ЧЕТВЕРГОВИЙ МАНІФЕСТ

"...Говорити "так" означає говорити "ні". Надзвичайний фокусник буття окрилює нерви правдивого дадаїста... Він проти естетично-естетських настанов! Проти теорій літературних кретинів, котрі беруться переробити світ! За дадаїзм в літературі й живописі, за дадаїстські події в світі! Бути проти цього маніфесту - означає бути дадаїстом!
1918. Р. Хюльзенбек. Маніфест Дада.

"...А після цього авангард йде ще далі, руйнуючи образи, знищуючи їх, доходить до абстракції, до безформенності, до чистого полотна, до випаленого полотна (...) та ось наступає момент, коли авангарду (модернізму) вже нікуди йти, адже він створив свою власну метамову і проголошує нею свої неможливі тексти. Постмодернізм відповідає модернізмові тим, що визнає минуле: якщо його вже неможливо зруйнувати, - адже тоді ми доходимо до повного мовчання, - його необхідно переглянути, переглянути іронічно, без наївності (...) Іронія, метамовна гра, переказ в квадраті. Тому, якщо в модернізмі хтось не розуміє гри, йому тільки залишається, що заперечувати її. А ось в постмодернізмі все можна сприймати серйозно, не розуміючи гри. Це ж бо і є властивість іронії. Завше знаходиться хтось, хто сприймає іронічне серйозно."
1983. У. Еко. Постмодернізм, іронія, задоволення. (З нотаток до роману "Ім'я троянди").

1.
Друзі, громадяни, панове! Ми ж забули про маніфест. Чьо-то совсєм забули. Отож надолужуємо. "Ми, Четвер-второй, а также послідуючі, думаємо друкувати виключно хароші речі. У всякому разі, не нижче деякого рівня. І виключно сучасні, то бішь авангард, ар'єргард, і андеграунд з десятьма префіксами "пост" і одним "нео". Для цього, звичайно, потрібні недюжинні знання, а також чіткі (чьоткі) критерії. Ні того, ні іншого ми не маємо і надіємося, що обійдеться і так. Будемо керуватися власною інтуїцією, вродженим, - як казав Де Кодер, - почутттям прекрасного, та особистими симпатіями-антипатіями. Тому, можливо, "ЧЕТВЕР" буде друкувати і речі нижче вижчезазначеного рівня, бо якщо автор нам сподобається, то самі розумієте... і так далі.
Правда поки що пошуки авангарду, ар'єргарду та андеграунду на Прикарпатті чьо-то не увінчується успіхом. Можливо у всьому винувата наша, як казала одна юна поетеса, нація-дегенерація з її прострацією молодої генерації (хоч напевно, щодо прострації ми просто не маємо рації). А може ми зле шукаємо. В такому разі відзовіться, піонери-горністи! Де ти, генераціє без слідів дегенерації? і детермінації? і таке інше.
Ну що, більш-менш зрозуміло? Отож скликаємо зліт юннатів-постпостмодерністів. Пишіть і малюйте нам просто в "ЧЕТВЕР" (адреса вище і нижче). А ми будемо визначати, хто достойний називатись сучасним українським митцем, а хто - ні. А за окрему плату (доларів два-три) можемо навіть навчити бажаючих, як треба правильно писати і малювати.
І всіляке таке любе.
У нас, щоправда, є деякі сумніви на рахунок того, чи потрібне тепер комусь мистецтво (і чи існує воно взагалі). В батьківщині любій не до того, - і так проблем вистачає, а насчот буржуїнів ми нічого не знаємо, судячи по газетах - вони там кушяють один лиш круто замішаний ширпотреб. Але якщо вже комусь продаватися, то лише на Захід, правда?
Ага! Мало не забув. Ми, звичайно ж, не можемо тягатись з іншими видавництвами, де є телефони, телефакси, персональні комп'ютери і телевізійні ігри. Ну і не треба. Ми тото всьо робимо руками. Але в тому наша своєрідність. Регіональний, так би мовити, колорит. Ну і, напевно, все. Пора кінчать маніфест. Маніфест вийшов фест. За сим - "ЧЕТВЕР" і вся редакція. Пишіть нам. І не забувайте, ради Бога, що то - серйозний журнал.

2.
Світ не виглядає таким злим, коли при доброму освітленні відбивається у філіжанці порядної кави.
Галицька мова - то та кава. Налята в порцелянову філіжанку географічного центру Європи.
Є такий галицький віц. Кава - се дивний напій. Її смажать, щоби була чорна, і додають сметанки, щоби побіліла. Її п'ють з цикорієм, аби була гірка і цукрують, бо мусить бути солодка. Її варять, бо не сміє бути зимна, і на неї дмухають, щоби не спарити вуста.
Таке і з мовою Галичини. (Або, - як хто хоче, - з діалектом). Випадок мало не клясичний, з огляду на Марксову фільозофію (або, - як хто того хоче, - псевдофільозофію). Боротьба і єдність протилежностей.
Тут стрінете цілі фрагменти німецьких фраз, слів і характерних побудов, стрінете безліч слів з мови польської. А тепер маєте ще й цілу систему правдиво совєцьких понять, передовсім розмаїтих скорочень, котрими Совєти уславилися на цілім світі, і без котрих направду неможливо передати химерність т.зв. соціалізму. Додайте до того всі сучасні американізми, здобріть латиною і вмістіть на ґрунт української мови. Дістанете ту каву, каву з цикорієм, цукром і сметанкою, каву смажену, варену і студжену.
А чи се так зле, як може видатися? Спитайте в тих, хто щоденно п'є каву. Той вже не в'явить свого життя без неї. Галицька мова, в тому вигляді, в котрому вона існує сьогодні - то результата багатьох чинників, як природніх, так і штучних, часами навіть насильницьких.
Зрештою в тім немає ніц дивного, бо де ж, як не в мові всією повнотою відбивається людська історія. З приходом Совєтів, галицька мова, - до того часу відкрита, і відкрита передовсім для впливу Європи, - опинилася в замкнутому просторі, тет-а-тет в з "могучим русским языком". В той час, як доцільність існуванння української мови взагалі ставилася під сумнів, хто б то мав захищати якесь там галицьке язичіє. Застарілими оголошувалися не тільки слова чи поняття, а навіть і звуки. Так було зліквідовано фонему "ґ", відсутність котрої унеможливила правдиві транскрипції з мов Заходу. Одіозний випадок! Однак боротьба системи з фонемами то не так потішно, як видається на перший погляд. Певно таки ідеологи ленінізму, незважаючи на свою недовченість, розуміли, що уніфікація мислення, тотальне знеосіблення людей неможливі без уніфікації мови.
Тут мусимо погодитися з ними. Мова - то мислення, мова - від Бога, своя мова дається ріжним народам доля розуміння ріжних сторін Бога.
Але часи міняються. Мислимо, що повернення назад не буде. Але як на разі чується галицька мова? Таке враження, ніби й сьогодні декого дратує її вперте небажання відмирати.
На німцях говорять десятками діалектів. І жаден баварець не має то за неприроднє, що його мова інша. аніж у прусака. Хоч обоє є німцями. А ми сумніваємося, чи варто лишатися при своєму, коли, мовляв, маємо чудесну українську мову літературну. Варто, бо то є наше, бо то є ми. Бо, прецінь, ми, галичани - одні, а придніпровці - інші, а ще інші - закарпатці. Ми ріжні. І чим більше в Україні тих ріжниць, тим багатша Україна. Мрова вміщає світ. Кілька мов-діалектів вміщають кілька світів. Важне тільки, щоб ми чулися українцями. А галицька мова тому певність.
Логічним було би по тім всім вигукнути: "Галицькій мові - державність!" Але се не те, чого ми прагнемо. Ми, дякувати Богу, маємо державну мову, котрої не хочемо зрікатись, і сподіваємося, що врешті та мова приведе нас і до власної державности.
Але ми хочемо ходити на шпацер, ховатися від дощем під парасолем, студіювати на університетах Європи і власних теольогію і правдиву фільозофію, хочемо прасувати жилізком, і пекти пляцки в братрурі. Хочемо стріти у Львові киянина радісним "Сервус!" і зафундувати філіжанку кави у найліпшій кавярні, а як він буде мусів вертати до Києва, то відпровадити його на стацію, всадити до потяга і гукнути: "Честь!"

3.
І ось ми, купка "розгублених інтелігентиків" озираємося довкола із страхом, зневірою та відчаєм. Нас ятрить невдоволене честолюбство і гнітить відсутність орієнтирів; ми боїмося черні, що вирує довкола, і з неменшим острахом помічаєм ознаки черні всередині себе; ми зневажаємо всіх, хто не "ми", і не знаємо, ким є самі. Виправдовуючи власну бездіяльність, ми нарікаємо на кінець тисячоліття і, претендуючи на посади пророків, завчаєм: " Уранці ти скажеш "О, якби вечір!", а ввечері скажеш "О, якби ранок!" зо страху серця свого, що будеш боятися, та з видіння очей своїх, що будеш бачити."
Ми мляво насолоджуємось екзистенцією, а наш млявий епатаж викликає мляву реакцію споживачів. Ми разом з усіма виснажуємось у марних спробах пошвидше прожити життя. Нам нічого сказати людям, окрім того, що ми їх боїмось і помірковано зневажаєм. Mass media відібрала в нас все, навіть виплекане нами передчуття громадянської війни. І все ж ми продукуємо власні твори, вивчаємо чужі і маніфестуємо. Ми занадто пасивні для того, щоб іти по трупах, і недостатньо совістливі, щоб не красти хороших ідей, але ми живемо. Ми доживаємо те, що не дожили великі, і складаємо перед сном молитви від третьої особи. Це про нас кажуть: "Які симпатичні юні гермафродити!" Ми нічого не проголошуємо і не закликаємо йти за нами. Нам нудно часами, як і усім вам. Можливо лиш трохи більше лячно. І все. Кінець цитати. Єдина примітка до вищенаведеного тексту: "Під словом МИ просимо не розуміти якусь творчу спілку, чи просто групу людей. МИ - то навіть не духовна спільнота, то просто займенник, одне з багатьох слів."


1990.