ВАДИМ КОВАЛЬ

СЦЕНА 1.

В центрі - великий хрест із прив'язаним до нього Автором. Виходить із десяток дітей в білих балахонах, далі вибігають юнки в червоних трико, за ними - юнаки в чорних чернечих каптурах. Усі скидають гроші, книжки під хрест і підпалюють. Звучить музика (Queen - "Inuendo"). Всі танцюють: діти водять хоровод, юнки звабливо вигинаються, юнаки марширують.
Автор читає вірш:

ОСТАННЄ КОХАННЯ ЖАННИ Д'АРК

Вогонь, торкнись моїх хлібів,
Зігрій мене, і я востаннє
Відчую жар твого кохання
І дух міцний твоїх обійм.

З'єднай мій шепіт і твій хрип,
Мій біль, твій дрож в екстазі вічнім,
І мед густий твого обличчя,
І гнучкість тіла з верб і лип.

Палкіш, вогонь, я вся твоя,
Ми змучені в шаленім ритмі.
Мов схимник у своїй молитві, -
Скінчили разом - ти і я.

Всі підхоплюють ці слова і декламують - кожен на свій манір. Двоє знімають Автора з хреста і допомагають одягнути фрак. Всі зникають зі сцени (тихо звучить літургія). Горять смолоскипи (див. Примітку №1).

КОРИДОРИ

Флуктуації простору в проміжках стін,
З підсвідомістю гострих, разючих змін
Там - за рогом.
І така атмосфера, що будь-яка річ
Розчиняється в ній. Ера збуджених стріч
Коридорного Бога.

Тут, коли ти кричиш, то не збуджуєш звук,
Тут ти можеш лише з допомогою рук
Розмовляти.
І коли він з'являється - Божеський Син,
Ти з усього про нього згадаєш, що Він
Нами ще не розп'ятий.

СПОКУСИ св. АНТОНІЯ

Пішов він, возлюбивши цю пустелю,
Відчувши спраглу плоть її пісків.
Вона шептала: "Я тобі постелю..."
І хрест мовчав, і прапор шелестів.
І третя ніч спиває дрібно
Мого шаленого вірша.
Загублена і непотрібна
Хрипить простуджено душа.
О мої діти заревані!
Де вони? Де вони? Де вони?
Наші почались взаємини.
Демони! Демони! Демони!
Що ж, голод не тітка і холод не брат...
Ця тиша казкова і зорі...
Що ж, голод не тітка і холод не брат...
Прозорі... прозорі... прозорі...
Що ж, голод не тітка і холод не брат...
Що ж, голод не тітка і холод не брат...
Що ж, голод...

Мій Боже, я вірив у тебе завжди,
Та зараз на моїм знамені
Палає питання - мій Боже, а Ти,
Ти вірив хоч трохи у мене?
Як страшно, якщо посміхаєшся Ти,
Коли нас кладуть по могилах.
Послухай, мені вже набридло повзти.
Я зараз згадаю про крила...
Власну вологу вже всоте я
Всотую. Всотую. Всотую.
Звіром пораненим хекаю
Спекою. Спекою. Спекою.
О, ти, піддатлива, палка,
О, ти сльозами кропиш рани,
І випускає хрест рука,
І з'являться три білих Панни,
Що ошелешують. За мить -
Лід топиться і квітнуть зруби.
Ти переможений. Горить
Вогонь. Смердять суккуби.

Ну от і все - ти вже святий Антоній.
Не Бог, звичайно, але при ділах.
І все б гаразд, якби не це безсоння,
Якби не ці піщинки на зубах.

* * *

Ми вже не спалюєм хрести,
Та вже не станемо Хрестами, -
Слова з неписаних листів
Не повертаються листами.

Коли веселої зими
Скриплять по склу холодні клешні,
Слухняно засинаєм ми,
Щоб рік змінився на прийдешній...

Який шалений рік помер!
Який артист від нас відходить,
Неперевершеність химер
Змагання заходу і сходу.

А час - і хворий, і блідий -
Вибльовував годинні кола,
Його притрушував сліди
Пахучий дощ зелених голок.


ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА

Забудь, що в горнилі шалених ідей
вивітрюються віки,
Отче.
Скільки відважних, мудрих людей
не подолало ріки
Ночі.

Зі словом "ночі" настає повна темрява.

ЗАВІСА

СЦЕНА 2.

На сцені великі білі геометричні тіла: куб, куля, тетраедр, циліндр, коло, трапеція, об'ємна вісімка, труба. На кожному - людина у відповідній формі. Автор підходить до кожної з фігур, людина, до якої він підходить, читає (на сцені конструкції - див. Примітку № 2):

ОКСАМИТОВИЙ СЕЗОН

Ладна леда ловить літо
Бюстом бронзових забарвлень,
Наче каву, що розлита
В найдревнішій із кав'ярень.
Море нас, людей, не терпить -
Шторми шле і штилі шиє.
Помаранчами роздерті
Відображення у хвилі.
Черги череватих чайок.
Безробіття для "джиґіта".
Певно, десь не вистачає
У сезоні оксамиту.


***

Зів'яле осіннє бароко,
З усіх дієслів лиш - "чекати".
З прислівників - "дико", "високо".
Міняючи листя на дати,
Стаєш невагомим, невічним,
Усе піднімаєш на кпин
І разом з погордливим січнем
Малюєш числівник "один".


***

Сніжні дива - обережно, не витри -
Мережива на папері повітря.
Не зачіпай ці кола і стріли -
Відбитки пальців боги нам лишили.
Вклякли в слідах необдуманих кроків,
В танцях невдах, пантомімах амоків.
Стишуй повільно і тики, і гони,
Глянувши в більма зимовій "горгоні"...
Врешті, не злого, зі снігу, незґрабо,
Виліпи бога з іменем "Баба".


***

Слідами спраги і жаги,
Вогкими вогняними ранами
Ми виціловуєм сніги,
Ми знов ціловані туманами.

І вітром п'яним і гірким.
Помовч. Впади навзнак і свідчи
Любовні ігрища віків,
Де змінюється гнів на відчай.

Захочу - схоплюсь і втечу.
Від осоружного "Qwa wadis?"
І посміхаючись, не чую
Коханий голос: Вадік! Вадік!


92/93

Біжить зухвало вік пропащий
Мінять корону на корону,
І ляскають сухотно пращі
Із пазурями виногрона.

Над зграйками рожевих ґрацій
Дими оркестрів, запах кави.
Суть рокових реінкарнацій
Їм невідома, нецікава.

В зубах нової роковини,
Нових сум'ятиць і експресій
Все застигає Мішанина
Порад, покликань і конфесій.

Ще не просвітлений, не п'яний,
Ще не здригаючись в клозеті,
Вже ненавиджу Модільяні,
Вже закохався в "Ammaretto".

Ось він приповз. Останні кроки.
Останній подих ловить гілка...
Memento more! З Новим Роком!
Твоє здоров'я! Prоsit! Гірко!


***

Поезії літр; метри прози;
Кохана, що не на війні;
Люстерко; килим на підлозі;
Пилюка; килим на стіні.
Нудні ішемічні фотелі,
Фіранки, цілунки, борщі...
І так фанатично метелик
Крізь шибку, крізь шибки, крізь ши...


АТОМНА ЛЕДА
(з картини Сальвадора Далі)

Все традиційно, тіло і тоґа, -
Трохи блакитного і золотого.
Леду мені би, справді чи нібито,
Чуєш, як квохче атомне лібідо?
Чуєш, - мені нетерпляче, солоно?
Дай твоє трепетне атомне лоно...
Врешті дівоцтва розтрощено шибу.
Я вибухаю... В-И-Б-У-У-У-Х.


***

Ягуар гяурів гамав.
Римом марить марно Рама.
Пирскало під пресом просо.
В вухо - Навуходоносор.
Муедзин зумовив Музу.
Лезо злісно лізе в пузо.
Вилами лавину лили.
Бідкались з біде дебіли:

Так складно стало вимовлять
Набір простих і мудрих літер...
Осінні вітражі малює вітер.
Останні птахи в відчаї летять.

А серце стрибає і скаче,
Вночі, будівничі, наче.


***

Земля в "оранжах" і позлітках.
Часи провидців і дарів.
Зима перебирає чітки
Напівув'язнених дворів.

Епоха іграшок та ігрищ.
В фаворі ланцюжки, дзеркальця,
Війна з невірою. Твій виграш -
Можливість хукати на пальці,

Можливість вірити єхидно
В значущість слів, злочинність крові,
Переконавшись в очевиднім -
Не кожен вип'є за здоров'я.

О Боже! У яких царів
Понабиралися ми пихи.
Зима перегортає тихо
Сторінки списані дворів.


НОЙ

Великі краплі всмоктують малі.
Розверзлось небо - не стає малого:
Бажання будувать ковчег. Волога
Лишає світлі тіні на чолі,
А з нього ні благань, ні слова злого.

Він твердо переконаний - річ в ньому.
Згадалися бурхливії роки.
Дурепа жінка кида матюки,
Дисгармонійні клекоту річному.
Він посміхнувсь, диви - прийшли таки

Усі по парах - це в класичнім стилі.
Ну ні - вже брата не заріже брат.
Ной реготав, і хихотіли хвилі,
І посміхавсь над ними Арарат.


***

Вечірні кола
Не від вина.
Високе соло
Веде луна.
І так їй бридко
Між віт висіть
Холодним свідком
Тисячоліть.
Збоченці-люди,
Відчувши шал,
На твої груди
Пускають "Шатл".
І гострять лижі, -
Коротять вік -
Побачить хижо
Твій темний вік.
І молоді ще,
І ті, що мруть,
Так і не змігши
Тебе торкнуть...
Твої коханці
Летять в трубу,
В магічнім танці
Виводять: у-у-уууу.


***

І чорний рак на білій таці
Зловив вівсяну синь стерні,
І ці розмови про прострацію,
Про море лінощів й брехні.
Ніде не передбачиш дзвону їх:
"Ми погібоша, аки обре!"
Як Цезар, ти колись до ніг
Закрийся покривалом. Добре,
Помри, мій рідний. Якщо погляди
тебе уважно відкоркують,
Ти мовиш, вкинутий до погребу:
"Я той, кого вже не турбують."

СЦЕНА 3.

В глибині, освітленої тільки прожектором, сцени голі чоловік і жінка гойдаються на канатній гойдалці. Обличчя їхні в масках. Невидимий Автор читає вірші. Після кожного вірша, коли пара зникає в темряві, з одного боку на них виливають фарбу.

Любов страшним приходить виром
На дзеркала, того не варті.
Вона дарує меч довіри
Червоного убивства гарту.
Вона ніжніш летить, ніж голуб,
Туди, де двоє на парсунах,
Мов доля, тягнуть діву в проруб -
Що сплачує життю рахунок.
Її громи клянуть вже стомлені
Від всіх забав, від всіх турбот,
Із нею юнаки в захопленні
Йдуть до язичницьких висот.
Вона кравчиня ворожби
Правікової боротьби.
Її слідам в серцях, - дзвінок,
З блакитних смужок круглий спомин,
В волосся вплетений вінок
Сопілки вранньої відгомін.
Вона гучній повірить клятві,
Прудка, мов лань в сердечній жатві.
Мудрець, вгадай своє лицарство
Промов: "Царице! Нами царствуй,
Іди, іди! Хворів тобою,
Твої престоли я кував,
Повз за твоєю булавою,
Ходив, любив чи сумував.
Я, пісні воїн справедливий,
Тобі, - прозорій і цнотливій
В ім'я твоїх досвітній чар
Даю свій меч, даю свій жар".

На чоловіка виливають жовту фарбу.


***

Не зовсім самі і не зовсім тверезі.
Коли вже всі рухи сприймаєш на віру,
Я знаю, що десь на далекій Замбезі
Ми мали гладку ебонітову шкіру.

Я грався тінями в шаленому танку,
Я виріс на духах, богах і химерах.
Згадай, як тебе - нефертітову бранку -
Я виніс на чорний і мускусний берег.

А зараз - лиш зливи, і зливи, і зливи.
В такому гнітючому мерзлому січні.
Надійся і вір, - бо ми ще, можливо,
Промовим слова чужі і магічні.


***

Загадковість краси не лишає байдужим ніде -
Ні в трамваї, ні в зашморзі, ні тим паче у ліжку.
Ти не зловиш момент, коли знову прийде
Дивовижне бажання читать цю зачитану книжку.

Це акуляче прагнення звужувать радіус кіл,
Це невага карбованців, німбів, кар'єр, кілометрів,
Це поєднання збуджених електризованих тіл
В дивовижні фігури не знаних іще геометрій.


На жінку - блакитну.

***

Вивітриш, вип'єш, загоїшся, залатаєш аорту...
"Розлюбив, розбив, розвіяв -
Це останні з моїх "роз".
Постнадійний шле свій вияв
Чарівник країни Оз.


***

Просто вечір, жарівка клубочиться в снах,
Знов про тебе згадав і, до речі,
Я не впевнений, що це так діє весна -
Просто вечір настав, просто вечір.

Просто ім'я. І тисячі, тисячі раз
Вимовляю устами сухими,
Іґноруючи стільки піднесених фраз,
Просто ім'я твоє, просто ім'я.

На чоловіка висипають тирсу.

***

Нас розділяють назавжди вікові ґрати.
Перечекати мріяв ти, перечекати.
Перехворіти, перепить, перебороти.
Перетворити в одну мить ці кілька років.
Ти зрозумів, коли болить, - чотири слова
В поетів всіх: Спинися мить! Вона чудова.
І так буденно, що аж страх, і так пророчо
Ти забуваєш ці вуста, волосся, очі.
Ти збожеволів від вистав, їх пересічність
Так очевидна. Пустота. Мовчання. Вічність.

На жінку - пір'я.

***

Юнки, ті, що крокують
Чоботами чорних очей
По квітках мого серця.
Юнки, що опустили списи
На озеро своїх вій.
Юнки, що миють ноги
В озері моїх слів.

На чоловіка - листя.

***

Коктейлі слин. Ці пальці в крейді
Гнучких рослин з вустами Фрейда.
Коли змовка скімління "арта",
О ти така, ти цього варта.
Прозорий тать з вина і крему,
Як існувать отак, - окремо?
В таку весну, скажи навіщо?
Піду засну або завішусь.
Вповзу у тінь, вросту між стебла,
В ліси густі, вологі, теплі.
Почуй мій крик липкий, гарячий.
Такі вітри. Так ворон кряче.

На жінку - попіл.

***
Не буду змінювать слова
На гірші.
Тобі молитви видавать
За вірші.
Лише судомно стрибне ртуть
У зливу.
І знаєш, ти мене забудь...
Можливо.

ЗАВІСА

СЦЕНА 4.

Вся сцена пронизана кольоровими повітряними кульками, що наповнені гелієм і прив'язані до підлоги. В одному кутку діти граються з котом, в іншому - конструкції (Примітка №3).

***

Коли слова розтрощуються в пил
І хижо множаться на підвіконні,
Вони липучі, чорні і солоні,
Скриплять і діляться навпіл:
Безодня -
Робиться без дна,
Сталевими -
Стають леви,
Невинні
Свині без вина,
Ми починаємся
На "В".


МОНОЛОГ УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ СХОДІВ.

Як вгору подивишся, то стільки бачиш всякого -
Масного, рваного, набряклого, -
Подивишся, - і говорить не хочеться...
Прірву всілякої погані
Знали сходи ви
чов
га
ні.

***

Я кажан, я володар густого повітря,
Я очікувач трепетних рухів комах.
Ви, - вечірнього сонця зникаючі титри,
Геть з екрану мого - розливайся пітьма.
Інфразвукові краплі лоскочуть радари,
Насуваються хвилі нестерпних бажань.
І мовчать наді мною здивовані хмари.
Кажан полює на метеликів. Не схиб, кажан!

Сонце, зашийсь в горизонта шов,
Вечір, об землю - ляскай.
Здрастуйте, мила, я прийшов,
Я помираю без ласки.

Впасти? Впаду, для Вас - коліньми симфонію витопчу,
"Харе" волатиму - закоханий лама,
Стану солодким овочем,
Стисни губами.


ЗАЛІЗНИЧНИЙ ГІМН

Ліжок розстелено довгі рулони,
Двері виспівують хижі рулади,
Швидше біжіть терті вагони,
Швидше біжіть, чуєте, гади?

Пітного м'ясива протуберанці,
Місиво грошей, ковбас, окулярів -
Я ворожбит рейкових танців,
Я ворожбит брудних пісуарів.

Ми на порозі останнього дна,
Ми засинаєм... і всіх врятувала
Незвична магія відкритого вікна,
Незвична магія тонкого покривала.


МОЛИТВА АЕРОПАСАЖИРА

Пара - вода - іній - крига!
Аерошлях Львів - Рига.
Вовча хода бортпровідниці.
Старшокласниці - киці.
Три потенційних аеротерористи.
Загалом душ триста.
Хочеться їсти.
Скорше би сісти.
Молю! Турбіни, не захлиніться до дідька лисого!
Все-таки ВИ-СО-КО.


666

Завжди незвична твоя поява
Диявол,
Прийдеш, і зразу все огорне
Чорне,
Закуриш, вип'єш, лукавий,
Кави,
Торочить, з годину морочить
Очі,
Коли набридне мені,
Огидний,
Скажу ввічливо: "Сатана,
Іди на ..."


***

В м'язевих сутінках народжується ритм, розміщення,
Ребристий звір готується до гри, до збільшення.
Він буде крапкою, кутом, дотичною,
Червоним, сірим, золотим, світлокоричневим.


***

Геометричні приспіви вогню,
безсоння.
Сніг на тонких пальцях
не втримуєш, лишаючи борню
З природою.
І бачиш, як кружальця
води утворюються з крижаних фігур.
Невільно думаєш над сутністю процесу
перевтілення.
Розтріпаний снігур
Талановито демонструє п'єсу
"В очікуванні Ґодо".


ПОЕТАМ ДОБИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

У поезійні парості
Знаходжу рису схожу я:
Не бійтесь досконалості -
Вона вам не загрожує.


ДОЩ

Тримайте його, підставляйте долоні,
Ходіть по колючій небесній стерні,
Щосили волайте... і не охолоне
Ваш розум у цій безпідставній борні.


* * *

Ти маєш мрію про спокій -
Я маю мрію про тишу.
Ти промовчала про роки -
Я не розкажу, що пишу.
Ми випиваєм хоробро,
Музику ставим тихіше.
Ти маєш право на спробу.
Я маю право на іншу.


* * *

Твого холодного, твого гранично безкарного,
Твого спокійного, тихого, злого,
Твого прогірклого, твого шикарного,
Твого, твоєго, твого і твойого!

* * *

Ти живеш, як дощ іде -
Де-не-де.
Плюс і мінус, день і ніч -
Пліч-о-пліч.
Ти зринаєш, як наказ -
Раз у раз.
Ми - це єдність протиріч -
Віч-на-віч.
Я вірші писав - вар'ят -
Ряд у ряд.
Як французи кажуть, бля,
О-ля-ля!


ЗА МАЯКОВСЬКИМ

Часу спіраль, розкрутись назад,
Станься, що я вимріяв -
Дай я зустрінусь з тобой, Петроґрад,
З Леніном Володимиром.
Ось він кашкета свого дістав,
Мнеться, чекає на паузу:
"Тише, огатогы, ваше слово, товагищ,
как вас там?"
Я відповів: "Маузер".


***

Темпера, тембр, температура,
Тужавий танець - Я ЗМІЯ.
Судомно палить клієнтура.
І ти вправляєшся похмуро
В науці вимовляти "Я".

Флірт підфарбовує фігури.
Коти, ліани і коти
Шалено дмуть в пекельну руру
Юнацьких літ. Не спи, Амуре,
В мистецтві розуміти "ТИ".


ЛАДОМІР

І світового торгу заклади,
Де ланци світяться бідноти,
З обличчям заздрості і захвату,
Ти якось обернеш на попіл.
Хто змучився у давніх диспутах,
Притулок чий на зірок вістрі -
Розкидай порох ген по виступах,
Поклич, палац злетіть в повітря.
І якщо у заграві вогнів
Вже згинув клапоть диму звиклого,
Змахни рукою в крові, гнівно,
Кинь долі рукавичку виклику.
І якщо влучний її лет,
Вітрила сяють диму синього,
Крокуй в палаючий намет,
Вогонь за пазухою - геть його.
І де ночують бариші
В обгортках скла, де царський замок,
І вибухи нам до душі,
і підступи розумних самок.
Коли сам Бог - лагцюг лиш
Рабів багатих, - де твій ніж?
О юнко, задуши косою
Того, хто вмів твій час вбивати,
За те, що дівою босою,
Ти будеш в нього старцювати.
Іди кошачою ходою
Опівночі, чистіш листа.
І, хвора, поцілуй бідою
Його в усміхнені уста...


***

Тривожний місяць зблід і схуд,
Як твій знайомий,
Який вдивляється у кут
Лицем саркоми.
Із нас розумних він один
Охоче вірить,
Що буде вічно молодим
І темношкірим...
Не охолоджує й відро
Гаряче горло.
Він звично ставить на "зеро".
І пада "чорне".
Він неохоче каже "пас",
Він гра в герої.
Він посміхається до нас:
"Ну, хто зі мною?"


***

Двадцять чотири пекельних,
Збитих на вітрі і каві,
Двадцять чотири лукавих
Келій, де падає келих.
Де застрягають в легенях
Здимлені двадцять чотири.
Плачуть у тісній квартирі -
Білі, червоні, зелені.
Я у вас гаряче вірю,
Бісівські двадцять чотири.
Знову згодовую Ліру
Твому триногому звіру.