* * *
У місті, де в різних районах смерть
виглядає так само, й понурі завсідники барів
докидають по слову в леґенди,
дзвони помножують тишу, та любов не приходить.

У домах на відлюдді блакитні мужчини підтримують
світ в рівновазі. Усі коханці померли.
На світанні померли, коли порожніють тіла.

Сто ув'язнених голих мужчин зустрічаються в лазні.
В неймовірному смутку клубів пари,
Серед поспіху, серед іржі та жадання їхні тіла,
зліплені з ран і шрамів, знаходять легкість,
неможливий у світі сповнень проблиск туги.

Хоч дзвони помножують тишу, любов не приходить.
У містах - у місцях леґенд і скарбів
слова побрязкують барами. І всім так нудно,
що перечікують ночі.

Перший ранковий вірш

Будь на світанку порозвішуваний
під сонцем,
аби здобути білість і прозорість простирадел,
в які загорнешся з жінкою,
з деревом, псом, з чоловіком, з самим собою;

Аж потнеш їх на смуги
і міцно позв'язуєш.

Другий ранковий вірш

Будь повікою річки лютневого ранку,
як ідеш від світу
надто певних тлумачень.
Тоді все стає "поза",
все, що обділив ти насінням, присутністю,
словом.
Запізно тоді для наперстка з теплом.
Місце між жабер треба озброїти кригою.

Третій ранковий вірш

Будь склом, яке збільшує твою смерть.
Друзі готують розчарування, коли приходять інакшими,
або взагалі не приходять.

Будь підозріливим оком, якщо життя підморгнуло.
Це всього тільки злодій, що викрав зернину часу.

* * *
30 листопада 1814 р. мені вперше наклали хутряну пов'язку
(Маркіз де Сад, Щоденник)
Свідки стверджують, ніби
в останні свої дні маркіз
мав непевну ходу, хитався.
Цілком так, ніби дотик Господень
уразив у ньому сухожилля Якова.

"Не пущу, поки не благословиш,
поки не визнаєш у мені Свого сина,
творіння щодо якого людська уява
перемінюється у стовп солі, поки суперечностей
всіх не виявиш".

Вінсенн, Бастилія, Сан Пелаж,
Бісетр, Шаретон: двадцять вісім
років. Троє монархів замикало
його в порожнечу стін. А Бог?
Бог у повстяних капцях, ніби
наглядач, зазирав уночі в його сни
і безжально давав йому спати, щоб сон
переходив у нескінченність.

Двадцять вісім років - як чернець,
що в закутку келії вичікує знаку,
як хтось, хто здерши з себе
шкіру, уважно вивчає її на світлі
в пошуках місць не заплямованих дотиком тіла.

"Не замовкну, поки голосу
не почую Твого, який виявить
мені моє ім'я забуте, поки
мене долоня Твоя не очистить від глини".

І виявилося, що Бог
всупереч блюзнірствам складається переважно
з іронічної відміни милосердя:
перед смертю шле йому теплі панчохи
і кролячу шкірку
на заслаблі нирки.

ІІ Елегія на смерть Ніколая Ставроґіна

В тій останній кімнаті не було нікого.
Навіть лакея, що послужливо дав би останнє знаряддя.
Хіба що павук міг там ткати свої сіті віддавна.
Як на урок метафізики, досить нікчемне місце.

Мотузка з бурого стропу, можливий щур у куті,
висхле дзижчання мух, пил. Там
унизу хтось підпалює світ, аби викувати з вогню
своє посполите лице, а тут така нерухомість,

що кожен скрип, найменший рух відлунюють,
наче відбиті від вічності. Monsieur Ставроґін торкає
борлак, заслухавшись, як через тіло минає час. Зараз
із нього вийде і, наче маятник, повисне у просторі.

Ще міг би зійти, закінчити день тяжким сном,
як хтось, хто життям перейнятий і переповненою
вчинками чергою днів. Але це вже було: сон,
день, дія, гріх, жах, знову сон,

а життя від цього не менше й не більше
тривало по-своєму без форми і кшталту
так, ніби нескінченність, а не простір і вічність
замість часу, простяглась над Росією.

Остання сходинка рипить. Треба ще штовхнути
двері. Ставроґін чує, як врешті у тілі
вгніжджується тягар і простір, що ділить
від петлі, нарешті змикається з рештою часу.
Три, два кроки, мить - от і все. що лишилось до втілення.

У суботу вранці

Збудив мене дощ. Веранда була потьмяніла
і слизька. як палуба. Не треба було
визирати зі спальних мішків, аби знати:
дорога стала річкою.

Я подумав про старі мосяжні вітрильники,
про човни пласкодонні. що гинуть у пісках,
про піратські бриги. що догнивають у каналах дитинства,
про всі кораблі, бездіяльні й готові.

З леговища мене вигнав гуркіт
великий. наче кит. що залягає між пагорби.
Мишолови линули слідами риб.
Я розпалив багаття серед острова і став потерпілим.
І як кожен з кораблетрощі, шукав у пам'яті
псалом. голосніший від бурі.

Але потім я сказав собі:
Не зчиняй галасу. Маєш-бо все, чого не мав Крузо.
І серед дня пішов спати, майже щасливий,
що поки не спадуть води, я зможу снити про спасіння.

* * *
У кухні довідуємося, що помремо. Під час порпання
в шафах схололий посуд видає тихий
брязкіт, увечері з кришталиками цукру
мимоволі змішується сіль. Пісня невинності
набирає досвіду. коли в парадоксальному
іґлу холодильника відкриваємо тільки лід.
Viva la muerte! В порожній коробці
чуєш - ні дрібки кави, крихти хліба
за два дні осягнули твердість мінералів.

Котрогось дня ми не ввійдемо сюди. а все.
як є залишиться. Запах пустки
або улюблених страв буде як і раніше
відчутний, буде капати з крана.
тільки й найменшої думки крапля не сколихне.
Склянки задзвонять, коли хтось, шукаючи слідів,
кинеться передивлятися наші шафи.