька разів трапилося так, що навіть тоді, коли не було для цього жодного приводу, — хлопчик відчував болісні стусани. Атож, янгол бив його уже задля тренування, про всяк випадок.
Хлопчик дуже змінився на краще. Не бігав, не горбився, не галасував, мовив молитви, доїдав. Змінився також ззовні. Внаслідок доїдання обідів і примусового пиття молока — бо батьки, помітивши, що він випиває тепер усю склянку, думали, що полюбив молоко й весь час підливали йому, — дуже поправився і зблід. Зрікшись усіх злочинів дитячого віку, він мав у своєму розпорядженні багато вільного часу й навчився скеровувати сили на внутрішнє життя. Споважнів. Почав досліджувати оточення. Після чого зацікавився хімією.
Він часто сидів у парку на лавочці, товстий і спокійний, таємничо замкнутий у собі, не роблячи навіть спроб побігати, бо знав, що одразу ж відчує болісний хук. Інші діти гасали одне за одним по моріжку, а він, схилений над підручником, вникав у загадковий світ молекул. Уперта, глибоко затаєна думка орала його дитяче чоло.
Стали вважати, що він — вундеркінд, і всі дуже тішилися. Він же наполегливо працював. Татусь обладнав для нього невеличку лабораторію й надав скромні кошти.
Минув час. Якось уночі потужний стовп вогню здійнявся над містом, і гучний гуркіт струсонув околицю. Це злетів у повітря батьківський дім малого, висаджений на диво вміло, хоча й аматорськи сконструйованою бомбою із саморобного тротилу. Хлопчик віддалявся полями. Тягнув завбачливо спакований наплічник із невеликим запасом їжі та грошима, а також квитком на пароплав до Південної Америки.
За ним гнався орним полем янгол-хоронитель, аби дати бодай гепак.


Воля і дія

Я — людина дії й у будь-якій ситуації не падаю духом. Отож навіть коли опинився сам-один у човні посеред океану, не втратив оптимізму й волі до дії.
Одначе як же тут діяти, якщо немає ні весел, ні вітрил, ні стерна?
В кишені я знайшов коркотяг, річ наразі непридатна. Але для чого ж винахідливість? Коркотяг — це різновид свердла, тож можна ним щось просвердлити. Будь-яка діяльність ліпша від бездіяльності.
Човен був з твердого дерева, і свердління давалося мені важко. На щастя, опріч вищезгаданих достоїнств мого характеру, я вирізняюсь також наполегливістю, і вже на смерканні утворилася в дні красива дірка.
Западали сутінки, і я змушений був припинити працю, хоч так не люблю бездіяльність. Але для чого ж терплячість? Почекаю і, як зійде сонце, знову візьмуся за свердління. Оптимізм не полишає мене, хоч звідкіля береться цей таємничий булькіт, і чому вода сягає вже колін?


Процес

Завдяки наполегливій турботі, праці, зусиллям та прагненням мета нарешті досягнута. Усіх письменників зодягли в мундири, забезпечили ранґами і знаками розрізнення. Таким чином, раз і назавжди покладено край хаосу, відсутності критеріїв, нездоровому формалізму, незрозумілості та непостійності мистецтва. Проект уніформи розроблявся центром, поділ на округи і звання став результатом тривалої підготовчої роботи Головного Управління. Відтоді кожен член Спілки Письменників був зобов’язаний носити мундир — широкі фіолетові штани з лампасами, зелену куртку, пасок і ківер. Одначе цей стрій, попри позірну простоту, був напрочуд диференційованим. Члени Головного Управління носили трикутні капелюхи з золотою нашивкою, члени місцевих осередків — зі срібною. Голови мали шпаги, заступники голів — мисливські ножі. Всіх поділено на частини у відповідності до жанру, в якому вони працювали. Так постали два полки поетів, три дивізії прозаїків і екзекуційний взвод, сформований із різних елементів. Серед критиків проведено далекосяжні ротації. Одних перевели на ґалери, позосталих призвали в жандармерію.
Усіх поділили на ранґи — від рядового до маршала. До уваги бралися сумарна кількість слів, які даний письменник надрукував упродовж свого життя, кут ідейного нахилу хребта відносно підлоги, кількість прожитих років, громадські й урядові посади. Для диференціації ранґів запроваджено кольорові знаки розрізнення.
Переваги нового ладу були очевидні. Насамперед, кожен тепер знав, що належить думати про того чи іншого письменника. Відтак, стало зрозуміло, що письменник-генерал не може написати поганого роману, що найкращі романи пише письменник-маршал. Певні огріхи може допустити письменник-полковник, який, однак, завжди значно талановитіший від письменника-майора. Тепер редакції мали спрощене завдання: могли точно підрахувати наскільки відсотків твір, надісланий, приміром, письменником-бригадиром, більш придатний для друку, аніж твір письменника-підпоручника. Отож уреґулювалося ще й питання гонорарів.
Зрозуміло, що тепер критик-письменник-капітан не міг написати неґативну рецензію на книжку автора, який був письменником-майором чи ранґом вище. Тільки критик-письменник-генерал міг дати недоброзичливу оцінку творчості письменника-полковника.
Зовнішня вигода нового ладу також була значна. Під час усіх парадів письменники, котрі досі виглядали сірою масою на тлі, приміром, спортсменів, тепер блищали аксельбантами. Вилискували лампаси, сяяли шпаги й мисливські ножі голів та їхніх заступників, а також ківери всього загону, завдяки чому популярність письменників серед громадськості зросла непомірно.
Морока виникла із тим, куди зачислити одного письменника-дивака, який насправді писав прозу, але його твори були закороткі для роману і задовгі для оповідання. Мало того, перешіптувалися, що то проза поетична з сатиричною жилкою, інші казали, що дивак пописує також фейлетони, які, властиво, були малими оповіданнями, не позбавленими виразних рис критичного есею. Не можна було його призначити ні до прози, ні до поезії, а створювати новий відділ задля однієї людини не випадало. Дехто був навіть за те, щоб його виключити; врешті-решт, для розрізнення видали йому помаранчеві штани, зарахували до рядових і залишили в спокої. Для всієї країни він був утіленням ганьби. Зрештою, якби його навіть виключили, це був би не перший такий випадок. Кількох письменників, які через погану будову тіла справляли невигідне враження в мундирах, виключили ще раніше.
Однак незабаром суспільство переконалося, яка це була помилка: залишити цього дивака в спілчанських рядах. Його особа спричинилася до скандальної справи, що підірвала чіткі й гарні засади авторитету.
Якось у столиці бульваром походжав знаний і шанований письменник-генерал-лейтенант. Назустріч йому йшов оцей письменник-рядовий у помаранчевих штанях. Письменник-генерал-лейтенант глянув на нього зневажливо, очікуючи, річ ясна, що рядовий віддасть честь. Раптом він помітив на ківері письменника-рядового найвищу відзнаку, яка могла належати тільки письменникові-маршалу, — маленьку червону кокарду. Засаднича повага до ієрархії в письменника-генерал-лейтенанта була настільки великою, що, не замислюючись над незвичністю побаченого, він одразу виструнчився, сповнений найвищої поваги, і першим віддав честь. Здивований письменник-рядовий кивнув у відповідь, аж мале сонечко, яке всілося на його ківері і яке письменник-генерал-лейтенант сприйняв за ознаку найвищої влади, — здійняло крильця й полетіло. Розгніваний і принижений письменник-генерал-лейтенант негайно викликав критика-чергового, який спершу відібрав вічне перо у письменника-рядового, а потім відпровадив його на гауптвахту до Будинку Літератури.
Процес відбувся в столиці, у Палаці Мистецтв. У довгій мармуровій залі блищали еполети суддів. Генералітет зайняв місця уздовж столу з червоного дерева та золота, відзнаки й ордени відбивалися в гладенькій поверхні, як у чорному свічаді. Письменника-рядового в помаранчевих штанях звинувачено у незаконному носінні знаків розрізнення, що не відповідали його ранґові.
Однак обвинувачуваному пощастило. Напередодні процесу відбулося засідання Ради Культури, на якому гострій критиці було піддано бездушне ставлення до митця, адміністрування в мистецтві. Відлуння цієї наради розляглося наступного дня в судовій залі. Промовляв сам критик-письменник-віце-маршал.
— Ми не можемо поставитися до обвинувачення бюрократично, зрозуміймо суть. Без сумніву, справа, що розглядаємо, — це порушення засад, завдячуючи яким ми сягли пречудового, незважаючи, звісно, на певні помилки, розвою нашої літератури. Але чи є обвинувачуваний цілком свідомим, справжнім злочинцем? Ми повинні сягати глибин, бачити причини, а не лише наслідки. Задумаймося, хто довів звинуваченого до такого горезвісного стану? Хто розбестив його, хто використав його початкову необізнаність? Якою була творча атмосфера, що спричинила кризу? Кого ми маємо покарати, щоб запобігти подібним процесам у майбутньому?
Ні, колеґи, це не обвинувачуваний — головний винуватець. Він був лише знаряддям у руках сонечка. То воно, сонечко, кероване, без сумніву, ненавистю до засад нашої нової ієрархії, пінячись люттю від досягнень, яким ми завдячуємо, властиво, абсолютній точності критеріїв, досконалій організації нашого спілчанського життя, зрадливо всілося на ківер обвинувачуваного, імітуючи маршальську відзнаку. Це для нього наша ієрархія, мов більмо на оці. Отож це рука карми, а не сліпий випадок!
Промову привітали як таку, що сягнула самих коренів зла. Письменника-рядового реабілітували, а головний акт обвинувачення спрямували проти сонечка.
Чота критиків знайшла його в садку, де воно сиділо на листі бузку, снуючи свої підступні плани. Не захищалося, знаючи, що вже викрите. Процес відбувався у тій самій мармуровій залі. Сонечко поклали на стіл з червоного дерева й накрили скляною тарілочкою, щоб не втекло. Усі напружували зір, бажаючи роздивитися червону крапку на чорній поверхні. Непохитне в своїй ганьбі, воно до кінця зберігало презирливе мовчання.
Розстріляли його наступного дня, удосвіта, використавши чотири томи найновішого роману самого письменника-маршала літератури, виданого на крейдяному папері в твердій палітурці, які почергово скинули на засуджене сонечко з висоти півтора метра. Буцімто довго не мучилося.
Письменник-рядовий у помаранчевих штанях був запідозрений у тому, що, попри все, діяв у згоді зі зловмисним сонечком; не виключено також, що об’єднувало їх щось більше, бо плакав, коли дізнався про вирок, і просив, аби сонечко випустили на волю, в садок.


Іменини

Пішов я до адвоката з першим візитом. Салон був темнуватий. Світло ледь сіялося крізь фіранки й густі аспарагуси. Господиня дому в сукні, візерунок якої складався з великих екзотичних метеликів, сиділа у фотелі, вкритому покривалом з білої тканини. Люстра-канделябр, що проступала з мороку, тихенько подзенькувала скляними підвісками над моєю головою кожен раз, коли вулицею проїжджала вантажівка. Лише коли погляд призвичаївся до тьмяного освітлення, у віддаленому кутку, під пальмою, я помітив щось на зразок манежа, схожого на дитячий, тільки що цей був значно вищий. За дерев’яною перегородкою на ослінчику сидів чоловік і вишивав.
Оскільки господиня не відрекомендувала його та й взагалі не звертала на нього жодної уваги, а мені не випадало допитуватися, — тож і я вдавав, що його не бачу, хоча й почувався трохи збентеженим. Коли збіг час, передбачений етикетом на відвідини такого роду, я встав, аби попрощатися. Виходячи, зацікавлено зиркнув на манеж. Але мені пощастило побачити лишень профіль, схилений над шитвом. Дружина адвоката провела мене на ґанок, сердечно запрошуючи на іменини свого чоловіка, які мали відбутися в найближчу суботу.
Як людина приїжджа я не надто орієнтувався в дивовижах містечка, до яких зараховував також те, що побачив у салоні адвоката. Сподівався, однак, що наступний візит усе прояснить. Коли настав суботній вечір, я дбайливо вдягнувся й попрямував до їхньої вілли.
Уже здалеку виднівся цей дім, найпоказніший у містечку, а це завдяки яскравому освітленню, котре відзеркалювалося від чорної, як бакеліт, річки, що текла поблизу. Над Міською Народною Радою шугонув феєрверк. Це місцеве відділення міліції виражало свою радість із приводу іменин адвоката, так само, зрештою, як і все населення. Хвіртка була відкрита. На стежку падало світло від нещільно зачинених дверей. Я зайшов у салон. Світло люстри засліпило мене. З фотелів зняли білі покривала. Я побачив червоне обличчя ксьондза, жовті — аптекаря і його дружини, а також лікаря з жінкою, голову промислового кооперативу з жінкою та власника бідної майстерні, що виробляє на державне замовлення корпуси авторучок, — так само з жінкою. Зустрічати мене вийшов сам адвокат.
Я виголосив поздоровлення і вручив подарунок, а господиня дому, в сукні, підперезаній шаллю, запросила до гурту. Тож спершу не було на це часу, допіру втягнувшись в обмін думками, я міг трохи пороззиратись. Я не помилявся. У кутку, під пальмою, стояв манеж, а чоловік, котрий у ньому знаходився, цього разу дещо пристойніше одягнутий, дрімав, підпершись рукою. Я розглядав його краєм ока настільки, наскільки дозволяли правила доброго тону. Бо ж решта запрошених, усі часті гості адвоката, не звертали на нього уваги й розмовляли весело та голосно, як це ведеться на іменинах. Здалося мені, що сплячий припідняв повіки, наче відчуваючи мій погляд, але одразу ж опустив їх і заснув у своїй позі, сповненій байдужості.
Минув якийсь час, коли за сміхом і дискусіями, то перекидаючись жартами з аптекарем, то знову обмінюючись думками з ксьондзом, — я уперто, але безрезультатно намагався розгадати загадку. В цю пору навстіж розчинилися двостулкові двері, і прислуга внесла стіл, що блищав сервіровкою і розмаїтими барвами пляшок та наїдків. З’явилися також адвокатові діти, котрі, серед загального пожвавлення, спричиненого виглядом вечері, сіли разом з нами за стіл. Завдяки першим тостам особи й предмети набрали інтенсивності, і гамір збільшився. Тоді між дзеленьканням чарок, ножів і виделок, сріблистим сміхом жінок та гучними жартами чоловіків — почувся спів. А й справді, це ж співав він, отой з манежу. «Волга, Волга...» — тужливо линуло у тихому супроводі балалайки. Присутні гості сприйняли це байдуже, наче пташиний спів. Потім йшло: «Очі чорні» і більш запальне: «Діти різних народів...». Уже подавали десерт, а стіл сповила хмара цигаркового диму. Я помітив, що адвокатові діти, попросивши дозволу в мами, взяли зі столу вишневу наливку й, підбігши до манежу, пригощали його мешканця через перегородку. Він пив спокійно, відклавши набік балалайку, після чого знову проспівав дві-три строфи із «Сміло товариші в ногу» чи з «Пісні тракториста». Вдавшись у суперечку з ксьондзом щодо теорії Дарвіна, я не міг приглядатися надто уважно, хоча й не припиняв спостережень. Ксьондз доводив: «Є такі, котрі твердять, що люди походять від мавпи. Одне очевидне: ті, що так кажуть, самі походять від мавпи». Хоча й сам уже трохи запаморочений спиртним, я побачив, що чоловік у манежі також перебуває під дією алкоголю.
— Ви не знаєте, хто то? — запитав усміхнений господар, який, вочевидь, тільки зараз помітив мою заінтриґованість. — Це ідея моєї дружини. Вона не хотіла мати в салоні ні канарку, ні щось подібне, бо казала, що це банально. Отож я роздобув живого поступовця. Можете не боятися, він зовсім приручений.
Повеселілі гості глянули на чоловіка з балалайкою. Адвокат пояснював далі:
— Місцевий. Кілька років був диким, робив навіть шкоду, знаєте, але останнім часом освоївся, розумієте, і тепер ми тримаємо його в хаті. Вишиває, грає на балалайці, співає, хоча й здається часом, наче за чимось тужить.
— Може, за свободою, за діянням... — підказав я обережно. — Хай там що, це ж поступовець.
— А чи йому тут погано? — обурився адвокат. — Забезпечений нормальними умовами життя, спокій, ніяких клопотів. Так уже ми його вговкали, що з руки їсть, ви самі бачили, він уже зовсім безпечний. Випускаємо його тільки на 22 Липня і на річницю Революції, аби собі трохи побігав. Але він завжди повертається. Зрештою, наше містечко невелике, де б він заховався.
Коли адвокат повідомляв мені цю інформацію, чоловік, про якого йшлося, зиркав навкруги. На його чолі проступили зморшки. Під впливом цього погляду ксьондз-пробощ завмер із піднесеною до рота виделкою, на якій стирчав шматок ементальського сиру. Стихли розмови, брязнула ложечка, що її впустив голова. Навіть адвокат споважнів. Той же, втупивши погляд у бенкетний стіл, притис балалайку до грудей і заспівав: «Хмари зловісні нависли над нами...»
Напруга спала. Парафіяльний ксьондз ковтнув ементальський сир, усі з зацікавленням слухали пісні.
— Знаменито! — кричав розвеселений адвокат, ляскаючи себе по стегнах. Аптекар аж присідав зо сміху, очі в голови зайшлися сльозами. Лише адвокатова жінка була незадоволена.
— Котику, — звернулася вона до чоловіка, — уже пізно, тобі не здається, що дітям пора спати? Треба накрити його коцом, аби сьогодні вже більше не співав.
— Гаразд, — мовив адвокат, — хай поступовець поспить.
Пізно вночі, коли господарі сердечно попрощалися зі мною і я в числі останніх полишав кімнату, то проходив повз манеж. Манеж був накритий плюшевою капою з фіолетовими квітами. Однак, незважаючи на це, здалося мені, що з-під капи чується тихеньке бренькання балалайки й наче спів. Здалося навіть, що чую слова:

Гей, пролетарство, щільніше в ряди,
Кров’ю за кров всім тиранам...

Слон

Директор зоологічного саду виявився кар’єристом. Тварин трактував лише як черговий щабель у службовій драбині. Не дбав також про належну роль свого закладу у вихованні молоді. У жирафи в його зоопарку була коротка шия, борсук не мав навіть власної нори, байбаки, збайдужілі до всього, свистали надзвичайно рідко й ніби знехотя. Ці недоліки не повинні мати місця, тим паче, що зоологічний сад часто відвідували шкільні екскурсії.
Був це зоопарк провінційний, бракувало в ньому кількох основних тварин, зокрема слона. Намагалися його наразі замінити, годуючи три тисячі кроликів. Одначе в міру того, як розбудовувався наш край — планували поповнити недостачу. Врешті дійшла черга й до слона. З нагоди 22 Липня зоопарк отримав повідомлення, що справу з розподілом слона остаточно залагоджено. Працівники зоопарку, щиро віддані справі, втішилися. Яким же було їхнє здивування, коли вони дізналися, що директор написав у Варшаву доповідну записку, в якій зрікався розподілу і представляв план отримання слона господарчим способом.
«Я і весь колектив, — писав він, — здаємо собі справу з того, що слон — це величезний тягар на плечах польського шахтаря і металурга. Прагнучи зменшити собівартість, пропоную замінити у відповідному документі вищезгаданого слона власним слоном. Можемо зробити його з ґуми, відповідної величини, наповнити повітрям і поставити за огорожу. Ретельно розфарбований, він не відрізнятиметься від справжнього, навіть зблизька. Пам’ятаймо, що слон — це тварина важка, тож не здійснює ніяких стрибків, пробіжок і не качається по землі. На огорожі помістимо табличку, котра пояснюватиме, що це особливо важкий слон. Гроші, заощаджені таким способом, можемо використати при будівництві нового реактивного літака або реставрації костьольних пам’яток. Прошу звернути увагу, що однаково як ініціатива, так і розробка проекту є моїм скромним внеском у спільну працю і боротьбу. З глибокою пошаною» — і підпис.
Вочевидь, доповідна записка потрапила до рук бездушного чиновника, який бюрократично ставився до своїх обов’язків і не вник у суть справи, але, керуючись тільки директивами зі зниження власних витрат, схвалив цей план. Отримавши позитивну відповідь, директор зоологічного саду розпорядився виготовити велетенську оболонку з ґуми, яку згодом слід було наповнити повітрям.
Мали це здійснити двоє розсильних, надувши оболонку з двох протилежних кінців. Аби зберегти все в таємниці, працю треба було закінчити впродовж ночі. Мешканці міста вже дізналися, що має прибути справжній слон, і хотіли на нього подивитися. Поза тим, підганяв директор, оскільки сподівався на премію, якщо його задум увінчається успіхом.
Вони зачинилися в сараї, який був обладнаний під майстерню, і почали надувати. Однак після двогодинних зусиль констатували, що сіра оболонка лише трохи піднялася над підлогою, творячи бульбоподібну приплюснуту форму, яка нічим ще не нагадувала слона. Запала ніч, стихли людські голоси, тільки з зоопарку чулося завивання шакала. Стомившись, вони на мить припинили працю, пильнуючи, щоб уже надуте повітря не втекло. Були це люди старші, не призвичаєні до такої роботи.
— Якщо так далі піде, закінчимо лише вранці, — промовив один із них. — Що я казатиму жінці, коли повернуся додому? Вона ж мені не повірить, якщо скажу, що всю ніч надував слона.
— Звичайно, — погодився інший. — Слонів надувають рідко. А все тому, що наш директор — лівак.
Ще через півгодини вони почувалися геть стомленими. Тулуб слона збільшився, але було йому ще далеко до кінцевої форми.
— Щораз важче йде, — ствердив перший.
— А й справді, — підтакнув другий. — Важкувато. Перепочиньмо трохи.
Коли відпочивали, один з них помітив газовий кран, що стирчав зі стіни. Подумав, чи не можна було б наповнити слона газом — замість повітря. Сказав про це колезі.
Вирішили спробувати. Під’єднали кран до слона, і на їхню превелику радість уже за якусь мить посеред сараю постала тварина на весь свій зріст. Була як жива. Масивний тулуб, стовпоподібні ноги, великі вуха й, певна річ, хобот. Директор, який міг уже не рахуватися з жодними міркуваннями, керуючись амбіцією мати в своєму зоопарку показного слона, постарався, щоб модель була дуже велика.
— Першокласний, — висловився той, кого осяяв задум з газом. — Можемо йти додому.
Вранці слона перенесли до вольєра, обладнаного спеціально для нього посеред зоопарку, біля клітки з мавпами. Встановлений на тлі справжньої скелі, виглядав він грізно. Перед ним помістили табличку: «Особливо важкий — взагалі не бігає».
Одними з перших відвідувачів цього дня були учні місцевої школи, що їх привів учитель. Учитель мав намір унаочнити лекцію про слона. Зупинилися усією групою перед слоном, і він почав виклад:
— ...Слон — тварина травоїдна. За допомогою хобота він вириває молоді деревця й об’їдає їхнє листя.
Учні, згуртувавшись коло слона, роздивлялися його, сповнені подиву. Очікували, що слон вирве якесь деревце, але він безрушно бовванів за огорожею.
— ...Слон по прямій лінії походить від вимерлих насьогодні мамутів. Отож нічого дивного, що він найбільший серед тварин, які живуть на суші.
Старанніші учні занотовували.
— ...Тільки кит важчий за слона, але він живе в морі. Тож, не вагаючись, можемо сказати, що царем джунґлів є слон.
У зоопарку війнув легкий вітерець.
— ...Вага дорослого слона коливається від чотирьох до шести тисяч кілограмів.
У цей час слон здригнувся й злетів у повітря. Якусь мить він колисався над землею, але, підхоплений вітром, рушив угору й продемонстрував свою могутню статуру на тлі небесної блакиті. Ще хвиля — і, ринучи щораз вище, він повернувся до тих, що дивилися знизу, чотирма кругляками розкарячених ніг, пузатим животом і кінчиком хобота. Потім, піймавши вітер, горизонтально проплив над огорожею й зник за верховіттям дерев. Ошелешені мавпи дивилися в небо.
Слона знайшли в сусідньому ботанічному саду, де, падаючи, він наштрикнувся на кактус і тріс.
А учні, які тоді були в зоопарку, занехаяли науку й стали хуліганами. Начебто п’ють горілку й трощать шибки. В слонів не вірять взагалі.