Юрій Андрухович
ЕРЦ-ГЕРЦ-ПЕРЦ

Цей тематичний блок цілковито присвячений жанрові есею. Народився він як продовження моїх нотаток "Вступ до географії" ("Перевал", 1993, N1) і служить висвітленню деяких вельми болючих культурологічних проблем, як наприклад: співіснування (не завжди мирне) часу і простору (історії й географії); їх потьмяніле золото і наша нова ностальгія; можливість компромісу між єдністю та унікальністю, патріотизмом і космополітизмом, загальнолюдським і національним. Усе це речі дуже поважні, що разом з тим не означає, ніби про них не можна поміркувати з примруженим оком.
Есей під назвою "Ерц-герц-перц" я вперше прочитав як доповідь на письменницькому форумі "Проблема єдності, проблема унікальності" (Варшава, травень 1994 р.), після чого він у перекладі Олі Гнатюк був надрукований польською "Газетою виборчою". Хоча, власне кажучи, від самого початку він писався мною саме для цього номера нашого журналу, де нарешті й знайшов своє місце.
Нариси Ігоря Померанцева цікаві для нас найперше тим, що автор — блискучий російський прозаїк і поет "третьої хвилі еміграції", перекладач Джойса — водночас душевно і кревно пов'язаний із Західною Україною, де в еклектичному і екзотичному середовищі чернівецького середмістя з його незабутньою живою поліфонією минули дитинство і юність Ігоря. Нині Померанцев реемігрував до Мюнхена, де працює на російській службі радіо "Свобода" яко ведучий культурологічної програми "Понад бар'єрами". Звідси схильність до парадоксів, контраверсій і провокацій, що стала чи не провідною рисою його творчості. Більшість із уміщених тут речей Померанцева я залишив без перекладу, оскільки вважав за необхідне, щоб ці вельми проникливі судження про українство були сприйняті читачем через іншу мову. Зрештою, іноді їх просто неможливо було би перекласти.
УПОРЯДНИК

1

З родинних переказів найдовше зберігаються ті, що виглядають найменш вірогідними.
Дванадцятилітньою дівчинкою моя бабця Ірена Скочдополь побачила ерцгерцога Франца Ферди-нанда у відкритому автомобілі. Супроводжуваний кавалерійським ескортом та напружено-цікавими поглядами численних мешканців Станіславова, що вишикувались обабіч вулиці Романовського, чи то пак, Романовскігассе, спадкоємець австро-угорського трону з дружиною й кількома нащадками на задньому сидінні особистого, скажімо, "лорен-дітріха" відбував у напрямку залізничної станції, звідки вечірнім експресом повинен був рушити на Чернівці. Зрештою, чому обов'язково на Чернівці? Розглядаючи нині на дозвіллі облізлу мапу цісарсько-королівських залізничних сполучень, приходиш до тверезого висновку, що шлях на Чернівці аж ніяк не був оптимальним. Здогадуюся, що ерцгерцог з родиною поїхав іншим маршрутом — попри нафтоносні урочища та сірководневі лікувальні джерела, минаючи просяклі дощами нетрі Чорного лісу, на Стрий, Моршин, Гребенів, а далі стрімко на південь, аби, з настанням темряви занурившись у предковічний і споночілий шум Горганів, наступного ранку виринути вже на землях Альфельду, Великої Угорської рівнини, себто корони, де вже чекали на нього Обуда, Пешт і Буда з безліччю винарень, вогнистими наїдками та чуттєвою музикою. Життя тривало. Кінцевим пунктом подорожі було Сараєво.
Але повернімося до дванадцятилітньої бабці, вихованки сестер-василіянок, дочки зрутенізованого судетського німця (були й такі), що над усе любила ходити до фотопластикуму, вишивати хрестиком і читати посібник з астрономії в популярному викладі Каміла Фламмаріона. її враження від побаченого з вікна своєї веранди ерцгерцога, чи, по-українськи кажучи, архикнязя, звичайно вписувалися в декілька лаконічних штрихів. Липневе надвечір'я, п'ята пополудні, недавній дощик прибив пилюку навколо і відсвіжив рослини та камені. Обидва хідники уздовж вулиці заповнені міською громадськістю, котра вітає монарших осіб хустинково-прапорцевими помахами. Блискуче напуцовані шоломи кавалеристів, коні теж лискучі, гладко вгодовані, майже дресировані. Млява рука Фердинанда звисає на дверцята, час від часу скидаючись, аби махнути у відповідь. Пані архикнягиня в "югендштільному", грандіозному віденському капелюсі з надмірностями, з обличчям під вуалькою, проте явно з материнською посмішкою. Дивна річ — бабця, що сама була тоді дитиною, не запам'ятала нічого про Фердинандових дітей. Іноді щось плутано розповідала про матроське убранко на одному з них, але це, як мені здається, були вже впливи того ж фотопластикуму чи пізніші — кінематографа...
Решту домальовую сам. Головне в моїй побудові — легіт, надвечірній вітерець, літання тихих ангелів, і він надає всьому якогось нетривкого, ледь розтріпаного вигляду, все майорить і тріпоче — плюмажі на драгунах, пера на жандармах, бунчуки, хвости і гриви, чуби на непокритих головах християн і пейси на юдеях, вишивані рушники і навіть одна синьо-жовта стрічка, а також безліч інших стрічок і, як уже було сказано, прапорців та хустинок. До розваги допущено всіх бажаючих — і навіть пані Капітанова, відома в місті божевільна гігієністка, що на кожному кроці, постійно і привселюдно прала свої незліченні лахи, і навіть старий Олійник, що сто років поспіль тільки ремонтував парасольки і пив пиво, і навіть гімназіальний професор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов, — усі вони присутні в цій надвечірній ідилії, під невидимими крилами імперії. І жодного тобі анархіста, жодної спроби замаху, самоофірного бомбометання чи стрілянини, жодного таємного гуртка і нелегального клану — світопорядок здається єдино можливим, сталим і непорушним, імперія вічною, а терорист Січинський уже від кількох років мешкає десь в Америці — там, де й належиться жити всім на світі терористам і збоченцям.
Тогочасні фотографи, здається, не лишили свідчень, які б могли спростувати чи підтвердити зображену мною картину. Епізод з візитом та подальшим від'їздом Фердинанда так і залишається епізодом — без жодного повчального змісту чи бодай анекдотичного ефекту. Залишається тільки настрій, мимобіжне враження, ітргеззіоп, присмак — а це речі настільки суб'єктивні, що годі вив'язати з них якесь вартісне світоглядне узагальнення.
Вдамося ж до речей об'єктивніших.

2

Ставлення галицьких українців до старої Дунайської монархії було не ворожим і не ідилічним, а радше іронічним. Ця іронія починалася на рівні цісаревих портретів у багатьох українських вітальнях (і звичайно в обрамленні традиційних рушників, як і' портрет Шевченка поруч), а закінчувалася цілком безглуздим і тому безпечним москвофільством.
З усіх елементів неминучого майбутнього вибуху, якими просто таки була начинена Австро-Угорщина в силу свого суперечливо-клаптикового характеру, український був найменш вибуховим. Не означає це, що не був вибуховим цілком — приклад уже згадуваного студента Сочинського, котрий досить рішуче і без особливих розкольниківських терзань покінчив із намісником Галичини графом Потоцьким, принагідне осиротивши дев'ятьох дітей останнього, свідчить усе ж, що "і ми були не пальцем роблені". Але загалом і ця кримінальна історія носила не так антиавстрійський, як антипольський характер (черговий епізод одвічного і взаємно виснажливого українсько-польського "око за око, зуб за зуб").
Апологія небіжки Австрії ("мамуні Австрії", як жартували ті ж іронічні галичани) для мене починається зі ствердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона. Людство було б на одну культуру, одну ментальність, одну мову бідніше. Гадаю, вже тільки за це найясніший Прохазка, цісар Франц Йосиф І, заслуговував би на Нобелівську премію ноосфери,якби така премія присуджувалась посмертно і взагалі присуджувалась.
По-друге, всередині самої збереженої мови завдяки цій найлегковажнішій з імперій зберігся діалект, однією з характерних рис якого є дивовижний набір смаковитих виразних германізмів, починаючи "фаною", "фертиком", "фриштиком" і "фарфоцлями", а закінчуючи майже сакральним "шляк би його трафив". І що я, український письменник, робив би нині без цих германізмів?
По-третє, саме завдяки їй, цій неіснуючій нині бабуні, вдалося примирити і поєднати багато що з раніше не примирного й непоєднуваного. Через оцю свою клаптиковість і мішаність, через причетність — біологічну й історичну до всього і вся на світі вона явила собою справжній "цирк аномалій", рухому колекцію екзотів і потвор. Вона змушена була обрати для себе свободу і плюралізм, даючи притулок практично всім — від хасидів до старообрядців, від таємничих караїмів до цілком буденних марамороських циган — переслідування за расовими, національними чи релігійними ознаками вона почала згортати, либонь, першою.
По-четверте, вона зберегла нам архітектуру — інакшу, різну, зберегла інакші міста, зберегла право стійкості за цими містами, внаслідок чого вони вперто не хочуть руйнуватися попри всі передумови для руйнування і завдяки цьому мій Станіславів усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою.
Нарешті, по-п'яте, — вона відкрила для нас нові географічні можливості, навчивши дивитися на Захід з любов'ю до його ніжного смеркання. Подумати тільки — були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! Тоскана й Ломбардія перебували в межах, єдиних із Галичиною та Трансильванією. На початку століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Густавом Клімтом, а для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг. Усіх, хто в цьому сумнівається, запрошую дивитися на вже згадувану мною мапу цісарсько-королівських залізничних сполучень.
Саме такими, на мій погляд, є п'ять головних тез на захист нашої австро-угорської історії. Насправді цих тез може бути значно більше, та й самі вони можуть бути інакшими — я лише втішуся, коли мене доповнять і виправлять. Чи навіть заперечать.

З

Один зі старих галицьких анекдотів (анекдотів у тому сенсі, в якому Ірванець уживає пушкінське "дней минувших анекдотьі") розповідає таке. До австрійського війська привели поповнення рекрутів з Галичини. Навчання мілітарній справі почалося засвоюванням імен і титулів вищого командування. Зубатий капрал доводив до рутенсько-рекрутського відома, що комендантом їхнього регіменту є архикнязь лицар Тосканський, німецькою мовою "ерцгерцог ріттер фон Тоскана". Далі зажадав повторити це від здоровезного як ведмідь хлописька звідкілясь із-під Жаб'я чи Прокурави родом. Той не змигнувши оком випалив: "Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!"
Я не хочу особливо розбалакуватися про те, що на гуцульському діалекті згадана "ріпа" означає навіть не ріпу як таку, а щось цілком інакше — картоплю. Я, крім того, не берусь аналізувати, наскільки виросла боєздатність австрійського війська після проведеної капралом науки. Але я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому "ерц-герц-перц", як у магічному заклинанні, сконцентровано безліч речей: тут і згадувана вже іронічність, і характерна українська селянськість, рустикальна хитруватість у ставленні до чужого й чужомовного, і грайливий непослух, таке собі "швейкування". Але для мене це ще й діагноз. У ньому — наша набута недорікуватість, фатальне тупцювання на порозі Європи з неспроможністю рушити далі і ввійти, пророцтво, в якому карикатурність і пародійність усього, що робимо в мистецтві, політиці, економіці. Суцільне "ерц-герц-перц", та й по всьому.
Це можна вважати наслідками затягнутого в часі дитинства. Або старечого маразму. Або колоніального минулого. "Україна ще мусить обжити власні міста", — писав я в 91-му році, вважаючи тоді, що до цієї мети вже рукою подати. Нині я дивлюся на ситуацію значно песимістичніше, при цьому вельми сумніваючись, чи діти моїх дітей будуть мешканцями українських міст.

4

Станіславів коло Тисмениці. Третє місто Галичини після Львова і Кракова в межиріччі Золотої та Чорної Бистриць, тобто в Месопотамії. Середмістя і прилеглі вулиці двоповерхової забудови (переважно), променади, казино і крамниці з екзотичним крамом, кав'ярні з колумбійською кавою, цукерні з цукатами і бісквітами. Церкви: греко-католицька катедра, римо-католицька фара, вірменська, лютеранська, синагога з чотирма банями в мавританському стилі. Фігури святих Марії Матері Божої та Йоана Хрестителя, споруджені на честь відступу росіян у 1742 р. Фігура Христа Спасителя на згадку про велику чуму 1730 р. Бронзовий пам'ятник цісареві Францу І. Міська бібліотека з більш як 8 тис. томів лише історичних і праць. Готелі: "Уніон", "Централь", "Європа", Табсбург", "Імперіал". Одноповерхові вілли з квітниками навколо. Найприємніша з вулиць — Лінденгассе, або ж Липова — променує до міського парку імені імператриці Єлисавети.
Я цього не вигадав. Це дані з короткого залізничного путівника початку століття. Це дуже стислі, але й дуже виразні дані. Вони створюють повноту образу.
Місто як місто. Десь на межі "міста" і "містечка". Герої Йозефа Рота зупинялися в таких, аби виграти чергову покоївку проїздом до Нью-Йорка.
Нині воно вже майже не існує. Воно тримається на цьому "майже", демонструючи згадуване мною чудо витримки і стійкості. Тому ми ще маємо ці тріщини в мурах, провалені дахи, дерева, пророслі зі сходових кліток, уламки вітражів та мармурових плит під ногами.
Наша місцева апокаліпса почалася не так вже й давно — у вересні тридцять дев'ятого, коли в полишені на поталу всім вітрам "панські" помешкання вселилися інші люди, прибульці з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні з вісьмома пальцями, де горілку п'ють наче воду і навіть замість води, де їдять сире м'ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах...
Найлегше було просто вселитися. Вдертися в ці сецесійні вілли, в "люкси" добротних конструктивістських кам'яниць, в одноповерхові еклектичні особняки. Найлегше було захопити меблі, порцеляну, горіхові гардероби включно зі шляфроками, шапокляками й пантофлями, грамофони і платівки, годинники, незрозумілі книги з бездоганними прокладками цигаркового паперу, олійні картини та гіпсові статуетки галантерейного походження — словом, усю цю культуру, увесь цей міщанський предметний мотлох, до якого прибульці звикли ставитися з презирством, зневажаючи форму як таку, тільки своє презирство чомусь виявляючи у привласненні.
Але прибульці не врахували, що захоплення жител пов'язується і з певними зобов'язаннями щодо них. Що ці стіни, двері і покої вимагають сталого та уважного плекання. Що курей та іншу загадкову живність не варто тримати у ваннах. Що невідомі рослини в садах і на ґанках вимагають догляду, що дерева слід обкопувати, траву підстригати, а вазонки підливати. Що до театру не слід вибиратись у нічних сорочках — навіть якщо останні видаються страшенно елегантними...
Ця повна функціонально-буттєва невідповідність призвела до руйнації не лише будинків. Місто вивозилося на схід цілими ешелонами. Додаю сюди також фашистівську окупацію, наслідком якої стало тотальне "очищення" міста від одного з найважливіших етнічних складників — юдейського. Замість тонких і артистичних, замріяно-глибоких меланхолійних послідовників хасидизму по війні наїхало безліч нормальних радянізованих "євреїв" — уже російськомовних, уже уніфікованих, уже таких, що стидалися й цуралися самого свого "єврейства".
Додаю нарешті ще один фактор, найбільш "непатріотичний". Фактор навколишнього українського села, яке з кінця п'ятдесятих ринуло на тодішні околиці — заселяти тісні бездушні новобудови і успішно люмпенізуватися в них, зберігши все найгірше, що властиве селянській природі, і втративши все найкраще. Ця найновіша хвиля завойовництва, здається, дещо зупинена тільки тепер, коли життя в місті робиться надто дорогим і безнадійним. З іншого боку, саме вони, ці сільські завойовники, спричинилися до виникнення принципово інакшої мовної ситуації. Я навмисно не кажу тут, добре це чи погано, хоч мав би казати, що добре. Але забагато мерців під ногами.
Бо якщо так повелися з житлами, то легко собі уявити, що виробляли з храмами і цвинтарями. Фамільні гробниці та анонімні братські могили виявились однаково придатними для "стирання граней". Дехто зі старих ще пам'ятає, як у кінці сорокових з підземель фарного костелу виносили забальзамованого графа Йосифа Потоцького в темно-вишневому жупані та золотом шитій шапці-магерці з пером. Мумію, як і величезну гору старого церковного майна, було повантажено в автомобілі-"полуторки" і вивезено в невідомому напрямі.
Те, що сталося за останні п'ятдесят років, не можна порівняти навіть із таким катаклізмом, як- знаменита "мармолядова пожежа* 1868 р., коли через недогляд господині, що готувала на повільнім вогні мармелад десь в околицях подвір'їв при початку вулиці Ст. Баторія, згоріло ледь не ціле місто.
Нині воно також майже не існує. А все ж існує.

5

Мій польський приятель, цікавий молодий поет, надіслав мені досить незлий мистецький часопис, де помістив переклад вірша "Забуття" із циклу "Липневі начерки подорожнього". Дочитавши переклад до кінця, я зрозумів, чому саме цей вірш. Я наведу його тут повністю, сподіваючись, що це не буде розцінено як пусте самозамилування. Отже:

Так, наче брама — то вхід.
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.

І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але брам немає,
сторожа зітерлась на порох.
Сім вітрів розкошують на площах і в залах.

Навсібіч передмістя відкриті, сторожа
виростає зелена й пругка.

"Замарстинів, Кульпарків, Клепарів", —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить...

У польському перекладі збережено все, крім останнього рядка. Вочевидь, суто інтимний і дуже конкретний еротичний мотив (а я мав на увазі тільки те, що юнаком і справді приходив у Львові під певне дерево, де в нас відбувалися побачення із певною панною) — так от, цей особистий мотив здався недостатнім моєму перекладачеві, а ргороз, вихідцеві з родини колишніх львів'ян, себто львівських поляків, переселених до Польщі по закінченні Другої світової війни. І ось як виглядає остання строфа цього вірша, тепер уже у зворотньому моєму перекладі з польської на українську:

"Замарстинів, Кульпарків, Клепарів...' —
перелічуєш чимраз голосніше,;
та ніяк не згадаєш,
як називається дерево,
з якого (вони) виростають...

Панна з моєї юності відлетіла геть. Про неї ані згадки, натомість виникло щось інше, вагоміше і важче: індивідуальна пам'ять, точніше, непам'ять, трансформувалася в історичну, дозволю собі сказати, в ображену історичну пам'ять, адже для мого польського приятеля Замарстинів, Кульпарків, Клепарів (як і, напевно, Майорівка чи Левандівка) — гілки львівських передмість, що безумовно виростають із певного історичного дерева з милозвучною латинською назвою "semper fidelis".
Я свідомий того, що за цим аж ніяк не стоять польські територіальні претензії. Хіба що, можливо, в сенсі якоїсь поетичної території. Проте я глибоко вдячний моєму польському приятелеві — він ще раз унаочнив поезію як шанс у цьому крихкому світі.
Про нинішній Львів чи Станіславів (як і про Стрий, Дрогобич або Бучач) і справді можна писати як про купу руїн, царство смерті, забуття і всепереможного Хама. Але можна писати й про інше: про життя, про щоденний опір руйнації, про кохання під облупленими мурами й поїдженими фресками, про бучні пиятики та нічні пригоди в ущелинах старих фортечних провулків, про відлуння стародавніх слів, усе ж почутих і розпізнаних: "ерц-герц-перц". І я не винен, що такі, живі поезії про Львів чи про Станіславів нині пишугься українською мовою.
Культура неподільна — кажу це не я перший і, мабуть, не я останній. Екстравагантний лідер "Молодої Польщі" Пшибишевський на початку століття в одній із краківських винарень опустився на коліна перед Василем Стефаником і поцілував його в ногу. Залишмо за дужками цього епізоду чималу кількість попередньо випитого — вона присутня, але не посутня. Придивімося до самого жесту — артистичного і людяного водночас. Таке поєднання вдається нечасто.
Можливо, саме тут, у цій "буферній зоні*, в цьому поруйнованому коридорі між Західною Європою то Східною, нам усе частіше вдаватиметься щось подібне?