Edgar Allаn POE

В О Р О Н

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. " Невідомого пітьма
То застала у дорозі,- прошептав я.- Так, пітьма,
Більш нікого тут нема".

Ах, у пам'яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім'я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Просить пізній гість пустити до кімнати, бо пітьма,-
Більш нікого тут нема".

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага,-
" Пане,- мовив я,- чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив. . . Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось". Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І " Ленор" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна " Ленор" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум'я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: " Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема,
Стихни, серце, не тривожся - таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома.

Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувщина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон - велич древності німа.
" Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма? "
Ворон прокричав: - Дарма!

Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем " Дарма " ?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам'янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: " А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема".
І промовив птах: Дарма!

Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
" Так,- сказав я,- це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма.

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
Що цей древній крук незвісний, лиховісний мов пітьма,
Провіща своїм " дарма"?

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м'якого оксамиту, що окреслила пітьма.
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: " Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам'ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!

" О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи із свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнану,- викрий правду, чи зніма
Хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

" О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Скинувсь я - " Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова Пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!"
Поверни мою самотність,- місця тут тобі нема!"
Ворон прокричав: - Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.-
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!