ЛЮБОМИР СТРИНАГЛЮК

Уроки Гоголя: як врятуватися від погляду Вія?

"Вій" Миколи Гоголя, за визнанням літературознавців, - одна з найскладніших повістей письменнника українського циклу. Ця обставина, очевидно, провокувала і провокує все нові її прочитання, все нові занурення в глибини Гоголевої символіки, що чарує і жахає воднораз. Двоїстість враження зумовлена, перш усього, просто-таки маніакальною потребою письменника маскувати зображуване, збивати з пантелику образними інверсіями та семантичними трансформаціями. Тому-то Гоголь вабить і відштовхує воднораз. Вабить віртуозним переплетенням фантастики з реальністю, бурлеску з містикою, священного з профанним. Відштовхує своєю мінливістю. Ніжний, він, водночас, може ставати страшним, веселий - потворним. Можливо, саме це змусило Пушкіна не довіряти химерному "хохлу", Толстого - кричати, що Гоголя треба закувати в кайдани, бо він не має російського серця, а Розанова - наприкінці життя визнати повне фіаско в боротьбі з "бісом Гоголем". Свого часу той-таки Пушкін боявся, що хитрий "хохол" всіх обскаче. Справдилося. Обскакав. Однак не на Пегасі, а на відьомській спині…
Дія повісті "Вій" (так само як і "Страшної помсти") починається і закінчується в Києві. Закінчується, правда, формально. Тому формально, що останній епізод Гоголь, очевидно, написав задля власного захисту від нечисті, котру він щойно в тексті викликав і примусив умертвити нещасного Хому Брута. Замкнувши магічне коло, письменник мовби виніс себе за межі тексту, опинився в недосяжній для впливу потойбіччя зоні. Завважимо, впродовж оповіді Гоголь уникає нагод виявляти себе яко автор, обмежується роллю оповідача-статиста. Однак на цьому письменницька "техніка безпеки" не закінчується. Автор "оберігає" від зла також своїх героїв, приятелів Хоми. Один з них, богослов Халява, стає дзвонарем: "Счастие ему улыбнулось", - пише Гоголь. Кому-кому, а Миколі Васильовичу добре було відомо, що передзвону боїться нечиста сила. Другий бурсак, Тіберій Горобець, отримує знання, як захиститися од відьми. Про покійного Хому Брута він говорить: " А я знаю, почему пропал он: оттого, что побоялся. А если бы не боялся, то бы ведьма ничего не могла с ним сделать. Нужно только, перекрестившись, плюнуть на самый хвост ей, то и ничего не будет."
Одначе повернемося на початок повісті. Великою дорогою прошкують богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тіберій Горобець. Куди провадить ця дорога? Не відомо. Знаємо тільки те, що для одного із семінаристів, Хоми Брута, вона - обхідний шлях до занедбаної церковиці, де злощасний філософ знайде свою смерть. Лихі передчуття починають переслідувати Брута вже з того моменту, коли три семінаристи, шукаючи харчу, сходять з головної дороги, а на землю спадають сутінки. Гоголь чітко витримує антиномію дня і ночі, добра і зла, проте він не обмежується лише простим протиставленням: біле й чорне. Письменник специфічно трансформує одну з головних аксіом християнської етики: благо - красиве, зло - потворне. У Гоголя не зовсім так. Вірніше, зовсім не так. У повісті "Вій" (і не тільки в цьому творі) письменник послідовно застосовує свій улюблений принцип зворотнього символізму. Найхарактерніше дія цього принципу виявляється в образі відьми - неймовірно вродливої і безконечно злої, страшної в своїй красі і живої - в смерті: "В самом деле, резкая красота усопшей казазась страшною. Может быть, даже она не поразила бы таким паническим ужасом, если бы была несколько безобразнее. Но в ее чертах ничего не было тусклого, мутного, умершего. Оно было живо…" Треба віддати належне Гоголю: описи мерців у нього неперевершені. Але найбільш вражає те, що його мерці (чомусь тільки жінки, дивно, але Гоголь не описав жодного небіжчика-чоловіка) живуть. Причому, за спостереженням вже згадуваного Розанова, живуть подвійним життям. Вони немов би зависли між земним і потойбічним світами. Це, вдамся до Стусових новотворів, смертеіснування (життєсмерть) доволі вичерпно пояснює усі чисельні інверсії відьми. З її, очевидно, архетипною проявою найтісніше зіткнутися доведеться Брутові.
Допоки зовсім не стемніло, семінаристи крокували сякою-такою рівнинною дорогою. Обабіч шляху де-не-де траплялися горби, "зеленые и круглые, как куполы". Звернімо увагу на це промовисте порівняння "как куполы": схибивши з великої дороги, або ще так - зійшовши на манівці (від "мана" - привид, дух, химера), богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тіберій Горобець вступили у зону дії антисакральності з її зловісними псевдокуполами і жаскою невідомістю. Хома "отрывисто" запитує: "А где же дорога?". На що богослов відповідає: "Да, ночь темная". Дорогу поглинула темрява, вірніше, князь темряви, котрому семінаристи тепер віддаються на поталу і котрий провадить їх до відьми. "Вот черт принес каких нежных паничей!", - говорить відьма, і слова її, зрозуміло, позбавлені переносного значення. Але чому трапляється так, що тільки Хома Брут стає її здобиччю? А тому що 22 філософ легковажно грішить, за короткий час припускається декількох визначальних для свого майбутнього похибок. Ще в дорозі він виглядав з-поміж своїх приятелів найбільш збентеженим, розгубленим, будь-що хотів знайти нічліг. А ще боявся вовків (тривога Хоми особливо посилилася, коли до його вух дійшло "слабое стенание, похожее на волчий вой"). До речі, виття, собачий гавкіт впродовж усієї повісті супроводжують появу нечисті. Ще гріхи: в розмові з відьмою філософ забожився, далі лукаво пообіцяв віддячитися за нічліг і, врешті, з Халявиної кишені вкрав карася. Саме за гріхи Хомі Бруту відведено овечий хлів: заблукана овечка. В сусідньому хліві - свиня. Гоголь зводить їх (філософа і свиню) в одну символічну фігуру. Тепер Хома - легка здобич. Відьма без особливих зусиль паралізує його волю, позбавляє мови, стрибає "с быстротою кошки к нему на спину", змушує виконувати свої накази, більше того, бачити світ її очима. Що це справді так, доводять картини, які відкриваються очам Хоми Брута під час символічного польоту з відьмою на плечах: "…трава, бывшая почти под ногами его, казалось, росла глубоко и далеко и что сверх ее находилась прозрачная, как горный ключ, вода, и трава казалась дном какого-то светлого, прозрачного до самой глубины моря…" Звернім увагу, всі оці враження Хоми Брута чимось дуже нагадують описи неймовірної реальності Карлоса Кастанеди. А характерні відчуття, котрі супроводжують видива, дещо схожі з наркотичними: "неприятное и вместе сладкое чувство". Знову ж маємо справу із своєрідним зависанням, але тепер між реальністю і сном, між свідомістю і підсвідомістю: "Леса, луга, небо, долины - все, казалось, как будто спало с открытыми глазами", - одне з перших вражень філософа. Святі отці Церкви вважають, що т. зв. незрима борня між демонічними силами і людською душею проходить якраз на рівні свідомості-підсвідомості. Як тільки семінарист-філософ вдається до заклять, активізує свою свідомість, до нього повертається здатність реально сприймати світ. Лише тепер Хома Брут починає поступово опановувати становище, виходить з демонічного стану "зависання". Тепер відбувається така вже звична для Гоголя інверсія: тільки-но бранець відьми починає майже вголос читати закляття, одразу ж "с быстротою молнии" виплигує з-під відьми й опиняється вже тепер на її спині.
Гоголь, очевидно, невипадково називає Брута Хомою: він і справді - невірний. Саме брак віри стає причиною всіх пригод і, врешті, загибелі філософа. Отож завдання Брута зрозуміле: перемогти своє невірство. Це часково йому вдається - відьму побито майже до смерті, віра, здавалося б, тріумфує ("рассвет загорался, и блестели золотые главы вдали киевских церквей"), однак філософ не почувається переможцем: "Затрепетал, как древесный лист Хома: жалость и какое-то странное волнение и робость, неведомые ему самому, овладели им; он пустился бежать во весь дух". Злякало філософа проникнення у відьомську таємницю: на його очах "старуха" перетворилася на дивовижної вроди дівчину. Тепер Хома відає. "Он знает", - сказала батькові вмираюча відьма. Надходить черга спокутувати цю мимовільну причетність до потойбічного знання. Найкрашим місцем для такої покути, ясна річ, є храм Божий, де містично поєднується небо і земля. Але поглянемо, яким є цей храм: "Церковь деревянная, почерневшая, убранная зеленым мохом, с тремя конусообразными куполами, уныло стояла почти на краю села. Заметно было, что в ней давно уже не отправлялось никакого служения". Занедбана церква потребує очищення-освячення, й ця свята місія покладається на Брута, як і завдання відспівати померлу. "Ты, добрый человек, верно, известен святою жизнию своею и богоугодными делами", - каже сотник, батько відьми. Ми знаємо, якими "богоугодными" є вчинки філософа, але слова сотника все ж не позбавлені логіки: якщо донька просить покликати саме Хому, він, очевидно, є неабияким достойником. Така логіка Гоголевого зворотнього символізму: недовірок може вважатися святим, відьма може бути красунею. Все залежить від парсуни.
Труну з відьмою, котру три ночі має відчитувати філософ, ставлять навпроти вівтаря, як своєрідну йому альтернативу (ще один красномовний приклад гоголівського "символізму навиворіт"). В першу ніч Хома почувається впевнено, ще б пак: "Человек прийти сюда не может, а от мертвецов и выходцев из того света есть у меня молитвы такие, что как прочитаю, то они меня и пальцем не тронут". Але впевненість Брута, як тільки відьма встає з труни, швидко вивітрюється. Філософа охоплює непереборний страх, і це почуття стає для нього фатальним. Відомо ж: боятися когось - визнавати його владу над собою (християнин боїться Бога). Хома злякався нечисті і цим визнав себе підвладним їй.
Страх спонукає до пошуків захисту. Хома ловиться за рятівне магічне коло, але малює його, охоплений панічним страхом. Коло - це Гоголівський символ віри. Лише віра оберігає від дії нечисті. І справді, філософ майже три ночі перебуває за межами досяжності демонів, захищений колом-вірою. Зраджує Хому його людська цікавість: "Не гляди!" - шепнул какой-то внутренний голос философу. Не вытерпел он и глянул." Глянув на Вія, зробив ще одну фатальну помилку - піддався спокусі пізнати те, що є небажаним і запевно небезпечним для пізнання: світ окультного, потойбічного. Цей вчинок розірвав магічне коло, Хома опинився під владою демонів.
Повістю "Вій" Гоголь геніально прозирнув у майбутнє, побачив у ньому дві згубні сили, що віддалятимуть людство від істинної віри - цікавість і страх, визначив чи не основний конфлікт сучасності - між вірою й знанням, і, врешті, вказав : у новий день годиться в'їжджати на відьомській спині, а не під нею, бо справжню силу має те знання, котре підкріплене вірою, а не знання, що віру виключає.