Игорь ПОМЕРАНЦЕВ
БЫЛ ПОМНИВШИ

Может быть, разгадка российской истории заключена в слове плюсквамперфект. В его отсутствии. В латинском языке плюсквамперфектом называют предпрошлое время. Образуют его посредством вспомогательного глагола. Вставил такой глагол-"жучок", и ты уже в прошедшем, канувшем в прошлое. Такие "жучки" до сих пор точат английский, немецкий, французский. Были они когда-то и в русском, но источились. В старых книжках остались лишь просторечия вроде "он был привыкши". Грамматику приходится восполнять лексикой: "помню, бывало..." или "давным-давно...". Этот грамматический недобор или, если угодно, грамматический романтизм дорого обходится носителям языка. Их история никак не становится историей; как упрямая страница в новенькой книге, не переворачивается; рвется в настоящее. Нет на нее, российскую историю, грамматической узды. А вот в русской жизни плюсквамперфект случается. Классический пример — эмиграция. Зрелая проза Бунина и Шмелева — двух Иванов, очаровательно помнящих родство, — написана как бы в предпрошлом. Очарование их прозы в этом "как бы", в грамматической недосказанности. Но писатели не то что хромоту — заикание, шепелявость — выдадут за совершенства.
Или другой пример жизненного плюсквамперфекта. С какой сладостной позднеримской истомой можно теперь вспоминать свое имперское детство, пиша "Империя" с заглавной буквы. У моего города было сразу четыре имени: , австрийское Черновиц, румынское Черноуцы, украинское Чернивци, довоенное '' русское Черновицы. Стоило выйти на улицу, и твой слух продували сразу несколько языков и наречий, добавьте к помянутым выше идиш, гуцульский, польский. Кажется, это и есть культура: жить на сквозняке нескольких л и н г в . Но о культуре сказано уже все, а вот о грамматике истории... Помню, бывало... давным-давно... висели неоновые буквы МЕБЛ1 над мебельным магазином, нет, не над магазином, а над склепом. И был прибывши Главный Идеолог Суслов с наградой — орденом Ленина — Черновцам. И на Советской — Радянськой — площади многажды осквернил он ушные раковины черновчан, ударяя "Черновцы" на предпоследнем слоге. И никто не был посмевши его поправить. А еще был помнивши школьный восторг от вздыбленной экспрессии двух малороссийских стихов:
Як упав же вин з коня
та и на билыи сниг...
И латинистку университетскую, пани Зиновию, помнивши, и при ней несгибаемого Плюсквамперфекта в латах легионера.

КОЛОНІАЛЬНИЙ СМУТОК

На кухні нашого лондонського помешкання добрий десяток років висіла політична мапа світу. Мій син Петрик з гордістю позирав на неї, точніше, на ту шосту частину суходолу, де колись жили його батьки. Діти емігрантів, навіть політичних, часто хворіють усілякими різновидами патріотизму. Патріотизм мого сина носив, я сказав би, спортивний характер: ...зате нас більше, зате в нас просторіше, зате ми потужніші... Мешкали ми тоді в едвардіанському будинку, спорудженому на початку століття. Можливо, перед війною там так само жив хлопчик, не Петрик, а Пітер, і в Пітера так само була мапа світу. Але вона не висіла, а, згорнута сувоєм, лежала в парусиновому футлярі. Футляр Пітер зберігав у дідовій морській скрині разом з біноклем, альпаговим кітелем та книгою Барнебі "Подорож до Хіви". Час від часу Пітер діставав зі скрині футляр, видобував з нього мапу і розгортав її. Кров приливала йому до голови. Він замалим не лопався від гордощів, розглядаючи одну четверту частину суходолу, зафарбовану в ніжно-рожевий колір. Це була його вітчизна, Британська Імперія.
Запах цієї Імперії вперше ударив мені в ніс, коли на самому початку лондонського життя мене запросили на вечерю англійські знайомі. Імперія з порога гидотно відгонила куркумовим коренем, що заглушав пахощі баранини й капусти. Увесь вечір я просумував за запахом іншої Імперії: запахом шашлика, лаваша, хмелі-сунелі. Наш Схід і їхній дуже різнилися, їхній починався за Суецом.
Скільки морської та океанської води втекло з тих пір, як англійці назвали свій крайній західний мис Кінцем Землі? Вест-Індська лінія, Іст-Індська компанія, Піренейсько-східне пароплавство скасували кінець землі. Як писав Джозеф Конрад: "Це могло трапитися тільки в Англії, де люди і море — якщо можна так висловитися — стикаються між собою..." Поштові двощогловики, парові вуглеходи, кліпери-чистьохи виходили з Темзи, лишаючи позаду ляскіт лебідок, хрускіт якорів, докерську лайку. На борту одного з таких суден, описаних Конрадом, був герб з девізом: "Роби або вмри".
Дотепер англійські музеї та блошині ринки завалені й захаращені не будь-якою, а особливою колоніальною всячиною. Скільки книжок, перейнятих колоніальним смутком, видається й перевидається понині: "Життя англійської леді в Делі за часів Великих Моголів", "Подорож Індією та Китаєм у пошуках чаю", "Кашмірська шаль", "Індійські приправи"... Скільки родинних альбомів нації — з ілюстраціями, репродукціями та фотографіями — присвячено імперському минулому! Ностальгії не соромляться: ні до політики, ні до моралі вона не має відношення. Історична ностальгія — це туга за родом, за родинним деревом. Мені здається, в шелесті плетених фіранок, цих жалюгідних вітрил нинішніх лондонських напівкомунальних-напівмебльованих помешкань, чується ще шурхіт дамських мережив, воланів і стрічок, куйовджених бризом. Плавання з метрополії в колонію могло тривати тижнями. Пасажирові дозволялося завантажити до 125 кілограмів одягу та спорядження. Жінки везли все, крім папільйоток: з огляду на небезпеку пожежі брати їх на борт заборонялося. Вночі, рятуючись від задухи, пасажири спали на палубі, від сонця ховалися в каютах, при заході сонця танцювали, офіцери фліртували з нареченими, що пливли до своїх женихів у Малайю або Бірму, палубою прогулювалися чоловіки в білих кітелях і чорних клубних штанах, дами в модних вортівських сукнях з криноліном. При цьому плантатори не плуталися з клерками, а ті тримались осторонь місіонерів. Увесь непотріб зберігався під наличкою NOT WANTED ON VOYAGE.
До далеких узбереж везли запас консервів на декілька місяців, спорядження для сафарі, куплене в магазині "Герродс", сітки і запони від комарів, знайдені в крамничці "Сервайвел" ("Виживання") неподалік лондонського вокзалу Юстон, непромокальний одяг "барберрі" з міцнющої тканини, яка не боїться ні шпичаків, ні колючок, ні мусонів, зелені брезентові відра, складані стільці, ліхтарі "блискавка". Усе це добро зберігалось у валізах, оббитих — наперекір комахам — оловом та бляхою.
Коли все це було? Не так вже й давно. Рано ще, рано зазіхати археологам на руїни цієї Імперії. Мій товариш, внук управителя лісового господарства Індійського субконтиненту Френк Вільямс, розповідав мені, як одного разу його мати прийшла на залізничну станцію в Пенджабі і спитала: "Коли найближчий поїзд на Бомбей?", їй відповіли: "Коли накажете, пані-сагіб". Пам'ятаю в моєму дитячому клясері одну з перших марок Пакистану з зображенням піщаного годинника. Треба спитати у Френка, чи не було в нього такої марочки.
Як жили пані-сагіби вдалині від дому? Як і вдома, пили ранковий чай, котрий слуги подавали просто у спальню, приміряли сукні до обіду, особисто — слугам таке не довіриш — нарізали квіти в саду, пили чай о четвертій пополудні, влаштовували бенкети в день уродин монарха. Очеретяне крісло на веранді в затінку пальмового листя, лавчина для ніг, щоб не дотяглися скорпіони й стоноги, потріскування крижинки, кинутої до келиха з джином і тоніком (тонік обов'язково, в ньому хінін — засіб від малярії). Втім, усьому свій час: лід з Англії в Індію почали імпортувати лише в 1840 році, а електричний вентилятор з'явився через століття. До появи вентилятора панів обмахували віялами, сказати б, з дистанційним керуванням. Це була громіздка споруда. Віяло з дешевого міткалю підвішували до стелі прямо над панським ложем. У рух його приводили шнуром із сусідньої кімнати. Таким чином, міняючи слуг, можна було цілу ніч насолоджуватися рукотворним вітерцем. Щоб було прохолодніше, кімнати особливо не заповнювали: плетені меблі з тростини й бамбуку, замість гарячої вовни прохолодні килимки з волокон кокоса чи агави. На килимках ряба тінь від жалюзі. Коли через спеку робилося нестерпно, вирушали на слонах у Гімалаї. Караван розтягувався на декілька миль. Попереду челядь везла шатра, їх устигали натягнути до прибуття панів. Шатра обставляли металевими ліжками з корковими матрацами, етажерками з улюбленими книгами, пальмами у вазонках, валізами-креденсами з висувними шухлядками. На стіни вішали картини, гітари, рушниці. Пані-сагіби поверталися додому, а потім і в Англію з індійськими шаблями, шкурами застрелених звірів, опудалами леопардів.
Панове-сагіби провадили суто чоловіче життя. На світлинах, зроблених у найстарішому Мадраському клубі та Бомбейському яхт-клубі, жінки мені не траплялися, їх переховували в так званих "курниках", звідки можна було по внутрішньому телефону замовити алкоголь. На знімках колоніальні клуби важко відрізнити від лондонських. Проте одна деталь завжди зраджує східний інтер'єр: вентилятори. У клубі отримували й читали кореспонденцію, з'їдали ланч, говорили при більярді про політику, дрімали в бібліотеці, часом лишалися переночувати. У клубних бібліотеках — і ніде більш — можна було посидіти у шкіряних кріслах. Індійський клімат пожирав їх разом із тельбухами, як, зрештою, і книги. Від спеки й вологи тріскались палітурки, сторінки під'їдалися комашнею та пліснявою. Коротше кажучи, життя фонтанувало: цвинтарі стрімко заселялися завдяки тубільним хворобам і сплінові.
Погортаємо альбом ще. Джентльмени по обіді п'ють порт і мадеру, дами і джентльмени танцюють шотландський ріл, джентльмени грають у поло, горить індійським полум'ям блакитний пунш (слово "пунш" перетекло в англійську мову з гінді), гості на званому обіді закутують ноги наволочками —це від комарів, і на всіх — коркові шоломи: строгі чоловічі, оторочені мереживним мусліном дамські, майже іграшкові дитячі.
"Ми сиділи при столі з червоного дерева, що відбивав пляшку, келихи з кларетом і наші схилені обличчя".
— Це Джозеф Конрад, — вгадує син.
Ми сидимо у "Фортнум енд Мейсон" на Піккадиллі, п'ємо справжній індійський чай.
— Чому тебе тягне в Індію, — буркочу я. — Голос крові? Але ми її там не проливали. Скажи, чому?
Пітер мовчки дивиться у вікно.
Переклад Юрія Андруховича
ПОХВАЛА ПРЕДАТЕЛЬСТВУ
Меня волнует тема предательства, "зрады". Я завидую Гоголю. Не его литературному дару — этим даром я восхищаюсь. Нет, гоголевскому затылку и глазам, потому что в затылок ему угрюмо глядит украинский ура-патриот, а в глаза — подозрительный ура-русский. Гоголю или Ахматовой-Горенко земляки не прощают языкового предательства. Писавшим по-русски Гребинке, Шевченко, Квитке-Основьяненко — прощают. Должно быть, потому, что последние трое в чемпионы русской литературы не пробились. Даже великий роман Квитки-Основьяненко "Пан Халявский" так и остался на периферии русской словесности. Нет в нем специфических русско-литературных свойств: нервозной словесной возгонки, истеризации души. А Гоголь чемпионом стал. Вот и думает патриот думку: что ж это вы, Мыкола Васильович, вместо того, чтобы прославить на весь свет Украину, славите москалей. Я бы назвал такое отношение к литературе спортивным. Прапор и гимн важней самого чемпиона.
Не знаю, может быть, украинскому ура-патриоту Гоголь и вправду смачно плюнул в душу. Но вот читателя осчастливил, одарил. В словосочетании "украинский читатель", "английский читатель", "аргентинский читатель" существительное "читатель" важнее, существеннее прилагательного. Упаси Бог писателя от всенародной любви. В объятиях он теряет свои контуры, границы. Его "я" плавится.Потому так трудно вырываться класикам из коллективных объятий к одинокому, единственному читателю. Любовь по своей природе не коллективна. Она сугубо индивидуальна. Это ненависть бывает коллективной.
Впервые я по-настоящему встретился с Гоголем в Германии, стране моей первой эмиграции. Я вдруг понял, что с ним произошло в Петербурге. Оказалось, что родина это цвет, запах и вкус. А чужие цвет, запах и вкус — аллергены. Так в детстве попав в чужой дом, вдруг испытываешь чувство тошноты: дух чужой, чужим пахнет, кусок в горло не идет. Гоголю в Петербурге тошно. Он лечится от петербургского авитаминоза лошадиными дозами языкового эротизма. Он делает русской прозе прививку украинской языковой чувственности.
"С середины неба глядит месяц. Необъятный небесный свод раздался, раздвинулся еще необъятнее. Горит и дышит он. Земля вся в серебряном свете; и чудный воздух и прохладнодушен, и полон неги, и движет океан благоуханий ... Недвижно, вдохновенно стали леса, полные мрака, и кинули огромную тень от себя".
Гоголевская проза отличается от догоголевской, как цветное кино от черно-белого. Причем цвет у Гоголя необязательно выражается эпитетом. Слово "очи"
— а "глаз" в его прозе почти не встретишь — безусловно черное. Глаза с буквой "ч" посередине не могут быть другого цвета. Русские кажутся Гоголю бледными тенями, мертвыми душами. Персонаж из "Сорочинской ярмарки" с гордым именем Черевик оборачивается в Петербурге жалким Башмачкиным. Эмигрантское озверение толкает Гоголя на гениальною прозу. На какой странице не откроешь "Вечера на хуторе близ Диканьки", в воздухе колышутся, реют, парят, хлобыщут шаровары. Эти шаровары, словно дирижабли, летают в воздушном пространстве гоголевской прозы. Будь моя воля, я бы всех писателей ссылал в эмиграцию: озверение чувств, обострение мысли, волчье одиночество, зоркая мизантропия на руку литературе. К несчастью, только богатые писатели, вроде Тургенева, Грэма Грина, Хулио Кортасара, могут позволить себе роскошь эмиграции.
Но я отвлекаюсь от темы, которая волнует меня, темы предательства. Боюсь, и моя совесть нечиста. Я тоже предатель, "зрадник", я предал свое черновицко-буковинское отрочество, стал невозвращенцем, попросил литературного убежища
— пусть самого скромного, — нет, не в русской, а в австрийской словесности. Той самой австрийской, где когда-то нашли приют украинец Стефаник, поляк Шульц, хорват Крлежа, итальянец Звево, американец Брох.

ПАМЯТЬ О ЛЕТЕ

Мне было пять лет, когда родители привезли меня из Забайкалья в Черновцы. В таком возрасте живешь не именами стран и вообще не словами, а ощущениями. Я до сих пор помню этот переход из мира дальтоников в мир семи цветов, свой чувственный восторг, сад белого налива, виноградный ливень, абрикосовый пушок. Мне скажут, что это могло бы случиться и в Абхазии или в Турции. Да, могло бы, но случилось все-таки на Буковине.
Мне было десять. Я учился в третьем классе. На уроке украинской литературы меня вызвали к доске. Но прозвенел звонок. Три дня кряду я готовился: читал коротенький текст и пересказывал его. Меня и вправду вызвали спустя три дня, я прочел, пересказал, но получил только четверку. Я сел за парту и заплакал. Я плакал не из-за оценки. Я плакал от бессилия: этот почти родной, этот чужой язык не поддавался мне. Он был живой. Лишь потом я понял, чем можно было его взять: любовью. Еще лет десять спустя в Опалихе роэт Давид Самойлов сказал мне: "Я перевожу Мыколу Бажана. Ни слова не понимаю, а мне казалось, что я знаю украинский".
Когда-то Мандельштам отметил "эллинистическую природу" русского языка, А Набоков замечательную способность русского передавать ландшафты, томление деревьев, запахи, дожди, все нежно-человеческое, а также мужицкое, грубое, сочно-похабное. Оба поэта, думаю, имели в виду то, что между звучанием и значением русских слов дистанция, стремящаяся к нулю. В этом смысле украинский еще "эллинистичней" русского. "Крыхкый", "рынва", "зеленкуватий", "праля", "карколомний", нет, эти слова вылеплены не из звуков, а из материала. "Ирпень" — это не слово, а прозрачный сгусток смолы.
Впервые — школа не в счет — я заговорил по-украински в эмиграции. Все-таки "четверка" кое-чего стоила. Оказалось, что молодые украицы, выросшие в Америке или в Англии, русского не понимают. Это правда, это не притворство и не идеологическая дурь. Не знаю, может быть, нынешние украинские младенцы тоже будут плохо понимать русский. Лично мне об этом думать больно. Но я корыстен, я писатель, и хочу, чтоб меня прочли как можно больше читателей. Ну что ж, пусть прочтут хоть в переводе. Я не враг тем гуцульским детям, которых четверть века тому учил в Карпатах английскому и русскому. Вечерами я обходил приземистые интернатские корпуса, в которых спали мои ученики. В коридоре на первом этаже стояли десятки пар детских ботинок, туфелек, галош, сандалий. Почему сандалий, ведь уже стояла осень? Обувь, сношенная до белизны, обрывки шнурков, узел на узле, прелый дух кожи, пота, дождя. Вы бы попробовали, глядя на эти ботинки, туфельки, галоши, сандалии — да почему же сандалии, ведь уже стояла осень? — не опереться на перила, не расплакаться...