Степан ПРОЦЮК

VAE VIGTIS

Пропоновані нижче зразки прозових творів (або їх великі фрагменти) становлять один зі смислових стержнів цього числа часопису. Вони об'єднані часом і місцем свого виникнення — початок 90-х, Станіслав, неофіційне літературно-мистецьке середовище, яке вже, здається, породило свої міфи і в якому кожен із презентованих тут авторів володіє своїм креаційним простором.
Як упорядник (себто людина, що дає назви), я чудово усвідомлюю всю відносність означення "нова", особливо зараз, під завісу виснаженого "новими" ідеями століття, і особливо тут, в осередді вірної собі української провінції. Тож, аби не виглядати претензійним і непослідовним, мушу внести точність у розуміння означеної нової прози. Отже: "нова" — головним чином за часом написання. І не більше. Усі інші аспекти її новизни (чи антиновизни, що не менш цікаво) залишимо стороннім поціновувачам.
Дозволю собі ще кілька попередніх зауваг щодо кожного з авторів та його текстури.
Степан ПРОЦЮК більше відомий як поет і літературознавець, один з "Нової дегенерації", презентує свою ліричну повість "Vae victis!", уривок з якої вже публікувався в одному з номерів "Перевалу". Експресивно-гостра і вкрай відверта, ця річ, здається, виходить за жанрові межі розповіді про класичного невдаху з богемного товариства.
"Воццек" ІЗДРИКА є фрагментом більшого твору, який, можливо, так ніколи й не буде написаний, що додає цінності самому фрагментові (щоправда, достатньо великому). Гра зі структурами мови і зі структурами романної дійсності набуває в цьому тексті особливої ваги: це гра всерйоз, за якою — черговий прорив у заборонені невичерпні можливості.
"Essei de deconstruction" — Тараса ПРОХАСЬКА-являє собою один із варіантів ефектного зміщення площин і переведення векторів: текст, який початково заповідається традиційним бестселером, зненацька деконструюється і перетворюється у свій власний конспект, а на завершення набуває в цілому форми, перехідної між письменницьким нотатником з академічного зібрання творів і тезами до непрочитаної лекції про психологію творчості. Таємниця можливостей — ось що, як на мене, зближує цей текст із попереднім, ІЗДРИКОВИМ.
Володимир ЄШКІЛЄВ (його добірку, напевно, пригадують уважні читачі 1-го "Перевалу" за 1993 р.) цього разу продовжує свої вільні вправи а Іа Борхес. Подані тут "Оповідання з точними датами" дозволяють судити про зрослу якість — зокрема, точність авторського письма.
Безумовним дебютом є публікація Володимира МУЛИКА, вільного художника та вірного "акваріуміста". Дві його новели, об'єднані загальною назвою "Ми залишимось тут", — це швидше всього притчі, але притчі наших днів, прямолінійні й химерні водночас, без натяку на звичне притчеве моралізаторство.
Ясна річ, кожен із Вас зберігає за собою право цілком інакше потрактувати це "різноманіття літературного Станіслава".

1
Антін йшов пасторальним гуцульським селом задуманий і відсутній. Неждано побачив гурт людей і... заціпенів. Вулицею якось буденно, в напрямку до бляшаної церкви, де вже грали дзвони, сунув невеличкий похорон. Рідні не плакали. Діти — з поминальними вінками в руках — тихенько сміялися. Люди ззаду жваво перемовлялися. Чоловіки, котрі в авангарді цієї процесії несли хоругви, мали байдужий і перепитий вигляд.
Антонові непланово потекли сльози. Стало жаль за чорноволосим покійником і за собою. Уявляв власний похорон — одну із найстійкіших фобій.
Ховають у рідному покутському селі. Мати і сестра напівмертві. Скам'янілий батько. Склеротична бабця стверджує людям: "Та ж нині Великдень". Більшість друзів, що з'їхалися на похорон самогубця, відмовляються говорити промову. Організатори примушують до слова Челядюка:
— Ви ж були, кажуть, як Кастор і Полукс! Просимо швидше!
Остап Челядюк, письменник із позірно офіцерським характером, розпочав:
— Антін дуже любив строфу Бродського: "Не сказать херувим, серафим, но трехмерних пространств нарушитель." Таким він був за...
І тут Остап запнувся. Глухе, аж шлункове ридання, перекривило його вродливе, спеціально неголене обличчя. За ним, ніби Челядюк перетворився на маестро трагічного античного хору, заплакали Валя, Світлана і Роксоляна, вперше зріднені у цім житті. "Гей, голосили в кучерявий ранок дванадцять найкращих коханок!"
Плач ставав оргіастичним, нісся до притихлих зір,проникав у найдрібніші молекули твердої цвинтарної землі.
— Бо всі відійдемо в світ, де не буде ні болісти, ні страждання, — вторили псальмопівчі.
Вулицею йшов глухий дід. Навіть він почув ці несусвітні регістри жалоби.
— А кого ховають? — спитав у перехожого.
— Ну та Дмитрового сина, та же ви знаєте. Кажут, що був великим чоловіком, бо ади кілько панів з'їхалосі з міста і всі плачут!..
— А-а, — прогугнявив дід, думаючи над марнотністю людського життя і над тим, що город нема кому викосити, а в селі зараз так багато молодих здорових чоловіків. "Пом'янули би небіжчика як Бог приказав і махом викосили би мені тих півгектарика. А я би їм ще й могорича поставив".
Плачі затихали, як морські хвилі, що після шаленого виплеску поспішають до маминого водяного лона. Траурна процесія йшла до хати на поминки.
Антін Петричук був малознаним навіть для друзів. Мав міріади та міріадики різних облич — і вилицюватого Геракла, і дволикого Януса, і сіренького котика, і драматичного дідька і п'ятирічного хлопчика. Хтось з його знайомих поетів писав (про Антона чи про себе?): "Цей старомодний модерн здатний чимало відразу". Передбачити Антонові вчинки практично не міг ніхто, навіть редактор популярного культурологічного журналу, де Петричук очолював відділ літератури. Був Антін людиною іншого світу, мандрівником, що подорожує в поїзді не за призначенням. Не любив забави в поезію. Визнавав лише важкі брили змісту образів. Був апологетом темного, стихійного діонісійства.
Антін бував відвертим іноді до дурощів, здатним виплеснути свій енергетичний німб на випадкового стрічного. Чоловіки більше відчували його талант, а жінки — душу. Розполовинювався, троївся, четвертувався, особливо з жіноцтвом. Торгував своїм серцем. Чи Мойри, а чи, може, тонкість світосприйняття вбили у нім однолюба. Ніяк не міг стрінути ту, свою, найріднішу. І начебто не хотів багато від жінок і навіть відкривав деяким — аж до непристойності — закапелки своєї душі, та найпотаємніше сприймалося за дрібниці, а останні, навпаки, абсолютизувалися. Коханню віддавав свій найліпший цвіт. Тоді не думав про творчість.
Не мав ніяких кастових упереджень. Закохувався в спадкоємиць шляхетних українських родин і у плебейських дочок. І цих, може, любив найбільше, почував себе з ними найрозкутіше. Але на їхніх обличчях не лежала печать генетичних культурних нашарувань. Анемії відмираючої величі. Деградації інтелектуальних і обдарованих, красивих і чутливих представників колись славетних предків.
Дивною генеалогічною грою був Петричук. Схрещення князівського і холопського. Сифіліс серця.
Прості, без претензій, дівчата були щирішими, людянішими, їх не розтлівала зсередини родова пиха під маскою холодної, рівної ввічливості. Спілкуючись із котроюсь з них, міг у пориві гніву розбити тарілку, вилаятися, гидливо спотворити губи. Прощали. До пори, до часу.
Декотрі любили Петричука. До самопожертви, саморозчинення. Виконували його найхимерніші нарцисичні забаганки, вкорінені шкідливим вихованням у дитинстві і постійно приховуваним (навіть від себе) розмитим та ефірним усвідомленням комплексу неповноцінності. "Адже справжнє — завжди бур'ян", — колись пророче занурився у темні глибини психології егоїстичного таланту
поет Вишенський. Постійно повторюючи цю фразу, Антін прищепив любов до неї найближчим друзям, теж зануреним у вихори містичних і трагіфарсових, великих і нікчемних проблем.
Челядюк, Слижецький, Амброзяк, Мудрик, Яромир. Друзі. Вороги. Вічне протистояння і зіставлення.
Щасливі? Ні. Самітники.
Петричук не любив подовгу спілкуватися з митцями, як називав їх напівіронічно, напівповажно, напівдобродушно, напівлюбовно, напів... Зрештою, вони так нарекли і його. Парафія рівних і різних. Хтось із них плюшевий генерал, хтось собакофоб, хтось померлий лірик-традиційник, а хтось алкогольний політичний трибун.
Перед очима стояв сонм їхніх дружин, абсурдно неподібних одна одній. Пані Люба з винниченківською дівочою косою та незмінною люлькою, садо-мазохістична страждалиця, Люба — теж із косою, але сільської вчительки чи кіноакторки, переконаний речник тверезості, і, наостанок, Любочка — наївне, простодушне створіння, смішне і молодесеньке, що може розбудити зранку, поливаючи з чайничка воду на голову.
А ще Галі, Оксани, Інни, Мари. Але хлопці ніколи не донжуанили. Як писав наймодніший колись поет, "щоб вічно я страждав по ідеалу і досягнуть його не міг."
Всі без винятку були снобами в літературі, але без космополітичної затхлості, хоча їхні смаки не ідентифікувалися. Слижецький ненавидів Тичину, хай і сонячнокларнетного, і благоговів перед "східняцьким" Плужником. Петричук схилявся перед великим Богданом-Ігорем і одноманітно-багрянородним Маланюком. Амброзяк був неперебірливим:
— Аби текст добрий!
Одного разу в столично-провінційному журналі з'явилась римована вправа невідомого педагога. Людина, певно, писала гранично щиро:
... навіщо нам секс, заздрий погляд в замкову шпариночку... навіщо дивитись на світ в темну імпортну дірочку...
Ця поезія, привезена Петричуком до столиці спеціально, викликала у хлопців гомеричний регіт. Остап підкинув ідею написати їй листа, якого складали колективно. Авторці жалілися, що їм — тоді ще безіменним літераторам — у центрі немає з ким поділитися своїм хліборобським менталітетом, своєю простонародною естетикою.
Написали і забули. Яке ж було здивування Петричука, коли через два тижні хлопці отримали відповідь!
Бідна жінка скаржилася адресатам, що їй важко жити в селі, що ті хлібороби (за котрих так нещиро ратувала у вищеописаному вірші) вважають її дивачкою, бо має свині, город, а ще й віршиками бавиться і навіть дещо з Фройда перегортає.
Наче хто дав Антону лункого ляпаса в лице, коли перечитав цю щиру, людяну відповідь. Почув себе віровикрадачем. Листування, звісно, обірвалось. Прости нас, вчителько, за хлоп'ячість!..
Відтоді Петричук здебільшого уникав розмов про метафористів і сповідальників, традиційників і авангардистів. Волів здебільшого відмовчуватися в балачках про літературу або ж навмисне профанував бесіду. Естет-вульгаризатор. Естет-асенізатор.
IV
Часто згадував колишню дружину, особливо після розлучення. Наче знову переживав недовге спільне життя.
Яскрава черкаська вродливиця, жагуча і нервова. Була його фатальною жінкою ще із студентських літ. Кохав її до божевілля. Коли приїжджала, маленька, просити не розлучатися, між ними, котрі жити не можуть одне з одним і жити не можуть одне без одного, відбувалися сцени, подібні гойївським фантасмагоріям.
Антін ніяк не міг забути майже містичного епізоду, копи вони зустрілися востаннє перед розлученням у чужому місті. З дивною випадковістю зіткнулися біля вокзальних дверей; там, де завжди зустрічалися за домовленістю, як жили порізно, але ще зв'язані юридичне. Вже не було прохань, прокльонів, тільки дитяче посіпування губ. Валя казала Антонові, що пише повість "Біль двох сердець". Ніколи раніше не виявляла інтересу до пітературописання. Чи цим, останнім, хотіла його спинити? Бідне... Якби хтось інший сказав Петричуку про таку назву, він би лише криво і злісно реґотнув, докинувши слівце про солощавість індійських мелодрам чи про ріднесенькі "чічки-смерічки-марічки". А тут вперше неметафорично схопило серце. Аж схитнувся.
Через два дні йшли з нею колись рідним містом. Антін поспішав на побачення до іншої. Валя вхопила його за руку і проворкотіла з гортанною жіночою ніжністю: "Антосю! В тебе такі ручки куценькі. Хто їх тобі буде гладити, як мене покинеш? Ми ж така гарна пара, люди задивляються".
Задерев'янів. Але відступати було нікуди.
їхнє вокзальне прощання врізалося Антону в мозок шматком розпеченого заліза. Валя то билася в істериці, то схлипувала: "Забери мене до себе... Чуєш... забери!". Жінки-провідниці, що всього набачилися на велелюдних вокзалах, ненависно косували на Антона. А він нав'язливо твердив про себе одне: "Такою ти стала зараз. А чи такою ти була раніше, коли так тебе любив? Бог мені суддя, а не люди...".
Повертався... Не бачив перехожих. Хтось вітав його, хтось говорив:
— О, як загордився пан Антін. А який раніше був плохенький і сумирний.
Через тиждень після розлучення писав Валі лист за листом. Плакав і рвав написане. Вона вкрала найкращу частину його серця.
Розлучений... Якесь пекельне тавро неповноцінності лежить на цьому слові. Між неодруженими — розлучений, між сімейними — розлучений. Прості ознаки піклування жінки про чоловіків ("Ти обпікся на сонці, любий...", "Ти, може, голодний, коханий?") викликали в Антона майже тваринний біль. Внутрішньо весь здригався і тільки ледь помітне посмикування ока могло видати спостережливому провалля його страждань.
Найжахливішими були ночі, сплетені з еротичних фантазій і чистих, майже дитячих мрій про добру і вродливу дружину, котра народить йому сина. Він зробив би синові дерев'яну шабельку і грався би з ним у козаків проти татар, упирів, москалів чи інших почвар. Він читав би малюкові спочатку Чайковського та Кащенка, а вже дорослим Хвильового чи Йонеско син засвоїв би сам. Бо як мав би колись студіювати "поганого хлопчика" Шевельова без прочитаної ґрінченкової "Олесі"?
Він купував би дружині гарний одяг, відчуваючи при цьому не міщанську, не лубкову, а велику і чисту радість. Не вистачало б грошей? Він ходив би на вокзал вантажити мішки цукру чи ящики з вином. Не соромився би. Прийшов би стомлений, так. Але ж вона би його погладила по голові і мовила:
— Ти наш годувальничку дорогий! Вона би йому сказала:
— Ти, може, зголоднів, коханий?
Той, кого називали модерністом, курив, знишклий від радісних фантазій. Думав про сина. Фройд назвав би це непотамованим лібідо. Камю — трагедією екзистенції людини в абсурдному світі. Н.Рибак — гнилою буржуазною салоновою достоевщиною. Покійний дід — "не бери тіжкого в руки, а дурного до голови". Сигарети обпікали пальці і нутрощі, робилися блідими і восковими, як лице курця.
VI
АнтІ'н І коло найближчих однодумців були антиподами "раціо". Ненавиділи корисливість, молох його невеличності розрахунку.
Знайома науковець-психолог любила говорити Петричуку:
— Ваша молода творча богема соціальне незріла. У вас немає вітальних сил. Ваше борсання виглядає жалюгідним. Ви ніколи не досягнете етичних висот. Ви ніколи не підете далі голих декларацій.
— Лікарю! Зцілися сам, — іронічно мружив очі Антін. Чувся ще сильним.
VII
Довгі самітні ночі іноді штовхали його до прісних і випадкових зустрічей.
— Привіт, Кларо!
— Добрий день, Антон Дмітровіч!
— Ходімо до мене!
— Ай... Я стесняюсь.
Клара працювала журналістом провінційного радіо. У розмовах з Антоном вперто говорила диким суржиком, що дуже його дратувало. Злість наростала.
— Пішли, пішли!
— Ви будете чітать мені свої нові стіхі?
— Аякже. До ранку.
— Я не понімаю їх. Багато слів не наших. Антін погрозливо мовчав.
— Ну, не сердься на мене, — чомусь переходила на "ти", відкинувши суржик. В Антона читала свої актуальні статті — про голодомор, канібалізм. Він чистив картоплю.
— Как ви думаєте, це вдале місце: "В селі Гуляйполе на Черкащині збожеволіла мати зварила свою дворічну донечку і з'їла"? Може, лучше: "напівзбожеволіла"?
Антін смажив картоплю. Думав: "О Боже! Чому, чому я привів сюди цю стару зрусифіковану курву?"
Над вухом лунало:
— Дмітровіч! А хто з укрпісьменніков пісав про голод?
— Олесь, Тичина, Куліш, — бурчав Петричук.
— Хіба Тичину звалі Алесь? А я чітала недавно поета Рімарука, у нево є про голод?
— Кларо! Перестань говорити, я тебе благаю!
— Ти ще мне скажі про тематіку голоду в сучасній поезії і всьо. І как лучше напісать: "мертві дитячі пальці" ілі "пальчікі"? Петричук, помішуючи картоплю, вибухнув:
— Слухай! Може я неврастенік, але я зараз викину тебе через вікно!
— Всьо! Всьо! Йду в душ, — пасувала Клара.
Ставив на стіл смажену картоплю. Пляшку горілки. Собі наливав гранчак, Кларі — пів. Поступово западався у світ Бахуса і псевдо-Венери...
Зранку квапив Клару швидше одягатися. Потім декілька днів не міг позбутися відчуття безперервної огиди.
VIII
Антін Петричук любив відпочивати у горах, ходити до знемоги по карпатських плаях. "Чому гуцули — здорові і сильні — ніби соромляться, що існують? Яка жахна бацила підточила їх? — часто думав. Під час однієї з мандрівок зазнайомився з чоловіком, котрий будував колибу в горах. Той покликав Антона на чарку пекучої горілки:
— Ти сі ми вподобав, бо-с не толочив мою траву, а йшов-іс по стежці. А тота москальнота качаєсі по траві, нестиглу малину й ожину віриває з коріннім. Йой, не було такого колис в наших горах, — хижо зблисли гуцульські очі.
Розказував, уже підпилий, про свого діда-мольфара, жалівся на теперішніх анемічних дівок-туристок:
— Каже ми одна, шо хоче до мольфара, бо не годна віддатисі. Йой! Та я вже старий, а ті небого ще якби ймив, то вмах би ті зробив жінков. Тогди тоті твої колготки закинув би-м на смереку, а ті копніка в задницу: шукай си тепер хлопа. А задниці яка в неї, пане Антоне, задниці яка! — і старий хтиво присвиснув.
Через кілька днів Антін, блукаючи по горах і ловлячи слова до сумного та романтичного вірша про Гуцульщину на кшталт:
Тут аж липне свобода до рук. Відлипають параграфи лиску. Дефіцит прагматичних гадюк. Над проваллями лебеді виснуть,
- несподівано отетерів. За декілька метрів від нього під деревом кохалися його знайомий старий з любаскою. Антін ніколи не мав охоти до підглядин пестощів. Цього збочення йому б жартома не закинув і Челядюк. Але цей ритуальний навіжений гуцульський танець наголяса примусив його, прибравши незриму позицію, не зійти з місця, подихом, найменшою вібрацією повітря не порушити цього дикого схрещення в німих і байдужих до приїжджих, але рідних любасам горах. Якісь магічні па виконувала соковита, розкішна коханка на прутні свого повелителя. Стогнала, лизала йому ніс, очі, волосся. Обоє кусалися, слинилися. Потім в унісон пролунав майже бичачий зойк і заласний, аж болісний стогін... Встали. Взялися за руки. Пішли вверх гірською стежкою, прихопивши коца. Були щасливі.
Антін повертався вниз із почуттям злодія, що розділив цей акт казкової, гармонійної краси. В голові із параноїдальною повторюваністю крутилася фраза з вірша Слижецького: "Українські жінки, що налиті здоров'ям, жагою..."
Згадав історію турецьких гаремів, дівчат, котрі не вміли ще як слід поцілувати свого коханого, а невдовзі, взяті у полон, лежали по українських та чужинецьких полях погвалтовані, з роздовбаними анальними отворами, з ротами, залитими кров'ю і спермою, із виряченими, невидющими очима. Пригадав українських панянок із вродливими, династичними обличчями, по яких б'є волохатий московський кулак і заламує білі, магнатські пальчики, щоб насолодитися страхом і тваринною покорою аристократок.
Сталася дивна настроєва метаморфоза. До санаторію Антін повертався сумний, аж понурий. Думав: "Наша Україна безсила, мов жінка. Та про це вже писав Маланюк, а вона й далі така".
IX
Останнім часом Петричук не міг ночами спати. Живучи сам на курорті, згадував-згадував... Тіні коханих і коханок, друзів і знайомих приходили до Антона близько опівночі.
Сьогодні чомусь особливо не спалося. Мазохістично наспівував романс Руданського:
Мене забудь, мене не треба. Спокійно жий, щаслива будь. О Боже мій, о Боже з неба! Мене забудь, мене забудь.
Перебирав у голові сьогоднішній день. Почався він для Антона банально. Душ, обов'язкова зарядка, ранкова кава.
У їдальні зажартував з молоденькою дівчиною.
— Дядя, чого ви пристали?
Аж сіпнувася, мовби хто вилив на голову крижаної води. "Дядя, дядя". Нараз почув, як постарів за кілька останніх місяців. Тридцятирічний поет із сивою душею.Прийшов у кімнату. Викурив декілька цигарок. За вікном, на тенісному корті, його ранкова "співрозмовниця" фліртувала з якимось хлопчиною, аж захлиналася.
Довго працював. Потім безцільно бродив навколишньою місцевістю, тримаючи зеленого листочка у руці. Чомусь згадалася стара історія із Світланою — його еротичним символом, його мрійливою антифеміністкою. З ким їй файно тепер?
''Довго не пише Василь", — переходили Антонові думки в спокійніше русло.
Василь Коваленко був винятково цільною постаттю в їхньому оточенні. Молодий ерудит і старий Петричуків товариш. Неплакатний напівгеній. Книга за книгою, котрі він писав, уже реально могли б увійти в рухому естетику літератури, багато що прояснити як ортодоксальними "народникам", так і задивленим у химери паралельної дійсності "модерністам". Коваленко не носив у серці наперед заданих схем. Антін уявляв його Іноді Змієборцем на білому коні, що відчиняє браму, за якою дорога до нового, прекрасного мистецтва, яке от-от має прийти на світ після тяжких уродин.
Тоді поринав у спогади про дитинство, наче там бачив витоки цього іншого, романтично-сильного світу уяви творця.
Жили в забутому гуцульському селі, куди переїхали батьки, щоб сховатись від кагебістських переслідувань. Бабця навчала молитися, як Чіпку. У три роки знав напам'ять "хрущовську" антологію української поезії 19 століття. 20-го батько вдома не тримав, вважаючи все, написане тоді, совітським запроданством і лакейством.
Коли минуло шість, переказував старим гуцулам "Спартака" Джованьйолі. Розумів там геть усе, крім еротики. Перша вчителька — мама, його свята Марія. Берегиня-страдниця. Якось мами в школі не було і Антона до крові побили старші хлопці — заступився за дівчинку. Дражнили вчительського синка із особливою дитячою жорстокістю, яка не знає ні краплі жалю.
Малий вундеркінд замкнувся. Але почувався щасливим. Тато, коли бував добрим, брав на руки. Антось дивився вгору. Жив у замку найхимерніших фантазій. Перечитав усю батькову бібліотеку і хотів стати шофером. Дуже любив вуйка. Той був молодим, гарним, приїжджав Із "Львівчика", як говорило хлоп'я, і привозив Антосикові асорті. Грав з ним у футбол. Антось, підтягуючи штанці, радісно забивав голи.
— Малюку і Ану-но ходім на гори... дивитися чудесні місця.
Радісно, Із підстрибом біг за вуйком. Не боявся ведмедів, бо вуйко добрий і сильний — захистить. Не розумів, чому він приїжджав колись частіше і не сам, а з молодою красивою жінкою, а потім рідше, один, чому виходив у гори, тримав Антося за ручку і дивився на чудесні місця болісно-болісно:
— Вуйку! Тебе болить животик, так? — тулився до нього хлопчик.
— Ні, Антошку. Душа.
—Хіба вона може боліти? її ж нема! Ну скажи, скажи!
Оце "болить душа" запам'яталося йому назавжди...
Сумно заломив губи. Хотілося плакати і бачити вуйка молодим. Засинав. "Роксоляна... Мене забудь, мене не треба... Ходімо на чудесні місця!.. Антосю! В тебе такі ручки куценькі. Хто їх буде тобі гладити, як мене покинеш... Канонізація Шевченка є продуктом духовно незрілої нації... Спокійно жий, щаслива будь...".
Спав важко. Зранку боліла голова.
Дзвонив у Київ до Андрія.
Андрій Слижецький вчився у столичній філологічній аспірантурі. Антін не раз заходив у цей масивний білодідівський будинок. Бачив, як мордується Слижецький над дисертацією про вплив Нечуя-Левицького на прозу М. Хвильового. Чув не раз, як шлякував Андрій:
— Я письменник, а не науковець! На біса воно мені здалося! Завтра кидаю все к ідрьоной бабушке... Вони не мають права ввібгувати мій самобутній стиль у свої замшілі кабінетні доктрини! На дідька я брав цю непотрібну тему! Я пишу про діда Нечуя краще, як він про свої Джері і Палажки!
Та лють потихеньку зникала, випаровувалась у виправдання:
— Мушу бути між двох вогнів і заробляти колись викладацькою роботою на шматок хліба, позаяк нічого більше не вмію. Я повинен захистити те, що написано мною найгірше. Бо куди подінусь?
Антін бачив не раз, як міняється, темніє горде обличчя Слижецького, коли той вистоює довгі години в академічних коридорах, чекаючи на дріб'язкову розмову із шефом.
Столиця агонізувала. Раніше вона, як спрут, всмоктувала у себе периферійні таланти, що живили її дегенеруюче тіло. Вона поглинала їх лише через те. що була центром, столицею. Вона виробила своє особливе відразливе чванство, свій специфічний босяцький, бомжівський стиль існування -митця. Та наставало поганьблення титана. Здорові сили не могли вже текти до неї. Вона не могла втримати їх, прогодувати. Вона, будучи, може, без вини винною, зараженою, венеричною, чорнобильською і чорнокровою, плакала ночами від безсилля. Плакало благородне князівське сяєво золота на тризубі рівноапостольного Володимира. Плакала облита фарбою Аскольдова могила. Столиця знала, що, відпихаючи кращих дітей, копає собі гріб. Але це вже було незворотнім.
XI
Петричук приїхав на свій день народження з гірського відпочинку до міста. Ледь висидів нудну тригодинну гру в підкидного у приміському дизелі. Був у передчутті зустрічей, компліментів:
— Як давно ми не бачили вас, пане Антоне! Може, що написали новенького в горах? Які творчі плани?
— Антоне, я так скучила за тобою. Ах ти ж мій енергійненький вовчику... Ти плавав, любчику, на річці, ходив по горах, так? Ну говори, говори!
Роксоляна мала би зустрічати на вокзалі. Прибравши вигляд гордовитої творчої втоми, обличчя Петричука діловито рухалося до зупинки. Але чорт... що таке? На зупинці Роксоляни не було. Трохи знічений, Антін бравував: "Ну, я покажу їй, коли приїде у гуртожиток. Та й Яромир з Мариною чекатимуть там." Але у серпневому гуртожитку було порожньо. Антін хоробро прийняв холодний душ і випив каву. Не було нікого. Переступивши гординю, подзвонив до Роксоляни сам. Ніхто не відповів. Зателефонував до Яромира — не брали трубки. Тоді механічно, з підсвідомою скаргою: "У мене ж день народження, як вони сміють?" Антін обдзвонив ще кількох знайомих. Складалося враження, що всі сидять за цинковими зачиненими дверима і сичать як гадюки: "О, пан пита приїхали".
Лишалась остання надія, давно переведена Петричуком у запас: лікарка-педіатр невизначених років.
— Алло. Інна вдома?
— Я слухаю. А-а... це, може, Антін? Ну... як відпочивалось?
— Грав у карти!
— О-о,— щире подивування у слухавці, — в карти грати не можна, пане поете.
— Ти зараз вільна?
— Ні. Маю кудись іти, бо...
— Вибачте.
Стало так важко, що хотійося вийти на міську площу і кричати. Блукав. У кав'ярнях не було нікого. Замовив шклянку шампану, потім ще одну. Спазматичне пив за свій день народження.
XII
Часто напивався. Та це не було сибаритське, ренесансове споживання трунку. Антін міг пити сам, міг не пити в компанії. Хтось вважав його алкоголіком, хтось — абстинентом. Часті депресії вимагали відключення, забуття. Психологи називають це спробою сублімації у зв'язку із внутрішнім дискомфортом. Але дискомфорт — слово м'яке, західне. Внутрішнє пекло.
Гостро відчував непотрібність людини і її таланту. Бакси! Спікере! Бакси! Шампусік! Бакси! Дєвочкі! Бакси! Література? Бакси! Наука? Бакси! Душа? Бакси!
Любив причащатися церковнослов'янськими напоями з Юрієм Кравченком —молодим літературним метром, з якого у їхніх стосунках останнім часом облетіла маестрівська позолота і був він просто файним, шляхетним хлопцем. Кравченкова естетика була чужа Антону, хоча Юрій ніяк не вкладався у прокрустове ложе того, що проповідував сам.
5 радістю розділяв чарку з Яромиром — афінною фігурою Петричука в поезії, його хрещеним елітарним сином. Певні грані Антонової душі юнак Яромир відчував найбільше. За добрим лікером і дорогою сигарою подовгу бесідували про свою вибраність, богоміченість, наделітність, янгольське та сатанинське в мистецтві, "вічну загадку" любові.
"Страшенно далекі вони від народу", — писав Ленін. "Тому що не потрібні йому", — додавав Петричук. "І не переймаються цим", — йшов далі Яромир.
Не любив пиячити з колегами на роботі. Відчував себе чужим у цих натягнутих, псевдоепікурейських, навіть псевдоепікурвійських веселощах.
Але найвільніше, найкраще текла мед-горілка з Челядюком та Амброзлком, особливо першого року Божого їхнього творчого зближення. Переживали тоді часи виняткової романтичної радості. Вірш кожного з них був центральною світовою подією. П'яніли вже від поезії, од вільної молодості. Були невідомі читачеві, не заражені вакциною gloria. Пили "Козацький" і коньяк, лікер і блатну-хороводну.
— Антоне, тебе вчора шукала Оля.
— Все одно -енко є бездарним віршомазом.
— Ти думаєш, Підмогильний не мавпував французької прози?
— А -ів якийсь внутрішньо підточений, ляльковий...
— Моя дружина ревнує навіть до надкушеної мною грушки.
— Так це чудовий поштовх для вірша!
Дорослішали в житті. Дорослішали в поезії. Втрачали чар первісної романтики.
— Антоне! Челядюк вчора написав вірша.
— Так? Почую на вечорі.
XIII
У столиці на розмову за пляшкою збиралися найчастіше вп'ятьох: Антін, Слижецький, Челядюк, Амброзяк і Мудрик. Пили переважно на квартирі Слижецького. Ритуальне місце.
— Алло! Андрію, то ти?
— А хто? Чаушеску? — млявим, нецікавим і дещо роздратованим голосом відповідав той, заглиблений у особисті рефлексії.
— Так, може... посидимо?
— З чим? В мене ні копійки, — дещо жвавіше перепитував Слижецький.
— Та в нас є дві "Гайдамацької" і рожнятівський самогон Амброзяка.
— Приїжджайте! Чекаю! — лунало, як на плацу, з телефону.
Дорогою прихоплювали "Портвейн" для "ензе". Челядюк скаржився на депресняк. Амброзяк із Мудриком віднайшли — невідомо де — якусь донецьку художницю. Говорили з нею про Сальвадора Далі (про нього найкраще знали) і станіславську "Імпрезу". Петричук понуро мовчав, підпільно розглядаючи барокові форми малярки.
Дзвінок.
— Заходьте!
Слижецький із сумно опущеними вусами відкривав майонез. Його Люба трагічно курила. Хлопці виклали пляшки. Мудрик бавився з котом.
— Ах, ти з мій хойосенький!
— Мудрику! Ти класичний зоофіл, бляха. Сідай он там в куті. Картопля стигне.
Обличчя поступово розпогоджувалися. Мова ставала дедалі жвавішою й цікавішою. Мовби інші душі — величні, сильні та веселі — влетіли до цієї хати, вигнавши на ліси, на болота, там, де люди не ходять, попередні: надламані і загублені.Слижецький, вже посміхаючись, декламував свій вірш "Пиятика": ...Поверталась бадьорість і вже не боліли рани...
Художниця малювала символічно-натуралістичні портрети присутніх. Амброзяк покликав її в коридор. Поцілував руку.
— Ви такі вродливі. В мене прокинулось дивне, незнане досіль чуття, якісь загірні весняні казки стукають у мою душу.
Обнімав її. Мацав груди. Художниця стояла, як стовп. Потім вичавила:
— Ви тоже всі гарні.
— Ви нагадуєте мені дівчат із героїчних скандинавських епосів, панно!
— Я не можу схопити характерні риси лиця Челядюка...
Амброзяк обнімав портретистку вже без первинного ентузіазму. Безнадійно продовжував:
— Ви як мітична Лореляй. Ваші руки пахнуть фарбою наскельних розписів і модернових паризьких художніх салонів.
— Ти фантастичний, ти сонце! І додала:
— Я вибачаюся, Вася, але... Одним словом, зараз прийду...
— О прошу, прошу...
Плюнув і пішов до хати. Забава була у найвищому апотеозі творчого лету.
Андрій стукав кулаком об стіл:
— Цьому вонючому соціалізмові, ледь приправленому патріотичним соусом, слід протиставити український фашизм! Ми створимо, бляха, каральні органи, ми подесятеримо силу донцовської ідеологи!
— Ви, до речі, чули про роман Донцова з Телігою?
— О, це була симпатія сильних, ніцшеанських натур! Це була шекспірівська любов!
— Я ж кажу, що треба писати краще від Шекспіра чи Рільке. Інакше для чого взагалі все це?
— Треба вечора, який потряс би цим зажирілим кодлом. Я, наприклад, вийду у протигазі.
— Та хоч онанізмом займайся на сцені. Осноьне — добрі тексти, — єхидився з-за кута Мудрик.
— Хлопці! Наливайте, курва мать! Я давно хетів сказати, що Антін повторюється, заходить у творчий тупик.
— Ніби ти не повторюєшся, — парирував Петричук. — Твої чаї, заварки і бліді капельмейстри кочують від вірша до вірша.
— Та в тебе, Антошку, манія величі. Це згубить тебе, побачиш, — не здавався Амброзяк.
— А мені Амброзяк позавчора снився. Голий, уявляєте?
— Гомосексуальні мотиви в творчості Андрія Слижецького — такою буде тема дисертації майбутніх дослідників.
Художниця малювала і п'яно, майже божевільно, всміхалася. Челядюк, похитуючись, запропонував:
— Хлопці! Давайте співати!
Художниця вже напівспала. Люба заспокоювала маленьку дочку. Амброзяк і Мудрик сперечалися про творчість їхнього спільного знайомого Поварчука — карликового мефістофелика, який ненавидів спілку і кожен день до неї ходив, як мусульманин до мечеті.
Челядюк, Слижецький і Антін вийшли з-за столу. Взялися за плечі. І затягли: "З полтавського бою, розбитий гетьман, вертав одинокий Мазепа", потім "Загорілася вогнем, запалилася мечем Закарпатська Україна". Єднало їх, помимо творчості і дружби, ще і те, що у всіх трьох батьки були колись в'язнями — за Сталіна, Хрущова і Брежнєва.
І дивно було чути, як лунає по кімнаті, виплескується на зрусифіковані київські вулиці українська пісня.
Аж посильнішали. І вже як молодесенькі легіні заспівали "Світи, місяць, нічку".
Була третя година ночі. Запаси алкоголю вже вичерпалися. Художниця і Амброзяк спали на кріслах, обнявшись, як діти. Слижецький пропонував їхати у нічний гастроном. Антін мляво погоджувався. Дехто спитав Челядюка:
— А де моя тарілка?
Той відмахнувся: прийшло натхнення чи просто вар'ятський стан (як пояснював йому колись знайомий інтелектуал-мовознавець Заболотний). Зблідлий Дехто відкликав Челядюка в коридор. І тут сталося непоправне. Дехто раптом вхопив Остапа за груди, зверескнув:
— Ти ж бачив, сволоч, бачив, як мені погано. Ти ж міг би хоч мізинчика мені підставити, сука. Поети — це найгірші люди, це подонки, це...
Челядюк мовчав з обличчям індіанця. А в голові стукало: "У нього істерика, істерика!"
Дехто обзивав Челядюка найцинічнішими російськими матами, кривив своє розумне лице, як Горгона, нервово махав зсудомленими пальцями.
Остап вже оговтався від страшної образи і все твердив: "Я ж в армії був старшиною. Йому би кинути зараз рукавичку. Але — дивно — не відчуваю ніякої ненависті."
Дехто сіпнувся, скривився і попросив у Челядюка цигарку. В кімнату поверталися порізно. Остап про цей випадок не розказував ніколи.
Зранку вставали. Перепиті і вим'яті. Пили кавовий напій "Галич". Слова не в'язалися. Хтось несміло і невміло спробував пожартувати. Хлопці були ті ж, що і вчора. Але Мудрика дуже боліла голова, Амброзяк квапився провести художницю до потягу, Слижецький безперестанку курив люльку, набиваючи її вчорашніми бичками, а Челядюк ретельно і неприродно довго голився. Антін звісив руки і олігофренічно дивився у вікно, думаючи: "Як там Роксоляна?"
У всіх були справи. Всі кудись запізнювалися. Ніхто вже не відчував охоти до розмови про роман Куліша з Параскою Глібовою чи до обговорення щоденника Сальвадора Далі. Всі, знаючи, що ще не раз так зустрінуться, мовби прагнули сказати один одному: "Я не того від вас хотів!"
XIV
Через кілька днів Петричук пив сам.
Спочатку бродив містом, періодично зустрічаючи митців. Ті були, як завжди, занурені в мистецтво.
— Вчора відкрили кав'ярню. Там є моя авангардова робота. Куди тому квадрату Малевича, — цідив спроквола талановитий художник.
— А ви читали у "Вівтірку" мій новий вірш?
— А мені здається, що харківська школа вже задихнулася, а кияни грають під Італію.
— А в мене вчора п'яний кіношник відбив голову Лоліті, — вставляв скульптор. Антін розкланювався. Його вже ловив за руку редактор багатотиражки:
— Пане Петричук! Я би хотів передрукувати Вашу статтю про поетів-січових стрільців.
— Добре, добре.
Вулицями ходили дівчата неймовірної вроди. "Певно, черговий конгрес покутян", — думав Антін.
В кав'ярні взяв одразу двісті. Одна з казкових красунь вже підсідала до Петричука.
— Пан є членом?
— Іноді так.
— Конгресу, конгресу... Пан із діаспори?
— Ні! — чомусь грубо обірвав Антін: повія розбила його мрію.
Красуня зразу відійшла, її інтерес до Петричука розтанув.
Взяв ще сто. "Світ не є вже такий поганий", — думав після спожитку.
Знову бродив містом. Обличчя перехожих були ще кращі, ще людяніші. Дівчата ще вродливіші. Митці, зав'ялі кожен сам по собі, ще талановитіші. Петричукові хотілось їхати в автобусах до кінцевих зупинок спеціально: щоби потім сісти і мати можливість звільняти місця стареньким. Хотілось говорити некрасивим сорокарічним жінкам компліменти. Хвалити вірші місцевого графомана Куща.
Прийшов додому. Не було стареньких. Не було некрасивих жінок. І навіть Куща.
Подумавши, відкрив пляшку горілки. Випив. Поклав назад. Потім взяв ще, на місце вже не кладучи. Фальшиво співав:
Йшла до нього, наче місячна царівна,
йшла до нього, як до березня весна.
І не знала, що та музика чарівна
не для неї,а для іншої луна...
Хотів писати вірша. Римувалося: "спати — стрибати". Випив ще сто. Затуманеним зусиллям волі кинув себе на ліжко, не роздягаючись.
Зранку вставав разом із годинником, штанами і сорочкою.
XV
Петричук сів за стіл. Через годину його новий текст був закінчений. Ризикну
викрасти його із Антонової шухляди:
***
"Пролог. Нагадую шановному читачеві, що письменник має право на творчу фантазію.
День Перший
І настав День Перший, і сказав Хтось: "Ви, галантерейні інтелігентики, розчахнуті компромісом ще при зачатті! Я ваш і не ваш. Я в сотки разів розполовиненіший від вас, але ви не знаєте справжнього страждання. Я прийшов із кафкіанської хати, де з кожного кутка вилазив дід Фройд. Там обопільно ненавиділися батько і мати, хоч мучилися цим. Там склеротична бабця була любов'ю і прокляттям. Там усі лаялися на Великдень і всі зневажали за це один одного. Ця хата була вимазана брудом щоденнного співжиття напівбожевільних. Ця хаі« прагнула співати у янгольському хорі. Клятьби і туга за гармонією. Хатні знали, що за всіма хвіртками твориться подібне, але найстрашнішим було не це, а те, що вони відчували: "Є! Мусить бути десь!" — лагідний український світ любові і колядок за сімейними дверима. Ці люди були народжені для великих пристрастей, для великої ідеї, для великої мети. Справжнє деградує страхітливо... Що скажете, суконні інтелігентики, що прийшли з напівідеї, напівпочуття, напівсну, напівтворчості?
День Другий
І настав День Другий, і думав Хтось: "Я мав би заздрити отому начиненому пирогами чоловіку, коли їжджу вечорами на вокзал їсти смердючу котлету. Я мав би заздрити йому вдруге, коли вночі він мацає свою теплу і м'яку дружину, а в мене в голові проносяться мрії про гарем непорочних, добрих і несмілих панянок. Я мав би заздрити йому втретє, коли зранку, рожевощокий, позбавлений сперми, відсмоктаної піхвою чи ротом дружини, йде він на роботу, а я, стомлений безсонною ніччю, з аристократичною блідістю, не можу в рапорті Самому про прихід зліпити докупи двох слів. Я мав би заздрити йому вчетверте, бо його п'яні друзі ніколи не вели мову про гомосексуалізм, кровозмішання та наростаючі симптоми шизофренії. Я мав би заздрити йому вп'яте... Хоч ніколи не проміняю кулінарні вироби його половини на свої вокзальні котлети, її пухкого тіла на світ своєї нецнотливої фантазії, його друзів на своїх. Втім, вшосте я йому заздрю, бо ця півтварюка ніколи не відчувала на собі тягар творчості, доброти і думки. А, може, я заздрю йому і вперше, і вдруге, і втретє, і вчетверте, і вп'яте, лише вшосте ні?..".
День Третій
І настав День Третій. І звертався Хтось до своїх коханих. Спочатку до лаврованих його любов'ю, потім до нижчерангових. І говорив він лаврованим, кожній по черзі:
"Ти моя перше любове, із-за якої направду божеволів, бо думав, що всі так можуть любити, як я. В тебе найкраще тіло, в тебе найменше духу. Ти була колись дружиною, Ти рятувала мене від спивання, Ти прала мої шкарпетки. Ти любила і кляла мене на чім світ. Я не маю зла до Тебе, бо Ти єдина не відала, що творила. Мені Тебе найбільше жаль. Я не люблю Тебе".
І говорив Хтось другій, увінчаній його коханням:
"Ти моя друга любове, що відкрила мені світ солодкого божевілля інтиму. Ти дарувала мені квіти, цілувала мої руки. Я відчув смак в тім, що жінка цілує руку. Твої епігонки вже ніколи не зроблять цього так, як Ти. Ти жила тілом і духом. Ти отруїла мене любострастям. Ти зрадила мене. Ти зробила мене поетом. Я не тримаю каменя за пазухою. Зараз я про Тебе думаю найменше. Я не люблю Тебе".
І промовив він до третьої з його елітних жінок:
"Ти моя третя любове! Завдяки Тобі спізнав платонічну таємницю. Ти моя маленька, моя книжкова чехівська мрія. Ти єдина відбивалася від моїх цілунків, Ти єдина говорила, що не любиш мене, не любиш моїх віршів. Втім, Ти теж не відала, що творила, але Ти ще не жінка і я не ображаюсь на Тебе. Маю до Тебе дружні, напівбатьківські почуття. Я не люблю Тебе."
Потім, уже без попередньої експресії, говорив іншим: і халіфкам на одну ніч і на кілька місяців:
"Я пам'ятаю і Тебе, п'яну і молоду, і Тебе в готельному номері і свій сором, і Тебе, що віддалася із-за вигоди, і Тебе, що співала вночі: "Не дозволю вдови брати, вдова вміє чарувати", і Тебе, що скаржилась на своїх двох чоловіків, коли вже світало, і Тебе, курсистку без імені.
Вдячно пам'ятаю і Вас, пані. Ви єдина, не ввійшовши у ранг лаврованих, любили мене найбільше. І Вас, пані, я найбільше поважаю. Та не люблю ні Вас, ні тих попередніх. Не люблю нікого, бо занадто щедро відпустила мені доля вміння любити".
День Четвертий
І настав День Четвертий. І звернувся Хтось думками до своїх братів пера: "Любі мої егоцентрики, нарциси-маніяки, страждальці, мрійники про корито, працелюби, алкоголіки, нереалізовані донжуани, великі таланти з малим таланом чи навпаки! Всі ви різні. Шануєте хист товариша чи єхидненько підсміюєтеся над всім, що би він не написав. Закінчуєте дисертацію чи підсвідоме ненавидите тих, хто пише її для шматка хліба. П'яні, в київській "Кулінарці" дудлите десяту каву і вважаєте себе "інтелектуальною опозицією" чи ходите вчотирьох по сонному денному місті і добре Вам так!
Всі ви однакові. Вважаєте потайки себе якщо не генієм, то, принаймні, майбутнім найдостойнішим кандидатом на Нобеля. Не любите своїх критиків і допускаєте до себе коло бездарних сраколизів. Якщо дозволяє здоров'я, не відмовляєтесь від дармової чарки чи сигарети, бо у власній кишені вітер свище. Любите потрохи жінок і друзів, а найбільше себе. І я Вас люблю. Бо кого мені ще любити?"
День П'ятий
І настав День П'ятий. І йшов Хтось до церкви молитися. Не минав ні поганських капищ, ні мечеті, ні синагоги, ні російської церкви, ні дому молитви. Всюди молився Ісусу, всюди благав прощення гріхів своїх, хоч не знав, чим так страшно загрішив. Бачив фарисейські обличчя мирян. Бачив їхні молитовні лики. Бачив церкви, де не витав дух Бога. Бачив церкви, де той дух був присутній. Знуджено прислухався до ритуальних повторів священика на Службі Божій. Стало сумно-сумно. Церковний хор співав: "Бо всі відійдемо в світ, де не буде ні болісти, ні страждання".
Епілог.
Шостого Дня не настало.
XYI
Антін прокинувся ранесенько. Якась надлюдська туга — розплата за гріхи предків? — стискала груди, серце. Дзвонив до Роксоляни:
— Дівчинко, прийди, мені погано. Мені дуже погано. Ти в мене найрідніша. Мені стане легше.
— Не можу, Антоне. Читаю книжку "Боже спасіння". Рятуй свою душу. Благав:
— Ляночко, ти порятуй її. Я не можу сам...
— Лукавий чуда не побачить.
Йшов на вокзальну лавочку. Курив, втупившись у чергу за хлібом.
Підійшли дві літні жінки.
— Вам погано? Бог Єгова порятує вас!
їхні обличчя мовби разом зійшли з "Вартової башти". Сліпучі усмішки. "Чому у них всіх такі червоні губи?" — майнуло в голові.
— Ми не визнаємо рукотворних ідолів. Нам легко. Ми маємо дух, "Вони байдужі до України, але вони добрі".
— Ми щасливі. Прийдіть до нас, розумний пане. Ви врятуєтеся. Ми підтримаємо вас. Ви не будете більше страждати.
— Де ви збираєтеся? — здавався. Назвали.
— Ще не йдіть. Ми навчимо вас істини. Ви заслужили на обійми духу.
— Мушу бігти. Мене чекає мати.
— Йдіть з богом Єговою!
Сахнувся. Тікав. В потилицю било канчуком:
— Приходьте до нас! Ви отримаєте спокій!
Хрестився. Згадував кров замучених католицьких священиків. "Тут витає аура закатованих. Єговістські дівчатка ніколи не вчили віршика "Українка я маленька". Вони не сваряться. Вони співчували мені. Вони не їдять куті."
Хрестився чимраз пристрасніше і запальніше, мовби хотів прогнати від себе нечистого.
XVII
У стосунках із жінками Антін, хоч дехто вважав його маленьким Казановкою, ніколи не міг позбутися чудної, малозрозумілої для нього — спеціаліста з душевних рефлексій людини — сором'язливості. Треба було якогось неусвідомленого моменту, аби плавно і невимушене текла розмова, були ненав'язливими і давньогрецькими любощі. Коли хтось із прекрасної статі втрапляв у ритм його сильного, покорчованого біополя, він чувся богом Аполлоном. В інших випадках червонів, лютячись від цього, ніяковів у найбезневинніших ситуаціях або ж вдавався до останнього захисту — рафінованої, недоброї іронії. Тоді бував особливо неприємним. Картав себе, але хвиля несла все далі. Боявся закохуватись з кожним роком панічніше. Мав потребу боготворити жінку, тримати її на постійному п'єдесталі. Часто боявся зробити перший крок, мовби чекав, що та, котра сподівалась, прийде і скаже: "Антоне, я твоя. Візьми мене". Коли вже давалось волю серцю, довго пам'ятав образи коханої І пізніше не пропускав нагоди, щоб відімстити. Чи була це неусвідомлювана жонофобія, чи був це закономірний плід великої сили Антонових почуттів, сказати важко. Швидше друге, бо іноді Петричуку здавалось, що природа настільки щедро всипала йому дару до любові: доводилось захлинатися. Ніколи не міг любити без спорадичного відчуття ненависті —її невідчіпного антоніму. "Я ж не люблю її з надмірної любові".
Петричукові жінки іноді самі признавались у коханні, хоча не був писаним красенем. Завжди міг передбачити таку вірогідність. А сьогодні це сталося нагло.
Йшов обіднім містом. Заклопотаний і фрейдистський.
— Антоне! Добрий день! Ви пізнаєте мене, правда?
Туманно згадував, де бачив молоде, пещене, із слідами ранньої втоми, обличчя.
— Так, так, звичайно! Як не впізнати таку кралю, — віджартувався.
— Ви кудись поспішаєте? Може, підемо на каву?
Антін вже уважніше придивлявся до дивної знайомої незнайомки:
— Заради Вас кину всі справи, — відповів шаблонно, з робленою американською посмішкою.
— Ходімо у "Вербиченьку"!
— Та ні, що ви. Там наркоші збираються, — по-естетськи скривився.
— Ну то у "Плай"!
"Плай" Петричук не полюбляв також, але не став перечити. Після кави Іра (як з'ясувалось) не думала покидати Антона.
— Я вас вперше побачила на святі обласної газети. Ви читали вірш про панночку, були одягнені в білу куртку і так гарно складали свої маленькі ручки.
"О, Господи, — внутрішньо здригнувся Петричук. — Знову ці ручки. "Як ми руки помістимо від села до села?" — згадалась фраза котрогось із львівських авангардистів.
Незчувся, як сиділи на лавочці. Іра безперестанку говорила, розкриваючи душу,
мов перед священиком.
— Я хвора. Ні-ні, не бійтеся, не триперна. У мене хвороба крові. Я довго лежала у лікарні. Мені двадцять два роки, вчуся заочно в медінституті. Мені вже батьки були приготували одяг на смерть.
— Іринко, яка мета вашої розповіді? — перепитував спітнілий Антін.
— Антончику! Хіба ти не бачиш? Я ж тебе люблю, дурнику. Ще відтоді, коли компанією сиділи в кав'ярні, після твого вірша про панночку... Я тоді подумала, що це про мене...
Ловила його за руки. Пробувала цілувати. Антін виривав.
За другою кавою розказувала далі:
— Мене зґвалтував далекий родич ("Інцеста? Цього ще мені бракувало слухати", — паралельно думав Петричук). В мене закохалася лесбіянка. Я 'її ненавиджу. ("О Боже!" — йорзався на лавочці наляканий естет). Я мала вийти заміж. Але він, дізнавшись про хворобу, покинув. Другий був алкоголіком. Ти знаєш, Антончику, я в лікарні читала Ліну Костенко, — довірливо тулилася. (Петричук сіпнувся.) Я мала багатьох чоловіків. Я постійно тебе згадувала. Іноді мені здається, що маю п'ятдесят років. ("Тікати, тікати!", — дезертирувала Петричукова істота). Я пам'ятаю кожен день, коли тебе випадково бачила. Я не насмілювалась підійти. Я хочу від тебе дитину! Дитину! Від тебе! Чуєш, Антончику? Ти мене запросиш сьогодні в гості?
— Вибач, Іро, але я... я мушу йти на побачення.
Прочитавши зблідлій дівчині ще декілька хаотичних нотацій про шкідливість невпорядкованого статевого життя і соціальну небезпеку лесбіянства, Петричук провів її до автобусної зупинки.
— Ти, той... тримайся! Ще якось зустрінемось. Все буде добре! — заспокоював швидше себе.
На побачення того дня Антін не пішов, пославшись на термінові справи. А потім довго блукав вечірніми вулицями. Думав: "Я ж порядно себе вів. Будь-хто на моєму місці скористався би цим". Але щось млоїло його, точило.
На другий день у Антона були клопоти. Графомани завалювали журнал продукцією і він думав тільки про поезію.
XVIII
Невдовзі після курортного самітництва Антін зустрівся з Остапом Челядюком. Бесідували, як завжди, щиро-цинічно.
— Ці старі маразмати друкують тільки за могорич і столичну приписку.
— Нічого. Будемо вище буденщини.
— Мій роман з Роксоляною вже внутрішньо вичерпаний. Все розумію, Остапе, але іноді так боляче, що хочеться вовком вити на місяць. Я ж любив її, як маленьку ясельну дівчинку.
— Тобі хіба п'ятдесят років? Ходімо в "Медяник"!
Після кав'ярні почували себе незатишно. Спокійне і байдуже місто тягло повсякденне існування.
— Знаєш, Антоне, ти б краще переночував сьогодні у мене.
Після хвилевого роздуму Петричук згодився.
Щира Люба підсмажувала вареники, наливала в тарілки сметани.
— Антошку, ти ніби помолодшав.
— Ей, Любо, дай спокій, яке вже там помолодшав, — несправжньо марудив Петричук, будучи задоволеним її простенькою жіночою хитрістю.
Вийшли. Челядюк читав найсвіжішу прозову поезію. Химерні сполучення слів відчеканювали дикий красивий міт іншого виміру світу, веселкового божественного задзеркалля. З нових Антонових віршів струменів метафоричний надлюдський крик розпачу.
— На Україні мої поезії зрозуміли практично одиниці. Можу поіменно перечислити цих людей на пальцях двох рук, — затягувався цигаркою Антін.
— Не ставай у позу невизнаного генія. Рукописи не горять.
— Остапе, не мели дурниць. А бібліотека Ярослава Мудрого не згоріла? А хіба в роки війни не були знищені унікальні полотна малярів? — злісно переходив у наступ Петричук.
— Твоє темне мистецтво не дає надії. Бодлерівщина — вже пройдений етап у світовій літературі.
— Радій, що у тебе зараз моцартівський період.
— Ні, Антоне. Відчуваю в душі шквали дивної творчої енергії. Маю враження, що лежу на планеті, як Гуллівер, зв'язаний ліліпутами.
— А в моїй суспільній зневірі, Остапе, є зерно великої віри. Я — один з найбільших оптимістів. В моєму серці надто багато любові. Воно не витримує її.
— Я чекаю на створення великої речі. Мої теперішні тексти — лише прелюдія до рідкісної словесної симфонії. Знаю, вже знаю, що можу.
Гра кольорів на їхніх обличчях, посилена блиском величавого місячного сяйва, була майже господньою і диявольською.
— Мене надламала армія. Перетворити людину в скота — простіше простого. "Сад Гетсиманський" — це романтична легенда, наш оксамитовий міт.
— Але ми повинні творити національні міти. Люди повинні в них вірити.
— Хіба вони люди?
— А я... я загубився в дитинстві. Крики, прокльони і чудо-хлопчик.
— Вони ненавидять нас.
Довкола розливався жаль. Жаль за чимось рідним-рідним, найдорожчим, що тікало від Антона і Остапа, як жар-птиця.
— Наша творчість — гонитва за мильною бульбашкою.
— В тебе ніколи не було враження, що проживаєш у велетенській палаті N6?
— Так. Навколо психіатрична клініка.
— Я не бачу ніякої мети.
Шалена безперспективність манила їх до себе, простягала руки: "Ходіть сюди! Тут пастельно. Тут немає страждання. Тут спокій і безкровна мрія". Жах ставав галактичним, відбивався на ротах, вухах, волоссі.
— Наша золота молодь нещасна.
— У нагтіватрофованій реанімації не буває щастя.
— Може десь є інші, з прекрасними душами і тілами люди, може є українське Ельдорадо?
— Ми, Остапе, це Ельдорадо. Ти, я, декілька десятків інших. Зрештою, в нас є вірші.
— Так. У нас є вірші.
— У нас є прообраз здорової і сильної нації. Бачив, як крокували сьогодні хлопці у напіввійськовій формі?
— Нехай його і не буде, Антоне, але ми віримо.
— Бо інакше лишається померти.
— Я хочу жити!
— І я!
їхні проникливі очі, думки, душі мовби вливалися у ту пам'ятну ніч.
Через кілька годин Антін напише вірша. Присвятить Челядюкові.
XIX
Петричук вперто думав про Роксоляну. "Моя маленька Ляночка, моя гривка. Що би я без неї робив? Які вже були віхоли, які злети і падіння, але моя дівчинка все розуміла, прощала... Моя дівчи... ні, моя дружина! Все. Закінчую холостякувати. Вирішив остаточно! Сьогодні скажу їй".
Телефонна трубка — Петричуків друг і ворог за ці довгі роки — відповіла:
— Ти, Антоне? Я себе сьогодні погано почуваю. Може, завтра зустрінемось?
— Лянусику, я ж тебе більше місяця не бачив...
— Ну добре. Приїду через дві години. Але ненадовго.
Зайшла, якась тиха і траурна. Не було обіймів, поцілунків. Розповідав про творчі плани. Роксоляна неуважно слухала. Урочисте Антонове рішення ніяк не злітало з язика.
— А ти як? Що робила? Чи приїжджала до міста? — неспокійно розпитував.
— Та дрібниці. Ходила в бабусиному селі в магазин. Дивилася телевізор. Купалася. Плавала, як риба. Читала. Багато спала. Пауза. І раптом Роксоляну прорвало:
— Ти знаєш, я минулого тижня приїжджала до міста. І... ну, як сказати... познайомилася на зупинці з одним хлопцем. Він музикант. У нього звукотворчі очі. В нього каштанове волосся.
— Ляно, ти мене любиш?
— У нього офіцерська постава. У нього руки Паганіні.
— Ляно! Ляно! — майже істерично кричав Антін.
— Він скрипаль. Я вже давно впізнавала його. Ми одразу почали розмовляти. Його очі сяяли щастям.
— Ляночко, ти... Мовчанка, мов рана.
— Я тебе ненавиджу! — пролунало пострілом.
— Я тебе теж, — відповів Антін, як автомат.
Та Роксоляна вже не слухала. Брязнули двері. Єдине, що міг виразно почути Петричук: її підбори стукали коридорною підлогою нервово, чітко і дедалі тихіше.
XX
Друзі давно вже втовкмачували Антонові ідею його поетичного вечора у столичній спілці.
— Ти повинен репрезентувати людям нове слово, а не малоросійське віршомазання, — темпераментно розмахував руками Амброзяк.
— Не маєш права зачинятися у вежі слонової кості. За цією поезією майбутнє, — вставляв Челядюк.
— Можливо, можливо, — відсторонено, як зомбі, погоджувався Антін.
— Навіть "старик Державин" тебе помітив, — працювали хлопці на Петричука невідпорними аргументами.
Зайшов до "сопілки" ще напередодні. На стенді "Робота з молодими" школярський аркушик паперу сповіщав: "Такого-то числа, о такій-то годині відбудеться творчий вечір поета Антона Петричука, члена відомого декадентського літгурту такого-то".
"Чому не учасника?" — заледве не перекривило Антону 'рот. Проте вигляду не подав: "Член членом і вимірює".
Перед вечором блукав сам. Амброзяк приїхати не зміг, а Остап похапцем вирішував свої редакційні справи.
Місто було екстатично-осіннім. Петричуку думалось: "А, може, воно урочисто-божевільне перед моїм вечором?" Глянув на годинник. Пора!
Біля спілки побачив гурт хрестоматійних постатей. Дві чи три з них роздратовано обзирали Антона, як морське чудовисько.
— Бачиш: -іч, -енко, -ик стоять. Напевно, прийшли на мій вечір, — сказав захеканому Челядюку.
— Хіба не знаєш, Антоне, що сьогодні тут на другому поверсі зустріч з японцями?
Все ж у ріденькій глядацькій залі побачив декого з іконописних. Антін чомусь хвилювався, аж зблід. Скільки хотілося сказати цим людям... Тому почав читати байдуже, аж ненависно.
Зал був похоронним. Один талановитий віршар ходив по ньому, як по катафалку, хитаючись від надміру вжитих трунків.
В Антона складалося враження, що він читає ватяні вірші свого екзотичного товариша з вати, читає ватяними словами.
Дивився на себе збоку. Був потрійно відстороненим. У повітрі зависали байдужість і спокій скелі. "Може, це звіринець?" — подумав Петричук, дочитуючи останню поезію.
До вух долинало:
— М-да-с... М-да-с... Що скаже пан -ець?
— Поезія — це не схеми. Це не "раціо". У цих віршах нема душі.
"Чиєї?" — перепитав себе Антін.
— Видно, що автор не вистраждав те, про що пише.
Думати Антін вже не міг. Чітко пам'ятав злякані Челядюкові очі. Хтось просив у нього автограф. Окремими купками всі про щось говорили. Петричук спробував підійти до однієї з них. Купка плавно розійшлась. Підбіг Слижецький:
— Старий, все класно! Хіба тобі не достатньо, що я розумію тебе? Антін промимрив слова подяки. Боліло серце. "Біль двох сердець", — згадалося. Якісь красиві дівчата, метнувши на Петричука цікаві, водночас презирливі погляди, поквапмо покидали залу. "Валентиночко! Валю! Де ти?" Підійшов сивовусий:
— Ви розтліваєте молодь своєю базграниною. Ви продукуєте духовну отруту. Ви
— співець найтемніших інстинктів. Ви...
Тікав. На вулиці не було нікого. За хвильку вилетів стурбований Остап.
— Антоне! Плюнь! Що з тобою?
Антін біг нічним Хрещатиком. Біг від Остапа, від віршів. Біг від себе.
XXI
Петричукові снилося, що він лежить навзнак на тоненькій смужці асфальту. Вона творила острівок посеред озера, заповненого дистильованою водою. Руки Антона були прикуті до асфальту ланцюгами. Майже горизонтальний Христос. Лебеді з кажанячими головами почергово підлітали, щоби дзьобнути його в лице. А він навіть не кричав.
Прокидався. Згадував про красиво виголених манекенів, які очікують від нього хоч одного необачного кроку, згадував про друзів, задивлених у свою геніальність. Страждаючі протиприродною цнотою юнки. Трагічні курви-неврастенічки. Перехожі, котрі нагадують музейних виродків. І наостанок власна вена, з якої от-от бризне чорний струмінь крові.
Засинав. Над озером почали літати гелікоптери з моторами у формі казанів, виповнених гарячим м'ясом. Незнайомий парашутист опустився на смужку асфальту, тягнучи за руку дівчину Антонової мрії. Потім зник.
Дівчина з мрії нахилилася над горизонтальним icy сом, злегка лоскочучи його довгим білим волоссям.
— Любий! Ти вже майже помер, чекаючи на мене...
— Я сильний, я виживу... Тільки ти не зникай, тільки будь. Будь завжди, чуєш? Ти є?
— Я є, я є. Заспокійся! Я є.
Горизонтальний Христос плакав. Сльози були дитячими, вперше радісними і чистими. У відчайдушному пориві до щастя не помічав, що дівчина його мрії топилася у дистильованому озері.
Антін прокидався. "Бо всі відійдемо в світ, де не буде ні болісти, ні страждання",
— лунало навкруги.

Серпень — вересень 1993 р.