П'ЯТЬ ВІРШІВ ІЗ ЦИКЛУ "СУД У ПЕРЕДДВЕР'Ї"

***

Ніщо так не притаманне людській природі,
як мати спілкування один з одним
і потребу один в одному
і любити одноплемінних.
ВасилійВеликий

І збудеться так: упізнаєш його ходу,
Його нетривкі обійми і вічну втому.
Буде декілька віршів, а може, цидул -
Подорожніх писань додому.

Ти звикнеш. У відповідь - про усе
Потроху: так от і так. Люблю. Чекаю.
Діти ростуть. Згубила ключі від оселі.
І найменший - від раю.

Час не лікує. Кожна любов передчасна.
Болітиме відстань і слів відсутність.
... Про ключі не турбуйся - лише б замки перекласти,
А решта - то вже майбутнє.

Його не відсунеш. Дні важкі, мов каміння,
На котрому печаті імен, ніби тіні мертвих.
З часом приходить давно призабуте вміння -
Витягати слова з конвертів.

Наука називання важка. Ключем
Найменшим відмикатимеш сенси білі.
Відчуєш під серцем вірш, ніби щем,
І вкотре вже станеш породіллею.

***
Чи ж не всякому, звичайно, зрозуміло,
що сказав він так,
навчаючи нас у час випробовувань
просити допомоги від одного лише Бога
і волю Божу сповідувати поперед нашої?
Іоан Дамаскин

Ти будуєш свій сон,
як історію архітектури,
По деревах і пнях
пізнаєш коливання часів.
Ти виходиш на мур,
а потому виходиш за мури,
Де міські смітники
і ристалища зниділих псів.

Поміж тих голосів,
у в'язкій напівтемряві свідчень,
Де зима - не зима,
тільки біло (чи біло?) кругом,
ти іще пам'ятаєш,
що місяць цей названо січнем,
Що собаки не вічні,
а місто (мабуть) не Содом.

Повертаєш у сон,
як струхлявілий дух полонянки,
Замикаєш по собі -
не знати - чи очі, чи брами.
Ти покличеш на ніч
тільки Бога, і дві колисанки
Переділиш між ним
і пус
тими (тепер) небесами.

***

Вам,
котрі житимете після мене, даю заповідь:
немає користі в теперішньому житті;
тому що життя це конечне.
Григорій Богослов

Ніби ковзання, довга зима.
Прогортаєш сніги,
І не більше не менше,
ніж те, що попущено з неба.
Поспішати не треба.
Повертаєш в свої береги,
Як причасник до столу,
як задавнений кашель під ребра.

Розмальовуєш шатра думок -
перелітних циган.
На оскнілих дорогах
усяка поспішність трагічна.
Залишається вічне.
За копійку старий дідуган
Імітує голландців:
летючих, малих чи комічних.

Ще ген-ген - до весни.
Облямівка міських нечистот
Визначає собою
правдиве його пограниччя.
Місто вабить і кличе.
Але голуб звістує потоп
І за день до відлиги
заглядає тобі ув обличчя.

***

Ось ти стоїш зараз побіля свого серця.
Перед тобою твоя внутрішня людина,
занурена у глибокий сон безпечсності,
нечулості й осліплення.
Починай будити її.
Блага вість прийшла уже і потривожила її трохи.
Феофан Затворник

Ще дерева в намулі. Сходять води потопу.
На мілинах конає риба - надлишок кисню.
На вологих проспектах анемічно стару Європу
Покривають сухоти і мокре торішнє листя.

Ти все ж таки вижив. Ти виплив. Ти переміг!
... Купи битої цегли і купи гною.
Дивишся довго, як падає в воду сніг,
Згадуєш чоловіка, що звався Ноєм.

Вже потім - легше: люди та імена,
Історичні події, дні і приватні факти.
Вікно через вулицю. Постать біля вікна:
Бабця молиться Богові і страждає від катаракти.

Тоді прокидаєшся. Знову той самий сон:
Сорок ночей підряд, немов за покійним.
Молиться Богові бабця. На шибах твоїх вікон
Розбиваються перші краплі. Усе спокійно.

***

Одну лише людину Бог слухає,
одній лише людині Бог являється,
бо людинолюбний є Бог,
і де б людина не була, там є Бог.
Одне лише неможливо для людини - бути не смертною.
Але при бажанні і розумінні людина стає співбесідником Бога.
Антоній Великий.

Нам заказано знати кінець.
Підгодовуєш риб.
Їхня пісня німа
огортає тебе звідусюди.
У геральдиці вітру
впізнаєш небезпеку застуди,
І складаєш молитву,
і підносиш її догори.

Ще спокійно і тихо
під небесним покровом повік,
Ще не знаєш, що гріх -
зберегти і докінчити зраду.
Ще заказано всім...
Але з берега - бачиш, направду, -
Закликає рукою
незнайомий якийсь чоловік.

... Наступаєш на п'яти
усім, хто попереду, чи
Наступаєш на пальці
усім, хто позаду, - з незвички
так трапляється іноді.
Риби ховають обличчя
І заковтують сіль,
передсмертно на дно ідучи.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

"Скитальцеві" С.

Тут шанують дивацтва.
Найнадійніші друзі - ті,
Хто дерзає молитись
і просити у Бога ласки.
На бабусині казки
щонеділі ідуть святі,
Піднімаючи плити,
ніби добрі кавалки паски.

Ти, звиклий до мандрів,
до конечних дорожніх витрат,
Облямівками слів
прикриваючи вицвілу душу,
Замість звичного "мушу"
поцілуєш у руку Петра,
І не те що гріхом -
навіть подихом тишу не зрушиш.

Тут забуто про час.
По долинах цвітуть ялівці.
На південній стіні
набираються сонця ікони.
Апологія світла.
Тільки фарби, папір, олівці...
І як Бог не простить -
то, принаймні, уже не боронить.