Ігор Клех

Поминки за Каллімахом

Осідланому долею Каллімаху й цього разу не вдалося перевести подих. Ледве сховавшся він за міськими мурами, як став офірою кохання.
Чи продірявлено його стрілою рудої шинкарки Фаніоли, чи забродило трійло в набубнявілих жилах, які пообплітали сіттю синіх змій просолене й підв'ялене нуждою тіло тридцятидворічного італійця - які клубком артерій і вен стиснули йому горло, висушили гортань, - чим було це найсолодше з усіх зараження крові, її грізне преображіння? Хто зна? Хто пам'ятає?
Все ніби як зазвичай, лишень ти піднятий яких п'ять сантиметрів над землею - і звикнути до цього неможливо.
Притьма спустився раз весною Каллімах у винний льох на площі Ринок освіжитися квартою вина, та захмелів від іншого, куди міцнішого напою, відірватися від якого не зможе майже два повних роки. Солодке вино бродило, зброджувалося, лилося й розливалося в пивничці відкупної Фаніоли - розкішної мідянки, рудоволосої кралі, меткої реготухи, - де жвава виноторгівля щедро здобрювалася поплескуваннями й поскубуваннями, хапкими поцілуночками й ляпанцями. Фаннуся не шкодувала щедрот своїх - кипіла би торгівля, була б задоволена мати, - та в найостаннішу мить вислизала - руки хапали порожнечу - й летіла, на заздрість усім, в керунку долі, до столу чудного патлатого влоха, що з кожним днем втрачав свою жвавість, на залитих вином столах базграючи їй незрозумілі, але звучні латинські вірші - їх назбирався вже у неї цілий стос, - бліднучи й ламаючи з ревнощів пальці, смішний у нерозділеній пристрасті й привабний своєю похмурою вірністю.
Що з тобою, влоше? Чи ти це, Каллімаху? Ти ж найсправжнісінький хлопчисько в свої тридцять два - посміхнися, шаленцю, - хіба так завойовують дівочі серця, хіба не бачиш, що вона не тямить ні бельмеса в твоїй латині?
Оскаженілий, Каллімах вибігає з погрібка і - крізь Краківську браму - геть, за місто, забувши, що в нього немає з собою грошей, аби повернутися, і, повештавшись довколишніми пагорбами, садами й виноградниками, він буде стовбичити після заходу сонця під міською брамою, очікуючи, поки сам міський патрицій Айнольф Тедальді в оздоблених хутрами шатах, оточений прислугою з факелами, не підійде з протилежного боку до воріт, щоб переконати варту впустити закляклого піїта в місто і заплатити охоронцям щедру мзду. Тедальді, засмучений поведінкою родича, все ж розумів, що важко з віршомаза зробити купця, особливо, коли тому вже за тридцять, і, хоча й дивився крізь пальці на його службу в своїй конторі, волів, аби принаймні більше дбалося про майбутнє. Так, він наполіг, щоб Каллімах спробобував бодай - невідомо бо скільки доведеться йому жити в цих краях - завести собі впливових покровителів. Він назвав кількох кандидатів на вибір, і Каллімах, який завжди ставився до свого дару, як до інструменту, слухняно добув заповітну скриньку з письмовим приладдям, де зберігалися також його тексти, і, вибравши дві римські присвяти з особливо непомірними гіперболами й химерним синтаксисом, справно переписав їх, вставивши тільки інші титули й нові дикозвучні імена. Щоби, тут же відклавши їх, провести ніч, записуючи виношений учора під міськими мурами, виходжений на пагорбах вірш, звернений до шаленства, до "зрадливої" рудої Фаніоли, щоби до смерті викатувати свою кохану на папері, через неможливість зробити це в ліжку, щоби назавтра, зблідлому від страждань, знову вручити їй свою поетичну вірчу грамоту, як завжди складену бездоганно чистою й повнокровною латиною, і, прочитавши її вголос, отримати в нагороду - поцілунок? укус? - у мочку вуха, що ніби грім, ніби його посадили під дзвін, осліпило Каллімаха.
Цілий день збавив Каллімах, наливаючись вином, різними його сортами намагаючись остудити розжарене вухо, нічого не чуючи, зріючи лише, як увивається смішлива Фаніола коло інших столів, обминаючи його кут, - і як жартуючи обнімають її за стан розпалені поважні купці, як ухиляється вона він лап пияків, як пороззявлявши роти, невідривно стежать за її задом воронята-підмайстрові.
Італійські прокляття піднімаються знову горлом Каллімаха, змушуючи його похлинутися вином. Сьогодні він добряче таки набрався. Хитаючись, він видряпується залитими сходами нагору, за спиною його не стихає гул і регіт, крізь випари широкої в кості плоті, крізь винний дух весело блищать Фаніолині очі. Відливши просто за двері, Каллімах непевними кроками перетинає спорожнілу площу. Вахта гріється коло вогню. Закриваються віконниці, з їхніх щілин пробивається світло.
Він застає всіх Тедальді біля каміна в столовій залі. Айнольф запрошує його пройти в бібліотеку. Він від'їжджає завтра в Краковію по справах свого торгового дому і бере з собою панегірики Каллімаха, щоби вручити їх особисто й розвідати заодно можливості його влаштування при дворі.
- Філіпе, я тобі дивуюся, - каже він наостаток, - такий дар ти розбазарюєш даремно, щоби схилити серце якоїсь шинкарки! Прокинься нарешті - в цій варварській країні тебе чекає блискуче майбутнє, згадаєш мої слова.
Він обнімає Каллімаха на прощання й береться укладати папери.
У вітальні на нього налітають хлопчаки Тедальді з проханнями розповісти ще що-небудь про яничарів, піратів, лускатих нереїд, які гніздяться в тіні скель, під самим берегом на глибині. Ледве ворушачи язиком, Каллімах просить нагріти йому води для купелі. Слуги, що товпилися в дверях, розчаровано розходяться, а молода пані Тедальді відводить дітей спати. На відміну від чоловіка, вона з великим розумінням ставиться до страждань нового родича і, підсміюючись, намагається бодай трохи навчити його польської, справедливо вважаючи, що кілька цокаючих і шиплячих зворотів - куди краще від повноголосої дзвінкої італьяни і так далекої, хоча й прекрасної латини - зможуть прихилити вушко вогненної Фаніоли до кучерів ураженого коханням співвітчизника.
Каллімах простягає ноги до тліючого вугілля, і невдовзі від камінного тепла кімната починає ходити під ним ходором, немовби палуба. Він злісно загадує, чи принесе дружини Тедальді купальні простирадла сама, чи пришле служницю...

* * *
Аж поки несподівано наприкінці весни - в один з її останніх днів - Каллімах Буонаккорсі не став зненацька найщасливішим із смертних. Закривши торгівлю й вигнавши останніх посиденців, Фаніола, прибираючи недоїдки зі столу знеможеного вимарнілого влоха, обняла його несподівано за шию, так що волосся її впало йому на обличчя, - плечі його вмить відчули роздвоєну пружну гостроту її грудей - і приклала палець йому до уст.
Оглохлий, осліплий, бездиханний сливе влох вийшов слідом за нею і лише на третьому поверсі, вже перед її дверими зумів видихнути повітря. Кров його ринула на приступ, розметала руки, зімкнувши їх на випуклості грудей і вигині талії Фаніоли - стискаючи й переламуючи її, - так що вона ледве спромоглася втягти його за двері, щось шепочучи й затуляючи йому рота рукою, - залізом ключа.
Не володіючи всіма тими тонкощами, на яких так добре розумілися римські блудниці, Фаніола, тим не менше, була створена для кохання. Напівзбожеволілий від стримку італієць розганяв і уповільнював любовну упряж, примушуючи неприступне безсоромне тіло під собою, перед собою, над собою переходити від стогонів і повної знемоги до проковтнутих криків, сліз і знову стогонів, - йому здавалося, немов просипана між ними мірка перцю, яку він мусить зібрати і стовкти разом із Фаніолою в оцій любовній ступі і, - тільки розпалений, пломеніючий, задерев'янілий, - він не помітив, як виявився випханим на сходи перед самим приходом її матері з вечірні.
Кутаючись у короткий плащ, несучи, мов пряжку, сліди укуса на плечі і таємницю її язичка, - десертний смак прощального поцілунку в дверях, - він прослизнув у проступаючих сутінках високими тротурами площі Ринок до каміну Тедальді, щоб квартою вина погамувати дріж і щоб, відтанувши, відмякнувши раптом коло вогню в занепокоїнні бажання - після двох років поневірянь - раптом відчути себе найщасливішим зі смертних.
Дружина Тедальді мотає при світлі каміна шовкову нить. Айнольф у від'їзді. Випивши ще кухоль підігрітого вина, Каллімах переходить до бібліотеки, запалює свічку, розкладає папір. Ще один вірш, звернений до Фаніоли, вийде сьогодні з-під його пера. Сьогодні як богиню будуть вітати руду львів'янку на Тріумфі в її честь підвладні йому центурії й когорти латинських строф і рим.

(...)

Каллімах продовжував писати Фані повні захоплення й докору вірші й знайшов нарешті шлях до її серця - хоча й не завдяки їм, - вона вже готова була слухати їх і навіть намагатися зрозуміти, про що в них йдеться, оскільки запасу польських та італійських слів поки що явно не вистачало в їхньому спільному словнику.
Зате розширювався з кожним днем їх любовний словник. Їм справно служили столи і табуретки в погрібку після його закриття, вони вміло користалися відсутністю Фаниної матері, яка через день відстоювала вечірню, - і хоча та й підозрювала дочку в чому лиш могла, перечити їй не сміла, знаходячись у неї на утриманні, - і далі попереджень та погроз на адресу беспутного італійця справа не йшла. На щастя, не спілкуючися з італійською колонією, вона не знала й десятої долі злодіянь безбожного дияволіанця Каллімаха і, найголовніше, того, що занесло його до Львова, тим більше не здогадувалася вона, жертвою наскільки вишуканоі розпусти й страхітливих забаганок стала її дочка - тут вже без сумніву вона б визнала його втіленням сатани. Дочка ж зовсім втратила голову від свого італійця і замалим не запустила справ.
У неділю після утрені, а то й у будні дні Каллімах заходив за нею і забирав на прогулянку за місто. Стояло спекотне літо, і вони заходили далеко пагорбами вздовж Глинянського тракту, залишаючи позаду Високий Замок і, минаючи передмістя, знаходили прогалину або струмок у глушині, де починали свої уроки кохання. Каллімах розшнуровував їй рукави, відщіпав їх, звільняв її від спідниць, знімав котт і останніми - прозорі торбинки, які підтримували груди. Потім дозволяв те саме виконати з ним, починаючи з плаща й закінчуючи облягаючими шоссами. Тут оголені, мов мітичні герої, мов сатир і дріада, мов Гермафродит і Салмакіда, спліталися вони, розігруючи вічну містерію кохання, не стримуючи нарешті голосу і стогонів, випещуючи одне одного мало не до смерті та оживаючи знову і знову. Тут, надибавши якось пророслий з моху гриб, Фаня обережно, з острахом, - як пробують кінчиком ноги холодну воду - лизнула вперше, - спочатку його, а потім Каллімаха. Так затягнуло їх у вир солоних русалкових любощів, від яких вкривається брижами перевернутий сторчма зеніт. Сплітаючись у неперервне кільце, знімали вони з розтулених пелюсток одне одного гіркий нектар життя.
Поверталися в місто надвечір з оберемками польових квітів і трав, якими вистилають долівки в хатах. Вогнем горіло в косих проміннях сонця розпущене Фаніолине волосся, прикрашене свіжим вінком, і хоча нили коліна й поперек, і свербіла сколота травою й покусана комахами шкіра, легко і вільно мов цариця, проходила вона повз непорушну варту, що виблискувала латами в розплавленому золоті арки Краківської брами.
Каллімах був зачарований своєю Фанею. Не знаходячи виходу, ятрила й без того запалену шкіру невимовна ніжність до неї.

(..)

Тижні миналу в любовному дурмані. Сліпучим задом своїм, вузькою спиною поверталася до Каллімаха кохана і мерехтінням плоті затьмарювала всі чудеса світу, небеснії тіла й світила, всіх царів, всю марноту людську й саму славу - солодкою смертю знемагав у ній палкий влох, мліючи й набираючись сил, в безтяму заганяючи усвідомлення, що це лише перепочинок посеред життя, що йому вже ніколи не питеметься так як зараз. І пити, - проживаючи з нею земне кохання, відстоюючи на дні осад дорогоцінної гіркоти - знання наближення і меж, пряну приправу зрілості. Вперше в житті він не поспішав, не квапився й не квапив, а знову й знову, - в сирих стінах дунаєвського замку, в спальні й на сходах, у винному погребі й бібліотеці - припадав до білого живота найсолодшої й найненаситнішої із земних жінок - губок і молюсків, медуз і каракатиць, - які рушили колись за своєю велительницею Венерою на берег і солоною владою своєю полонили сушу... Любовних гнівом спотворені обличчя осатанілих коханців, переплутане змієво волосся, судоми екзорцизму, корчі подагри й агонії, потоки сліз, які пролилися секунду тому з Фаніолиних очей, любовні соки, які вивергло її нутро, ошпаривши пах, наповнивши долоні Каллімаха, тепла хвиля, що востаннє пробігла тілом Фаніоли, виносячи його на прогрітий берег поруч із тілом знесиленого Каллімаха, і з легким плюскотом втікаючи в пісок...