ДЕЩО ПРО АНТИПОДІВ

На ряд дивовижних співпадінь в житті і смерті По і Гоголя, ровесників і антиподів (в географічному сенсі) звернув увагу Зощенко. Зведення до одного було притаманне його епосі. Зощенко при цьому пас свої шкурні інтереси, він писав:
"Я вивчив біографію Гоголя і бачу, на чому схибнувся Гоголь, прочитав чимало медичних книг і зрозумів, як чинити мені, щоби стати автором життєрадісної позитивної книги". Запам'ятаємо це поки що.
Психоаналітикам є де розгулятися в цих двох біографіях - тут фобії, витіснення, гальмування, безпредметне почуття провини. Обидва підозріливі і чутливі, але не чуттєві, обидва горрористи, тобто мазохісти, обидва почувають непереборну цікавість до потойбічного і потяг до смерті на межі некрофілії (і того й іншого переслідує образ смерті молодої прекрасної жінки і патологічний жах бути похованим заживо в летаргічному сні - це тема трьох оповідань Е.По і заповіту Миколи Гоголя). З обидвома щось відбувалося, обидва не знаходили собі місця в "позитивному" житті, безуспішно намагалися втекти від себе і передчасно згинули, загадавши лікарям головоломку не до розв'язання. В галузі суспільній, до речі, обидва були консерваторами на грані реакції. Є визначені кореляції в їхній творчості аж до тематичних співпадінь - від "жаских" історій (з мотивами страшної помсти, двійництва-перевертництва, присмаченого сіркою карнавалу), від тематичного паралелізму "Людини юрби" і "Невського проспекту", "Чорта на дзвіниці" і "Ревізора", "Без подиху" і "Носа" - до провісницької матеріалізації метафор (в них був таємний третій в Европі - алкоголік Гофман). Вірґінського "українця" По 100% поглинула "північ", Бостон.
Сто років опісля Бабель бідкався, що столичний Петербурґ переміг в Гоголі Полтаву, - налита здоров'ям молодиця заціпеніла уві сні в обіймах опівнічного трупа. Жах Набокова зворотний: це Рудий Панько, який ніколи не зрадив Полтави і все життя продовжував строчити етнографічні повісті з малоросійським елементом (NB: такий, хоча це й жорстоко, Бруно Шульц).
Як би там не було, гусак-заблуда Гоголь здійснив безнадійний - в особистому плані - переліт розімкненою дугою: Полтава - Перербурґ - Рим - Москва, - і в кінці все зробив для того, аби бути похованим заживо, всупереч і згідно із власним заповітом. Він дав задушити себе Панночці - раціональній Церкві, та перед смертю - як російські царі синів і як Бульба Андрія - спалив другий том "Мертвих душ", і чистісінький перед людьми. По був у житті мужніший і авантурніший, він жив у прагматичнішій країні, та в творчості сміливіший Гоголь, котрий перелякався до смерті тільки після першого тому "Мертвих душ".
Який же принцип вимордував двох геніїв і спішно звів їх у могилу? Чи навпаки, двох людей, що не витримали виклику власного "даймона" і, нажахані, втекли в хвороби і смерть. Вони повелися так, ніби не вони слабкі носії демона, а він, їх геній, складає їхню частину. Вони вступили в боротьбу, і найтонший баланс видимого й невидимого світів було в них порушено. З'ясувалося, що це було в них головним, якщо не єдиним, і обидва виявилися "без подиху".
По рятувався алкоголізмом, спалюючи енерґію, що все надходила, поки вона не спалила його. І тоді, як сказано, - гепнувся, немов коняка, крупом до тротуару і сконав у конвульсіях, не приходячи до тями.
У Гоголя ж настала реґресія, що відомо послушникам усіх віросповідань. Розтрощивши свою психічну структуру, замість світу горішнього він опинився у полоні світу спіднього - в полоні бісівських спокус власного незрілого раціоналізму, вередливого верткого інфантилізму.
Ймовірно, при певному рівні дару людина вже не належить собі (але ж і християнин не належить собі!), і якщо, вже кликаний по імені, опирається посланому йому викликові (а людина завжди опирається, - ніхто, я повторюю, ніхто туди не ходить добровільно, - хіба що дурники у тому поросячому віці, коли всього хочеться, з цікавості й користі, поки не осмалить їм мармизи, і тоді біжать в нерозумінні і страху по стійлах... Пегаса), то насилаються тоді на нього хвороби, що відривають від людей, і якщо продовжує опиратися - то спопеляється.
Щоб не робив ти, намагаючись ухилитись: утримувався б, чи був статевоазартним і любив соціалізм - як Зощенко, наймолодший і найнікчемніший в цьому ряду, - практикував релігію чи алкоголізм, покладав надії на потужний логізований інтелект чи шукав рецепти порятунку людства, що б не обіцяв замість і куди б не бігав, ти завше або "зійдеш на пси", звичайно, якщо не надто талановитий і талантом твоїм можна знехтувати, або будеш знищений.
Закон цей не знає винятків - від "втечі" графа Толстого, який перечепився через власний розум, до останньої смерті - Андрія Тарковського, що здобув свободу знімати. Це "молода література" може витрачати сили в пошуках такого чарівного методу, шукання чи винаходу такого засобу, щоб писати багато і безболісно (так трансформувались традиційні в російській літературі пошуки щастя: щастя для одного окремо взятого письменника), але читач повинен здавати собі справу, що література, яка уникає вглядатися в перспективу повного "капеця", "капута", перестає існувати так само, як і та, що не наважилася заглянути в неї без допомоги кривого дзеркала мистецтва. Так зачах Чехов, зачерпнувши летейської води в своїй безглуздій подорожі на Сахалін і вже не зумівши ні забути про цей ковток, ні перемогти холод, що розповзався від нього по тілу, - поки не вихаркав разом з ним усі свої легені.
По стали перекладати відразу, і сьогодні він перекладений, напевно, навіть в Індонезії. Зрозумілий Достоєвський, який писав про По. Про Гоголя стали здогадуватися після Кафки. Та навіть через півстоліття хто з англосаксів, не перестрашившись, загляне в очі Вію-Гоголю?
Хто з його співвітчизників посміється над кішкою, що танцює на палаючому даху?