ОФЕЛІЯ

1.

Гніздо в її розкішному волоссі,
Де зовсім юні водяні щурі,
І руки, мов плоти, у перснях досі,
Пливуть під тінню пралісу вгорі.

Останнє сонце, заблукале в ніч,
Спускається в її мізки в труну.
Чому померла? І чому одну
Її несе потоками сторіч?

Раптовим вітром, наче змахом рук,
Сполохані, злітають кажани.
І над водою, мов нечутний гук,
Мов стьожка диму, тягнуться вони.

І прослизає довгий білий в'юн
Над персами її. Крізь ніч хіба
Світляк спахне з чола її. Верба
Заплаче тихим рокотанням струн.

2.

Посіви. Сходи. Полудневий пік.
У житі сплять золочені вітри.
Вона, мов птах, що смертної пори,
Простерши крила, покидає світ.

З блакитних вій злітає ніжна тінь.
І лине кіс мелодія проста.
І марять поцілунками вуста,
Довічним сном нездійснених хотінь.

Все далі, далі! Де содома міст
На тихий берег насідає. Де
Потік крізь дамби цівками іде
І згодом гасне. Де на повен зріст

Стоять будинки. Жвавий передзвін.
І скрегіт авт. І гуркіт. І борня.
І мчить вечірній промінь навмання,
Сліпий, у темні закапелки стін.

Вивищується велетенський кран;
І жестом сухорлявої руки,
Що на коліна вергає хатки,
Стримить у ніч, цей молох і тиран.

Там, де вона незримо серед вод
Зі шлейфом білим щойно пропливла,
Велика тінь простертого крила
Кладе журбу на гомінкий народ.

Все далі, далі! Там заходить гість,
Серпневий день, у сіни темноти,
І густо позеленені світи
Бере солодка вечорова млість.

Потік несе її в зимовий рай,
У глиб віків крізь брами льодяні.
Крізь затхлий час. Крізь вічності вогні,
В яких димить багряний небокрай.