Володимир МУЛИК

МИ ЗАЛИШИМОСЬ ТУТ

БОГ

Іван прокинувся від холоду. Перше, що він побачив, була грудка чорної масної землі. Поряд з нею лежала ще одна така грудка, потім ще і ще, і ще, а всі разом вони утворювали нескінченне зоране поле. Саме на цьому полі зараз і лежав Іван. Він зробив над собою зусилля і сів. Страшенно боліла голова і гупало серце. Вчора на хрестинах він явно перебрав. Іван, похитуючись, став на ноги і здивовано оглянув себе. На ньому, крім великих білих, явно казенних трусів нічого не було. Про те, що труси казенного походження, свідчив великий чорнильний штамп на лівій холоші. Штамп був розмитий і якій організації належав, годі було розібрати. Іван роззирнувся на всі боки. Куди сягав погляд — лежало чорне, масне, зоране, рівне, як долоня, поле. Іван крутив головою, намагаючись хоча б за щось зачепитися оком. І це йому вдалося. Майже прямо перед собою він побачив якийсь невиразний силует. З такої відстані неможливо було розібратися, що це, але воно явно порушувало ідеальну рівність поля. Іван прикинув відстань до невідомого предмета і важко зітхнув. В його стані це буде важкий шлях. Але треба йти.
Іван брів уже досить довго, а предмет наче і не наближався. Доводилось часто зупинятися, щоби вгамувати серце, яке готове було вискочити через рот. Скільки йому ще йти — годину, дві, день, рік? Було холодно. Іван чекав, що зійде сонце і стане трохи тепліше, але було схоже на те, що сонце в цих краях взагалі не водиться. Звідки ж тоді світло? Іван зупинився і подивився на небо. Воно було якогось неприродного білого кольору і світилося таким самим неприродним білим світлом. "Боже, де я?". Іван злякано зіщулився. "Може, це глюк?" Він вщипнув себе за ногу. Боляче. Отже, не глюк. Треба йти. Певно, хтось вчора над ним зле пожартував і завіз десь на оце поле. А небо — та чи часто він дивився на небо? — може, воно завжди таке. Страшенно хотілося пити.
Скільки ще минуло часу, Іван сказати не міг. Він йшов і йшов, ледве тягнучи ноги і втупивши погляд в землю. Коли він зупинився, щоб перевести дух, то, підвівши очі, був дуже здивований, побачивши невідомий предмет всього за кілька кроків. Це були двері. Іван підійшов поближче і помацав їх рукою. Так — це були двері. Звичайнісінькі нікудишні двері, які бувають на сільських нужниках і які невідомий вар'ят поставив сторчма серед поля. Іван спересердя вгатив по дверях ногою, намагаючись їх повалити, і завив від болю. Великий палець на нозі одразу спух, а двері навіть не хитнулися. " Ах, так!". Іван навалився на двері плечем. Ніякого результату. Він обійшов з іншого боку, навалився на двері спиною і вперся щосили ногами в землю. Двері стояли, як вкопані. "Ага, вкопані!". Іван гепнувся на коліна і почав розгрібати землю довкола дверей. Деякий час він енергійно працював, та раптом злякано відсахнувся. "Цього не може бути", — пробурмотів сам до себе. Потім знову почав обережно розгрібати землю. Коли він закінчив, то, пригнувшись до самої землі і заглядаючи під двері, обповз їх рачки довкола. Ніяких сумнівів не залишилося — двері висіли в повітрі, ні на що не спираючись і ні за що не чіпляючись. Іван сів на землю і провів брудними руками по спітнілому обличчі. "Що ж це таке?". Сльози потекли самі собою, і він впав обличчям до землі, голосно ридаючи.
Йшов час. Іван вже не плакав, а просто лежав, тицьнувшись носом в землю. Він вже і не розумів, чого це він розридався. Ну подумаєш — двері, які висять в повітрі. Висять та й висять собі. Зрештою, йому що до цього. Він поволі підвівся і знову оглянув двері. Нічого небезпечного він не помітив. Та і яка небезпека може бути від дверей. Звичайнісіньких дерев'яних дверей. Іван підійшов до них і натиснув на клямку. Двері одразу плавно розчинилися. В обличчя вдарив свіжий морський вітер, долинув крик чайок. Іван перелякано зачинив двері, та все ж встиг помітити, що за дверима (тільки от не зрозуміло, де це — за дверима) знаходиться берег моря і вдалині біля самої води стовбичить якась фігура. Він постояв, переводячи дух, кілька хвилин, а потім обійшов двері з іншого боку. За дверима, звичайно ж, було те саме нескінченне рівне зоране поле. Він набрався духу і натиснув на клямку вже з іншого боку. Знову повіяв свіжий вітер, почулися крики чайок. Іван вже не сахався, а уважно роздивився краєвид, що відкрився його очам. Це був дійсно берег моря, але тепер він бачив його з іншого боку. Вдалині біля самої води дійсно хтось стояв. Цей хтось повернувся в його бік і махнув рукою, наче запрошуючи приєднатися до нього. Іван зробив над собою зусилля і, ступивши крок, опинився в світі, який відкрився перед ним. Двері за його спиною тихо причинилися. Світ, в який він потрапив, дуже відрізнявся від того, в якому він перебував кілька останніх годин (а може й днів). Тут було багато звуків — крики чайок, шум вітру, плескіт хвиль. З яскраво-синього неба світило яскраве гаряче сонце. Під ногами шарудів жовтий теплий пісок. Не ставало лише бочки з холодним пивом. Невідомий знову змахнув рукою, й Іван попрямував у його бік.
Підійшовши ближче, він зміг добре розгледіти незнайомця. Це був чоловік років тридцяти — тридцяти п'яти. Довге, до плечей, русяве волосся, густа борода. Вбраний був у сині вицвілі джинси і білу футболку. Незнайомець був босий і стояв, перебираючи (якщо так можна виразитись) пальцями ніг пісок. Пляж тягнувся аж до горизонту, а на горизонті здіймалися високі гори. На пляжі було не так вже й пусто. Тут росли пальми і ще якісь не відомі Іванові дерева. У затінку під деревами Іван помітив білий шезлонг, а біля нього столик, заставлений пляшками з різноманітними напоями. Іван проковтнув слинку і прискорив крок. За мить він вже стояв біля незнайомця. Той простягнув Іванові руку і просто промовив:
— Вітаю тебе.
Голос був тихий і лагідний. Настільки лагідний, що Іван аж здригнувся і, вхопивши простягнуту руку, почав її трясти, промовляючи:
— Дуже дякую. Мене звуть Ваня, тобто Іван, тобто Петрович...
— Я знаю, — так само лагідно промовив незнайомець, а потім додав: — Але це вже ненадовго.
— А вас як величати? — Іван намагався проковтнути слину, але горло так пересохло, що годі було й думати про це.
— Мене звуть просто Бог, — спокійно сказав незнайомець і спитав: — Може, вина?
— Краще пива, — машинально відповів Іван, а в голові пронеслося: божевільний.
— Ні, я не божевільний, — сказав незнайомець. — А пива, на жаль, немає
— лише вино. — І він показав рукою у напрямку столика. — Прошу в тінь, бо сонце сьогодні пече немилосердно.
Іван слухняно пішов у вказаному напрямку. Той, що величав себе Богом, налив келих червоного вина і простягнув його Іванові. Іван жадібно випив усе до дна і, простягнувши келих новому знайомому, сказав:
— Ще!
Той наповнив ще раз і знову Іван випив залпом. Потім заплющив очі і постояв так якусь хвилину. Згодом стрепенувся, посміхнувся і промовив:
— фу — відпустило. Ну, чувак, тепер я справді вірю, що ти Бог. Він вже сам налив собі чергову порцію і всівся в білий шезлонг, закинув ногу на ногу і запитав:
— Слухай, старий, може ще й цигаркою пригостиш?
— Ні, цигарок немає. Від цигарок доведеться відвикати.
— Що значить оце твоє "відвикати"? Невже ти хочеш сказати, що я пробуду тут достатньо довго для того, аби відвикнути палити?
— Так. Достатньо довго.
— Та ні! Тобі не здається, що цей дурний жарт надто затягнувся?
— Це не жарт. — Той, хто назвався Богом, дістав з-під стола пластиковий пакет. — Ось тут твій одяг. Іди, похлюпайся в морі, а потім перевдягнешся.
— Не буду я перевдягатися, доки ти мені не поясниш, що відбувається.
— Потім поговоримо. — Він повернувся до Івана спиною і задивився на море.
Іван сплюнув на пісок, підвівся і пішов до води. Змивши з себе весь бруд, він вийшов на берег і підняв з землі пластиковий пакет з одягом. В пакеті були такі самі сині, але нові джинси і біла футболка. Все. Білизни не було. Іван знизав плечима, скинув казенні труси, закопав ї'х під кущ, натягнув на себе запропонований йому одяг.
— Я тебе слухаю, — звернувся Іван до цього дивного чоловіка. Той мовчав.
— Чуєш ти, Бог, я до тебе звертаюсь!
Названий Богом повернувся до Івана, лагідно посміхнувся і промовив:
— А я вже не Бог. Тепер Бог — це ти.
— Тобто, як це я? — Івану сперло подих. — Що ти верзеш? А ну, пояснюй!
— Він ще хотів додати "сучий сину", але слова застрягли у нього в горлі, і він вже почав сумніватися, чи взагалі знав їх коли-небудь, зрештою, як і інші лайливі слова.
— Бачиш, ти вже почав змінюватись. Звикай. Адже ти Бог. А все пояснять тобі вони, — колишній Бог показав пальцем кудись вгору. — Ну, а мені пора, прощавай і звикай до нової ролі.
Він поплескав Івана по плечу, розвернувся і пішов туди, звідкіля Іван з'явився у цей дивний світ теплого моря і жовтого піску. Занімілий Іван дивився йому вслід, не в силах зробити ані найменшого руху. Той вже зник за дверима, а Іван все стояв і дивився в одну точку. З оніміння його вивів шум великих крил, який линув звідкілясь згори. Іван підвів очі і побачив дивних білих крилатих істот, які летіли прямо до нього.
Це були ті, які йому все пояснять.

березень 1994р.

Я ЗАЛИШУСЯ ТУТ

Я не можу пригадати, як я тут опинився. Я просто наче одразу виник на ось цьому місці. Можливо, я завжди був тут. Ну, якщо не завжди, то в крайньому разі досить довго для того, щоб мене почала мучити спрага. Воно й не дивно, адже сонце пече немилосердно. Я сиджу на піщаному пагорбі, на самій видноті. Внизу, за якусь сотню метрів, шумить море. От море я пам'ятаю добре. Воно увесь час шуміло по ліву руку від мене. Я теж підозрюю, що воно тут ще довше, ніж я. Надто самовпевнено воно поводиться. Але я впевнений, що теж навчуся цьому через деякий час. А часу в мене вистачить не на одне море.
Я сиджу, схрестивши ноги і, примруживши очі, дивлюся довкола себе. Але бачу лише біле. Білий пісок, біле сонце, білі хвилі, білі кущики трави, білих чайок в білому небі. Світ прямує до білого. Я прямую до темного. Моя шкіра робиться все темнішою, і я паную над цим світом. Єдине, що мені докучає — це спрага. Але я справлюся й з цим. Це не найважча проблема. Значно важче зрозуміти, як я тут опинився. З'ясувавши це, я з'ясую, для чого. Безперечно, на мене покладена якась місія. Яка? Сонце пече немилосердно.
Ніч приносить прохолоду. Думки яснішають і теж набувають білого кольору. Я згадую свої босі ноги, які ступають по розпеченому піску. Крок за кроком, крок за кроком. Отже, я сюди прийшов. Звідки? Звідки? Зві...
Цієї ночі мені наснилося, що зараз зима. Випало дуже багато снігу. Я біжу, провалюючись у цей сніг по пояс, і їм, їм цю прохолоду.
Сонце ледь виткнулось, а вже починає пекти. Воно явно невдоволене тим, що я з'явився тут, на цьому піщаному пагорбі. Воно хоче мене прогнати. Ну що ж. Ми ще подивимось, хто переможе у цьому протистоянні. Я знову примружую повіки і починаю роздивлятися довкола. Пісок, небо, море. Нічого но... Так. Чому я не бачив цього раніше? Що це за яскрава біла пляма он там, вдалині? Я розтуляю очі і уважніше придивляюся до, до, до, до... До будівліі Ніяких сумнівів — це будівля. Вона розташована не так вже й далеко від мене /кілька сот метрів/, на самому березі моря. Як же я не помітив її раніше? Не інакше, як це паскудне сонце наслало на мене засліплення. Ну нічого, лише б воно не пекло так немилосердно.
Вночі мені снилися великі білі будівлі з великою кількістю просторих прохолодних кімнат, посередині яких били маленькі фонтанчики з крижаною водою. Не хотілося прокидатися.
Сьогодні я витратив чимало часу, розмірковуючи, чи слід мені йти до цієї таємничої будівлі. Зрештою, я не знаю, що мене там чекає. На цьому пагорбі я в цілковитій безпеці, а там хто його знає. Треба уважно вивчити цю будівлю, а вже потім робити певні висновки. Так, саме так. Тим більше, що сонце вже не пече так нестерпно і спрага почала поволі відступати. Це, мабуть, настає те цілковите злиття з навколишнім середовищем, про яке я колись читав. Читав... Яке дивне слово. Цікаво, що воно може означати? Але якщо я його вжив, значить, я знаю його значення. Вірніше — знав. Чи може не знав. Звідки ж воно тоді зринуло в моїй пам'яті? Кожен новий день несе нові загадки. Це факт. Але кожен новий день несе й нові відповіді на старі загадки. Це теж факт. Отже, треба чекати — і тоді все стане на свої місця. Чи не так, маленька? Вона нічого не відповідає, лише дивиться на мене своїми маленькими круглими очима. Я теж дивлюся на неї. Скільки часу це триває - хвилину чи годину? Потім вона розвертається і біжить геть. Пісок шурхотить під її маленькими лапками, а хвостик залишає за собою довгий чіткий слід. Що це за істота? Чи мислить вона подібно мені, сонцю і морю? Коли вона ще з'явиться, треба буде в неї запитати. Цікаво, чи я отримаю відповідь? Чи це така ж загадка, як і зірки, що світять наді мною?..
Зранку я почуваюся напрочуд бадьоро. Сонце вже не дошкуляє, спрага відступила. Очевидно, я, подібно пустельним рослинам, пустив коріння в цей пагорб і добрався до підземних вод. Ну що ж. Тепер, коли я так міцно утвердився, час поспостерігати за будинком. Дивно: стільки часу — і ніяких ознак життя. Незважаючи на пізню пору, в оселі не світиться жодне вікно. Цікаво, що за істоти живуть там? Подібні до мене, чи, може, подібні до моєї вчорашньої /чи це було минулого тижня?/ відвідувачки. А може, це якісь інакші, звиклі жити в темряві. Коли весна, я пускаю бруньки, які вибухають зеленим листям. Море завжди було зліва, а сонце згори. Цей шум неймовірно дратує. Він іде від "моєї" будівлі. Там якийсь рух. Видно, що до будинку під'їхало кілька автомобілів /з яких глибин моє коріння витягло це слово?/ . З цих як-їх-там вилазять якісь дивні істоти. Здалеку погано видно, але в них, здається, немає хвоста. А судячи з того, що вони пересуваються, в них немає коріння. Очевидно, нижчий ступінь розвитку. Від будинку долітають якісь неприємні звуки — це істоти перемовляються між собою. Вікна світяться всю ніч. До мене долинають звуки музики /знову інформація мого коріння?/ . А коли розпускається цвіт, я виглядаю просто чудово. Залишається дочекатися осені, і тоді з'являться чудові плоди. Ось вона, моя місія. Вітер набив мені повний рот піску. Очевидно, я спав з відкритим ротом. Будівля спить, за кілька сот метрів від мене. Сон — добра ознака. Він приносить заспокоєння і відкриває істинний стан буття. Кожен, хто має коріння, розуміє, що він прийшов у цей світ приносити плоди і дарувати їх цьому світові. Почесна місія. Тепер я розумію, що мені хотіло сказати Сонце. А я, дурень, його не розумів і сердився. Голоси звучать дзвінко. Сміх? Мерехтять постаті, що біжать до води. Вони забігають у море і зникають серед хвиль. Ех, були часи. Як любив я відпочивати на морі разом з моєю ко... Коріння проникає в саму суть світу. Плоди зривають лагідні руки. Плоди кусають білі зуби, білий пісок, білі хвилі, біле сонце, біла трава, білі чайки у білому небі. Що за інформація? А що таке інформація? Усвідомлення моменту істини і є момент істини. Так само, як і усвідомлення білого піску і є білим піском. Що може бути більш досконалим, ніж форма життя, якою я оволодів? Пізнання світу методом проникнення в найпотаємніші його глибини. Я довго дискутував про це з тією маленькою круглоокою істотою, і, здається, мені вдалося її переконати. Сміх, голоси. Біла будівля за кілька подихів вітру від мене. Я чітко бачу її. Коло неї якийсь рух, чути музику. Хтось бігає, хтось кидає в когось наповненою повітрям кулею. М'яч? М'яч вилітає за огорожу і котиться по піску. Котиться в мій бік. Може, мої плоди будуть круглі. За ним біжить, провалюючись у пісок, очевидно, дитинча тих істот. Тому що у круглих плодів більш приваблива форма. Хоча складувати нахиляється, піднімає звичайно ж краще квадратові плоди м'яч, а потім дивиться в мій бік воно помітило будуть квадратові мене точно помітило бо повільно рушило в мій бік не про плоди зараз мова дитина підходить все ближче ось вона стоїть прямо переді мною і дивиться на мене на мене кричить і тікає геть геть до білого будівля лі квадратових плодів не буває на подвір'ї зчиняється лемент в мій бік біжать люди хто це за слово ось вони оточують мене важко дихаючи потім намагаються вирвати мене з землі але я міцно сиджу коріння глибоко в пошуках істини без сокири їм мене не зрушити з місця їх кора вкрилася потом вони вовтузяться щось кричать але я сиджу міцно вони втомилися і відступають зникають щезають я переміг. Тепер знову довкола лише біле - пісок море небо чайки Сонце і будівля, яку всі полишили в спокої так само як і мене. Спокій це чудовий стан. Коріння досягло суті. Соки землі струмують у моїх жилах. Я готуюся розпустити листя. — Хто це?
— Особу встановити поки що не вдалося. Дуже важкий випадок. Дерево.
— Ну що ж, перейдемо до іншої палати.
Білий пісок, біле сонце, білі хвилі, білі чайки, біле небо, біла трава і зелене листя.

травень 1994р.