РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

УРОК ГІМНАСТИКИ

Військова школа в Сант-Северині. Гімнастичний зал. Особовий склад, вишикуваний у дві шеренги, стоїть у світлих теплих блузах під великими газовими лампами. Вчитель гімнастики, молодий офіцер із суворим смаглявим лицем і глузливими очима, скомандувавши вільні вправи, розводить чоти по приладах.
- Перша чота - перекладина, друга - паралельні бруси, третя - кінь і четверта - лазіння! До приладів!
У легкому наканіфоленому взутті, юнаки швидко розбігаються.
Деякі з них зупиняються посередині залу й, вагаючись, виявляють своє незадоволення. Це - четверта чота, де всі - невправні гімнасти. Втомившись від двадцяти присідань, збентежені та захекані, вони не відчувають бодай найменшої радості від вправ на приладах.
Тільки один із них, Карл Грубер, який у подібних випадках завжди пас задніх, уже стоїть біля жердин, закріплених у темнуватому куті залу, акурат перед нішами, де висять зняті однострої. Схопивши найближчу жердину, він з неймовірним зусиллям витягає її, так що вона вільно хитається біля призначеного для вправ місця.
Грубер навіть е випускає її з рук. Він підстрибує і, несподівано сплівши ноги в замок, якого він раніше ніяк не міг навчитися, досить-таки високо завмирає на жердині. В такому положенні він чекає на свою чоту - і, здається, з особливою втіхою спостерігає за тим, як унтер-офіцер, невисокий поляк, дивується, злоститься і наказує йому зіскочити.
Одначе цього разу Грубер і вухом не веде, а Ястерський, білявий унтер-офіцер, урешті-решт кричить:
- Отже, Грубере, або ви злазите вниз, або лізете вгору! Інакше я доповім панові обер-лейтенанту...
І ось Грубер починає лізти. Попервах, недостатньо піднімаючи ноги й дивлячись угору, він лізе занадто поспішно і з деяким острахом оцінює той довжелезний відтинок жердини, який він ще мусить подолати. Відтак його темп сповільнюється; і, мов би насолоджуючись кожним затиском, як чимось новим, приємним, він лізе вище, ніж це потрібно. Хлопець не звертає аніякісінької уваги на хвилювання і без того роздратованого унтер-офіцера. Він лізе й лізе, весь час спрямовуючи погляд угору, так, ніби то на стелі залу побачив якийсь вихід зі свого становища.
За ним спостерігає уся чота. Дехто з інших чот і собі впивається очима в лазуна, адже ж досі він, бувало, закашлюючись, із почервонілим обличчям і розлюченими очима, ледь долав третину відстані.
- Браво, Грубере! - гукає хтось із першої чоти.
І відразу ж майже вся оця перша чота задивляється вгору. Деякий час у залі панує тиша. Та якраз тоді, коли погляди всіх зосередилися на постаті Грубера, він високо вгорі, під самою стелею, робить якийсь рух, так, начебто прагне позбутися їх. Оскільки хлопцеві це явно не вдається, він приковує всі погляди до голого залізного гака, а сам зі свистом летить униз по гладесенькій жердині. І коли всі ще дивляться вгору, він, спітнілий та гарячий, уже давно стоїть внизу й напрочуд потьмянілими очима розглядає свої палаючі долоні. Товариші, які стоять найближче до нього, навперебій запитують, що з ним.
- Тобі що, закортіло перейти в першу чоту?
Грубер сміється й ніби щось хоче відповісти, але, подумавши над цим, швидко опускає очі. Після того, як у залі зчинився галас, він крадькома ховається в нішу, сідає там, несміливо озирається, переводячи дух, знову сміється і хоче щось сказати... та ніхто більше не звертає на нього уваги. І тільки Жером (також із четвертої чоти), помітив, що Грубер укотре розглядає свої руки, нахилившись над ними так, ніби силкуючись прочитати листа при тьмявому світлі. Через якусь хвилю Жером підходить до нього й питає:
- Болять?
Грубер аж злякався.
- Що ? - відповідає він своїм, як завжди заслиненим голосом.
- Покажи-но! - Жером бере одну руку Грубера й підносить її до світла: шкіра на подушечках трохи здерта. - Знаєш, на це я маю дещо, - мовить Жером, якому рідні постійно присилають англійський плястир, - зайди пізніше до мене.
Але Грубер, вочевидь, не почув цього. Він дивиться повз нього в зал, проте дивиться так, ніби бачить щось непевне, можливо, не в залі, а десь там, за вікнами, хоч вже темно й пізно, бо ж осінь.
У цей момент унтер-офіцер презирливо окликає:
- Грубере!
А хлопець не рухається. Тільки його ноги, витягнуті вперед, штивно й незґрабно ковзають по гладкому паркету.
- Грубере! - захлинаючись репетує унтер-офіцер. Він чекає якусь мить, і, не дивлячись на хлопця, хрипливим голосом різко наказує:
- Прийдете після уроку! Я з вами...
Тимчасом урок триває.
- Грубере! - Жером нахиляється до товариша, який чимраз глибше западає в нішу, - знову була твоя черга лізти по линві; йди-но, спробуй, бо інакше Ястерський придумає тобі якусь історію, сам знаєш...
Грубер киває головою на знак згоди. Але замість того, аби підвестися, він несподівано заплющує очі й, чуючи слова Жерома, сповзає, ніби то його несе хвиля, сповзає повільно й безгучно, сповзає із сидіння все нижче й нижче...
Те, що трапилося, Жером збагнув лише тоді, коли почув, як голова Грубера вдарилась об дерев'яне сидіння і впала на груди...
- Грубере! - хрипко вигукує він.
Спершу цього ніхто не помічає. А безпорадний Жером, стоячи з опущеними руками гукає:
- Грубере! Грубере!
Він навіть не здогадується підняти свого товариша.
Аж ось іззаду хтось дає йому стусана, кажучи: "Вівця!"; інший відштовхує його, і Жером бачить, як вони піднімають нерухомого хлопця і несуть кудись, - напевно, в кімнатку поблизу. Обер-лейтенант також прибіг сюди. Твердим грімкотливим голосом він віддає уривчасті накази. Його команди змушують замовкнути багатьох базік.
Тиша.
Лиш де-не-де ще видно рухи: вправи на приладах, тихенький зістриб, запізнілий сміх того, хто ще не знає, про що йдеться.
Сипляться квапливі запитання:
- Що? Що? Хто? Грубер? Де?
Їх усе більшає.
Трохи згодом хтось голосно каже:
- Знепритомнів.
Із червоним від гніву лицем унтер-офіцер Ястерський біжить до обер-лейтенанта і, тіпаючись від злості, своїм лютим голосом кричить:
- Симулянт, пане обер-лейтенанте, симулянт!
Проте обер-лейтенант не звертає на нього аніскілечки уваги. Дивлячись прямо, покусує свої вуса, від чого його гостре підборіддя ще різкіше та енергійніше виступає вперед, і час від часу віддає скупі розпорядження.
Разом із чотирма вихованцями, що несуть Грубера він зникає в кімнатці. Зразу ж після цього вихованці повертаються назад. Служник біжить через зал. На отих чотирьох дивляться великими очима й сиплять запитання:
- Як він виглядає? Що з ним? Він уже прийшов до тями?
Але жоден із них не знає нічого конкретного.
І ось тут обер-лейтенант уже віддає наказ продовжувати заняття й передає командування фельдфебелю Ґольдштайну. Отже, гімнастичні вправи продовжуються і на брусах, і на перкладині, а малі опасики з третьої чоти з широко розкаряченими ногами переповзають через високого коня. Тепер їхні рухи настільки змінилися, - буцімто вихованці прислухаються до чогось. Вправи на перекладині зненацька припиняються, а на брусах виконуються лише найпростіші. Голоси робляться менш метушливими, а заразом вони звучать тонше, начебто всі раз у раз вимовляють тільки одне: "Тсс, тсс, тсс..."
Тимчасом малий хитруватий Крікс підслуховує під дверима кімнатки. Унтер-офіцер другої чоти відганяє хлопця, замахнувшись, аби ляснути його по дупі. Крікс, мов кіт, відстрибує назад із лукаво сяючими очима. Він вже знає достатньо про те, що діється в кімнатці. За якусь хвилю, коли вже ніхто не дивиться на нього, він передає Павловичеві:
- Прийшов полковий лікар.
Але ж усі знають Павловича! Із властивим йому нахабством він ходить залом від однієї чоти до іншої - так, ніби отримав на це чийсь дозвіл, і доволі голосно каже:
- Там - полковий лікар.
Унтер-офіцери, либонь, теж зацікавлені цим повідомленням. Дедалі частіше погляди звертаються в бік дверей, дедалі повільнішими стають вправи. Один чорноокий малий всівся верхи на коня й, роззявивши рота, витріщився у бік кімнатки.
Здається, ніби в повітрі витає щось паралізуюче. Правда, найсильніші з першої чоти роблять ще кілька зусиль, протидіючи цьому й описують ногами кола; а Помберт, міцний тіролець, згинає руку й милується на свої м'язи, які широко та рельєфно виділяються під тиковою тканиною. Маленький гнучкий Баум робить руками зо три хвилеподібні рухи - і зовсім несподівано виявляється, що це єдиний рух серед загального затишшя в цілому залі - велике мерехтливе коло, яке має в собі щось таємниче й зловісне.
Ураз малий зупиняється, невдоволено падає на коліна, вдаючи свою зневагу до всіх. Та, врешті-решт, його бездумні очиці прикипають до дверей кімнатки.
Тепер чути навіть горіння газових ламп і хід настінного годинника. Відтак озивається механізм, який вибиває годину. Чужим і незвичним є сьогодні його бій! Та раптом і він припиняється.
Хто-хто, а фельфебель Ґольдштайн знає свій обов'язок. Він командує:
- Шикуйсь!
Однак жоден вихованець не чує його. Ніхто не може згадати собі, який зміст мало це слово раніше. Цікаво, коли ж це раніше?
- Шикуйсь, - сердито хрипить фельдфебель, а за ним викрикують і всі інші унтер-офіцери:
- Шикуйсь!
І навіть дехто з вихованців, немов уві сні, каже сам до себе: "Шикуйсь! Шикуйсь!"
Але насправді всі знають, що мусять ще таки чогось дочекатися...
І ось відчиняються двері кімнатки. Якусь мить - нічого. Потім виходить обер-лейтенант Вель. Його очі великі та розгнівані, а кроки - тверді. Він марширує, як на дефіляді, й хрипло командує:
- Шикуйсь!
З невимовною швидкістю всі шикуються плечем до плеча. Ніхто не рухається, наче тут присутній сам генерал.
Лунає команда:
- Увага!
Пауза.
Після неї, сухо й твердо, повідомляють:
- Ваш товариш Грубер щойно помер. Параліч серця. Розійтись!
Пауза.
І лише через деякий час черговий вихованець пригніченим тихим голосом командує:
- Ліво-руч! Кроком руш!
Повільно й не в ногу особовий склад повертається до дверей. Жером - останній. Ніхто не оглядається. Холодне й сперте повітря з коридору обдає підлітків. Хтось каже, що пахне карболкою. Помберт брутально жартує щодо смороду. Ніхто не сміється.
раптом Жером відчуває, як хтось підскочивши, схопив його за руку. Це Крікс. Його очі й зуби виблискують так, ніби він хоче вкусити.
- Я бачив його, - задихавшись, шепоче він і стискає руку Жерома. Його розпирає сміх і він не може стриматися. Насилу продовжує:
- Він цілком голий, очі його запали, він увесь витягнувся, а на ступнях у нього - печатка.
Після цих слів він уїдливо хихоче й кусає рукав Жерома.

1899. Переклад Олега Заячківського.