ГУЦУЛОМАНІЯ
(З книжки "Земляне тіло")

СНИ ОБ ВАСИЛІ. ПЕРЦЕПЦІЯ

Василеві Фабіяну,чугайстрові Криворівнянському,кривавому функціонерові Володимира Великого - присвячую

1

А Василеві сниться Криворівня.
Вже тисяча минула і одна
Самотня ніч. А багнеться царівна -
І бесіда її, відтак жона -
Найліпша чічка у гуцульськім краї, -
Він ще не знає, тілько висинає
Арабські кольори її принад.

Синдбад-Василь жене дарабу ночі
За сто морів, за тридев'ять земель, -
Де Черемош Скутарою клекоче,
Де Піп Іван. І наче Шах-Наме,
Змережаний тонкими співанками,
Дарабу Писаний зустріне Камінь,
І Василеві плакатися ме.

2

І знову сон приснився Василеві:
Гуцули повертаються ід хаті, -
Несуть в руках чуприни волохаті
І п'ястуками б'ють у кришталеві
Крисані, що показують дорогу...
Відтак пермішалися картини,
І Василеві сниться площа Ринок,
І вже Василь веде якусь небогу,
Сливе розхристану і чи не босоногу,
За межі Львова (певно, до Синаю?)...
Тим часом зомбійовані гуцули -
На Прут, на Серет, - тільки їх і чули,
І бачили на життьовому плаю
(Десь голосили - снилося - крисані)...
Василь же й пані, бачиться, у Жєб'ї,
Та порожньо в столиці: кілька жєб є,
Старі котюги виють, наче пані...
Химерні сни у Львові на світанні.

3

Гуцульська ніч і Криворівня...
І. Малкович

Столична ніч. Горбатий Київ.
Квартира майже в центрі, аж
на сьомім поверсі, де виє
вночі у вухо екіпаж.

То мчить літак до Станіслава
над Борисфеном і Дністром
(у мене по забаві кава
скрутись, п'яна, під столом).

Столична ніч. Горбатий Київ.
Зі Станіслава ж навпрошки
гуцули йдуть до Коломиї,
відтак до Косова; бартки,

мов зорі, миготять верхами, -
я звідси бачу їхню путь
і вже лечу за літаками!..
Але гуцульськими ночами
у Криворівні ня не ждуть.

4

У Бистреці валять сніги,
На Водохреща годі вийти
До церкви. Блимає благий
У печі вогник. Московити?
Давно забув про них Василь.
Натомість бракне Криворівні,
Бо хліб - не хліб і сіль - не сіль,
В куті мачини - й ті не рідні...

У вікна зазирає сніг,
Зриває вітер капелюхи
Смерекам, букам. При вогні
У Бистреці, від ностальгухи
Знемігши, спить Василь. Із рук
Його звисає шмат паперу -
Листа подоба. Кріс де Бурґ
Бринить тихенько (дух лікеру

Понад столом витає). Цить!
Опришок на чужині спить...

***

Живий прибій накочується валом.
Ти вулицею йдеш - рухливий поршень
Усіх усюд. Спрацьовуєшся борше
За власну тінь...
А щось тебе чекало
Неуявленно гарне наостанку! -
На дні морів, напевно, злотопінних
(Се так упало сонце), чи в камінних
Печерах Довбуша, чи хтось: "Іванку, -
Гукав, - Степанку... панку... ку!" -
Зозуля?
Чуже гніздо, чуже яйце? Чи, може,
Твоя невиспівана пісня? Гоже
Се з'ясувати...
Вже весна. Цибуля
Тоненько проростає попри брили
Твоїх асфальтів, зріють помідори
Вздовж вулиці, вкінці якої море,
Прибій чи, може, просто крокодили.

ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ. БЕСТІАРІЙ

Вівці не спиться, доки вовк заводить.
Не спиться вовку, доки чабани
кладуть кулешу жменями у воду,
як ворожбу. Ліси, річки й вони

ворожать долю вівцям і вовкам.
Зі страху в бриндзу вурдиться Марічка,
Іванко жовтооко плаче там,
де чабани вечеряють непричком.

***

Чоловік надибує ліхтар
І летить у ніч, немов Ікар,
На крутій опришківській скалі
Він ховає пір'я журавлів
І, востаннє проспівавши "кру",
Раптом бачить жінку і мару,
Пригортає першу абияк,
З другою вступа в статевий акт...
На крутій опришківській скалі
Він скарби знаходить чималі,
Жінка тужно б'є у диво-дзвін -
Проростають кущики пір'їн,
Трембітає золота гора
І ковтає золото гора,
Чоловік хапає свій ліхтар
І летить униз, немов Ікар.

НЕРОЗУМНА ПОТРЕБА
(З книжки "Земляне тіло")

Прокидається імпульс у тілі, мов зірка з вертепу,
вздовж кінцівок із вістю біжать пастушки.
На перетині січня і ковдри здебільшого тепло,
і, зайнявшись вогнем, вирушають волхви навпрошки
по нервових стежинах до тебе шукати яскиню.
Тріє царі в санях одних (подоба на бобслей)
чітко шлях прокладають, услід за зорею, невпинно, -
ось і ясла, і губи вола, й найясніший з дітей!

Від зворушення й дива не годні волхви приступити,
аби гідно зложити дари у шопчині твоїй, -
по одному заходять, виходять, заходять, виходять.
Вже й діти
під дверима товпляться, готові забігти мерщій...
Це стається відразу: спадання пахучого мира,
шелестіння шовків і сліпуче запалення свіч.
І байдуже, що Ірода презервативна сокира
триста милих голівок тим часом стинає із пліч.

***

Так нехороше зраджує нас стільки чекана ніч,
І лушпинням держав посипа свіжовипрану постіль,
І у сни засилає знайомі обличчя, опріч
Тих, котрі не приходять ні назавжди, ні в гості...

Огортаємося піною ковдри, і горнешся ти
Ще до мене, як Ной до Ковчега, що тесаний грубо, -
Нас тут рівно по парі. Нам добре і тепло плисти,
Ніби хвилі, здіймаються груди, і руки, і губи.

Так триватиме вічно... - Точніше, тривало б, якби
Не трамваї, годинники, півні та радіоточки,
А точніше, їх голос. - З Ковчега летять голуби,
Журавлі, какаду, яйця й їхні знедолені квочки;

Виповзають кентаври, вужі, п'яні люди, бійці;
Вибігають вовки, черепахи, листи і газети, -
Всіх - по парі. По-зрадницьки ніч викида прапорці
Білі-білі. Встаємо. По черзі йдемо до клозети.

***

І ти напиваєшся знову,
наче біблійний Ной,
і рухаєшся вертикально
драбиною Всесвіту, -
достоту ковчег чи то пак
непрорубане в нім вікно, -
і впевнено поринаєш
у звану потопом бесіду.

Тобі хвилі показують губи -
ти хвилюєшся, наче море,
ти - ковчег, і тебе приголубить -
або згубить - поважний сторож.

Але ти вихиляєш за чаркою чарку,
тобі усміхаються друзі,
і пливеш ти - на світло!..
Тоді починається все від початку,
зокрема трьох синів попри тебе розквітло.

***

Через дуже короткий час -
Через рік, а можливо, й менше -
Ми побачим Христа, хоча
Ми не будем у цьому перші.

Це здійсниться, кохана, так:
Ти народиш мені дитину,
З тебе випурхне білий птах
І волхвам понесе новину.

Довго йтимуть старі й, мабуть,
Заблукають таки на щастя, -
Мого сина не розіпнуть,
Сином нашим не причастяться.

На вербі не зросте кутя,
Дух святий не спече і паски.
Білі руки твої летять,
Божа мати, жоно, любаско!..

***

Низько-низько приклякнуло небо,
Хилиться на тебе, вогко дише, -
Є у нього та ж моя потреба
Мовити тобі найголовніше.

Поки процвітаєш на світанні,
Поки в небі губляться, мов діти,
Снів твоїх апокрифи останні,
Конче мусиш дещо зрозуміти.

Над тобою перше листя світла,
Губ і рук моїх не-доторкання,
Небова розгубленість поблідла,
Наше з ним вимогливе прохання.

Прочуваєш денне тріпотіння,
І, коли злітаєш понад небом,
Підбігає за тобою тінню
Нерозумна, як дитя, потреба.

***

Михайлові Оресту

У саду не цвіте бульдонеж.
Тихо пахнуть конвалії веж,
Кам'яні вертоградні бульдоґи,

Наче роси, лягають під ноги,
Що, як вітер, над ними промчать, -
Сад пригадує пору зачать...

У саду бубнявіють прогнози,
Ллються сльози, запліднюють грози
Камінь, вежі, квітки і жінок.

Пробиратися важче щокрок
Через сад, де ростуть бур'янами
Юних днів його епіталами...

ДОРОГА В РАЙ

Через квіти дорога в рай.
За кульбабою сонце сходить.
Підступають до горла води, -
Вже, Нептуне, ти водо-грай.

У долоні тризуб зацвів.
На короні стеблини рису.
І ще маєш не-божу рису -
ночувати бездомних псів.

Поза квіти у теплу ніч
Зазираєш за-цвілим оком,
Вже фонтани кульгавим скоком
Від води утікають пріч.

Катма псів, а ти водо-грай.
Підступають до горла води.
За кульбабою сонце сходить, -
Через квіти дорога в рай.

ПІСНЯ ПРО МЕД

Полий мені постіль акації медом,
коли я додому прийду.
Не смійся, - так хочу побути кумедним
джмелем у густому меду!..

(На сніг із дощем, що ітиме і йтиме,
коли я додому прийду,
очима рудими і крильми тугими
махну, споважнілий в меду.)

Цілуй мене, мила, як Божу тварину,
коли я додому прийду, -
коли я бджолою до неба полину,
залишивши тіло в меду.

***

Коли збрижиться небо на осінь,
Перелітне лічитимеш листя,
Ще лічитимеш птахи і гості
У своїй нелозовій колисці.

Будеш мацати вирій руками,
Гей хлібину терпку з горобини,
І згучатимеш лунко, мов камінь,
Із нетесаної домовини.

Сухоребрі стрибатимуть ночі,
Викликаючи дух далай-лами...
Попростуєш у небо охоче
За невидовбаними човнами.

***

Ченстоховська Мати Божа
львівський дощ мені ворожить,
і літають понад містом
колоністи піаністи -
духів дощових сторожа.

Москальцева панна чиста
листя жовтого намисто
сипле нам на мокре ложе,
прокидатися негоже -
хай триває мить врочиста!

Хай камінне стадо левів
нас веде у царство Меви, -
Грай, кохана, в наші ігри
і, коли приступлять тигри,
лиш полум'яній рожево.

Хай прийде у наше лігво
дощових звіряток ліґа, -
захистять нас, як дерева,
Ченстоховська й Москальцева
ворожбитки королівни.

***

У жовтня є свої сюжети,
Крім опадань і відлітань:
Кохана глибшає - і вже ти
Пливеш поволі, пелікан.

Минаєш лагідно лимани,
Лоскочеш пір'ям острови,
Незмірно ширшає кохана
(Якій ти рибки наловив).

У жовтня є свої поети,
Хтозна, чи ти один із них.
Кохана журиться: "О де ти,
Мій пелікане, знову зник?"