Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
журнал Четвер №28
З М І С Т

ПЕРЕДІСТОРІЯ (від редактора)
Ігор Бондар-Nothotrujo
15 червня
17 червня
25 червня
18 липня
28 липня
29 липня
 

п p o e к т «№ 28: блоґпост»

Ігор Бондар-Nothotrujo

ЖИТТЯ В ЖЖ
Нужна вовсе не «великая
литература»,
а великая прекрасная,
полезная жизнь.
А литература может
быть и кой-какая —
на задворках.


В.Behemotyky

ЦЕЙ ДЕНЬ В ПЕРЕДІСТОРІЇ

16 вересня 1953 року в Харкові народився ІБТ, аццкій критик. Один із самих скандально відомих автохтонних літературознавців. На лівому плечі - голова тигру з китайськими иерогліфами, на правому біцепсі - череп, на лівому передпліччі - символ ІРА (перераховував гроші на користь Ірландської Республіканської Армії). В 1991 стає професійним боксером (вигнаний з боксу в 1995). Колекціонує самокоти. Облас кан Кім Чен Бэсинджером як «Людська попільниця». Має власний спортзал у Західному Голливуде.
ІБТ про себе:
Я втратив будинок, дружину, довіру, оточення. Я втратив душу. Я залишився один. Я живу в Дніпротауні, самому нудному місті на світі. Я ненавиджу його, але знаю, що в Лондоні або Нью-Йорку мені б точно зірвало голову.
Дитинства в мене не було. Почасти тому, що я працював практично все життя. Ну й I іншим причинам. Коли я вперше домігся успіху, я себе відчув як баллистиче кая ракета. От же воно, моє дитинство, вечірка триває! Я адже не злазив з марно трат циклу цілих десять років.
Я люблю зніматися в кіно, тому що тут все залежить від тебе. Це не бізнес і-політика. Або ти гарний актор, або ти ніхто. Суперечка завжди доставляла ме ні більше задоволення, чим кіно. Я обожнюю суперечку. І я хо встигнути спро бувати себе в чомусь новому раніше, ніж по мені почне нудьгувати гериатриче яке відділення. Боже, коли тобі за сорок, яким видом спорту ти можеш заня тье чи Риболовлею що? У сучасному кіно рівень насильства піднятий дуже ви соко - вище вже не можна. «Бокс здорово вплинув на мій зовнішній вигляд. Коли потрібно було лагодити мій ніс, зп докторам довелося взяти хрящ із мого вуха, тому що в моєму носі вже просто ниче не залишилося. Змуше ний констатувати, що трохи хлопців одержали премії Букера за ті критич ні анотації, від яких я відмовився. Сволоти.

Ігор Бондар-Nothotrujo

ЖИТТЯ В ЖЖ

...Якщо згадувати про новітні форми сьогод нішньої комунікації, то варто повернутися на по чаток 1990-х рр. Тоді один з піонерів Інтернету, та кий собі Тім Бернерс-Лі, відкрив власну сторінку, що згодом призвело до виникнення першого без коштовного щоденникового сервісу Blogger. Що правда, це сталося вже у 1999-му, але саме воно, у свою чергу, посприяло народженню Живого Жур налу, де кожен бажаючий міг завести свій влас ний щоденник, який вільно було читати й комен тувати будь-кому: від Москви до самих до окраїн. Між іншим, ще за рік виник російськомовний сек тор ЖЖ, ініційований «місіонером Рунету» Рома ном Лейбовим.
Ось тоді Fulfly і закинув, мовляв, чому б хар- ківську «Гігєну» ІБТ, роблену на пару з лідером «Червоної Фіри», не зробити електронним видан ням? На що отримав логічну, але невтішну відпо відь від головного редактора. Справа полягала в тому, що більш-менш пристойного українського Інтернету, себто спілкування в ньому, на той час, здається, не було. Принаймні вірилося не в ефе мерного (віртуального) читача вельми успішної (бо «живої») «Гігієни», а в ту масу читальників, які приходили на її презентації в Києві-Харкові, купували-читали-ксерили і т.п. Згодом Fulfl y на- віть посварився зі своїм другом, юним журна лістом Михайлом Hoobybuj y j, якому закинув про успішність такої стратегії ІБТ, який, справді, ба гато пише. На що той образився, адже теж мав до біса «хлібних» текстів, втім, не писав тоді ані п’єс, ані віршів, як його харківський колега. Саме це нагадування Fulfl yа затяло добродія Hoobybuj y jа, а також згадка про те, що не існує успішного авто ра однієї статті, оскільки важить лише щоденна і багатожанрова праця борця-діялектика. Чи варто казати, до чого призводили такі сварки наприкінці дев’яностих? Мабуть-таки, вар то, адже свідчили вони про невтішну тенденцію у літературному процесі цього, а також наступно го часу. «Немає нічого кращого, аніж почувати ся несправедливо ображеним, — свідчить герой «Чорного аспірину». — Високе, творче почуття!» Щодо висоти не знати, але «ображена» творчість, як фрустрація з катарсисом, була синхронна по чатку 2000-х років. Під ту пору посварена твор ча молодь, чи пак дев’ятдесятники, переводила її здебільшого в громадсько-політичний регістр, по вернення з якого до «живого» життя було вже не можливим. І тоді знайшовся чудовий, бо електро нний, замінник.

 

від москви до самих до окраїн

Пока пишешь — все вроде нормально, а как поднимешь голову от листа, такая тоска накатывает.
Д.А.Haydamaka y Сьогодні електронний online-щоденник у мережі Живого Журналу вже не вважається поганим смаком і моральним ексгібіціонізмом. Випадкових відвідувачів твого віртуального закапелку все меншає, коло близьких друзів ще більш марґіна лізується, на очі ніби як знову з’являється «літературний процес». Принаймні так гадаєш, час від часу цікавлячись, куди ж саме зникають колишні активні автори «живого» літературного життя в Україні. А зникають вони, гублячи благенькі соціяльні зв’язки і останні моральні чесноти, у щоденниковому кіберпросторі. І зовуться тепер не якими-небудь літературними невдахами, а стильно й поважно: блоґерами. Себто авторами свого власного online-щоденника, куди жодне «смолоскипівське» начальство, не кажучи вже про спілчанську цензуру, зроду не поткнеться.
Тож «зниклим» дев’ятдесятникам на кшталт А.Joylife y я, М.Hoobybuj y jа чи А.Lyіchrun y ого, щоденник у ЖЖ допомагає боротися із самотністю, лякати друзів зникненням зі столиці в передмістя, де можна розводити псів, лікувати бородавки, відмовившись від лептопа на яйцях, а також розв’язувати інші екзистенційні проблеми. А потім визирати з віртуальних кущів, хто, де і як саме прокоментував твої плачі-інсинуації. Щоби знову переконувати, що ти не такая, ти ждеш трамвая, яким свого часу навіщось приплентався до столиці зі своєї рідної Тмутаракані. Словом, цілком зрозуміла терапія занедбаного духу. Де, спитаймося, був занедбаний дух наших дев’ятдесятників? Звичайно ж, в літературі. Вибираючись із власних, вищезгаданих маргінесів, вони відчайдушно жертвували особистим життям заради літературного процесу. Час минав, «справжніми» письменниками вони не ставали, травень червень липень місяць року Б. вере а жертовні лави «Смолоскипу» поповнювались молодими, двотисячними нахабами. Тож коли точка «смолоскипового» кипіння з дармовим проживанням столичного життя потроху сходи ла на пси, її коло розтеклося деінде, заповідаючи між літераторами суто випадкові зв’язки. Нічого страшного в цьому немає, адже ті, хто не мав єдності від самого початку, згодом гуртувалися зовсім на інших засадах. Скажімо, на спілкуванні ні про що у Живому Журналі.
До речі, привабливість такого затишного спілкування обумовлена системою захисту від зовніш ніх впливів: політики, кредиторів, ІБТ. З одного боку, більшість наських авторів ховаються в ЖЖ від невтішної реальності, де не дуже напишеш про болячки й ущерблену гордість. З іншого боку, маємо ще одну, привабливішу тенденцію. Оскільки мовимо наразі про хоч утомлених, але таки літераторів, вільно буде зазначити, що, мабуть-таки, саме література, витіснена на периферію громадської думки, призвела до цього «життєвого» екс перименту, ставши засобом спілкування однодумців. Справді, чужих тут не люблять, ну наче ІБТ. Читають так само вибірково, себто виключно самих себе. Але не художні тексти, яких нема, бо й не треба, а лише т.зв. «пости»: зупинені в леті порожні думки, слабенькі рефлексії, глибокодумні медитації.
Утім, ЖЖ чудово відображає специфіку нинішньої культурної ситуації, де рух відбувається від «літератури результату» (тексти-книжки) до «літератури процесу» (балачки-теревені). Таким чином, «література» вкотре стає трибом життя і засобом спілкування. Отже, у «смолоскиповій» юності спілкування не було? Чи не було самої літератури? Мабуть, ані того, ні другого. Розуміння цих речей призводить до неврозів, але нерозуміння — до продуктивніших результатів. Як правило, в Живому Журналі.
Насправді ж, «літературні» неврози давно вже позаду, оскільки про літературу вищезгадані дев’ятдесятники в своїх щоденниках здебільшого не розводяться. А про що вони розводяться? Так, пічки-лавочки, як подейкував О.Бендер. «Один кота хоронит, / Другой слюнит, разводит грязь / И сладострастно стонет…», як писав неукраїнський клясик. Хоча ні, про котів пишуть їхні російські колеги. «Прибежала кошка с криком, — звідомлює в ЖЖ художниця Ася Lifenyed y . — Эта тоже разговорчивая, почему-то все кошки у меня начинают разговаривать. Отдавайте мне их на воспитание. Возможно, это потому, что я с ними все время разговариваю, а возможно — потому, что они считают меня не очень умной девочкой, такой, что мне все надо объяснять словами и жестами. Вот она пересекает комнату из угла в угол, деловито пригова ривая «мыр-мыр-мыр, мыр-мыр-мыр», вскакивает на стол («ми?»), садится передо мной («миу?»), потом понимает, что я не могу оторваться от компьютера, и кусает меня за нос. Это не помогает, и она ложиться спать на коврик, предназначенный для мышки, а не для кошки. Печатать больше не удобно...»
Отже, одна й та сама, невтішна «жива» реальність об’єднує російських користувачів ЖЖ з їх німи малоросійськими друзями. «А в России что? — виправдовується у щоденнику критик Дмітрій Ольшанский. — Серая блевотная мгла. Полгода зима. Рожи соответствующие. Проснулся в два часа дня — и с дивана слезать не хочется. Ну, все таки встал к вечеру — надо. Надел толстый свитер. Пошел в хреновый кабак, встретил друга, тяпнули водки. Стало еще грустнее. Вот что ужасно. Вот от чего бежать хочется... Чудовищная какая-то скука в этой вашей стране. Даже выпить — не хочется. Пива кружку-другую выпьешь или вина стакан — и все. Становится мутно, и только. Тяжело вставать — утром за окном мерзкая мутота. Откроешь ЖЖ — а там патриоты, прости Господи. На улице злоба и бессмыслица, и не надо туда ходить, на улицу-то. Как же хочется уехать. Не насовсем, нет, а полгода примерно проводить не здесь, без этой гнуси — примерно с октября по апрель уезжать. Давайте скажем правду, наконец. А то блевотный патриотизм заебал. В РОССИИ ЖИТЬ ПЛОХО. СЕРАЯ, НЕПРИЯТНАЯ СТРАНА».
Скажете, в Україні літераторові краще? «Інтернету в мене як не було нормального, так і не має, — бідкається Андрій Joylife y , таки виїхавши геть з «літературної» столиці. — Добрі колишні хазяї не попередили, що номер наш ворзельський — на блокираторі, сука. А тут в Ірпені на телефонній станції Укртелекому поставили заглушку, щоб в Інет не можна було вийти з таких номерів. Але я вже втомився паритися цим. І оце подумав сьогодні, що, може, й не варто всім цим паритись, і якось воно само владнається. Бо в мене нині через усі ці інет-запарки знову розболівся жовчний (вперше за останній місяць). Я вже безсилий шукати, дзвонити, довбати. Тут все мене влаштовує — природа, свіже повітря, сусіди, чотири сосни за вікном, газовий котел і навіть екскременти під гаражем. Але другий тиждень без нормального іне ту — повне гівно і навіть уже не екскременти. Почуваюся, трохи як каліка».
Або ось ще один каліка-перехожий у віртуальному просторі ЖЖ. «Что хуже принудитель ной кастрации? — цікавиться Анатолій Ekumzyjdyj.
— Ничего, конечно, но в жизни случаются и другие сложности. Например, добротный, вкусный, наваристый рыбный суп, падающий дождем на ваш ноутбук. Теперь он (ноутбук) отказывается говорить со мной, разделять со мной былую нежность и, главное, впав в кому, он не в состоянии совокупить меня с моим информационным центром. Я ампутирован, ребята. Вся моя почта и данные на некоторое время под вопросом и пока умные дяди будут спасать мою железную ду шу, я буду былой, но немного заторможенный, ибо в печали да на вспомогательной машине дизайнера восседаю — здесь нет садов чудесной по рнографии, сплошные техномускулы. ...Это не ноутбук, а мой орган жизни, я же цифровая уточка и мое железо — моя страсть. Педофилия, к счастью, продолжается. Просто мне очинь адинока, кагда нет этой ташибовской телочки рядом — я же очкаришка-интеллектуалишка. Мы ебем компьютеры и радуемся от сего — первый принцип умных драчил с красивой и некрасивой плотью».
Ну, хіба не зворушливо? Хіба не сильніше за якого-небудь «Фауста» Гете? Хіба не віють звідти буйні, свіжі вітри новизни у наську «реальну» літературу? Мабуть, аж ніяк. «Дорогой автор, в чем «новизна» людей, пишущих в ЖЖ? — як прави ло, питаються після такого читання. — В том, что раньше их бред был доступен 10 человекам, а сей час (потенциально) — 6 миллиардам»? Але пита ються, завважмо, російські автори-читачі, нато мість більшість з української спільноти блоґерів ставляться до власної творчості інакше. Попри те, що Живий Журнал — не літературне явище, вони продовжують тулити у ньому свої художні тексти, в яких «Соня Станіславівна діловито пакувала ре чі, стоячи вниз головою над червоною валізою». Хоч для такої творчості існує сайт «Український самвидав», де кожен бажаючий вільний досхочу постояти на голові. Натомість у ЖЖ літератур ні тексти не дуже популярні, оскільки не за цим сюди заходять користувачі. До того ж, таке яви ще, як література, допіру ніколи не передбачало можливості діалогу з автором. Але іноді — і то, як правило, в українській блоґосфері — передбачає. Автори тутешніх віртуальних щоденників упер то намагаються оволодіти хоч чимось із того, чим не дають побавитися у «живому» житті. «Бухгал тер, сиріч Володар книжок» манірно зветься тут Дзвінка Vafnіzi. «Володар фузюзельок», — називає себе Ілля Chinhjyujdemrjyjий.