МИКОЛА РЯБЧУК

ДЕІНДЕ, ТІЛЬКИ НЕ ТУТ

Я зовсім забув про його зовнішність. Дивно, але сьогодні пригадую тільки, що був він літнім уже чоловіком у модних окулярах. Скидався на іноземця і називався трохи незвично: погоничем слонів. Що то за слони - він не казав. Розповідав лише, що мандрує з своїм табуном по цілій планеті.
- А що ви робите у нас? - поцікавився я .
- Нічого. Моїх слонів не пустили до вашої країни, отож я без діла. Забрів на годинку поглянути. А потім подамся далі.
- Де ж слони? - дивувався я.
- Чекають мене на кордоні, - пояснив чоловік.
- І ви гадаєте, вони не перейдуть його самі?
- Так, - ствердив погонич. - Вони в мене досить розумні. Коли вони зустрілися з Сальвадоровими слонами, знаєте, що спитали? "Хто вас намалював?!" Ха-ха, ви уявляєте? Не "що ви тут робите" або "чому у вас такі довгі ноги", а - "хто вас намалював"!
- А що їм Сальвадорові слони відповіли?
- Нічого. Вони взагалі не відповідали одні одним. Вони тільки запитували.
- І що? - наполягав я.
- Чи давно мої слони з Африки. Яка там погода. Чи добре грає у футбол збірна Берега Слонової Кості.
Чоловік усміхнувся і закинув набік голову. Потім окинув поглядом порожнє кафе і втупився в прозору стіну.
- Мені час, - сказав.
Я простягнув йому кулькову ручку. Це все, що я знайшов у кишенях, аби йому подарувати. Ще там лежав ключ від кімнати і проїздний квиток на трамвай і тролейбус за минулий місяць.
Погонич повернувся на стільці до скляної стіни і кількома короткими рухами намалював на ній слонів і квіти. Певно, ті слони харчувалися самими квітами. Вони неквапно походжали по паші, по зелених деревах, які просвічували крізь скло, по заклопотаних людях, що бігли кудись із портфелями. Слонів ніхто не помічав, бо їхні тіла складалися тільки з контурів.
- Це вам на пам'ять, - сказав чоловік і рушив геть, ні разу не озирнувшись.
Я сидів і розглядав стіну. Поруч із слонами хтось намалював іще раніше гуцула з гуцулкою, і брели вони, взявшись за руки, по таких самісіньких квітах, як і ті, що служили для слонів найкращим харчем.
"Ну, й що? - подумав я. - Нехай ідуть."
У тарілочці з салатом я піймав кружальце редиски і покотив його по столу. Наче колесо з червоним обідком.
У цьому кафе завжди було порожньо. Навіть увечері. Кафе називалося "Дружба" і містилося посеред студентського містечка. Студенти харчувалися в їдальнях, а розважалися у своїх гуртожитських кімнатах.
Сьогодні забігла сюди молода жіночка і вмостилася за сусіднім столиком. Я пересів до неї і мовив:
- Ви тут уже утретє, отже нам пора знайомитися.
Вона здивовано підвела очі:
- Справді?
- Я Гектор Рашід Анхелес-молодший. Професійний боксер.
- Хто? - подив не зникав з її зелених очей.
- Колишній професійний боксер. А ви студентка?
Кілька разів я бачив її тут. Вона замовляла каву, поволі пила її й одночасно гортала якийсь німецький підручник. Разом із підручником вона приносила "Німецько-турецький словник", як я помітив - щоразу інший. Здається, щоразу грубший, хоча так могло тільки здаватись.
- Я вчителька.
- Тоді пробачте.
- Та ні, ви майже вгадали. торік я закінчила іспанську й полінезійську філолоґію. Але їх ніде застосовувати.
- А я недавно пішов з професійного боксу. Я мрію пасти слонів і мандрувати.
- В нас нема професійного боксу, - заперечила вчителька.
- Я працював з самим Міджем Кіллером. Він щоразу пропонував: "Кидай свого менеджера й ходи до нас." Я відмовлявся, але одного разу в себе на віллі він спустив на мене пітона.
- А сам?!
- Що сам? Пітон був його власний, дресирований.
- Таких не буває.
- Пам'ятаю, млвби сталося вчора, - провадив я. - "Глянь, сказав Кіллер, он у його череві твій менеджер." Я й справді побачив на тілі зміюки потовщення. Я уявив собі, як мій менеджер сидить у його череві, згорнувшись клубочком, а тоді уявив себев положенні такого самого ембріона. Ліпше того не уявляти. Пітон рухався просто на мене. Він мав блискучу шкіру з химерними візерунками. Він гіпнотизував мене, але я повернувся до нього спиною і побіг. Я втік через кущі і металеву загорожу.
Вчиталька уважно мене слухала, ні разу не посміхнувшись. Потім скахзала:
- Може, ви професійний футболіст?
- Ні, - сказав я. - Пам'ятаю, мовби це сталося вчора. Пам'ятаю багато зелені й пітона з візерунчатою, ніби штучно розмальованою, шкірою.
- Як писанка?
- Як візерунчатий слон, - сказав я.
Потім ми часто бачилися в "Дружбі" з тією вчителькою. Вона й справді приносила з собою щоразу грубший "Німецько-турецький словник", виписувала звідти кілька слів і сиділа замислена, байдуже сьорбаючи каву. Потім знову виписувала з іншого словника ті самі слова й думала.
- Навіщо це вам? - якось не стримався я.
- Не можу перекласти тексту, - сказала вона. - Вже цілий рік.
Я мало не засміявся.
- Чи ж варто тим так перейматися? - спитав.
- Атож, - сказала вчителька. - Цей текст із шкільного підручника. Ось послухайте:
"Ця смородина у вас біла?"
"Ні, вона чорна."
"То чому ж вона сіра?"
"Бо червона."
- Такий дослівний переклад, - зазначила вчителька.
- То й що? - знизав я плечима.
- Абсурд!
- А по-моєму, ориґінальний діалог.
- У шкільному підручнику?!
- Чому б і ні, - сказав я , - виховання дітей повинно встигати за часом.
- Ні, - зітхнула вчителька, - це помилка. Всі словники дають неточний переклад. Або ж у німців ті слова мають омонімічне значення.
Вона друкованими літерами записала на скляній стіні кафе чотири слова. Я вже забув, як звучать вони по-німецькому. Пам'ятаю, то були чотиири прикметники: БІЛИЙ, ЧОРНИЙ, СІРИЙ, ЧЕРВОНИЙ.
Отак вони перекладалися. А, може, й інакше. Може, вчителька переплутала німецьку й іспанську мови. Або полінезійську. І слова, що означають по-німецьки одне, можуть означати по-іспанськи щось цілком інше. А можуть і зовсім нічого не означати.
Більше я вчительку не зустрічав. Так само, як і погонича слонів. Як багатьох-багатьох людей.
Але в "Дружбі" вікна миють нечасто, і коли вам пощастить вчасно прийти, то ви неодмінно побачите на скляній стіні пару стилізованих гуцулів, табун синіх, вірніше, прозорих слонів і четверо кольорових, буцімто німецьких прикметників.
Мовби існує між цими речами щось спільне.

КАПІТУЛЯЦІЯ

1.
Підвівся. Витер хустинокою обличчя. З плаща посипался грудки мокрої клейкої глини. Стрибнув через траншею. Обійшов високу гору звалених одна на одну труб. Ноги все ще підгиналися. Спіткнувся декілька разів на тротуарі. Не зважувався перетяти вулицю. Дивився на перехожих, несміло походжаючи взад-вперед. Машин не було.
Нарешті наважився біля книгарні. Пітдстрибом по калюжах. Перепрошую, перепрошую. Котра година?
Всі без годинників. А, може, не хочуть сказати.
Крізь поламану загорожу звернув до скверу. Поверхнею басейну плавали крижини. Спортмайданчик ще й досі не прибрали від торішнього сміття. По розмоклому гравії лишилися чиїсь глибокі сліди. Піднявся вгору східцями і вийщов до трамвайної зупинки. Трамвай не їхав. Одинокі пасажири тремтіли на ранковому морозі.
Підійшов до газетного кіоску. За склом побачив своє відображення. Червоні повіки і під очима синці. Не міг пригадати назву своєї хвороби. Коло скронь лишилося трохи глини. Хустинка забруднилася, рукави пальто - теж. Послинив пучки пальців і потер ними скроні. З-за повороту з'явився червоний трамвай і з гуркотом зупинився. Пасажири з'юрмилися біля дверей. Знову подумав "котра година?" Ну, та нехай так. Все одно - час. Пора.

Підвів руки. Незґрабно. Потримав їх на рівні дверей, мовби вагаючись. Тоді підніс їх високо над головою і так заййшов до трамваю.
Місця було доволі. Не сів. Стояв під цікавими поглядами пасажирів.
- Ви ексгібіціоніст? - раптом запитав старигань із ціпочком і пухкенькою папкою на колінах.
- Він божевільний, - сказала товста пані з червоним носом.
- Ах! - зойкнула друга і ледь не зомліла.
- Це якась пошесть, - сказав старигань. - Учора моя дружина зустріла такого самого типа з рощепленою ширінькою.
- Ах! - зойкнула напівзнепритомніла пані, однак до кінця так і не зомліла.
- Він був п'яний.
- Усі вони п'яні, - сказав молодик років тридцяти. - Вже навіть страшно заходити до громадських вбиралень. Просто бридко відчувати на собі їхні хтиві погляди.
- А ви знаєте, що і Рафаель такий?!
- Ах!!! - заверещала напівзнепритомніла пані, остаточно опритомнюючи. - Я проїхала свою зупинку!
І вона кинулася до дверей, репетуючи: "Водій! Кондуктор! Водій!" Трамвай зупинився і вона вийшла. Зробилося тихо.
- Вам приємно так тримати руки? - не вгавав старигань.
Ну, відчепися. Ради Бога, відчепися.
- Отримую насолоду.
Але вголос цього не сказав. І про капітуляцію - тим більше. Вони щоранку їздитимуть трамваями, не підозрюючи, що почалася війна й ось-ось про неї напишуть у ґазетах. Так триватиме день, два, три. Може, й рік, багато років. Ніхто не знає. Рано чи пізно вони довідаються. Може, тоді зрозуміють.
- Він, здається, глухонімий, - сказав молодик стариганеві.
- Бідолаха, - зітхнула пані з червоним носом і подалася до виходу.
- Серед глухонімих це особливо поширене, - сказав молодик.
- Гомосексуалізм? - спитав старигань.
- Все. Це глибоко нещасні люди. Мені їх жаль. Вони мало не всі з дитинства займаються онанізмом.
- Нехай лікуються гіпнозом, - сказав старигань. - Чудові результати.
Хустина біліє коло дверей. Ще біліє. Червононоса пані, виходячи, наступила на неї. Треба щось діяти. Повільно підійшов до дверей. Трамвай зупинився. Швидко нахилився й підняв хустину. Вискочив і, запихаючи хустину в кишеню, помчав у найближчий провулок.

2.
Я знала, що ти прийдеш.
Підсмажила грінки, а потім не схотіла їх їсти. Сиділа на табуретці, склавши на колінах руки, і дивилася в двір.
Ти міг зайти через вікно, а міг постукати в двері. Міг з'явитися просто за спиною і сказати: "Добрий день. Ціле життя тебе не бачив."
Я мила руки, залишила кран незакрученим. Слухаю шум води. За вікном сусід миє автомобіль.
Дзвінок задзвонив уривчасто. Ти стояв за дверима задиханий, мовби від когось утікав. Мав підняті догори руки.
- Заходь, - сказала я. - Розкажеш усе по порядку.
Але ти мовчиш. Запиваємо грінки чаєм.
- Можеш, принаймні, опустити руки, - кажу тобі.
Ти заперечливо хитаєш головою. Підводишся і простуєш до моєї кімнати.
- Не заходь. Там не прибрано.
Але ти вже відчинив двері і ввів мене за руку. Опинилися в церкві.
- Припини свої божевільні чудеса, - кажу.
- Тихіше. Будь-ласка, тихіше.
Навколо багато людей, мов на Великдень. Правиться служба. Ти зникаєш у натовпі, і надаремно шукаю тебе очима. Тоді зосереджую увагу на літургії.Підходить служка з дароносницею. Шукаю в торбинці гроші, але там лише один великий папірець. Безпорадно озираюся навкруг і бачу тебе, усміхненого, у протилежному кінці церкви. Показую тобі торбинку і нашу єдину асигнацію. Ти посміхаєшся й киваєш головою.
Віддаю служці гроші й кажу тобі подумки:
- Тепер ти зовсім не матимеш за що жити.
Ти киваєш, і ми обоє посміхаємося. Відчуваю якесь дивовижне піднесення. Цілковиту розкутість, мовби я сама стала церквою, людьми в ній, стала високим лунким склепінням, стала величною піснею з крилосу і, нарешті, стала сонячним промінням, що падає крізь вузенькі вікна вгорі.
Сповнена радості, простягаю до тебе руки.

3.
Мовчки сиділи в тісній кухоньці. З відкрученого крану дзюркотіла вода. Чай захолов.
- Який чудовий день, - сказала вона. - Ради Бога, опусти руки.
- Я лісовий гриб, - відповів. - Щойно сьогодні виліз з-під листя. Навколо росли берези і квіти, назви яких не знаю. Скоро ніхто на цьому світі не знатиме назв квітів. Квіти й дерева залишаться в грубезних енциклопедіях, але там усе латиною.
- Правда?! - спитала вона. - Я хочу до твого лісу.
Засміявся.
- Гриби будь-де не ростуть. До мого лісу треба їхати двома електричками, потім автобусом, потім йти пішки високо вгору і вгору.
- Там не росте нічого, - сказала вона.

4.
Світить яскраве сонце. Ми голі лежимо на зеленому лузі головами одне до одного. З усіх боків ліс, десь далеко - річка, і ще бачу білу, немов іграшкову, хатинку. Вона має чорні вікна і чорні двері. На порозі стоїть мій чоловік, захищаючись долонею від сонця.
Стебла трави поприлипали до наших тіл. Тягнуся до тебе руками. З протилежного від хатинки боку виходить з лісу жінка і поволі наближається до нас. Я знаю її, але боюся назвати, боюся промовити її ім'я, бо наші руки тоді ніколи не з'єднаються.
Вона зупиняється над нами, а я кричу подумки:
- Йди геть, чужа жінко, я не знаю тебе, не пам'ятаю твого обличчя, твого імені!
Та це неправда - її ім'я ось-ось зірветься з моїх уст, і я ніколи не дотягнуся руками до тебе.

5.
- Таке сонце, - сказала вона. - Підемо до лісу. У твоєму лісі є озеро?
- Є, - відповів, - справжнісіньке море. І можна босоніж ходити по його поверхні.
Вона взяла торбинку і смикнула за руку. Пішов слідом. Через ціле місто до лісу. Може, його за зиму зрубали.
- Так радісно, - сказала вона, - немов перед святом.
- Завтра Новий Рік.
Вона засміялась.
- Я навіть привіз ялинку. - Її в мене відібрали, дарма, що це навіть не ялинка. Це смерічка.
- Не вірю, не вірю, - сказала вона. - Нового року в квітні не буває. На Новий Рік не ходять без пальт.
- На Новий Рік падає сніг, - підказав їй.
- На Новий Рік падає сніг!
Але зайшли до магазину навпроти головпошти і побачили там безліч ялинкових іграшок.
- От бачиш, - сказав.
- Чудово! Хочу чотири "Pedro" і чотири "Donald".
Вона нахилилася над вітриною, вибираючи жуйку з діснейлендівськими картинками. Поруч лежали пірамідою ялинкові іграшки. Не міг відірвати погляду. Хотілося торкнути пальцем синьої кулястої поверхні.
- На іграшки нам не стане, - сказала вона. Завтра зовсім не Новий Рік.
Вийшли з магазину, вийняв з кишені блискучу кулю.
- Тобі не соромно?! - сказала вона. - Віднеси.
- Продавець бачив. Бачив і не сказав нічого. Вона нам дуже потрібна.
- Ну, звісно - тобі все можна, тому, що ти гриб!
- Ні, просто в мене піднесені руки.
- Опусти їх. Я не можу так іти з тобою через усе місто.
- Ти ще нічого не знаєш про війну. Скоро про неї напишуть газети, а вулиці і шляхи заповняться біженцями. Вона почалася, стеж за газетами. Купуй про запас білу тканину.
Вийняв з кишені зім'яту хустку.
- Така брудна. Я тобі виперу, - сказала вона.
Минули передмістя і стежкою вийшли до лісу. Збилися зі стежки й пішли навпростець, піднімаючи з торішнього листя торішню пилюку.

6.
Ми на цвинтарі.
Ніде не видно могил, ні хрестів, лиш трава і дерева. І серед галявини в кріслі-гойдалці бачу свю матір. Вона поволі гойдається і з усміхом дивиться на нас. Потім лагідно звертається до мене:
- Ти принесла мені квіти. Покажи. Які гарні квіти.
Я ступаю до неї крок, але наштовхуюся на незриму стіну. Впираюся об неї долонями, притискаюся чолом. Ти також сткпаєш крок, другий - стіна валиться, і я мало не падаю в траву.
- Що з тобою? - чую твій голос. Цвинтар зник. Ми переходимо зелену галявину, проліски один за одним падають з моїх рук.

7.
Вийшли до озера. Кілька рибалок завмерли з вудочками. Пляж іще безлюдний, але вже прибраний до нового сезону.
- Хочу до твого озера, - сказала вона.
- Двома електричками?
- Трьома, десятьма - однаково. Поліземо вгору за опеньками, зрубаєм ялинку для завтрашнього Нового Року, назбираємо шишок.
- Я зрубав останню ялинку.
Зробилося сумно. Вийшли на автобусну зупинку, і в автобусі вона подарувала кондукторові букет пролісків.
- Навіщо їх рвати, - сказав кондуктор. - Зів'януть.
- А незірвані теж в'януть, - сказала вона.
Кондуктор насупився й підніс до носа.
- Пахнуть лісом.
- А мені подобається ваша сумка, - сказала вона. Там, певно, повно мідяків, а насподі лежить бутерброд з маслом і голандським сиром.
- З ковбасою, - поважно сказав кондуктор.
- Хотіла б я коли-небудь поносити таку сумку. А надто - оці паперові стрічки.
- Це квитки.
- Квитки.
Галаслива компанія юнаків пила компот з трилітрової банки. Автобус трясло, і компот вихлюпувався на підборіддя. Хлопці реготали. Білявий юнак запхав у банку руку і почав виловлювати груші. Виймав їх за хвостики і простягав кожному. Коли востаннє опустив руку, зауважив, що для нього вже нічого не залишилося.

8.
Гуляємо з тобою в лісі чи в парку. Маю дивне відчуття, ніби я на роботі. Слідом за нами йде мій шеф попід руку з коханкою. Хочемо від них утекти, та не сміємо. Коли ж, нарешті, ховаємося в гущавині й починаємо цілуватися, чую голос шефа. Мигцем підбігаю до нього і щось під його диктовку занотовую. Повертаюся назад, а тебе вже немає. Гукаю.
Не відгукуєшся. Бачу тебе на високому дуруві. Біла хустина в твоїх руках.
- Спускайся, - кажу. Не жартуй, не вигадуй.
Але ти заперечливо хитаєш головою. Сумно всміхаєшся, навколо тебе гойдаються кущики омели.
- Я всього лиш грибок, що росте на деревах.
- Неправда! - кричу. - Неправда!!!
Чую дедалі гучніший стукіт друкарських машинок. Пригинаюся до землі. Притискаю долоні до вух. Дерево падає на мене, а ти залишаєшся в повітрі в тій самій байдужій позі. Навколо тебе блакитне небо і в ньому, наче повітряні кулі, плавають кущики омели.

9.
Зійшли в центрі, щоб не їхати на автостанцію.
З піднятими руками підійшов до кіоску.
- Опусти, ради Бога, руки, - сказала вона.
Попросив усі ґазети за минулий тиждень. Продавчиня порадила звернутись у бібліотеку. Пішли через пасаж до парку Костюшка.
Навпроти магазину готового одягу стояло авто. Рогбітники в комбінезонах виносили з будинку манекенів і кидали їх у кузов. Клали собі на плечі голих чоловіків і жінок, тримаючи їх за ноги. Від удару об борт котромусь манекенові відлетіла правиця і голова. Упали на брук. Голова покотилася по камінню.
Вона нахилилася й підняла голову.
- Ану поклади! - гаркнув дебелий вантажник.
- Подаруйте мені, - попросила.
- не вільно.
- А руку?
- І руку. Навіть мізинця не вільно.
Вона знизала плечима й сказала: "Ходімо".
У парку Костюшка стара відьма продавала морозиво. Групка студентів сиділа на лаві з конспектами і щось мудрувала. Двійко школярів їли морозиво.
- Щоб повідомити про капітуляцію, газети мусять спочатку написати про початок війни, - сказав. - Не можуть же вони все зробити в одному номері?!
- Однаково ж спалять, яка їм різниця, - відповіла вона. - Відвезуть на звалище і спалять.
- То не манекени, - сказав. - То живі люди.
- Ох! - зойкгула. - Замовкни, ну я прошу тебе, замовкни! Перестань накінець жартувати!
Перестань.
Жартувати?


10.
Підіймаємось угору до церкви. Колись тут були - пригадуєш? А тепер тут весілля. Стоять на вулиці таксомотори, прикрашені квітами. Але зовсім не видно людей, і всередині теж порожньо.
Раптом бачимо білі труни одну біля одної, а в них у білому шлюбному одязі, у білих фатах, у білих туфельках - живі жінки з сумними очима на потомлених лицях.
- Старі діви, - ти кажеш.
Священник переходить від однієї домовини до іншої, заручує жінок невідомо з ким і дає своє благословення.


11.
Щось її непокоїть. Має обличчя схвильованеі заклопотане.
- Що турбує тебе? - запитав. - Я звичайнісінький гриб і людські таємниці мене не бентежать.
Глянула докірливо, але все-таки зважилась.
- Мусимо одружитися. Розлучуся з чоловіком тай поберемося. Хай тільки вилікую безплідність.
- Війна. Мене заберуть на фронт - я лишу тобі білу хустину, яку нині вкрав. Може її шукають разом зі мною, а може мене арештують за те, що не знаю котра година; за те, що маю червоні повіки; за те, що я гриб і повиинен був ждати осені?! Не вір, ніби я проростав крізь глицю і листя - я народився сьогодні у мокрій глині, біля траншеї, біля труб електроцентралі; і зовсім поруч стояв екскаватор з брудним ковшем і з брудними гусеницями! Я міг появитися просто під ним!
- Все одно, - сказала вона рішуче. - Ми одружимось. Я дістала найновіші західнонімецькі ліки.
- Не розумієш, - сказав. - Мене немає. Ти сама мене сотворила. Не-ма-є!
- Неправда! Ти жартуєш, ти постійно жартуєш!
- Я сам - усього лиш твій жарт. Ти мене вигадала, неіснуючого. Я не маю ні імені, ані навіть особи. Годі, кажу тобі, годі, бо ще трохи - і я також повірю, що я є.


12.
Зааходимо в мій будинок. Підіймаємось східцями на другий поверх. У кімнаті сидить мій чоловік і троє хлопців з Будапешту. П'ють сливовицю, розмовляють. Вступаємо в кімнату, й помічаю, що ти неймовірно блідий. Несподівано хитаєшся й поволі осідаєш на підлогу. Всенька підлога залита кров'ю.
- Боже! - кричу несамовито. - Боже!!! Нахиляюся над тобою, але ти немов розчинився в крові, й лишилася тільки кольорова пляма від одягу. Підбігаю до вікна і бучу на сусідніх будинках білі прапори, ціла вулиця в білих прапорах, і всі перехожі несуть в руках білі хустини.
- Біло скрізь, - кажу пошепки. - Як біло... - Певно сніг, - говорить чоловік. Затуляю на мить долонею очі. Рахую до десяти. Роззираюся по кімнаті. Всі дивляться на мене. Стою по кісточки в крові. Там, де був ти, на червоній бідлозі біліє хустина. - Вітер, - кажу. - Зачиніть вікно. Він засипле нам кімнату кучугурами.


1974.