Анатолію Звіжинському -людині і пиволюбу.

Розділ 1

Трамвай неспішно везе нас. Він легенько похитується і ми похитуємось разом з ним. Чи то від випитого, чи то в такт йому. Скажений день - день відкриття моєї персональної виставки в Києві лишився позаду разом з ранковим потягом, що привіз нас до столиці, разом з літрами спожитого пива, вина і горілки. Навпроти мене сидить Толік, якому я завдячую своєю персоналкою. В руках у нього пластиковий пакет з горілкою, пивом і сякою-такою закускою. Ще не все скінчилося. На нас чекають гуртожиток і студенти Київського художнього інституту. Вистава повинна тривати далі. Я сиджу, дивлячись у вікно трамвая, з кишень моєї шкірянки стирчить по пляшці пива. За вікном пусті освітлені вулиці вечірнього міста, зачинені крамниці, чорні дерева. В небі, чорному глибокому небі блимають зірки. І над усім цим панує, царює, владарює великою ювілейною монетою повний місяць. Трамвай зупиняється на зупинках, входять і виходять нечисленні пасажири. Чути притишені розмови, і тільки ми з Толіком мовчимо. Цього дня вже досить було балачок, і їх ще буде досить, коли ми через кілька зупинок вийдемо з трамваю і доберемося до гуртожитку. Ми маємо право на відпочинок, хоча б і нетривкий. Отже ми мовчимо. І не тому, що нам потрібне золото, а тому, що ми створюємо собі ілюзію спокою, ілюзію безпроблемного існування. Хоча б на мить. На цей короткий відтинок часу, доки ми сидимо в трамваї, під захистом його сталевих стін і нечистих вікон. Бо незабаром це закінчиться і на нас знову звалиться брила життя. І доведеться докладати чимало зусиль, аби вона, ця брила, не розчавила нас, не пригнула до землі, не зламала. Трішки спокою, трішки відсторонення, трішечки чогось схожого на медитацію, трішечки самотності, щоб осмислити, віднайти, зрозуміти. А чи і не думати, не шукати, не намагатися зрозуміти, а просто ось так сидіти, похитуючись, і тупо дивитись у вікно на місто, на небо, на зорі, на місяць.
Я здригаюсь і розплющую очі. Хвиля здивування, дрібка паніки і вже потім обурення змішуються у моїй душі скаженим коктейлем. Трамвай порожній. Жодного пасажира. Навіть крісло навпроти мене, де хвилину тому сидів, похитуючись, Толік з пластиковим пакетом на колінах, порожнє. Я визираю у вікно, намагаючись зідентифікувати місцезнаходження трамваю, і нічого не бачу. Тобто бачу лише цілковиту темряву. Абсолютна чорнота. Я встаю, і тримаючись за поруччя, йду вперед, до кабіни водія, і раптом згадую, що я у другому вагоні, та все ж доходжу до кінця і дивлюсь у вікно. Попереду та сама чорна пітьма і жодного натяку на передній вагон. Гарячково починаю шукати пояснення, логіки, відповіді. І не знаходжу. І все це настільки схоже на сон, що я намагаюсь прокинутись, але не можу випірнути з цього виру, і підходжу до дверей з наміром відчинити їх, та раптом трамвай, чи то пак те, що від нього зосталося, зупиняється, і двері розчиняються самі собою. В обличчя мені вдаряє тепле повітря. Занадто тепле, як на лютий. За дверима пітьма. Світло з трамвайних вікон освітлює якийсь метр довкола, і все. Далі нічого не видно. З певним острахом я сходжу зі східців і ступаю на траву. Так - під ногами саме трава. Я присідаю і торкаюсь її рукою. Звичайна трава - волога і жорстка. "Я один серед трав вологих, дерев високих," - зринає в пам'яті рядок з чийогось вірша. Але дерев не видно, та й невідомо, чи сам я тут. Остання думка змушує мене стати на рівні й озирнутися. Марно - вгледіти нічого неможливо. Я проходжу вздовж вагона, минаю задні, також відчинені, двері і, обігнувши вагон ззаду, починаю шукати сліди рейок. Їх немає. Лише дві неглибокі колії від коліс у траві губляться у темряві. Я підіймаю голову і дивлюсь на небо. Воно теж чорне, як Sabbath. На ньому сяють зірки, складаючись у якісь невідомі сузір'я. І що найголовніше - немає Місяця. Я кручу головою в різні боки, обходжу трамвай довкола і пересвідчуюся таки, що Місяця дійсно немає. Він зник, розтанув, пропав. "Ну і де ж це я?" - зринає на диво спокійна думка. Я повертаюсь до задніх дверей вагона і сідаю на східці. Запалюю сиґарету і починаю шукати пояснення. Я не щипаю себе, аби пересвідчитись, що це не сон. Я вже знаю, що не сплю. Отже це: перше - якийсь паралельний світ, друге - інша планета ( ну це навряд чи, хоча…), третє - глюк (ні, на глюк не схоже), четверте… Що там четверте, я додумати не встигаю, бо раптом у темряві перед собою бачу два ока, що світяться жовтим світлом. Вони наближаються, і з темряви в пляму світла ступає здоровенний білий собака. Я так думаю, що це, певно, вовк. Але чи бувають білі вовки? Тут згадую, що бачив колись фільм із такою назвою. Він стоїть якраз проти мене і дивиться мені прямо у вічі. Я боюсь відвести погляд хоч на мить, тим самим давши йому шанс кинутися на мене. До того ж я десь читав, що тварини не зносять і навіть бояться погляду людини. Проте цей вовк, певне, цього не знає, бо дивиться на мене спокійно, ніби визначає, на що я здатний. Стоїть він майже нерухомо, лише іноді сіпає носом і поводить вухами. Раптом, наче дійшовши якоїсь думки, киває головою. Розвертається і зникає у темряві без єдиного звуку - ні шелесту трави, ні шарудіння. Я випускаю носом повітря - таке враження, що весь цей час я не дихав, і відчуваю, як пересохло в роті. Я згадую про пиво в кишенях куртки. Дістаю пляшку, відкорковую її об приступку і починаю жадібно пити. Випивши півпляшки, трохи заспокоююсь і вже далі п'ю неспішно, маленькими ковтками. Ну що ж - прикинемо, що мені відомо на даний момент. По-перше - тут немає Місяця, по-друге - тут на диво тепло, як на лютий і, по-третє - тут водяться білі вовки, які люблять грати в ігри "хто кого переглядить". Не густо, та все ж таки інформація. Я допиваю пиво і жбурляю пляшку в темряву, одразу ж пошкодувавши про це. З пляшки ж бо можна було зробити так звану "розочку". Яка-не-яка, а все ж зброя. Чути, як пляшка, падаючи, шурхотить десь у кущах. Потім знову настає мертва тиша. Згодом я помічаю, що починає розвиднюватись. Он вже видно силуети кущів, а далі чорні стовбури дерев. Незабаром світає достатньо, аби розгледіти, що листя на деревах і трава блідо-зеленого кольору, кора на деревах темно-червона. Небо над головою набуває світлого салатового кольору. На нього поволі виповзає велике, але якесь блякле сонце. Користі від нього щодо освітлення мало. Так, наче надворі похмурий день. А от щодо обігріву, то стає досить таки спекотно. Тут все якесь не таке. Я, звичайно, не спец у цих питаннях, але мені здається, що при такому сонці, мало би бути значно холодніше. Тим не менше, шкірянку доводиться зняти. Я витираю носовичком піт з обличчя і раптом бачу, що на мою галявину виходять троє. Судячи з їхньої впевненої і цілеспрямованої ходи - вони прийшли за мною. Доки вони долають кілька метрів, які нас розділяють, я встигаю ще раз пошкодувати за викинутою порожньою пляшкою. Правда, в кишені залишилася ще одна, але розбити повну пляшку пива - це понад мої сили.

Розділ 2

Здалеку вони видалися мені кудлатими двоногими істотами. Щось в їхніх постатях виглядало не просто химерним, ні. Якась дика невідповідність, чи там абсурдність їхньої будови викликала в душі сум'яття і відчуття нереальності. (Та хіба не повнилося відчуттям нереальності все, що відбувалося зі мною?). Вони підійшли ближче, і я зміг роздивитись їх краще. Ні, вони не були кудлатими. Таким виявся їхній одяг - короткі, до пупа, куртки і довгі штани, пошиті зі шкір якихось тварин, вовною назовні. Але голови! У них були не людські голови! Це також не були шоломи, чи там маски. Я відразу це відчув, побачив, усвідомив. У одного була лиса голова ґрифа, на голій, в складках шкіри, шиї, що стирчала з коміра куртки, другий мав голову цапа, кошлата борода якої лягала на груди, а третій мав голову гієни. Цей шкірив зуби, показуючи гострі жовті ікла, з яких капала слина, і невідривно дивився на мене жовтими злими очима, тим часом як двоє його супутників озиралися на різні боки. Причому цап крутив головою повільно, туди-сюди, а ґриф робив рвучкі рухи. Кожен з них стискав у руці чорну півметрову палицю. Коли до мене залишалося всього кілька метрів, з-під трамваю вискочив білий вовк (він, певно, був там весь час, а я й не знав), застигнувши поміж мною і трійцею. Я ні на мить не сумнівався, що це був мій нічний гість. Трійця зупинилася, ґриф і цап перестали озиратися, і всі вони втупилися у вовка, час від часу кидаючи погляди на мене, а потім знову на вовка. Він стояв між нами, широко розставивши лапи. Стояв цілком нерухомо, лише хвіст, що стирчав паралельно землі, іноді здригався. Мені захотілося випити. Страшенно захотілося. Чогось запаморочливо міцного, щоб пробрало аж до п'ят, вдарило в голову і надало сміливості, чи бодай якоїсь підтримки моїм, несподівано ватяним, ногам і рукам. Я почав подумки промовляти "Отче наш", плутаючи слова, букви і фрази. Хотів ще намацати хрестик під сорочкою, та руки міцно, не зважаючи на свою ватяність, вчепилися в приступку трамваю, не бажаючи її відпускати. Так минуло кілька хвилин - в цілковитій тиші і нерухомості. Раптом вовк, чи то загарчав, чи то загавкав, а, може, й заговорив. Бо дійсно - його гарчання швидше нагадувало мову. Якусь нечувану доти ніким і ніколи, дивну гортанну, з різкими звуками та куцими словами, але таки мову. Боже ж ти мій! Таки мову. Цей білий вовчисько щось говорив цим потворам. І як говорив! Погрозливо, впевнено. Коли він закінчив, гієна, який певно був за боса, щось гаркнув у відповідь і підняв свою палицю. З палиці вдарила блискавка. Вона влучила просто у вовка. Той на мить зник у яскравому сяйві. Почувся тріск електричних розрядів, мені в обличчя вдарила хвиля тепла, і сяйво зникло. Вовк стояв неушкоджений. Наступної миті він скочив на гієну. Що було далі, я бачив погано, бо від сяйва в мене в очах плигали чорні плями, і я на хвилю заплющився. Коли я відкрив очі, плями не зникли, але зник вовк. Цап і гієна схилилися над ґрифом, який розпростерся на траві. Його голова лежала окремо від тіла. Чорна кров з булькотінням витікала, чи краще сказати - фонтанувала із розірваної тонкої шиї. Мене занудило. Гієна щось гаркнув цапові, вони випростались і рушили до мене. Я згадав правило "бий першим" і щосили зацідив гієні в морду. Той сів на задницю і, вперше за весь цей час, в його очах, крім люті, з'явився інший вираз. Цей мерзотник був дуже здивований. Може в цьому світі його ніхто не бив по пиці? Але здивування тривало лише якусь секунду. Очі його спалахнули вогнем і він підніс свою чорну палицю. Цап, якому я намагався дати по яйцях, зробив те саме. Вдарили блискавки, і це було останнє, що я бачив.

Розділ 3

Я приходжу до тями від смороду, що пробирає крутіше за нашатирний спирт. Я зв'язаний і перекинутий через спину якоїсь тварюки. Саме вона отак смердить. Я бачу лише її чотири лапи, подібні на пташині, але вкриті густою рудою шерстю, що ступають по сірій потрісканій землі. Дуже душно і хочеться пити. Сушняк капітальний. В роті можна спокійно зберігати різне барахло, на якому пишуть "берегти від вологи". Одразу пригадуються цілі плеса пива, які я випив учора - "Оболонь" світла, "Оболонь" темна, знову світла, знову темна, плюс холодне вино " Ізабелла". Люба "Ізя", тебе хоча би ковток у моє спрагле горло. Тут раптом, наче хтось врубає звук, і я чую голоси. Багато голосів, а не два, як слід було сподіватися. Отже до моїх викрадачів приєдналося ще кілька приятелів. Я повертаю голову вбік і з жахом помічаю, що на цій тварюці я не один. Поруч зі мною, так само перекинутий через спину звіра, висить (чи лежить?) безголовий ґриф. Кров довкола рани вже запеклася і висить струпами. Кайф! Це ж треба мені так втріскатися. Чортзна-куди, в якийсь світ, де якісь мутанти вештаються по лісах і гаях і безкарно викрадають громадян нашої суверенної, відбираючи в них найцінніший скарб - пляшку світлої "Оболоні". Так, так - моєї шкірянки на мені нема, отже, нема й кишені, яку так приємно, ще зовсім недавно, відтягувала холодненька, зелененька, з біленькою етикеточкою, з гарненькою кришечкою, з золотавим вмістом пляшечка пива-ва-ва-а-а-а.
Підла тварюка починає дряпатись кудись догори, причому робить це невміло, так, що мене немилосердно підкидує. Я бачу, як вона ступає по камінні, сірому і гострому. Потім під нами з'являється трава. Тварюка робить ще кілька кроків і зупиняється. Приїхали?
Перед моїми очима виникають ноги, взуті у високі чоботи. Цей тип бере мене за плечі і грубо скидає на землю. Я гепаюся на спину і маю чудову нагоду роздивитися бліде небо. Та мені не дають насолодитися цим видовищем, бо якийсь покидьок боляче штуркає мене носаком під ребра. Я підводжу голову і бачу цього негідника. На відміну від моїх безпосередніх викрадачів, один з яких, хвала вовкові, вже не буде розмахувати своєю чорною палицею, цей жевжик має цілком людську подобу. Якщо, правда, не враховувати того факту, що він мурин. Чорний, як ніч. Хоча риси обличчя в нього чомусь цілком європейські.
- Do you speak English? - з якогось дива питаю я.
- No! - відповідає він і додає щось своєю гортанною псячою мовою, знову штурхаючи мене носаком під ребра.
- Thanks, - кажу я і пробую підвестися. Враховуючи те, що кінцівки мої зв'язані, мені це не вдається. Нарешті в його тупій голові щось клацає, він дістає з-за халяви ножа і розрізає мотузки на моїх ногах. Потім хапає мене за волосся і ставить на рівні. Голова мені паморочиться, в очах темніє. Але це швидко минає. Він бере за кінець мотузки і, наче якусь худобину на налигачі, кудись мене веде. Я, проте, встигаю розгледіти тварюку, на якій їхав (якщо можна так сказати). Це кудлата руда звірюка на чотирьох курячих лапах, з довгим тонким хвостом і головою хижого птаха. Такий собі ґрифон, блін. Безкрилий, щоправда. Мурин не дає мені намилуватися цим створінням, а шарпає за мотузку і тягне мене до багаття, що вже розклали його друзяки. Крім уже знайомих мені цапа і гієни, їх ще троє. Двоє з свинячими головами, а один із мавпячою. Мурин щось їм наказує, і всі п'ятеро, навіть гієна, починають метушитися, звільняючи для нас місця. Ага - отже мурин в них за боса. Що ж - певно, людська довбешка щось таки важить у цьому світі. Можливо моя власна голова ще зіслужить мені службу. Над багаттям висить казанок, у якому щось булькає. Цікаво, що. Може це бульйон з піхвочок маленьких незайманих дівчаток, або з яєчок маленьких незайманих хлопчиків. Зрештою там може бути і те, й інше. То ж їсти поки що не варто. А ось водички я б накотив. Наче прочитавши мої думки, мурин підсовує мені під ніс дерев'яну чашу з водою і починає мене поїти. Робить він це незґрабно, і вода (тепла і несмачна, мушу сказати, вода) лeється більше за пазуху, ніж в рот.
- Може б ти мені руки розв'язав? - питаю я. - Куди я від вас дінуся, до холєри?
Він якусь мить вагається, потім бере ножа і звільняє мої руки. Гієна загрозливо гарчить і щось говорить, показуючи на свій ніс. Таки добряче я його, певно, довбанув. Мурин слухає його, потім киває головою і знову зв'язує мені руки. Але вже спереду і за самі зап'ястя - так, що при бажанні я можу щось ухопити. Потім він тицяє мені в руки чашу з водою. Я випиваю все і віддаю чашу йому. Хоч трохи легше. Вода, звичайно, не фонтан, але горло промочив. Мурин намагається всунути мені ще й миску з варивом, яке він щойно зачерпнув з казанка, але, пам'ятаючи про невинних дівчаток і хлопчиків, я відмовляюся. Він знизує плечима і заходиться голосно сьорбати з миски сам, час від часу прицмокуючи від задоволення. Що ж він там у біса таке сьорбає? Мій почесний ескорт теж не відстає від свого боса. Складається враження, що вони грають в таку собі гру під назвою "хто кого пересьорбає". Річ ясна - про манери тут говорити не доводиться.

Розділ 4

Все колись закінчується. Закінчилась і ця, з дозволу сказати, трапеза, сповнена звуків - сьорбання, плямкання і, даруйте, пердіння. Мої поневолювачі розвалилися довкола багаття, повитягали з-за пазух глиняні люльки, набили їх, запалили, піднісши до них жарини з багаття, і, випускаючи в небо густі клуби смердючого диму, почали про щось варнякати своєю звірячою мовою. Іноді хтось із них зиркав у мій бік, щось гарикав, і всі вони аж заходились від реготу. Час від часу то один, то другий підводився, відходив кроків на два і від вогню і справляв малу нужду. А одна зі свиней, відійшовши на ті ж два кроки, всілася і почала випорожнювати свій шлунок. Все супроводжувалось голосним пердінням і гучним реготом її приятелів. Мене занудило, і я відвернувся. Але, тим не менш, все це нагадало мені, що й мені було б непогано десь злити.
- Гей ти, чорнопикий! - гукнув я.
Всі враз замовкли і втупили в мене свої закислі оченята. Мурин щось сказав в мою адресу. Інтонація його була явно запитальною.
- Що, що?! Злити мені треба, - сказав я, зображуючи сам процес.
Мурин кивнув головою, потім звернувся до своїх друзяк, чи хто вони там йому, показуючи на мене пальцем. Ці придурки знову почали голосно реготати, проте ніхто з них не зрушив з місця, щоб відконвоювати мене до вітру.
- Ви, тварюки! - кажу я і підводжуся. - Я йду зливати. Чуєте?
Вони ще більше починають реготати. А свині аж порохкують від захвату. Я підводжуся і йду в напрямку дерев. Роблю крок, другий, третій, четвертий. Регіт за спиною поволі вщухає. Я продовжую йти. За спиною мертва тиша. Я входжу в ліс і зникаю з їхніх очей. Чути страшенний ґвалт, який вони зчиняють, чути їх тупотіння - вони біжать до мене. Я спокійно стою під кущем, поливаючи його коріння теплим струменем, коли вони вбігають в ліс зі своїми чорними палицями напоготові. Побачивши мене, вони вклякають, широко роззявивши свої паскудні писки.
- Хеллоу, гайс! - весело, хоча мені зовсім не до веселощів, кажу їм я і защіпаю замок на джинсах.
З диким вереском цап кинувся на мене і заїхав мені з правої. Я припідняв плече, приймаючи на нього удар, трохи присів, а потім, розпрямляючись, викинув уперед ногу і щосили ввалив цього козлобородого по яйцях. Він хапонув, чи то пак - спробував хапонути широко роззявленою пащекою повітря і гепнувся на бік, притуливши коліна до грудей. Решта шалено закричала і кинулася на мене. Та несподівано мурин щось їм гаркнув, і вони стали, мов укопані. Він ще щось їм сказав, і вони пішли назад до багаття, тягнучи за собою цапа, що безперестанку скімлить, блискаючи злими очиськами в мій бік. Мурин подивився їм услід, а потім звернувся до мене чистісінькою українською мовою.
- А тобі, фраєр, я порадив би поводити себе стриманіше і не відходити від нас більше, ніж на три кроки. Бо інакше, - він підняв догори чорну палицю, - скуштуєш ось цього. Зрозумів? А тепер пензлюй на місце.
- Ну і як там у вас в Полтаві? - поцікавився я.
Та він чомусь зіґнорував моє питання, і я почвалав у вказаному напрямку, уважно дивлячись під ноги, бо, доки все це відбувалося, почало сутеніти і зробилося вже досить таки темно. Підійшовши до майже згаслого багаття, я всівся на своє місце. Мурин підійшов слідом, підкинув у вогонь хмизу і, коли полум'я розгорілося, кинув зверху здоровенну колоду. За якийсь час колоду обхопило полум'я, і довкола стало світліше, натомість довколишня темрява стала такою густою, що нічогісінько не вдавалося розгледіти. Було лише чути, як десь там, у темряві, ремиґають їздові тварюки. Мурин тим часом давав розпорядження і цінні вказівки. Коли він нарешті замовк, одна зі свиней підвелася, підхопила свою чорну палицю і зникла в пітьмі. Судячи зі звуку її кроків - вона заходилася кружляти довкола нас, раз по раз зупиняючись і, певно, прислухаючись до нічних шелестів. Очевидно цієї ночі була її черга нести варту. Решта повсідалася довкола вогню. Цап, що вже оговтався, витяг із мішка пляшку з якоюсь рідиною й розлив її по чашах. Вся компанія заходилася пиячити. Оскільки мене не запрошували, я вирішив за краще не витрачати марно часу, а поспати. Хто його зна, - може, прокинуся в трамваї, навпроти мене сидітиме Толік, а за вікном пропливатиме нічний Київ. Я вмостився якомога зручніше, поклав голову на якийсь мішок і вже почав було дрімати, як мурин розбудив мене, зв'yco??e iioocei? iiae. ? iineaa eiai iiaae?, a?i iiaa?aa iai? oiai ?, ia?aa??ea iaa?ei?nou aoce?a ? iiaa?ioany ai nai?? eiiiai??. ? ciiao e?a, ?ici??eiao??e iaa oei, ui ioa aia?oa o ?eoo? iooo niaoe ca'язаним і що тепер навряд чи засну. В голову лізли спогади про дитинство, юність, про рідне місто, в якому залишилися рідні й друзі, недруги і незнайомі мені люди, про Толіка у трамваї, про пиво та рок-н-ролл. У вухах лунали уривки якихось мелодій. Чи то чутих колись, чи то витворених моєю власною уявою саме зараз. Всі ці примарні звуки й образи кольоровими картинками наповзали одні на одних, переривалися, змінювалися раптово, як мелодії в ранніх альбомах PINK FLOYD. Потім крізь усі ці зображення проступило обличчя доньки, і поверх усіх звуків лунав її сміх. Я перевертався з боку на бік, товк головою до мішка, а сон не йшов. Раптом мою увагу привернули якісь повискування й важке дихання. Я розплющив очі і спочатку не побачив нічого, крім палаючої колоди та іскр, що разом з димом підіймалися в чорне небо. Я сів на своїй підстилці, аби глянути, що відбувається. Спочатку нічого второпати не вдалося, лише згодом до мене раптом дійшло, що це мої викрадачі бавляться в тиражну комісію. Тобто я хочу сказати, що вони всі по черзі грають ту потвору зі свинячою головою. Якраз зараз на ній зверху примостився гієна, гойдаючи своїм голим задом, що виблискує у полум'ї багаття. Мурин, видно, на правах боса був першим і тепер розлігся на шкурах, попихкуючи люлькою. Мавпа сидить біля нього, хитаючись взад-вперед і не відриваючи погляду від задниці гієни. Цап же, зі спущеними штанами, нетерпляче скаче довкола парочки, що постогнує і повискує. Його здоровенний кривий прутень стирчить, мов гармата, націлена в небо. "Слабо я йому врізав," - з жалем думаю я, повертаючись до них спиною, і несподівано для себе засинаю.

Розділ 5