МАР'ЯНА САВКА

БАЛАДА ПРО ЛОВИ
(із чотирьох сонетів)

1.

Ми бавимося в лови . Ніч і біг.
Стрибає серце, втоплене в горлянці.
Я лань. Я тихо падаю на сніг.
Тепер кружляй понаді мною в танці.

Я підставляю груди під ножа -
Блакитна жилка дрібно затремтіла.
Ти тільки не кажи, що я чужа
Твоєму духу і твоєму тілу.

Я вибираю лови. Хруст підкови.
Мовчання. Ніч. Спинився дикий біг.
І ти вже мій, без руху і без мови,

Без погляду. Кричать з просоння сови,
І ти до мене падаєш у сніг.
Чи не на те я вибираю лови?


2.

Ти вибрав мене. Я змагалась. Я дряпала спину
І руки твої невмолимі. Ти вибрав мене.
Ти люто мене поборов. І пішов. І покинув.
І зорі втішали - минеться, усе промине.

Та ні, не минулось. Ти знов повернувся і стріли
Приніс на плечі. Я вечерю зварила тобі.
Я стала тобі тятивою. І випнулось тіло
Заламаним луком. Ми знову зійшлись в боротьбі.

Втікали дерева. Волало розгойдане небо.
Із вуст наших тьмяних зривалися крики птахів.
І очі мої все вдивлялись благанно у тебе.

Ти вибрав мене? О, які твої стріли терпкі.
Не треба ламати свій лук. Я благаю, не треба.
Так солодко ранить. А зорі над нами які...


3.

Нас вони не знайдуть. Я підкину у вогнище хмизу.
Лиже полум'я наші знеможені зніжені сни.
Поміж члоних дерев дим клубочиться мляво і сизо.
Ти всміхнувся вві сні. Нас тепер не піймають вони.

Я не лань, я не птах. Ти не вовк, не хижак - ми, як діти.
Пригортаємось тісно і тихнемо в мареві мрій.
Я вогонь стережу, щоб він міг нас до ранку зігріти.
Спи, мій князю ясний, спи, знеможений обранцю мій.

Завтра, може, на нас ще жахніші готуються лови.
Та дарма. Я тебе проведу попри пастки й сильця.
Поки сурми різкі не розітнуть це світло ранкове,

Поки серце твоє не зірветься на поклик гінця.
Я тобі цілуватиму очі й розкрилені брови.
Я зцілую повільний світанок із твого лиця.


4.

Збиралися тихо і швидко. Вже ранок. Ти знав -
Це день наш останній. Ми міцно побрались за руки
І рушили в прірву туману. За нами лунав
Розбурханий гавкіт. І пострілів здавлені звуки.

Ми вибрали лови. А, може, то нас прирекли
На втечу всередині пастки? То нащо ж тікати?
На наших обличчях духмяні краплини смоли,
І ти починаєш з обіймів моїх вислизати.

Куди ти? Вже ранок. Я знаю, ми вийдемо, ми
Ще матимем сина. О звидки тягар цей у тілі?
Ти важко мене до землі приминаєш грудьми.

Я хочу тебе обійняти - а руки безсилі.
І нас обіймає теман обважнілий крильми.
Втікають дерева, такі нерозтрачено-білі.