ДЖАКОМО ДЖОЙС

Хто? Бліде обличчя, огорнуте тяжким духмяним хутром. Її рухи сором'язливо-знервовані. Дивиться в лорнет. Так: короткий склад. Короткий сплеск повік. Видовжений і красивий почерк-павутина - спокійна зверхність і покірність долі. Молода особа високого рангу.

Кидаюся на легку хвилю прохолодного мовлення: Сведенборґ, Псевдо-Ареопагіт, Мігель де Молінос, Йоахим Аббас1. Хвиля впокоїлась. Однокласниця, повертаючи її відвернуте тіло, муркоче ламаною італійською: Che cultura!2 Довгі повіки падають і підіймаються: жала вогнистих голковколювань і мерехтіння оксамитових зіниць.

Цокання високих підборів глухо відлунює на камінних сходах. Зимне повітря в замку, розвішені панцирні обладунки, люті вишкіри залізних масок над покручами гвинтових сходів у вежу. Стукання, цокання каблучків, високі приглушені звуки. Хтось говоритиме з Вашою Величністю.

Вона ніколи не видуває носа. Форма промови: менше заради більшого.

Викінчена й дозріла: викінчена на токарному верстаті гріховного шлюбу3 й дозріла в ізольованому будинку суворих правил свойого кола.

Рисове поле поблизу Верчеллі під жовтавим туманцем. Краї навислого капелюшка затінюють облудну посмішку. Смугаста тінь лягає на обличчя, що облудно посміхається, вражене жовтавим відсвітом; сірі, з відтінком сироватки, темноти під щелепою, смужка яєчної жовтавості на зволоженій брові, підгірчена жовта смішинка, що причаїлась у м'якоті очей.

Квітка в подарунок моїй доньці4. Тендітний дарунок, тендітна Та, що дарує, тендітне крихітне дитинча.

Далеко за морем - Падуя. Мовчазна середньовічна ніч. На Площі трав, осяянній місяцем, спочиває пітьма історії. Місто спочиває. Під арками на темних вуличках поблизу річки шастають очі повій, нишпорять за клієнтами. П'ять послуг за п'ять франків. Темна хвиля чуттєвості знову і ще раз, і ще раз.
Мої очі гаснуть в пітьмі, мої очі гаснуть,
Мої очі гаснуть в пітьмі, кохана.
І знову. досить. Темна любов. Темне жадання. Досить. Морок.

Сутінки. Перетинаючи П'яццу5. Сіре надвечір'я спускається на мудро-зелені пасовиська, ронячи безмовно темінь і росу. Зі стриманою грацією вона йде за своєю матір'ю, кобила веде своє лоша. Сірі сутінки м'яко відливають у форму гарні виточені стегна, ніжну гнучку шию з прожилками, милий овал голови. Надвечір'я, вмиротвореність, сутінки чуда... Агей! Конюху! Ге-гей!

Татусь і дівчатка спускаються з гірки на санках: турецький візир зі своїм гаремом. Шапочка на самі вуха, добротна куртка, черевички, вміло зашнуровані хрест-навхрест поверх утепленого язичка, спідничка щільно облягає випуклості колін. Білий спалах - легкий пучок, сніговий пучок.
"Якщо вона знов покидатиме дім,
Чи зможу прийти подивитись?"6

Я виьігаю з тютюнової крамниці і кличу її. Вона озирається і вислуховує моє патякання про уроки, години, уроки, години. І поволі її щоки починають займатися м'яким опаловим світінням. Ні-ні, не лякайся!

Mio padre7: найпростіші дії вона робить з якоюсь особливістю. Unde derivatur? Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il suo maestro inglese8.

Гарне, повнокравне обличчя її старого з чіткими юдейськими рисами і довгими сивими пейсами повертається до мене - ми спускаємося разом з гірки. О! Чудово сказано: ввічливіть, шанобливість, допитливість, невимушеність, стареча безпорадність, самовпевненість, відвертість, витонченість, щирість, застережливість, пафос, співпереживання - блискуча мішанина. Ігнацію Лойола9, поспіши на допомогу мені!

Ця душа - зболена й опечалина. Розіп'ята любов'ю? Видовжені, хтиві, злостиво-хитрі губи - темнокровні молюски.

Плин туманів на узвишші, куди я подався геть від ночі й самоти. Завислі тумани над перемерзлими деревами. Світло в горішній кімнаті. Вона зодягається до гри. Привиддя в дзеркалі... Свічки! Свічки!

"Шляхетне сотворіння". Опівночі після музикування, на шляху до вулиці Сан-Мікеле10 ці слова вимовляються найніжніше. Спокійно, Джеймсі! Хіба ти ніколи не прогулювався нічними вулицями Дубліна, вихлипуючи інше ім'я11?

Довкола мене лежать трупи юдеїв, розкладаючись у грунті свого святого поля12. Тут - прах її людей, чорна плита, розпачлива тиша без будь-якого сподівання... Мене сюди привів прищавий Мейзель. Ось він стоїть за тими деревами, не знявши шапки на могилі своєї дружини-самовбивці, чудуючись, як це могло статися, що жінка, яка спала в його ліжкові, дійшла до такого кінця... Останки її людей і її самої. Чорна плита, безнадійна тиша - тут усе приготовлено. Не вмирай!

Вона зводить руки, силкуючись розстібнути ззаду на шиї чорну вуалеву сукню. Не може, ніяк не може. Мовчки підходить до мене. Я підводжу руки, щоб допомогти - її руки спадають долі. Притримую краї сукні, натягаю їх, щоб розстібнути, і бачу крізь проріз у чорній вуалі гнучке тіло, зачохлене в рожеву сорочку. Вона сповзає з бретельок на раменах і повільно опадає. Гнучке гладеньке голе тіло з відблисками сріблястої луски. Сорочка повільно ковзає по витончених, з гладкого полірованого срібла, сідницях і по борозденці між ними - бляклі сріблясті тіні...
Пальці, прохолодні, стишені й рухливі... Доторк, доторк.

Дурнувата безголовість, безпорадність і слабке дихання. Але нахиляюсь і чую голос. Горобець під колесами Крішни, молячись до Того, Хто світами стрясає. Ось я, пане Боже, великий пане Боже! Прощавай, великий світе13!..
Aber das ist eine Schweinerei14!

Великі банти на її вишуканих бронзових черевичках: шпори розбещеного півня.

Панна йде хутко, хутко, хутко... Чисте повітря на гірській дорозі. Трієста змокло пробуджується. Змокле сонце над громаддям дахів, покритих жовтою черепицею, немов черепаха; сила-силенна виснажених блощиць в очікуванні національного визволення. Красунчик підводиться з ліжка дружини коханця своєї дружини. Заклопотана домогосподарка совгається по хаті з пляшкою оцту в руках... Чисте повітря, безгоміння на гірській дорозі й кінські копита. Дівчина на крупі коня. Гедда! Гедда Габлер15!

Крамарі офірують на своїх вівтарях перші плоди: цитрини з зеленуватими цятками, ювелірно оздоблені черешні, безсоромні персики з порепаними листками. Фіакр минає вузеньку вуличку з паручиновими кіосками. Сліпуче мерехтять шпиці коліс. Дорогу! В екіпажі розсідається її батько зі своїм синком. Совині очі й совина мудрість. Совина мудрість визирає з їхніх очей, розмірковуючи над науковою дисциплінованістю їхньої "Суми проти язичників"16.

Вона вважає, що італійські джентльмени мали рацію, намагаючись витягнуте Етторе Альбіні, критика з "Секоло", з-поміж рядів партеру тому, що він не підвівся, коли оркестр заграв Королівський Гімн. Про це вона довідалася за вечерею. Так. Вони люблять свою країну тоді, коли впевнені, чия це країна.

Вона слухає - незайманиця надто обачна.

Сукня сповзла назад від рвучкого руху коліном. Біла тасьма краю нижньої спідниці занадто піднялася. Розпрямлений на нозі край панчохи. Si poi17?

Просвітлено, ніжно наспівую занудну пісню Джона Доуленда18 "Гіркота розлуки". Мені також гірко розлучатись. Цей вік - ось тут і зараз. Ось тут виринають із мороку пригнення очі, що затуманюють світання сходу. Їхнє мерехтіння - то мерехтіння піни, що вкутує помийну яму залицянь тюхтія Джеймса. Ось вина, і всі - бурштинові. Згасання, спадання солодких мелодій, горді пави, щирі великодушниці, що хтивогубо викобилюються зі своїх балконів, сифілісні дівулі і юні дружини радісно віддаються своїм їздунам і пердоляться без милосердя.

У вогкому завуаленому весняному ранкові - легенький ароматний плин вранішнього Парижу: аніс, мокра стружка, гаряче густе громаддя хліба. Я перетунаю міст Сан-Мішель і сіро-голубий водяний струмінь остуджує моє серце. Вода лащиться і тулиться навколо острова, на якому ще з кам'яного віку живуть люди...

Золотава пітьма в просторій церкві. Холодно, як одного ранку - quia frigus erat19. На сходинках перед вівтарем розпластано лежить тіло богомільця. Голе, як тіло Господа. Голос невидимого декламатора підвищується, виводячи главу з Озії: "Haec dicit Dominus in tribulatione sua mane consurgent ad me.Venite et revertumur ad Dominum..."20 Вона стоїть обіч мене, бліда й схолола, загорнута в тінь від колеса. Її тонкий лікоть у моїй руці. Від її тіла передається тремтіння цьому туманно-вуалевому ранкові. Хапливі доторки, бездушні очі. Ось-ось заплаче її жаліслива, трепетна душа. Не по мені плач, о дочко Єрусалима!

Я викладаю Шекспіра слухняному Трієствові: Гамлет, кажу я, простий і ввічливий у стосунках з вельможами, брутальний тільки щодо Полонія. Невиправний ідеаліст, він, можливо, бачив у батьках своєї коханої тільки нікчемні зусилля природи відтворити її подобу. Ви собі відзначили це у конспекті?

Вона йде переді мною коридором і від руху повільно розпрямляються і спадають темні склубочені змії її волосся. Волосся повільно розпрямляється і спадає. Не знає про це і йде переді мною, проста і горда. Саме так вона йшла поряд із Данте, проста і горда. Саме так вона йшла поряд із Данте, проста і горда, і так, незаплямована кров'ю й наругою, йшла назустріч смерті донька Ченчі Беатріче21:
"...Затягніть на мені пояс
і зав'яжіть волосся в якийсь
простий вузол".

Служниця каже, що її відразу забрали в лікарню, poveretta22, що вона так мучилась, так мучилась, poveretta, що все це так сумно... Я покидаю її спорожнілий будинок. Відчуваю, що ось-ось розрюмсаюсь. О ні! Так не може бути - так раптово, без слова, без погляду. Ні, ні! Воістину, мені щастить як потопельникові!

Оперували. Ніж хірурга ввігнався в її нутрощі і виліз звідти, залишивли великий зубчатий проріз на животі. Бачу її глибокі темні очі, переповненні стражданням, прекрасні, як в антилопи. Яка пекуча рана! Хтивий Боже!

І знову - вона в кріслі коло вікна, освітлені щастям слова на язиці, освітлений щастям сміх. Пташа щебече після бурі, щасливе, що його дурненьке життя випурхнуло із затиснутих пальців епілептичного творця і пана. Щебече, аж захлинається від щастя.

Вона каже, що "Портрет митця"23 написано з відвертістю тільки заради самої відвертості, хотіла спитати, навіщо я давав їй те чтиво. Хотіла, ну скажи, хотіла? Панна-розумниця.

Стоїть, уся в чорному, біля телефону. Легкий сором'язливий сміх, легкий схлип, сором'язливий струмінь бесіди, що якось несподівано вибухнула. Parlero colla mamma24... Ну, ходи сюди! Ціп-ціп-ціп. Чорнява курочка сполошилася - дріботить, трішки стидливо сплакує, сплакує за мамою, поважною квочкою.

Галерка в театрі. З промоклих стін парує волога. Серед маси з'юрмлених людських фігур розтікається симфонія запахів: вичавлених помаранчів, розтопленої мазі для грудей, мастикової олії, відрижок обіду з приправою зеленувато-бурого часника, газів, муторних парфумів, кислувато тягне з-під пахв, нахабний піт визрілого для заміжжя й заміжнього жіноцтва, смердіння чоловіцтва... Цілу ніч я спостерігав за нею, цілу ніч я бачитиму її: заплетене й зашпилене волосся, оливковий овал лиця й умиротворенні теплі очі. На голові зелена пов'язка, а довкола тіла - зелена сукня. Рослинний відтінок і відтінок соковитої трави, волосся кольору могил.

В її пам'яті мої слова: зимне відполіроване каміння при зануренні в грузьке болото.

Оці спокійні, холодні пальці, огидні й прекрасні, на яких завжди палахкотітиме мій сором, торкалися сторінок. Спокійні, холодні, благочестиві пальці, невже вони ніколи не збивалися на манівці?

Її тіло не має ніякого запаху - квітка без аромату.

На сходах. Студена, квола рука - ніяковість, мовчанка. Залиті апатією темні очі. Виснаженість.

Вихор клубів сірої пари по степу. Яке віре й понуре її обличчя! Вологе сплутане волосся. Губи м'яко стискаються. Ось війнуло її дихання, як зітхання. Поцілувала.

Мій голос гасне, завмираючи й перетворюючись у відлуння власних слів, наче втомленно-мудрий голос Всевишнього, що гукав до Авраама посеред відлунюючих гір. Вона хилиться назад на подушки - риси обличчя одаліски в розповні темноти. Її очі напоїлися моїми думками, і - і в вологу, теплу, податливу, гостинну пітьму її жіноцтва мій дух, розчиняючись сам у собі, пролив, вивергнувши із себе рідке й поживне сім'я... Беріть її тепер, хто лиш собі забажає!

Виходжу з будинку Раллі25 і несподівано наштовхуюсь на неї - ми обоє даємо милостиню сліпому жебракові. Вона відвертає вбік чорні василіскові очі - це відповідь на мій несподіваний уклін. E col suo vedere attosca l'uomo quando lo vede26.Дякую за попередження, мессере Брунетто.

Під ногами моїми простелено килими, як для Сина Божого. Очікують мого проходження. вона стоїть у жовтавій тіні від стіни. Плед захищає її опущені плечі від холоду. Заворожений, я спиняюсь і озираюся навколо, а вона зимно вітається зі мною і прямує догори сходами, метнувши в мене зі своїх повільних скошених очей струмінь отруйного відвару.

На фотель натягнуто м'яку, зім'яту зелену обшивку. Тісна паризька кімната. Тільки-но тут лежала перукарка. Я поцілував її панчоху і поділ іржаво-чорної запорошеної сукні. А це вже інше. Вона. Гогарті27 вчора приходив, щоб його відрекомендували. "Улліс" - то розум. Символ інтелектуальної значущості. А щодо Ірландії... Тільки-но тут лежала перукарка, затиснувши мою голову поміж своїми випуклими колінами... Символ інтелекту моєї раси. Слухай! Запав морок. Слухай!

- Я не впевнений, що така активність розуму чи тіла зветься нездужанням.
Вона говорить. Слабкий голос із холодних зір. Мудрості голос. Говори! О, говори, просвіти мене! Такого голосу я ще не чув ніколи.
Вона згортається клубком на пом'ятому кріслі. Не можу ні поворухнутись, ані щось промовити. Накочується спалах новонародженої зірки. Мудрість скурвлюється. Ні. Я піду. Я піду.
- Джіме, коханий!

Ніжні розм'якшені губи смокчуть мене зліва під пахвою. Згорнувшися клубком, вона цілує всі мої незліченні прожилки. Я палахкочу! Я скоцюрблююся, наче палаючий листок! З-під моєї правої пахви вихоплюється язик полум'я. Мене поцілувала зоряна гадина, холодна нічна гадина. Я пропащий!
- Нора28!

Ян Петер Свелінк29. Чудернацьке прізвище старого голландського музиканта все прекрасне робить дивовижним і далеким. Чую його варіації для клавікорду в старенькій мелодії "Молодість не вічна". У розмитому тумані ветхих тонів з'являється слабка світляна цятка - ось-ось чутною стане мова душі. Молодість не вічна - тут ось її кінець. Вона більше не повернеться. Ти сам це добре знаєш. Що далі? Опиши її, нещасний, опиши її! На що ти ще здатний?

"Навіщо?"
"Бо інакше я не міг би тебе бачити".
Ковзання... простір... віки... зорепад... і пожухлий небосхил... затишшя... стишена глибочінь... тиша розпаду... і її голос.

Non hunc sed Barrabbam30...

Недовершеність. Гола квартира. Завмерле світло. Довгий чорний рояль - музична труна. Зрівноважений на його краю червоно-квітчастий жіночий капелюшок і складена паасолька. Її руки: шолом, тупий спис на чорному щиті31.

Пакунок: любиш мене - люби мою парасольку32.

1 Емануель Сведенборг (1688 - 1772) - шведський містик і теософ. Псевдо-Ареопагіт - один із отців церкви, якого плутають із першим афінським єпископом Діонісієм Ареопагітом (I ст. н. е.). Мігель де Молінос - іспанський містик і аскет, у 1687 р. засуджений інквізицією на досмертне ув'язнення. Йоахим Аббас - італійський теолог XII ст.
2 Яка культура! (італ.).
3 Шлюб між близькими родичами, якими, вочевидь, і були батьки Амалії Поппер.
4 "Квітка в подарунок моїй доньці" - цитата з Джойсового вірша. Тут мається на увазі квітка, подарована Амалією Поппер доньці Джойса Лючії, безнадійне кохання якої до Семюела Беккета, що був якийсь час у Джойса секретарем, довело її до нервового розладу.
5 Piazza - площа (італ.).
6 Трохи змінені рядки з вірша англійського поета-сентименталіста В.Каупера.
7 Отче небесний (італ.).
8 Ігнацій Лойола (1491? - 1556) - засновник ордену єзуїтів. У творі "Духовні вправи" виклав систему єзуїтського виховання, метою якого ставив придушення індивідуальної волі людини. Єзуїти, за власним зізнанням Джойса (який, до речі, був вихованцем єзуїтського коледжу), привчили його до прагнення бути максимально раціональним у побудові будь-якого образу.
10 На цій вулиці мешкала героїня оповіді.
11 Натяк на дружину письменника.
12 "Святе поле" - кадбка з італійського "campo santo" - кладовище.
13 В одне зі свят на честь бога Крішни богомільці в релігійному екстазі кидалися під колісницю, на якій провозили статую бога.
14 Але ж це свинство! (нім.).
15 Гедда Габлер - героїня однойменної п'єси Г. Ібсена. Образом Гедди Габлер Джойс натякає на зраду в коханні.
16 "Сума проти язичників" - фундаментальна праця Фоми Аквінського, середньовічного філософа й святого, в якій підбито підсумки раціоналістичних пошуків схоластики й розробляється віровчення у формах здорового глузду.
17 Дозвольте? (італ.).
18 Джон Доуленд (1563 - 1626) - англійський лютніст і композитор.
19 "Тому, що було холодно" (лат.). Фраґмент цитати з Біблії.
20 " У скорботі своїй вони з раннього ранку шукатимуть Мене, промовляючи: "Підійдім і повернімося до Господа..." (лат.).
21 Беатріче, героїня п'єси П.Б.Шеллі "Ченчі", вбила свого батька за скоєне над нею насильство, через що була засуджена до страти.
22 Сердешна (італ.).
23 Назва повісті Джойса.
24 Поговори з мамою (італ.).
25 Барон А.Раллі - шанований громадянин Трієсту, власник палацу.
26 "Саме тільки споглядання її отруює того, хто на неї дивиться" (італ.) - фраза з твору італійського письменника Брунетто Латіні (XIII ст.) "Книга скарбів", у якому згадується про смертельний погляд василіска.
27 Олівер Гогарті - друг письменника, поет, лікар і прототип Малліґана з роману "Улісс".
28 Дружина письменника.
29 Ян Петер Свелінк (1562 - 1621) - голладський композитор і органіст.
30 "Не його, а Варавву..." (лат.).
31 Фраза викликає досить складну низку асоціацій. Декотрі з критиків висловлюють припущення, що саме таким - шолом, тупий спис на чорному щиті - був герб Шекспіра, який мав величезний вплив на творчість Джойса та його світосприймання.
32 Парафраз на тему англійського прислів'я "Любиш мене - люби мого собаку".

МАЛЕНЬКА СПОВІДЬ ЛІТЕРАТУРНОГО СКАНДАЛІСТА

Отже, Джойс. Письменник, про якого вивершено громаддя моноґрафій, досліджень, літературно-критичних есеїв. Митець, який уинувся у вир власної підсвідомості з настільки карколомного розгону, що бризки, які від цього утворилися, дотепер скурпульозно виловлюються, досліджуються і годують не одного літератора.
Реаліст. Модерніст. Реакціонер. Демократ. Фройдист. Екзистенціаліст... Які тільки налички не ліплять цьому неперевершеному майстрові! І якими, зрештою, недолугими виявляються всі потуги заанґажованих політично чи естетично - а яка різниця? - критиків "уполювати" Джойса і запроторити до свого, нерідко казуїстичного, понятійно-словесного гербарію!
Проза Джеймса Джойсв не настільки складна, наскільки зашифрована. Візьмімо його найвидатніший твір (і найскладніший теж) - "Улліс", роман, якого майже ніхто до кінця не дочитує. І в цьому немає нічого дивного, бо, по-перше, він не тільки не піддається адекватному перекладові через неймовірної сили мовно-стилістичні "викрутаси", але й, по-друге, навіть читаний мовою оригіналу залишає в собі безліч "темнот", що могли б викликати певні асоціації хіба що в конкретних мешканців міста Дубліна початку цього століття. Дехто з джойсознавців схильний вважати, що письменник, одержимий ідеєю творчого безсмертя, навмисне перенасичував свої твори аллюзіями, символами, багатозначними натяками, оскільки сподівався: чим важче буде докопатися до сутності його творінь, тим довше дослідники цікавитимуться ними. Що ж, можливо, й так, але наслідки виявилися вочевидь красномовнішими за мотиви. Наслідки промовляють самі за себе. Ось хоча б той факт, що Джойс визнаться відкривачем техніки "потоку свідомості" в сучасній літературі. Вироблення ним такого способу письма почалося ще в повісті "Потрет митця замолоду", а найблискучіший його вияв - роман-лабіринт "Улліс".
Між цими двома шедеврами, які приголомшують читача відкритими безоднями мовних можливостей, чомусь ніхто не помічає тонкого містка, мережаного найтоншими нервовими волоконцями. Цим містком є невеличке літературне "інтермеццо", що носить назву "Джакомо Джойс".
Що це? Записник, есей, етюд, новела? Сам письменник не наважувавася опублікувати свій мініатюрний опус з різних причин, найочевидніші з яких, мабуть, такі: ця проза надто інтимна, надто особистісна; її авторові в цьому випадку просто не вистачило іронічного відсторонення, властивого більшості інших його творів; інша причина більш намацальна: Джойс "обікрав" свій тайнопис, увівши частинки з нього до "Портрету митця..." й "Улісса".
"Джакомо Джойса" можна би вважати щоденниковими записами - настільки він перенасичений особистими асоціаціями автора. Якби не маленьке "але": чіткість композиційної побудови, структурна визначеність і виваженість кожного абзацу свідчать усе ж про ставлення автора до написаного ним, як до форми самостійної й літературної. Не менш важливим компонентом твору слугують незаповнені чисті проміжки поміж фразами, ці темні глибини недомовленого.
Отже, це не щоденник. Нема тут розповідей про якісь події, нема їхнього зовнішнього аналізу. Воно й зрозуміло - адже "розповідати" - означає розгортати послідовно й більш-менш логічно хід думки, а цього як чуми сахається примхливий і задерикуватий ірландець Джойс. Від випрасованої логічності полетів би шкереберть головний естетичний принцип такої прози - фіксація невловних миттєвостей, рефлексована специфікою авторського світобачення, доторк до оголеного тремтячого нерва. Автор, ніби страждаючи від строкатого суцвіття комплексів, пожадливо припадає оком до замкової щілини, за якою прокручується имть чужого життя, в яке запроторено і його самого - отже, він підглядає ще й за собою (точніше, за своїми реакціями на вихор миттєвостей, що несеться повз і крізь нього).
Форма, за якою побудовано "Джакомо Джойса", проходить становлення сама в собі, вона ні в якому разі не передбачає завершеності - і в цьому її магнетична енергія, її особливий шарм. Та й, власне кажучи, сам твір дуже приваблює своєю недоконаністю.
Події, про які йде мова - знову ж таки, чи варто говорити про події, коли основним стержнем твору є не зовнішньо-подієве, а внутрішнє, отой знаменитий джойсівський "потік свідомості" - відбуваються в італійському місті Трієсті (до речі, італійське воно сьогодні, а в Джойсові часи належало ще до строї Австро-Угорщини), де Джойс, дублінський вигнанець, заробляв на прожиття уроками англійської мови і закохався в одну зі своїх учениць - Амалію Поппер. То зумисно грубими, то примарно тонкими мазками письменник виявляє трагічно розщеплену свідомість, свідомість, яка "розцентрувалася". Але ж мистецтво, форма вимагають хоча б якогось порядку, і Джойс знаходить центральну вісь, увівши у збунтований світ своїх фантазмів (маю на оці його тврчість в цілому) її, Амалію. Зболена душа героя товчеться в герці між двома демонічними силами - духовною та плотською. В розпачливу звилину навіть кличе на допомогу "отця" всіх єзуїтів Ігнація Лойолу. А нам не зайво буде гукнути на поміч Фройда, бо хто ж краще розтлумачить оте борсання між ідеалом "мадонни" і дрімучим прагненням принизити, потоптати її образ? Чи ж не принизити й потоптати свою хіть хоче герой, щоб якомога безболісніше відчикрижити її від себе ?..
Боротьба двох демонів, які до решти вимучують душу Джакомо (до речі, "Джакомо" (Яким) - італійський варіант імені Джойса "Джеймс"), несподівано припиняється. Чи то спрацював інстинкт самозахисту, чи герой (а з ним і сам Джойс) дав собі перепочинок, але, здається, весь вузол проблем розрубано єдиним помахом - комічною розв'язкою, що понижує тональність усього твору до рівня фарсу (а проте ґеніального фарсу!): "Пакуно: любиш мене - люби мою парасольку".
Зрештою, розв'язка тут, по суті, умовна: демонів на певний час уговтано за допомогою відра студеної води (хай мені буде пробачено власну алегорію!). Проте знаємо, що, остигнувши, демони знову вгризуться в горлянку героєві Джойса - самому Джойсові - нам.
Але спинімося. Що коїться?! Хитрий Джойс, лукаво посміхнувшись, галантно вклоняється нам і зникає в лабіринті трієстсських вуличок, залишаючи нас сам на сам із - тепер уже нашими! - демонами...
Однак це вже буде інша історія, яку кожен читач собі дописує в міру власного сумління і відвертості. Певен, Джеймс Джойс тільки на це й покладався.