СТАНЦІЯ "ПОВЕРНЕННЯ ДЕМІУРГІВ" - "КИЇВ - МОЛОДИЙ". 18. 05. 1999.
(З книги "Введення в Бу-Ба-БУ")

... У кожному місті, де тусується сяка-така мистецька братія, є свої магнетичні зони, у яких час пошвидшується і тече як завгодно - відповідно до кількості спожитого алкоголю. У Києві одне з таких місць - кав'ярня на Пушкінській. Вона, очевидно, має ще якусь особливу місцеву назву. Там в обідню пору зустрінеш, кого хочеш і не хочеш, включаючи заїжджих гастролерів. Там можна сісти і встати з цілком іншою амплітудою коливань у голові через три години, які минуть, як двадцять хвилин.
Влодко Яворський торкнувся мого правого плеча. Озирнувшись, я нікого не побачив. "Фокус гебешника", - почувся голос Влодка зліва, і він приєднався до нашого столика, за яким уже вмостилися Герасим'юк, Римарук і Лазарук. Я подарував Лазаруку свій "Хатяний епос", і хвиля часу перенесла мене під Молодий театр і опустила у 18-у годину. Скляні двері, на яких висіла мікроскопічна афіша, виявилися зачиненими, з-за рогу вийшов Влодко Костирко і, усміхнувшись, сповістив мені, що у приміщення можна зайти знадвору. Влодко оформляв сцену Молодого театру ґалереєю травестійних портретів свого ж пензля, отож знав уже тут усі ходи і виходи. Я опинився всередині, одразу ж зіштовхнувся з режисером грядущого дійства Василем Вовкуном, і він без зайвих церемоній передав мені конверт, наповнений купонами, що і становило мій гонорар за вечір. У перерахунку на американську валюту це була майже сотня. З'явився Андрухович, який пояснив, що в останній момент дислокацію гостей було перенесено з готелю "Козацький" у якийсь інший. Але це мене вже не надто цікавило, оскільки я отримав нічліг у свого найголовнішого продюсера Жигуна. Тим часом зал на чотириста осіб невпинно заповнювався.
О цей плин паломників за новою українською літературою! Чому він ніяк не перейде у потік читачів? За найуспішнішого вечора кожний десятий спроможеться перелізти з партеру слухача на електричний стілець читача, тобто придбає книжку. Бути слухачем комфортніше і безпечніше - в будь-який момент можеш покинути залу. Читач же, який прочитав книжку, може уже і не вичавити її зі своєї свідомості. Читач перетворює свою свідомість у бібліотеку, у звалище текстів, з якого не просто вийти. Найпростіший захист від цього жахливого перетворення - не читати. Таким чином, кожний письменник - свого роду спокусник. Він, виходячи на люди чи друком, намагається нав'язати себе іншим. Більше того - він (чи вона) не проти, щоб інші платили йому за це нав'язування. Чому нам так легко було робити перші бубабістські акції? - тому що нам нічого було продавати. Це була чесна словесна гра, у якій кожний з присутніх міг взяти участь, якщо мав на це снагу і відвагу.
Знайомі ручкаються, незнайомі мають шанс познайомитися, у фойє публіка розглядає пропоновані видання, найперше "Повернення деміургів".
Сцену зодягнуто в чорне. У центрі в заглибленні - стіл з голландським натюрмортом, тобто з плящиною вина, виноградом та іншими дарами природи. Виглядає дещо бутафорно, але все - справжнє. На чорних матеріях стін розвішано живописні шедеври Костирка - теж дещо бутафорні, але усе це портрети живих людей. Деякі з них зображають учасників акції. Вільних місць уже нема, а публіка усе прибуває і прибуває. Виявляється, що було роздано з півтисячі запрошень. Вхід - безкоштовний. Ось і причина аншлаґу. На шару нас ще готові порозглядати. Крім столика з натюрмортом, на сцені розставлено ще кілька мікрофонів і синтезатор для Іздрикових імпровізацій. Серед публіки - класичний набір бубабістських адептів, описаний Андруховичем в есе "Аве, Крайслер!" плюс приваблені шарою і поодинокі недоброзичливці. У першому ряду видно найплодовитішого з наших перекладачів ніжного професора Михайла Найдана. Десь біля нього на підлозі сидить ультра-демократичний Сергій Проскурня у жовтих чоботях зі шкіри інкуба, переламавши своє тіло навпіл. Дванадцять років тому у цьому ж приміщенні Сергій допомагав мені розставляти стільці. І за весь цей час наш авантюрний режисер-затєйнік так і не спромігся в Київському Молодому на бодай тимчасовий стілець.
Моє ж тимчасове місце виявилося у тому ж першому ряду поряд із Герасим'юком і Римаруком. Сенсацій не очікувалося, ми налаштовувалися відпрацьовувати свої гонорари.
На сцені творці енциклопедії дзьобали виноград і куштували вино. В Андруховича з'явився новий жест - час від часу він підносив руку до чола, вдаючи задуму, і різко відкидав її, краючи простір довкола себе. Єшкілєв увійшов у смак сценічних блукань. Він рухався, як маятник, але не з боку в бік, а взад-вперед, позираючи на публіку з-над окулярів. Його вождівська картавість, посилювана мікрофоном, нагадувала про іншого Володю. Володя Єшкілєв, безумовно, був найзначнішою з найновіших фігур цієї акції. З зовнішністю вчителя історії в гірничому ПТУ (ця асоціація пов'язана з моєю петеушною педагогічною кар'єрою) або слідчого часів наркома Єжова, з більш різким, аніж твердим голосом, з більш тяжкою, аніж пружною ходою і з не завжди правильними відмінковими закінченнями - він все-таки справляв на мене враження відважного - якщо не воїна - то оракула. Що ж він рік? Які річі він прорікав? Єшкілєв стверджував, що українська рустикальна (сільська) традиція у літературі себе вичерпала, що спілчанська писанина, базована, в основному, на вихідцях з села - мертва, що настав час нової якості. Як це не дивно на перший погляд, Єшкілєв повторював майже Франкові тези, які вже хрестоматійні у нас понад сто років ("У нас нема літератури"). Щоправда, Франко сам вийшов з українського (бойківського) села, хоча, кажуть, у його родоводі замішались якісь німецькі переселенці. Франко заперечував не традицію, а локалізацію і ритуалізацію традиції. Тому він і розбудовував усе, що міг, у своєму відчуванні традиції і довкола себе. Вічний (тобто - навіть більш, ніж традиційний), але революцьонер з будівельним знаряддям у руках. Невже Єшкілєв - наш новий Франко?
Деміург Володимир міряв кроками сцену. Раптом він вирішив зачитати вірш власного виробництва, в тексті якого прозирала дикунська фізія тубільця-гуцула. Герасим'юка, який сидів біля мене, аж пересмикнуло: "Що він меле?" Єшкілєв цілком недвозначно окреслив свого ближнього антагоніста - тубільне населення. Якщо врахувати, що ідеолог "Повернення деміургів" вийшов з російськомовного прошарку переселенців до Івано-Франківська, то тубільне населення в дещо ширшому плані - це українці. Нове літературне українське рушення знову привабило до себе іномовця, і він виявився у ньому якимось дивним симбіозом теоретика і початківця. Якщо з теорії брата Володимира виокремити різні розумові затвердіння його дослідницького інтелекту, то вийде, що нову українську літературу можуть витворювати лише посвячені в таємне знання мужі, серед яких - традиційно - майже немає українців, але і деякі сучасні українські писателі також можуть мати шанс, якщо будуть слухатися посвячених мужів. Отже знову вчителі і учні. Але хто - вчителі? І хто - учні? У Франка вчителем був Драгоманов, кажуть, знав щось із півсотні мов. Тому і учень вийшов не найгірший. Єшкілєв претендує на роль вчителя-жерця. Що ж, бачив я одного його учня. Здається, він пішов у модельний бізнес. А може, вся справа у тому, що Володю обділено належною увагою? Зараз на нього дивиться п'ять сотень пар очей. Хто хоче уваги, той матиме її. Бу-Ба-Бу ґарантує.
А Юрко Андрухович, цей пестунчик уваги, - яка його роль поряд з братом Володимиром? З Іздриком все зрозуміло - він тут тапер, він звукове тло, на якому проступають слова виступаючих, він звукова субстанція. А що ж наш Патріарх? Наш Патріарх - Велика Втомлена Риба, яка потребує огортання водами публіки. Вона обережно пливе, намацуючи плавниками щільність і температуру середовища. Вона завжди потребує ще когось поряд.
"Подивися, як змінилося Бу-Ба-Бу за останні дванадцять років, - сказав я Герасим'юку, показуючи на трійцю станіславівців на сцені. - А Юрко все ще у вогнях рампи". - "Ти зараз теж там опинишся". - "Після тебе".
Ведучі вечора по черзі викликали "поверненців". Першим виступив Сергій Жадан - тонка і трунка рослина з прив'ялими стеблами рук і ніг. Він сповістив, що єдина українська книга, яка подорожувала з ним Німеччиною, була "Повернення деміургів" або "Мала українська енциклопедія актуальної літератури" (МУЕАЛ), отож вона встигла йому остобісіти.
За Сергієм, здається, був сяйливий Покаль-Бокаль (можливо, у вогненному піджаку). Іздрик імпровізував за спиною президента АУП.
Ось на сцену ґраційно вознесла своє треноване тіло гостра, як шабля, Оксана Забужко. Вона, наструнивши ноги, оголосила Єшкілєва Вєркою Сердючкою для інтелектуалів. Вона подивувалася кількості ошуканих присутніх. Вона стала читати напам'ять свою поезію про те, що б сталося, якби Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) одружилася з Мержинським і народила б дитину. Посередині читання Оксана збилася. Потім збилася ще раз і запропонувала таперу Іздрику припинити супровід. Обломаний Іздрик зник за лаштунками. Оксана дочитала свій текст про пані Мержинську до кінця і під шквал оплесків опустилася в зал. За нею був Герасим'юк.
Василь струснув зевесівською головою, відкинувши спокусу вступити в публічну дискусію з Єшкілєвим, і прочитав свій ґрандіозний, зітканий з кількох стрімких мотивів вірш "Поет у повітрі". Василь - це сфінкс сучасної поезії. Він загадує такі загадки, від яких волосся може стати сторч, і жодні концепти не порятують.
Потім, накульгуючи, вийшов до мікрофона Римарук - лицар поетичного братерства. Ігор сказав, що Бог, на його переконання, живе не в місті і не в селі, а дивиться незмигним поглядом у потилицю кожному з нас, де б хто не перебував. У вірші Ігоря в божественному спокої жили слова "мед" і "мак".
Опозиція до рустикально-урбаністичного антагонізму в українській літературі збільшувалася. Влодко щоразу сердитіше сопів у мікрофон. Десь в цей час у залі з'явився інший Вождь і Володя - той, котрий Цибулько - і ошелешено оглядав заповнені ряди.
Надійшла моя черга.
Я прочитав "Відліт з вулиці Академічної...", закликаючи присутніх у залі і розбагатілих на столичних медах львів'ян виявити свій галицький патріотизм, обмінявши десять гривень на мій "Епос..." (Після вечора виявилося, що п'ятнадцять патріотів Академічної я таки переконав). "Відліт..." читався цілу вічність, і я вже був не радий, що зважився оприлюднити такий довжелезний текст. Але публіка терпляче і не кахикаючи його вислухала.
Після мене був Ірванець. Сашко познущався над абревіатурою МУЕАЛ*, яка йому нагадувала багато знайомих речей, наприклад, звук, який видає горло в туалеті після перепою. Він прочитав кілька своїх швидкоминучих політичних шедеврів і зістрибнув у зворохоблений зал.
Потім був Іздрик. Іздрик і ще раз Іздрик. Почервонілий збентежений Іздрик у потріпаній постмодерній парі. Іздрик-жестикулятор з позбавленою сенсів звивистою мовою у музичних руках. Ізяслав, якого обезславила яснозуба Забуня... Я дивився на Іздрика і радів, що у нас є такий витончений тип. У нас - тобто в сучасних українців.
Ага, час від часу на сцену з гітарою виходив Тарас Чубай. Публіка його вітала, як усіх нас разом взятих. Напевно, саме на Тараса та публіка і прийшла в такій неймовірній кількості.
Так що все відбулося навіть і з несподіванками. Звичайно, був фуршет, на якому був кум Малкович і його розповнілий брат-двійник Онух, і Аттила Могильний, і Солоха Павличко, і Ніла Зборовська, і професор Джі-Джі, і професор Майкл, і багато інших приємних і симпатичних людей. Фонд Сороса вирішив нас залити океаном горілки, але ніхто з модерних інтелектуалів так і не напився до всирачки...